Політизація суспільного життя, що зростає, актуалізація проблем забезпечення національної і міжнародної безпеки в умовах геополітичних змін, які здійснилися наприкінці ХХ століття, створення на теренах постсоціалістичного простору нових держав значно підвисили інтерес до концептуальних аспектів політики у сфері оборони. Йдеться, передусім, про таки питання, як сутність і особливості воєнної політики на початку ХХ1 століття, методологічні підходи до її формування, основні функції, принципи і напрямки. Їх з’ясування - важлива теоретико-методологічна передумова рішення конкретних актуальних проблем оборонної політики української держави, її воєнної безпеки.

 

1. Оборонна політика у системі національної безпеки держави: сутність, структура, функції.

До останнього часу під воєнною політикою розумілася та частина загальної політики певних соціальних сил, держав і створених ними спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку і використання засобів збройного насильства для досягнення державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни.

Сучасні політичні реалії внесли корективи у дане розуміння воєнної політики. Війна перестала бути раціональним засобом вирішення економічних, політичних, ідеологічних і інших протиріч, а головним завданням воєнної політики стала не підготовка війни, а її попередження.

Що це за явище - воєнна політика держави? Під прогресивною воєнною політикою слід розуміти діяльність держави, що спрямована на попередження будь-яких воєн та воєнних конфліктів, стримування агресії за допомогою створення воєнних структур, які мають виключно оборонну спрямованість.

Воєнна політика виділилася у самостійну галузь політичної діяльності на рубежі ХУІІІ-ХІХ століть, коли широко зросли масштаби війн, з’явилися масові армії. Війни перерослі військову стратегію і керівництво ними із рук полководців-стратегів перейшло до спеціально створених для цієї мети воєнно-політичних інститутів: різного роду державних воєнних рад, комітетів, військових міністерств, генеральних штабів і таке інше. Знову сформований рівень керівництва війною і всією військовою справою став спочатку називатися «стратегією з великої букви», «великою стратегією», «політичною стратегією», а потім ствердилося сучасне поняття - «воєнна політика».

Субординацію і координацію воєнної стратегії і воєнної політики вперше розкрив німецький воєнний теоретик Карл Клаузевіць. У праці «Про війну» він пише, що стратегія межує із політикою і державознавством, вона становиться й тим, й другим. Російський воєнний теоретик Г. Леєр також вказує на тісний взаємозв’язок між політикою і воєнною стратегією, підкреслює, що дослідження даного зв’язку - завдання окремої науки - воєнної політики .

В наш час у воєнно-політичної теорії склався стійкий погляд на воєнну політику як складову частину загальної політики держави, яка базується на законодавчих положеннях з військових питань і має визначити основні цілі і напрямки з підготовки і застосування збройних сил та інших військових формувань для забезпечення воєнної безпеки.

Воєнна політика має як внутрішні, також і зовнішні аспекти. Внутрішня сторона воєнної політики зв’язана:

- зі створенням та удосконаленням засобів збройного насильства, теоретичним обґрунтуванням їх можливого застосування для внутрішньої стабілізації держави;

- до неї належать також проблеми, пов’язані з вибором концептуальних підходів до проблем безпеки, того чи іншого курсу воєнної політики в конкретних історичних умовах;

- розробка і прийняття воєнно-політичних рішень, Воєнної доктрини, її реалізація.

Зовнішній аспект воєнної політики охоплює всю діяльність по використанню (військовому і невійськовому) силових засобів у міждержавних відносинах.

Воєнна політика нерозривно зв’язана і тісно взаємодіє з усіма напрямками загальної політики, а в період війни ця взаємодія набуває характеру загальної інтеграції при домінуючої ролі воєнної політики. Найбільш тісно воєнна політика взаємодіє з економічною, соціальною, науково-технічною і духовно-культурною сферами загальної політики.

Воєнна політика реалізує важливі функції, серед яких основними є:

- програмно-теоретична, що реалізується в діяльності держави з розробки концептуальних положень, воєнно-політичних планів, програм, воєнно-доктринальних настанов;

- планово-аналітична функція проявляється в оцінці відповідними державними установами воєнно-політичної обстановки в різних геополітичних зрізах і часових масштабах;

- організаційно-управлінська, інтегрує і переводе у площину безпосередньої практики дві попередні функції; її здійснюють органи політичного і воєнного управління, реалізуючі на практиці  положення воєнної доктрини, плани і програми воєнного будівництва, цільові воєнно-технічні програми та ін.;

- світоглядна - формує у громадян, воїнів збройних сил, інших військових формувань уявлення про питання оборони держави, засоби і методи їх рішення, про основні цінності суспільства, що повинні бути захищені від воєнних загроз;

- методологічна - забезпечує вірне наукове розуміння та рішення оборонних завдань державним та військовим керівництвом, військовослужбовцями і громадянами;

- координаційна - забезпечує узгодження воєнно-патріотичної діяльності всіх гілок влади у мирний та військовий час;

- прогностична - дає можливість передбачити перспективи розвитку воєнно-політичних відносин та на даній основі вносити корективи у процеси військового будівництва, втілювати у життя воєнно-політичні рішення, спрямовані на зміцнення оборони держави.

В структурному плані воєнна політика держави включає наступні компоненти.

1. Воєнно-політичні концепції, доктрини, стратегії, ідеї і погляди складають теоретичний компонент воєнної політики. Система воєнно-політичних поглядів, офіційно прийнятих в даній державі, щодо характеру можливих війн і воєнних конфліктів, засобів їх попередження, стримування можливої агресії, шляхів забезпечення воєнної безпеки з використанням воєнних структур відображаються у Воєнній доктрині держави або в її воєнно-політичній стратегії.

До цього компонента воєнної політики відносяться також воєнні аспекти державних програм забезпечення національної й міжнародної безпеки, військового будівництва, законодавство держави з оборонних питань, а також концептуальні ідеї і положення, що розглядаються в рамках воєнної політології, воєнної науки та інших галузей наукового знання, що займаються дослідженням воєнно-політичної дійсності.

2. Другим компонентом воєнної політики є воєнно-політичні відносини, що складаються між суб’єктами воєнно-політичної діяльності з приводу підготовки і використання збройного насильства для досягнення ними своїх політичних цілей. В сучасному розвиненому суспільстві політико-правове поле чітко визначає суб’єктом воєнно-політичної діяльності тільки державу та її установи. В країнах, де цього правового поля нема або воно існує тільки формально, у вигляді декларацій, утворюється поле воєнної напруги, тероризму і бандитизму.

Воєнно-політичні відносини між державами можуть приймати типові форми конфронтації, тобто нагнітання воєнної небезпеки, створення воєнної загрози, підготовки і ведення воєн і воєнних конфліктів, або напроти - здійснюватися з приводу попередження війни, зміцнення національної, регіональної чи глобальної безпеки та можуть набувати форми воєнних союзів, спільних програм воєнно-політичного партнерства, миротворчих операцій та ін.

3. Важливим компонентом воєнної політики являється воєнно-політична діяльність, тобто вся сукупність теоретичних і практичних заходів суб’єктів воєнної політики щодо рішення завдань забезпечення національної й міжнародної безпеки, що пов’язані  з підготовкою та застосуванням воєнних структур та засобів збройного насильства.

4. Четвертою складовою воєнної політики являються воєнно-політичні установи та інститути, які регулюють воєнно-політичні відносини, реалізують воєнну доктрину (воєнно-політичну стратегію) держави. Вони забезпечують єдність політичного і військового керівництва всією військовою діяльністю у мирний та воєнний час.

Основна тенденція розвитку воєнно-політичних установ - їх ускладнення і диференціація по мірі ускладнення війни і всієї військової справи, їх все більше одержавлення. В більшості держав сьогодні створені спеціальні органи, основне призначення яких - об’єднувати і координувати зусилля військових і цивільних установ з метою ефективного рішення завдань національної і міжнародної воєнної безпеки, питань оборони. В США функціонує з 1947 року Рада Національної Безпеки, яка виконує роль консультативного органу з питань зовнішньої і воєнної політики при Президенті країни. В Росії - це Рада безпеки, в Україні - Рада національної безпеки і оборони України. Подібні вищи державні органи воєнно-політичного керівництва існують у більшості країн світу.

Такі ж органи воєнно-політичного керівництва створені й на міжнародному рівні в рамках існуючих воєнно-політичних союзів і структур європейської і світової безпеки - ОБСЄ, Європейському Союзі, ЗЄС, НАТО, ООН. Наприклад, при Раді безпеки ООН функціонує військово-штабний комітет, який призначений для розробки пропозицій щодо використання збройних сил ООН та планування їх операцій.

Безпосередніми суб’єктами воєнної політики України виступають Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство оборони України, інші міністерства та відомства. Повноваження цих інститутів у сфері воєнної політики здійснюється на основі розмежування і взаємодоповнення, стримування і противаг. Вони лежать в основі функціонування воєнної політики і оборони України.

Верховна Рада України формує і проводить єдину воєнну політику, створює законодавчу основу цієї політики, функціонування та розвитку Збройних Сил, Воєнної організації держави. Вона затверджує: Воєнну доктрину і концепцію військового будівництва; основні напрями співробітництва України з іншими державами у воєнній сфері; обсяг бюджетних асигнувань на оборону, загальну структуру, чисельний склад та функції Збройних Сил України; державну програму розвитку озброєння і військової техніки та порядок її фінансування.

За поданням Президента України Верховна Рада оголошує стан війни і укладення миру, схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України, схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам.

Президент України є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки і оборони України, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави. Він призначає на посади та звільнює з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, присвоює вищі військові звання. В разі необхідності Президент вносить до Верховної Ради України подання про оголошення війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Кабінет Міністрів України здійснює конкретні заходи в сфері воєнної політики. Він безпосередньо керує діяльністю всіх підпорядкованих йому органів і організацій із забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою та іншими матеріальними засобами. Уряд держави визначає обсяги матеріально-технічних ресурсів, продовольства та іншого майна, необхідного для потреб оборони та Збройних Сил, чисельність громадян України для призову у Збройні Сили на дійсну строкову військову службу, порядок проходження військової служби і військового обліку військовозобов’язаних і призовників, порядок проходження альтернативної служби. В умовах можливого воєнного часу Кабінет Міністрів керує мобілізаційною підготовкою і мобілізаційним розгортанням народного господарства і переведенням його на режим роботи, що визначається особливостями такого часу. Своїми рішеннями уряд України створює і ліквідовує військові учбові заклади, науково-дослідні організації Збройних Сил України, військові кафедри у вузах, визначає порядок створення військових представництв на промислових та інших підприємствах. До повноважень Кабінету Міністрів України належить також прийняття рішень з питань соціальних і правових гарантій військовослужбовців, звільнених в запас, їх сімей, а також сімей тих, що пропали безвісти, попали в полон при виконанні службових обов’язків.

Рада національної безпеки  і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади в сфері національної безпеки і оборони.

Міністерство оборони України є вищим органом державного управління Збройними Силами України і несе повну відповідальність за їх розвиток та підготовку до виконання завдань оборони.

Міністерство оборони України:

• здійснює військово-політичне та адміністративне управління Збройними Силами України;
• реалізує політику держави у Збройних Силах України, розробляє принципи їх будівництва, визначає напрями розвитку Збройних Сил України і підготовки їх у мирний та воєнний час;
• всебічно забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань та застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна, згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених державним бюджетом, і здійснює контроль їх ефективного використання, організує виконання робіт в інтересах Збройних Сил України і надання послуг;
• проводить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність з метою забезпечення виконання завдань, які покладені на Збройні Сили України;
• здійснює взаємовідносини з органами державної влади, громадськими організаціями, міжнародне військове і військово-технічне співробітництво, контролює дотримання законодавства у Збройних Силах України;
• здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Місцеві органи державної влади та самоврядування забезпечують виконання вимог законодавства, державних програм з питань оборони, розвитку Збройних Сил всіма громадянами, посадовими особами, підприємствами та установами,  організовують призов громадян на дійсну військову службу, сприяють проведенню початкової військової підготовки допризовної молоді і військово-патріотичному вихованню населення, здійснюють виконання законодавства про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей.

Таким чином, сьогодні воєнну політику можливо визначити як діяльність певних соціальних сил й спеціально створених ними державних інститутів, яка виникає на стику загальнодержавної політики і воєнної стратегії й спрямована на формування і застосування (військове або «невійськове») засобів збройного насильства для ведення війни або протидії їй, а також для досягнення тих чи інших національних або загальнолюдських цілей.

В сучасних умовах, коли значення воєнної політики у змісті загальнодержавної політики набуває особливої актуальності, однією з важливих проблем політичної науки взагалі й воєнної політології зокрема є з’ясування і наукове визначення теоретичних і методологічних основ воєнної політики.

Теоретичні основи воєнної політики - це система теоретичних і практичних досягнень різних галузей наукового знання, що сприяють підвищенню ефективності воєнно-політичної діяльності, виступають в якості її наукового підґрунтя. Розрізняють загальнотеоретичні і спеціально-теоретичні основи воєнної політики.

До загальнотеоретичних основ воєнної політики відносяться воєнно-філософські, воєнно-соціологічні, воєнно-економічні, воєнно-педагогічні та інші досягнення відповідних соціальних наук, що забезпечують її наукову обґрунтованість, ефективність і дієвість й мають світоглядний характер і зміст.

Наприклад, філософія дає можливість під час формування та реалізації воєнної політики спиратися на наукові прийоми військової справи (її теорії і практики) на основі матеріалістичного розуміння законів діалектики: єдності і боротьби протилежностей, переходу кількості в якість, заперечення, а також таких категорій, як причина і наслідок, сутність і явище, необхідність і випадковість, можливість і дійсність та інші.

Теоретичні положення соціології сприяють більш глибокому та науковому з’ясуванню соціальної сутності і змісту війни, всій воєнної сфери суспільного життя, армії як соціального інституту та соціальних процесів, що відбуваються в ній та ін. Те ж стосується й інших соціальних і деяких гуманітарних наук.

До спеціально-теоретичних основ воєнної політики належать воєнна політологія, воєнна наука, воєнна доктрина, а також воєнно-політичні або стратегічні концепції («воєнно-політична стратегія»). Спеціально-теоретичні основи воєнної політики мають максимально враховувати специфіку воєнно-політичної діяльності, призначені для дослідження її предмету, закономірностей, принципів, форм і методів.

Як звісно, об’єктом дослідження воєнної політології є воєнна політика держави у всіх її аспектах: закономірності, принципи, функції воєнної політики, методи воєнно-політичної діяльності, аналіз воєнно-політичних аспектів національної і міжнародної безпеки, аналіз, оцінка і прогнозування воєнно-політичної обстановки, воєн і воєнних конфліктів та інші питання.

До безпосередніх теоретичних основ воєнної політики відноситься також воєнна наука як система знань про характер, закони війни, підготовку збройних сил і країни до можливої війни і способи її ведення. Її важливими складовими являються: історія і теорія військового мистецтва, теорія військового будівництва, теорія військового навчання і виховання, теорія воєнної економіки і тилу збройних сил (4). З урахуванням специфіки різних областей воєнної теорії і практики воєнна наука вивчає і досліджує проблеми керівництва збройними силами і управління військовими у стратегічному, оперативному і тактичному масштабах (сфера «малої воєнної політики»). Результати дослідження воєнної науки використовуються під час розробки воєнної доктрини, воєнно-політичних стратегій, при проведенні реальної воєнної політики держави.

Воєнна доктрина займає особливе місце серед теоретичних основ воєнної політики. Частиною своїх поглядів, що створюють політичний аспект доктрини, вона входить до змісту воєнної політики поряд з воєнно-програмними, концептуальними положеннями, воєнно-політичними стратегіями і таке інше. Теоретичні ж погляди і положення, що входять до воєнного (воєнно-технічного) аспекту воєнної доктрини, слід віднести до безпосередніх спеціально-теоретичних основ воєнної політики.

Методологічні основи воєнної політики - це вчення про принципи побудови, форми і методи наукового пізнання воєнно-політичних відносин і практичної воєнно-політичної діяльності. Вони також складаються з методологічно значимих для воєнної політики принципів і методів соціальних наук (філософії, економіки, соціології та інших), й, зокрема, методології саме воєнної політології і воєнної науки.

Основні методологічні принципи, на які спирається вітчизняне воєнно-політичне керівництво України  у процесі формування та реалізації воєнної політики держави, визначені в Конституції України, Законі України  «Про основи національної безпеки України»,  у Воєнній доктрині України, у Законах України з оборонних питань. Умовно дані принципи можливо поділити на дві групи: політичні і воєнно-спеціальні. До політичних принципів відносяться:

-         дотримання принципу недоторканості існуючих державних кордонів, поваги державного суверенітету і політичної незалежності інших держав, визнання за ними права на вирішення всіх питань  національної безпеки відповідно до своїх інтересів без нанесення шкоди безпеці інших держав;

-         незастосування Україною військової сили першою, крім випадку відбиття агресії;

-         сприяння паритетному і збалансованому скороченню всіх видів збройних сил і озброєнь в регіоні та у світі, виходячи з умов забезпечення оборонної достатності кожної держави;

-         вирішення всіх міждержавних суперечностей тільки політичними та іншими прийнятими згідно з нормами міжнародного права засобами і шляхом прийняття всіма державами зобов’язань про взаємний ненапад;

-         не пред’явлення  територіальних претензій до інших держав і не визнання жодних претензій до себе;

-         розвитку відносин з іншими державами незалежно від їх суспільно-політичного ладу та воєнно-політичної орієнтації, на взаємному врахуванні питань національної безпеки сторін;

-         заборони застосування власних Збройних Сил для розв’язання політичних завдань на своїй території, заборони розміщення іноземних військ на своїй території та на територіях інших держав без їх на те згоди;

       - виключення одностороннього повного роззброєння;

-         участі у всеохоплюючих системах універсальної та загальноєвропейської безпеки як фактора національної безпеки;

-         дотримання позаблокового та без’ядерного статусу, зміцнення довір’я і партнерства на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у воєнно-політичній діяльності, військове співробітництво держав, відмова від конфронтації у будь-якій формі та деякі інші.

До основних воєнно-спеціальних принципів відносяться:

1. Принцип оборонної достатності, що передбачає наукове обґрунтування необхідності та шляхів досягнення такого рівня підготовленості держави, її Збройних Сил і всього суспільства до захисту від агресії, які гарантують надійний захист від будь-якого противника. Оборонна достатність складається з матеріальних і духовних елементів і є сукупністю воєнного, економічного, наукового, соціального та морально-психологічного потенціалів країни.

2. Принцип забезпечення національної безпеки, який визначає гарантії свободи життєдіяльності демократичного суверенного саморозвитку людини, громадянина і всього народу України, територіальну цілісність і недоторканість її кордонів.

3. Принцип стримування агресії включає сукупність дипломатичного, політичного, економічного, морального та силового впливу на ймовірного противника шляхом демонстрації сили або загрози її використання. В мирний час такий вплив може примусити державу - супротивника відмовитися від агресії внаслідок усвідомленої гарантованої для нього шкоди. У воєнний час поняття стримування означає не допустити використання агресором зброї масового ураження, обмежити масштаби та інтенсивність  конфлікту, розв’язання його на ранній стадії.

4. Важливим спеціальним принципом воєнної політики є професійність армії. Його реалізація означає комплектування армії на контрактній основі, а служба у Збройних Силах мусить бути основною професією і родом діяльності для всього особового складу. Але це - справа майбутнього (перш за все по причині величезних коштів, потрібних на утримання такої армії).Тому деякий час Україна використовуватиме змішану систему комплектування Збройних Сил.

5. Стійкість і прогнозованість воєнної політики як її важливий принцип визначається тим, що цілі й засоби воєнної політики відповідають умовам і стану воєнно-політичної обстановки і переважають можливість протидії ним, а держава постійно дотримується цього принципу.

До методологічного апарату воєнної політики відносяться і основні закони, які відображають основні взаємозв’язки між структурними елементами воєнно-політичної діяльності та воєнно-політичних відносин.

1. Закон визначального впливу політичних цілей держави на характер, зміст і способи використання військової сили можна визначити як основний закон воєнної політики. Він характеризує специфічну сутність воєнної політики як соціального явища, здійснює домінуючий вплив  на всі процеси воєнного будівництва, обумовлює зміст і особливості дії інших законів і закономірностей воєнно-політичної діяльності.

2. По-друге, в умовах посилення цілісності і єдності сучасного світу все більшого значення набуває закономірність про підвищення ролі зовнішніх факторів воєнної політики у рішенні завдань забезпечення національної безпеки, створення систем колективної безпеки. Дійсно, створення міжнародного механізму безпеки забезпечує її більший рівень, чим тільки військові національні засоби. Системи європейської безпеки, міжнародних договорів, до яких приєдналась Україна, створюють механізми, що значно підвищують її безпеку.

3. По-третє, воєнна політика є органічним сплавом теорії і практики, науки і політики. Закономірністю їх співвідношення є зростання ролі теоретичного змісту воєнної політики, її наукової частини. Воєнно-політичні дослідження, досягнення у сфері воєнної науки, стратегії, оперативного мистецтва, військового навчання та виховання є теоретичним підґрунтям, на якому будується фундамент сучасної воєнної політики.

Серед інших закономірностей можливо визначити наступні:

§      єдність політики і права у воєнному будівництві;

§      пріоритет інтересів безпеки над іншими інтересами суб’єктів воєнної політики;

§      єдність воєнної організації і суспільства;

§      розподіл і взаємодія органів воєнно-політичного керівництва;

§      пріоритет політичних засобів над воєнними в забезпеченні національної безпеки держави;

§      відповідність обсягів воєнного будівництва матеріальним і людським ресурсам держави та ін.

До арсеналу методологічних основ воєнної політики відносяться також спеціальні методи, що використовує воєнна політологія для дослідження воєнно-політичних відносин, а політичне і вище військове керівництво - під час планування і реалізації практичної воєнної політики. В цьому контексті застосовуються методи воєнно-політичного аналізу (обстановки, подій, процесів, інститутів та ін.); воєнно-політичного прогнозування; воєнно-політичної або військової гри; аналіз військових операцій; військово-політичного моделювання; прийняття політичних і військових рішень; демонстрація військової сили; проведення військових навчань, навчальних мобілізацій з метою впливу на політичну поведінку інших держав та деякі інші.

Таким чином, можливо зробити висновок, що воєнна політика є  складовою частиною загальної політики держави, яка базується на законодавчих положеннях з військових питань і має визначити основні цілі і напрямки з підготовки і застосування збройних сил та інших військових формувань для забезпечення національної та міжнародної воєнної безпеки.

 

 

 

 

 

Основи української воєнної політики почали складатися ще на початку 90-х років з отриманням країною незалежності. Їх формування пройшло три етапи. Перший етап (1991-1993 рр.) характеризується створенням Україною основ власних Збройних Сил, напрацюванням законодавства з військових питань, прийняттям Воєнної доктрини. На другому етапі (1994 - січень 1997 рр.) затверджено Державну програму будівництва і розвитку Збройних Сил України, прийнято Верховною Радою України Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України. З початку 1997 року почався третій етап розбудови воєнної політики України. Він характеризується початком реалізації Державної програми будівництва і розвитку Збройних Сил до 2005 року та побудови моделі «Збройні Сили України - 2010», розробкою нової Воєнної доктрини. Із січня 2006 року почався наступний (четвертий) етап у розвитку воєнної політики України. Він пов‘язаний із прийняттям Закону України «Про основи національної безпеки України», нової Воєнної доктрини України та Державної програми розвитку збройних Сил України на  період до 2011 року. Кінцевою метою даної програми є створення професійних Збройних Сил, які комплектуються на контрактній основі.

Якою ж повинна бути воєнна політика України у сучасних умовах, враховуючи ті принципи, що визначені у першому питанні даної лекції?

Певну відповідь на поставлене питання міг би дати світовий досвід, сконцентрований у трьох головних підходах до воєнної політики: західному, східному і нейтральному.

Західний підхід  (він притаманний США та переважній більшості країн Західної Європи) характеризується такими рисами, як урівноваженість державного і громадського контролю за функціонуванням всієї військової організації, послідовність оцивільнення військового відомства, жорстка департизація збройних сил, переважне застосування концепції політичного реалізму та балансу сил.

Концепція політичного реалізму на відміну від політичного ідеалізму пропонує відмовитися від застарілого гасла про знищення супротивника, перейшовши до врахування сил та засобів, що відповідають реаліям сьогодення. В основу концепції політичного реалізму покладено категорію сили, що її нині політологи розглядають на трьох рівнях: як сукупну національну воєнну могутність, як стратегічну силу ядерної зброї, як збройну силу в цілому. Політичні реалісти обґрунтовують залежність долі держави від її власної могутності, основою якої є насамперед військова сила, а також здатність держави маневрувати між різними воєнно-політичними блоками та союзами. Концепція політичного реалізму нині лежить в основі воєнної політики США, Франції, Великобританії, Німеччини і Росії.

Східний підхід, притаманний Китаю, КНДР, В’єтнаму (та колишньому СРСР) характеризується глибокою і всебічною політизацією військового будівництва, визнання керівної ролі в збройних силах правлячої партії, а також розгалуженою й одночасно досконалою системою виховання військовослужбовців.

Нейтральний підхід до формування воєнної політики притаманний Швейцарії, Швеції, Фінляндії й ґрунтується на концепції незалежної оборони та відстороненості від воєнно-політичних блоків. Він увібрав разом з тим позитивні риси як західного підходу (демократизм, департизація, відкритість для громадянського контролю), також і східного (цілеспрямоване виховання особового складу армії).

Для України особливу цінність становить досвід даних позаблокових держав, аналіз їх концептуальних підходів до розробки та реалізації воєнної політики та воєнної доктрини. Зокрема, в основу воєнної безпеки Швеції покладений принцип неучасті у воєнно-політичних союзах у мирний час, аби залишатися нейтральною у разі війни. Суворе дотримання саме цього принципу дало їй змогу майже два століття уникати воєнних конфліктів, позитивно сприяючи тим самим стабільності Північної Європи. Вагомим фактором забезпечення такої політики служать сильна національна оборона і готовність народу захистити свою державу.

Аналіз свідчить, що й концептуальні основи, й воєнно-політичний досвід скандинавських країн можуть активно використовуватися і Україною, зокрема при розв’язанні таких проблем, як: неучасть у воєнно-політичних союзах у мирний час як засіб збереження нейтралітету в разі воєн; ефективне використання ресурсів суспільства для забезпечення незалежної оборони держави; підтримання відносно невеликої чисельності Збройних Сил і зменшення витрат на оборону; організація ефективної підготовки особового складу Збройних Сил; врахування реального стану справ у країнах СНД, а також воєнної політики Росії, часткова участь у структурах європейської колективної безпеки.

Сучасна воєнна політика України здійснюється на чітко визначених політичних і правових основах. До політичних основ відносяться Конституція України, принципи зовнішньої політики України, що визначені у документі «Основні напрямки зовнішньої політики України», який схвалений Верховною Радою України у 1993 році. До правових основ воєнної політики відноситься законодавство України з військових питань. Особливу роль у системі правових основ відіграє Воєнна доктрина України. Затверджена Указом Президента України від 15 червня 2004 року, вона визначила головні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики держави у сфері воєнної безпеки, тобто її воєнної політики. Воєнна доктрина України, як звісно, має три головні складові: воєнно-політичні засади, воєнно-стратегічну, воєнно-економічну та воєнно-технічну складові.

Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини відображають головні принципи та пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики України, базові цінності українського народу, які повинні бути захищені в тому числі із застосуванням військової сили. З даного аспекту Воєнної доктрини випливають наступні напрямки воєнної політики України.

1.По-перше, це проведення зовнішньополітичних заходів, спрямованих на встановлення відносин миру, добросусідства, співробітництва зо всіма державами, що межують з Україною, та іншими країнами світу, зміцнення довіри між державами прийняття участі у всіх роззброювальних процесах, що здійснюються в Європі, у світовому співтоваристві.

2.По-друге, участь України у створенні систем європейської та світової безпеки, участь у тих системах колективної безпеки, які вже існують в рамках ОБСЄ, ЄС, ЗЄС, НАТО та інших. Україна веде активну зовнішньополітичну діяльність в даному напрямку. Вона активно співпрацює з ОБСЄ, ЄС, ліквідувала ядерну зброю на своїй території, підписала документи ОБСЄ про обмеження звичайних озброєнь та збройних сил в Європі, активно співпрацює з НАТО в рамках програм військово-політичного співробітництва на основі «Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору» (1997 р.) та ПЗМ. Україна веде пошук шляхів військового співробітництва з Росією - стратегічним партнером на Сході.

3.По-трєте, запобігання соціально-політичним, міжнаціональним, міжконфесійним конфліктам усередині держави та їх своєчасне розв’язання невоєнними засобами.

4. По-четверте, завершення договірно-правового оформлення та облаштування державного кордону України.

Воєнно-стратегічна складова  Воєнної доктрини України визначає наступні напрямки воєнної політики держави.

1. Прискорення реформування Збройних Сил України, інших військових формувань з метою забезпечення їх максимальної ефективності та здатності давати адекватну відповідь зовнішнім і внутрішнім реальним та потенційним загрозам національній безпеці України у воєнній сфері. На сучасному етапі такою програмою є «Державна програма розвитку Збройних Сил України на період до 2011 року». Україна здійснюватиме реформу власних Збройних Сил, які за своїм характером, складом, системою управління, навчання і підготовки мають наближатися до стандартів збройних сил держав — членів НАТО.

2. Здійснення заходів щодо розвитку воєнної науки, перш за все - військової стратегії як на теперішній час, також й на відповідну перспективу. Мається на увазі визначення основних стратегічних напрямів підготовки держави та Збройних Сил до оборони з огляду на найближчі та віддалені завдання в умовах воєнно-політичної обстановки, яка може змінюватися.

3. Підтримання військ (сил) у постійній бойовій і мобілізаційній готовності. Здійснення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах оборони держави.

4. Надання допомоги центральним і місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування в проведенні пошукових та аварійно-рятувальних робіт під час ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру.

5. Участь у виконанні міжнародних договорів України щодо контролю над озброєнням; участь у заходах з міжнародного співробітництва (на двосторонніх і багатосторонніх засадах) та у міжнародних миротворчих операціях.

6. В особливий період у разі збройної агресії проведення стратегічного розгортання Збройних Сил України та створення угруповань військ (сил) для відсічі збройній агресії; відбиття нападу агресора з повітря, суші і моря.

7. Розробка планів і програм мобілізаційної підготовки і  мобілізації населення, об’єктів народного господарства, органів державного управління й економічного керівництва у мирний час і у випадку війни або воєнного конфлікту.

8. Надзвичайно важливим напрямком воєнної політики є морально-психологічне забезпечення армії і народу. В його основу необхідно покласти формування у всіх громадян багатонаціональної України любові до Батьківщини, вірності святиням українського народу, національно-історичним і військово-політичним традиціям. Загальнодержавна система морально-психологічного забезпечення особового складу Збройних Сил визначена в «Концепції гуманітарного і соціального розвитку в Збройних Силах України», «Концепції виховної роботи у Збройних Силах України та інших військових формуваннях».

Воєнно-економічна  та воєнно-технічна складові Воєнної доктрини України також є дуже важливим в аналізі напрямів воєнної політики. Вони охоплюють широке коло питань: починаючи з формування й розвитку військово-промислового комплексу країни і закінчуючи фінансуванням потреб оборони. Основними напрямками воєнної політики в даній сфері являються наступні.

1. Формування та реалізації науково обґрунтованої воєнно-економічної, військово-технічної і військово-промислової політики.

2. Розвиток науково-технічної, технологічної і виробничої бази оборонно-промислового комплексу.

3. Створення ефективних систем (комплексів, зразків) озброєння і військової техніки для розв’язання завдань Збройних Сил України, інших військових формувань з урахуванням реальних економічних можливостей держави;

4. Забезпечення функціонування і вдосконалення мобілізаційної підготовки національної економіки.

5. Формування та здійснення взаємовигідного міжнародного воєнно-політичного, військового і військово-технічного співробітництва, виконання міжнародних договорів України у воєнно-економічній сфері.

6. Забезпечення соціального та правового захисту військовослужбовців і членів їх сімей, працівників Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів;

7. Здійснення заходів щодо екологічної безпеки (ліквідація наслідків військової діяльності, утилізація техногенне небезпечних видів озброєння, військової техніки, боєприпасів, майна, інших матеріальних засобів тощо);

8. Розвиток системи воєнно-економічного аналізу і прогнозування фінансових, матеріальних потреб для забезпечення обороноздатності України.

Геополітичні реалії, що постійно змінюються як в Європі, також й у світі, вимагають внесення коректив у воєнну політику держави. Дані обставини вимагають від державних установ відповідально відноситися до планування воєнної політики.

Досвід західних країн доводить, що планування воєнної політики доцільно здійснювати по трьох етапах: план на наступний фінансовий рік, середньо і довгострокове планування (7).

План на наступний рік зосереджений безпосередньо на майбутньому. Він оперує з вже досягнутим рівнем воєнної могутності та наявним складом збройних сил, враховує геополітичні та воєнно-політичні обставини, що склалися на даний час.

Середньостроковий план є найвпливовішим, відіграє ключову роль у воєнно-політичному плануванні. Для його розроблення визначаються широкопланові воєнні завдання з питань розвитку видів збройних сил, родів військ. Дані завдання повинні бути узгоджені із зовнішньополітичними завданнями. При цьому виконуються глобальні і регіональні оцінки політичних, економічних і військових чинників з точки зору їх можливого впливу на військову стратегію. Наприклад, у США середньострокові плани розроблюються на 8-10 років.

Довгострокове планування значною мірою стосується всіх складових розвитку збройних сил і мають бути узгоджені з перспективами розвитку міжнародних воєнно-політичних відносин, тобто з розвитком ландшафту безпеки, новими рисами у стосунках між державами, новими поглядами на ведення бойових дій, на принципи побудови воєнної організації держав та взаємодії між ними, а також науково-технічного прогресу. У США таке довгострокове планування здійснюється терміном на 20 років. Дані етапи й принципи планування воєнної політики можуть бути покладені в основу планування воєнної політики України.

 

 

 

 

1. В наш час у воєнно-політичної теорії склався стійкий погляд на воєнну політику як складову частину загальної політики держави, яка базується на законодавчих положеннях з військових питань і має визначити основні цілі і напрямки з підготовки і застосування збройних сил та інших військових формувань для забезпечення воєнної безпеки людини, суспільства і держави.

2. Теоретичні основи воєнної політики - це система теоретичних і практичних досягнень різних галузей наукового знання, що сприяють підвищенню ефективності воєнно-політичної діяльності, виступають в якості її наукового підґрунтя. Методологічні основи воєнної політики - це вчення про принципи побудови, форми і методи наукового пізнання воєнно-політичних відносин і практичної воєнно-політичної діяльності.

3. Основні принципи та напрями Воєнної політики України закріплені у Конституції України, Законах України «Про основи національної безпеки України», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», у Воєнній доктрині України.