Тенденції розвитку сучасної воєнно-політичної обстановки у світі, Європі та окремих регіонах. Проблема передбачення воєнно-політичних процесів. Передбачення і прогнозування  розвитку Збройних Сил. Особливості політичного і воєнно-політичного прогнозування розвитку воєнно-політичної обстановки. Методи воєнно-політичного прогнозування. Об‘єктивні основи воєнно-політичного прогнозування. Типи воєнно-політичного прогнозу.

Для світової системи військово-політичних відносин властивими є дві головні тенденції розвитку.

Перша тенденція стосується формування поліцентричного й кількаповерхового світу, який на початку 1990-х рр. замінив двополюсне протистояння СРСР і США, що тривало з кінця 1940-х до кінця 1980-х рр., ділячи більшість держав світу на геополітичних союзників Москви або Вашингтона. Початок 1990-х рр, закінчення “холодної війни” між Сходом і Заходом засвідчили, що на лідируючі позиції стосовно можливостей формування або коригування системи міжнародних відносин висуваються відразу кілька країн і регіонів світу:

Сполучені Штати Америки, комплексна могутність яких базується на: факторі військової сили, головною ланкою якої є стратегічна ядерна зброя, високій концентрації капіталів і найсучасніших технологіях промислового виробництва та інформативного обміну з іншими регіонами планети;

Європейське Співтовариство, геополітичні можливості якого опираються на економічний потенціал Німеччини, Франції, Великої Британії, ядерну зброю двох останніх держав, капітали і технології постіндустріальної цивілізації;

Китай, геополітичне нехтування яким неможливе з огляду на фактичну невичерпність людських ресурсів цієї країни, стратегічну ядерну зброю, стійке збільшення військових витрат впродовж 1990-х рр., посилення зв’язків з мусульманським світом (насамперед, з Іраном та Пакистаном);

Індія, населення якої також перевищило позначку в 1 мільярд чол. і яка, розвиваючи власну програму ракетно-ядерних озброєнь, здатна істотно впливати не тільки на регіональні, але й на глобальні процеси;

Японія, економічна (насамперед, технологічна, інформаційна і фінансова) могутність якої протягом другої половини ХХ ст. стали загальновизнаним явищем;

Російська Федерація, яка володіє найбільшим у світі потенціалом ядерної (насамперед – тактичної) зброї, ракетно-космічними технологіями, значними запасами корисних копалин.

Цілком природно, що в умовах виникнення кількох світових “полюсів сили” військово-політичні суперечності між Сходом і Заходом, які формували та використовували протягом чотирьох десятиліть Москва і Вашингтон, видозмінюються у набагато складнішу конструкцію військових, політичних, фінансово-кредитних, технологічних, сировинних, екологічних і т.п. протистоянь і конфліктів, розгалуженість яких фактично поширюється на всі регіони планети і на абсолютну більшість наявних держав. Проте такий висновок не означає нівелювання фактору військової сили у світі. Держави із більш значними мілітарними характеристиками у ХХІ ст., очевидно, матимуть додаткові аргументи на свою користь при вирішенні будь-яких проблем міжнародного співіснування. В межах цієї тенденції все активніше проявляється роль Сполучених Штатів Америки, які, маючи найбільшу у світі сукупну державну могутність, прагнуть захопити позиції одноосібного лідера у розвиткові світових процесів з перспективою конструювання Вашингтоном монополярного світу, у якому для США не існуватиме військово-політичних, торгово-економічних, інформаційно-технологічних та ін. конкурентів. На користь саме такої гіпотези “працюють” події останнього часу:

• прийняття блоком НАТО у квітні 1999 р. за ініціативою США нової концепції діяльності альянсу, орієнтованої на виконання ним “миротворчих функцій” за межами кордонів країн-членів НАТО без узгодження такого рішення з ООН, Радою Безпеки ООН або ОБСЄ;
• створення прецеденту такого підходу до силового розв’язання міжнаціональних конфліктів на прикладі Автономного Краю Косово у складі Союзної Республіки Югославії, що створило потенціал додаткової напруги у відношеннях Заходу з Росією, Китаєм, деякими країнами СНД, підкреслило беззаперечне домінування США у західному світі, проти чого дозовано виступали країни Західноєвропейського союзу;
• події у Косово, крім того, стали військово-політичним іспитом на серйозність і безповоротність проатлантичного вибору Польщі, Чехії, Угорщини, країн-кандидатів у другу та наступні “хвилі” розширення НАТО (Албанії, Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Македонії, Румунії, Словаччини, Словенії), що повністю зруйнувало міф про можливість створення панслов’янської єдності держав і народів у відстоюванні регіональних і етнодержавних інтересів.

Характеризуючи планетарні можливості сучасних Сполучених Штатів Америки, варт додати, що протягом 1999 р. держави СНД (за винятком Російської Федерації) увійшли до зон відповідальності об’єднаних командувань ЗС США: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна – до зони відповідальності Об’єднаного командування ЗС США у Європі, Центральноазіатські країни – до зони відповідальності Об’єднаного центрального командування.

Друга тенденція, зміст якої у певній мірі суперечить своїй попередниці, стосується певного відходу значної кількості держав світу впродовж 1990-х рр. від військово-силової політики у її різких, авантюрних формах. Такій тенденції характерні посилення відносин довіри і співробітництва  у розвитку взаємних військово-політичних контактів, знищення окремих систем озброєнь, помітне обмеження кількісних вимірів військових бюджетів і збройних сил, помітне посилення транспарентності (прозорості, відкритості) воєнних організацій десятків держав світу з метою міжнародного контролю їх діяльності, намагання численних країн саме на такій основі зміцнити свою національно-державну і міжнародну безпеку. Об’єктивними передумовами виникнення такої тенденції виступають наступні фактори:

По-перше, глобальна небезпека, детермінована непередбачуваністю наслідків “великих” війн, особливо із застосуванням зброї масового знищення, повна заборона якої, а тим більше знищення ударних систем, заснованих на її використанні, на початку 3-го тисячоліття виглядають політичною утопією;

По-друге, усвідомлення урядами десятків держав світу необхідності перерозподілу людських і матеріально-фінансових сил і засобів на користь вирішення екологічних, соціально-економічних та ін. нагальних проблем у різних регіонах планети;

По-третє, процес демократизації і гуманізації міждержавних відносин, пов’язаний із руйнуванням біполярної системи глобального протистояння по осі Схід – Захід тощо.

Позитивний напрямок розвитку військово-політичних відносин опирається на відповідні, більш глибокі за змістом комплексні тенденції формування міжнародного клімату, дія яких, відбиваючи їх всеосяжний характер, проявляється за межами глобальної військової сфери. До таких тенденцій необхідно віднести:

• Посилення інтеграційних процесів у більшості сфер міжнародного життя.
• Намагання урядів різних країн оптимізувати використання сировинних ресурсів планети, досягти екологічного балансу в ході їх розробки, практичного застосування і утилізації відходів промислового виробництва.
• Трансформацію біполярного розуміння розвитку цивілізації у його поліцентричний аналог, відмову від “чорно-білого” бачення світових процесів з його обов’язковою диференціацією суб’єктів геополітики на “своїх” і “чужих”.
• Усвідомлення численними народами і державами необхідності реформування світового порядку на засадах посилення ролі і значення ООН, регіональних систем безпеки, посилення ефективності їх діяльності в ході вирішення міжнародних проблем, суперечок і конфліктів.
• Ескалацію глобальних проблем сучасності як комплексного явища до рівня, який унеможливлює їх автономне розв’язання у межах однієї країни або її ухилення від впливу таких проблем на засадах національно-державної автаркії (самозамикання).

Паралельне існування двох вищезазначених тенденцій на загальноцивілізаційному рівні розгортання і прояву, їх невпинна динаміка, накопичення і втрата ними кількісних аргументів і якісних ознак істотно коригують загальну панораму військово-політичних відносин на сучасному етапі розвитку світового співтовариства держав і народів. Стосовно військово-політичної обстановки у світі або окремому регіоні синхронна дія таких тенденцій об’єктивно сприймається як парафраз одного із основних законів діалектики – закону єдності і боротьби протилежностей, що виступає як глибинне джерело розвитку соціально-історичної дійсності.

Д о д а т к и :

1.      Військово-політичні регіони (ВПР):

• Арктичний ВПР, країни акваторії Північного льодовитого океану – РФ, США, Канада, Данія (Гренландія), Ісландія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Складається із Євроарктичного, Північноазіатського і Північноамериканського військово-політичних субрегіонів (ВПСР).
• Далекосхідний ВПР, країни акваторії півночі Тихого океану – РФ, США (бази у Японії і у Південній Кореї), Японія, Монголія, КНДР, Піденна Корея, КНР, Тайвань.
• ВПР Південно-Східної Азії, країни акваторії західної частини Тихого океану – КНР, Тайвань, США (Мікронезія), Філіпіни, Індонезія, Бруней, Малайзія, Таїланд, Сингапур, Камбоджа, Лаос, В’єтнам, М’янма, Португалія (Макао).
• Південно-Тихоокеанський ВПР, країни – Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, США (Східне Самоа, Уейк), Великобританія (Піткерн), Франція (Полінезія, Нова Каледонія), Вануату, Кирибаті, Науру, Соломонові острови, Тонга, Західне Самоа, Фіджи, Тувалу.
• Південно-Азіатський ВПР, країни – Індія, Пакистан, Непал, Бутан, Бангладеш, Шри Ланка, Мальдиви, М’янма, Великобританія (Чагос), США (Дієго-Гарсія).
• Центрально-Азіатський ВПР, країни – РФ, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, КНР, Монголія, Непал, Індія, Пакистан, Афганістан, Іран.
• Середньо-Східний ВПР, країни – РФ, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Афганістан, Пакистан, Іран, Туреччина, Ірак.
• Близькосхідний ВПР, 12 країн Аравійського півострова, а також Кіпр, Єгипет, США (війська на Синаї), Великобританія (бази на Кіпрі).
• Африканський ВПР, складається з 5 ВПСР – Північноафриканського, Екваторіального, Південноафриканського, Західноафриканського, Східноафриканського, до якого належать також США (Дієго-Гарсія), Франція (Реюньон), Великобританія (Чагос).
• Євро-Американський ВПР, об’єднує всі європейські країни від Гібралтару до Уралу, США і Канаду, ділиться на 4 ВПСР: Північноатлантичний, Північноєвропейський, Південноєвропейський та Східноєвропейський, до якого належить Україна.
• Північноамериканський ВПР, країни – США, Канада, Данія (Гренландія), Мексика, Куба, Багами, Бермуди.
• Центральноамериканський ВПР, складається з 2 ВПСР – Територіального центральноамериканського (країни континенту між Екватором і Північним тропіком), а також Акваторіального Карибського (держави басейну Карибського моря, а також США (Пуерто-Рико), Франція (Мартиніка, Гваделупа)).
• Південноамериканський ВПР, об’єднує 2 ВПСР – Західний південноамериканський (країни басейну Тихого океану) і Східний південноамериканський (країни басейну Атлантичного океану, а також Великобританія (Фолкленди), Франція (Гвіана)).
• Антарктичний ВПР, включає територія Антарктиди і акваторію, обмежену 60 градусом південної широти, учасниками Міжнародно-правового режиму Антарктиди є понад 30 держав.

2.      Прийоми, методи і моделі, що застосовуються в ході аналізу і оцінювання військово-політичної обстановки.

А. Головні прийоми і підходи: загальні і спеціальні; теоретичні і емпіричні; якісні і кількісні; математичні.

Б. Основні методи:

q  метод екстраполяції – поширення висновків, отриманих при вивченні фрагменту явища або його ретроеволюції на іншу частину явища або його майбутнє,

q  емпіричні методи – спостереження, вивчення документів, опитування експертів,

q  теоретичні методи – аналіз і синтез, порівняння, узагальнення, аналогія, мислительний експеримент,

q  математичні методи – математичне моделювання, обчислювальний експеримент та ін. 

В. Моделі:

v  сутнісно-змістовна модель – вираз основних рис, закономірностей і особливостей функціонування процесів і явищ, що досліджуються, а також їх теоретично можливих станів,

v  формально-кількісна модель – виявлення кількісних характеристик процесів і явищ та здійснення їх математичної обробки,

v  імітаційна модель – поліварантний аналіз з метою встановлення оптимальних (з позицій пізнавальної проблеми) варіантів розвитку або функціонування певних систем,

v  контрфактична імітаційна (симуляційна) модель – створення нереальної, умовної ситуації, яка не може відбутися на практиці, проте стимулює пізнавальну активність суб’єкта аналізу методом “від супротивного”,

v  математична модель – формалізований аналог досліджуваного об’єкта, побудований з використанням математичного апарату і т.п.