|
 |
Утримання якісно досконалих та кількісно оптимальних збройних сил – водночас і необхідне, і надзвичайно складне завдання державного будівництва для будь-якої країни світу. Причина полягає в унікальних можливостях армійських структур за допомогою засобів збройного насильства змінювати навколодержавну соціально-політичну ситуацію до заданого легітимними владними органами держави вигляду. Проте в окремих випадках збройні сили здатні кардинально вплинути і на внутрішньодержавне життя. Такий вплив може здійснюватись двояким чином: як за наказом владних політичних структур (реалізація внутрішніх функцій армії у відповідності з чинним законодавством), так і самостійно (державний переворот). У будь-якому випадку нормою функціонування органів державного управління в абсолютній більшості країн світу є їх пильна увага до елементів воєнної організації держави, у першу чергу – до збройних сил та безперервний вплив на них з метою забезпечення повної політичної лояльності останніх. Варіанти такого впливу реалізовуються в досить широкому діапазоні – від присвоєння главі держави вищого військового звання до широкого залучення цивільного персоналу державних службовців в армійські структури з їх періодичною ротацією нак цих посадах. Проблема полягає у тому, що незалежно від особливостей політичної системи держави N її збройні сили залишаються вагомим складовим елементом державного організму, помітним чинником впливу на політичне життя, який не може бути залишеним напризволяще органами державної влади з огляду на складне поєднання його конструктивних (суспільно стабілізуючих) та деструктивних можливостей. Не є винятком Українська держава, яка на протязі всього періоду політичної незалежності приділяє власним Збройним Силам підвищену увагу.
Елемент законодавчого регулювання процесу забезпечення обороноздатності України закладалися ще в Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р., якою проголошувалося право України на свої збройні формування і пріоритет українського законодавства. Однак лише після Акту про незалежність і Постанови Верховної Ради “Про військові формування на Україні” від 24 серпня 1991 р. підпорядкувала “всі військові формування, дислоковані на території республіки, Верховній Раді України”. Було також утворено міністерство оборони України зобов‘язано уряд України “приступити до створення Збройних Сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України”. 6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон України "Про оборону України" та "Про Збройні Сили України". Основними документами, покликаними регулювати процес військового будівництва в Україні нині є Конституція і Воєнна доктрина. Конституція України в ст.17 визначає, що “Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. На території України не допускається розташування іноземних військових баз”. Водночас у розділі XV “Перехідні положення” КУ зазначається: “Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України”. Стаття 65 КУ визначає, що “Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України …є обов'язком громадян України. … Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону”. Воєнна доктрина, затверджена Верховною Радою 19 жовтня 1993 р. стратегічним завданням України в галузі оборони називає “захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканності кордонів”. Воєнна доктрина України - основа її воєнного будівництва, спирається на аналіз геополітичної ситуації в світі та довгострокові наукові прогнози її розвитку. Доктринальні положення є обов'язковими для державних органів, організацій, органів самоврядування та громадян України і є основою узгодження їх зусиль у зміцненні національної безпеки України. На основі Воєнної доктрини розробляються концепції будівництва видів збройних сил, родів військ, інших військових формувань України і конкретні програми їх реалізації. У Воєнній доктрині проголошується її оборонний характер: “Україна виходить з того, що вона не є потенційним противником жодної конкретної держави”. Воєнну безпеку доктриною розглядається як “стан воєнної захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози”. Воєнна доктрина України є складовою частиною концепції національної безпеки і становить сукупність затверджених Верховною Радою України основоположних настанов і принципів щодо організації та забезпечення безпеки особи, народу і держави шляхом політичних, дипломатичних, економічних та воєнних заходів. Головною метою Воєнної політики України називається “гарантування національної безпеки України від зовнішньої воєнної загрози, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки”. Згідно з доктриною, “здійснюючи свій зовнішньополітичний і воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами, Україна: не висуває територіальних претензій до інших держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе; суворо дотримує принципу недоторканності існуючих державних кордонів; поважає державний суверенітет та політичну незалежність інших держав і визнає за ними право на вирішення всіх питань своєї національної безпеки відповідно до своїх інтересів без нанесення шкоди безпеці інших держав; сприяє паритетному і збалансованому скороченню всіх видів збройних сил і озброєнь у регіоні та у світі виходячи з умов забезпечення оборонної достатності кожної держави; обстоює вирішення всіх міждержавних суперечностей тільки політичними та іншими прийнятими згідно з нормами міжнародного права засобами і шляхом прийняття всіма державами зобов'язань про взаємний ненапад; будує свої відносини з іншими державами незалежно від їх суспільно-політичного ладу та воєнно-політичної орієнтації на взаємному врахуванні всіх питань національної безпеки сторін; забороняє застосовувати власні Збройні Сили для розв'язання політичних завдань на своїй території; виступає проти розміщення іноземних військ на своїй території та на територіях інших держав без їх на те згоди; виключає своє одностороннє повне роззброєння. Україна виступає за створення всеохоплюючих систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них важливим компонентом своєї національної безпеки”. Водночас у доктрині зауважується, що “дотримуючись позаблокового статусу, Україна сприяє створенню надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури безпеки на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях з метою зміцнення довір'я і партнерства на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у воєнно-політичній діяльності”. Згідно з доктриною, “своїм потенційним противником Україна вважатиме державу, послідовна політика якої становить воєнну небезпеку для України, веде до втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність та національні інтереси”. Також відзначається, що Україна “засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати всі міжнародні спори та конфлікти виключно політичними методами… Поважаючи право на свободу суспільно-політичного вибору кожною державою, Україна виключає воєнне втручання у її внутрішні справи”. Головною метою України у можливій війні проголошується “відбиття збройної агресії, захист державного суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності та якнайшвидшому припиненні політичними і дипломатичними засобами воєнних дій”. Україна “застосовує свої Збройні Сили виключно у випадках збройної агресії проти неї та посягань на її територіальну цілісність, недоторканність державних кордонів або при виконанні своїх міжнародних зобов'язань”. У доктрині 1993 р. проголошувалися й наступні принципи: “виходячи з катастрофічних наслідків для всього людства ядерної війни, Україна вважає застосування ядерної зброї неприпустимим. Україна у своїй зовнішньополітичній діяльності активно виступає за загальне ядерне роззброєння. Ставши в силу історичних обставин власником ядерної зброї, успадкованої нею від колишнього СРСР, Україна ніколи не санкціонує її застосування, виключає з арсеналу своєї зовнішньої політики загрозу використання ядерної зброї. Україна має намір в майбутньому стати без'ядерною державою. Україна пов'язує скорочення та знищення ядерної зброї, яка розташована на її території, з адекватними діями інших ядерних держав та наданням ними і світовим співтовариством надійних гарантій її безпеки. Україна виступає проти розповсюдження технологій виробництва ядерної, хімічної та біологічної (бактеріологічної) зброї”. Основними завданнями забезпечення воєнної безпеки доктрина називає: “у мирний час - прогнозування мети і характеру можливої війни для її запобігання, будівництво власних Збройних Сил у межах взятих на себе міжнародних зобов'язань, створення і підтримання воєнного потенціалу на рівні, достатньому для стримування збройної агресії, забезпечення недоторканності державних кордонів у повітрі, на суші і морі, припинення можливих провокацій та посягань на суверенітет країни, підтримання постійної готовності Збройних Сил до відбиття можливої агресії з боку будь-якої держави (коаліції держав) із повітряно-космічного простору, суші або моря; у воєнний час - мобілізація всіх матеріальних та людських ресурсів країни для відбиття збройної агресії, завдання поразки агресору, позбавлення його можливості продовжувати війну та припинення воєнних дій за умов, вигідних для України. Воєнна безпека України досягається за рахунок: єдиних політико-дипломатичних зусиль, спрямованих на зниження рівня воєнного протистояння; створення зон, вільних від зброї масового ураження, регіональних систем безпеки; активних колективних акцій для вирішення конфліктів, що виникають; наявності військ постійної готовності та резервів, які за своєю чисельністю, оснащенням, бойовою злагодженістю і ступенем розгорнутості забезпечували б відбиття агресії; відмобілізування і стратегічного розгортання всіх видів Збройних Сил та організованого вступу держави у війну; здатності вести воєнні дії на суші, морі, у близькому космосі та повітрі; забезпечення високого рівня морально-психологічної і професійної підготовки особового складу до виконання завдань збройної боротьби за будь-яких умов бойової обстановки; оснащення Збройних Сил новітніми засобами збройної боротьби; готовності виділити відповідні військові контингенти до складу військ ООН для проведення згідно з рішенням Ради Безпеки воєнних дій з метою припинення агресивних дій окремих держав або груп держав, а також підтримання миру і безпеки в різних регіонах”. Основним завданням Збройних Сил називається “захист незалежності, територіальної цілісності, недоторканності України”. Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України від 1997 р. проголошує головними об'єктами національної безпеки серед іншого: “державу - її конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність кордонів”. Основними принципами забезпечення національної безпеки серед іншого називається:
Пріоритетними національними інтересами України, зокрема, називається:
Основні можливі загрози національній безпеці України визначаються у політичній сфері, зокрема:
у воєнній сфері, зокрема:
Основними напрямками забезпечення національної безпеки, серед іншого, називаються, у політичній сфері:
у воєнній сфері, зокрема:
Було проведено також і внутрішнє унормування діяльності ЗС. 24 березня 1999 р. Верховною Радою України затверджено законами України військові статути Збройних Сил України. Президентом України у 1997 р. було затверджено положення про Міністерство оборони України і Генеральний штаб Збройних Сил України. З появою цього документу було прискорено процес щодо розподілу функцій та завдань зазначених органів управління. У 1997 р. Президентом України затверджено Стратегічне рішення на застосування Збройних Сил України. Відпрацьовано План Територіальної оборони держави. Починаючи з 1997 р., розпочалася розробка Мобілізаційного плану України. Як складову частину Мобілізаційного плану держави у Збройних Силах України розроблено Мобілізаційний план Збройних Сил України, здійснено загальне уточнення планів відмобілізування та приведення у бойову готовність, мобілізаційних планів і планів проведення мобілізації людських та транспортних ресурсів. З 1998 р. в Україні запроваджена нова система воєнно-адміністративного розподілу території держави. Замість військових округів було утворено оперативні командування. Функціонально вони стали постійними оперативно-стратегічними об’єднаннями, призначеними для виконання як у мирний, так і воєнний час оперативних, мобілізаційних завдань і завдань територіальної оборони у встановлених для них межах, а також для технічного, тилового, медичного та інших видів забезпечення військ (сил), що знаходяться на їх територіях, незалежно від відомчої підпорядкованості.
Основними принципами будівництва Збройних Сил Воєнна доктрина України називає: “проведення оперативно-тактичної, мобілізаційної, бойової та морально-психологічної підготовки особового складу з урахуванням законів збройної боротьби та принципів воєнного мистецтва; комплектування їх на основі загального військового обов'язку і за контрактом з поступовим переходом до професійної армії; військово-патріотичне виховання допризовної та призовної молоді, особового складу на національно-історичних традиціях; вирішення комплексу питань, пов'язаних з соціальним захистом військовослужбовців; повна департизація (заборона військовослужбовцям брати участь у діяльності політичних партій і рухів). Збройні Сили України мають у своєму складі види і роди військ та інші військові формування і об'єкти, необхідні для забезпечення обороноздатності держави та передбачені чинним законодавством. Якісними ознаками будівництва Збройних Сил України є: бойова здатність, бойова ефективність, бойова стійкість, мобільність, інформованість, керованість, живучість, готовність до відмобілізування і виконання бойового завдання”. Згідно з Воєнною доктриною, бойова готовність, дислокація Збройних Сил на території України визначаються необхідністю організації ефективної оборони сухопутних та морських кордонів на всіх напрямках і забезпечення повітряно-космічної оборони важливих адміністративних центрів, промислових і потенційно небезпечних об'єктів. У збалансованому будівництві видів збройних сил, родів військ та спеціальних військ пріоритет у розвитку віддається високоточній зброї підвищеної могутності, силам і засобам розвідки, повітряно-космічної оборони, радіоелектронної боротьби, ракетним військам, авіації та аеромобільним частинам, перспективним типам надводних кораблів і підводних човнів. Збройні Сили України оснащуються єдиними системами автоматизованого управління, зв'язку, електронно-вогневої дії та метрологічного забезпечення. В інтересах усіх видів збройних сил і родів військ на території України створюється єдиний інформаційний простір. Збройні Сили України у процесі оперативно-тактичної, мобілізаційної та бойової підготовки оволодівають оборонними, контрнаступальними та наступальними видами дій. При цьому вони готуються до вибору ефективних форм і способів воєнних дій, які відповідають обстановці, що склалася, забезпечують перехоплення ініціативи у противника та її утримання. Система навчання і виховання кадрів у Збройних Силах України є складовою частиною загальнодержавної системи освіти і забезпечує підготовку військових фахівців у мирний і воєнний час. Разом із Збройними Силами України у воєнний час діють Прикордонні війська, Служба безпеки, Внутрішні війська та формування Міністерства з надзвичайних ситуацій. Мета воєнно-економічної політики України, згідно з Воєнною доктриною, полягає у підтриманні належної обороноздатності держави при раціональному обсязі воєнних витрат. При цьому власний науково-технічний і виробничий потенціал орієнтується на збереження і розвиток сучасних високоефективних технологій та створення на їх основі систем озброєння, які в рамках діючих політичних, економічних, міжнародно-правових та інших обмежень дають можливість ефективно розв'язувати завдання, поставлені Збройним Силам. Основними принципами воєнно-економічної політики України згідно з доктриною є: “забезпечення максимальної ефективності воєнного виробництва за умови обмеженості фінансових і матеріальних ресурсів; застосування конкурсного підходу до розробки та виробництва нових систем озброєння і військової техніки; використання контрактного підходу до виконання замовлень Міністерства оборони; досягнення високої технологічності систем озброєння і потрібного рівня уніфікації їх елементів; екологічно безпечна і економічно вигідна утилізація систем озброєння і військової техніки, що підлягають ліквідації; раціональна конверсія воєнного виробництва. Науково-технологічними пріоритетами є технології подвійного (військового і цивільного) призначення та новітні (конкурентоздатні) технології, в яких Україна досягла або може досягти світового рівня. Військово-технічними пріоритетами є озброєння і військова техніка, які підвищують вогневу міць і мобільність військ (сил), а також системи озброєння, що мають конкурентоздатність на світовому ринку. Оснащення Збройних Сил сучасними системами озброєння і військовою технікою може здійснюватись шляхом: власного виробництва; розробки та виробництва спільно з іншими державами; закупівлі за кордоном. Першочерговим фінансуванням користуються програми матеріального і соціального забезпечення особового складу Збройних Сил”. У Воєнній доктрині проголошено принцип оборонодостатності. Україна бере участь у масштабних національних та міжнародних процесах скорочень ЗС. Однак за умов нехтування небезпекою великого конфлікту в регіоні, яке, фактично, демонструється органами державної влади України і зафіксоване у відповідних документах, термін “оборонодостатність” набуває специфічно дискусійного змісту. Ідея українського нейтралітету, її поширення - явище останніх десятиліть і навіть у більшій мірі, останніх років, безпосередньо перед і після здобуття Україною незалежності у 1991 р. З посиленням руйнівних процесів всередині Радянського Союзу, виходом на порядок денний питання зовнішньополітичної орієнтації відновленої української держави, питання можливого нейтралітету України здобуває поширення в українській суспільно-політичній думці. Це пояснювалося такими чинниками: - розпад СРСР і Організації Варшавського договору поставили на порядок денний питання щодо перспектив воєнних блоків у регіоні; - очікуваним поширенням у зв`язку з розпадом СРСР і ОВД західних міжнародно-правових стандартів на Схід Європи, зокрема, можливо, й традицій існування нейтральних держав; - загальним посиленням антивоєнних, антимілітаристських настроїв у світі і, зокрема, в Україні; - бажанням України запевнити російський політичний істеблішмент, що Україна не ввійде до сфер впливу інших силових центрів, зокрема НАТО, і таким чином добитися максимально можливого лояльного ставлення Росії до Української держави. Усі ці міркування зумовили привабливість ідеї нейтральності України для певного числа політиків і політичних сил. Дискусія навколо нейтралітету України відбувалася в контексті дискусії щодо зовнішньополітичної орієнтації нашої держави. В Декларації про державний суверенітет України, ухваленій парламентом у липні 1990 р. проголошувалося, що Україна прагне в майбутньому стати без`ядерною, позаблоковою і постійно нейтральною державою. Президент Л. Кучма, виступаючи 4 червня 1996 р. на парламентській Асамблеї Західноєвропейського Союзу, так характеризував тогочасні мотиви: “Включення в Декларацію цих положень мало на меті створення політико-правових підстав для виходу із складу СРСР, оскільки проголошуваний Декларацією намір був несумісним із статусом Радянського Союзу як ядерної країни і держави, що очолювала Варшавський військово-політичний блок”. До цього слід додати, що в питанні нейтралітету українські законодавці йшли за громадською думкою, яка в той час схвально сприймала будь-які антиядерні та антивоєнні ініціативи. Вимога нейтральності України стояла поряд з вимогою стати позаблоковою державою (зменшити рівень мілітаризації та міжнародної напруженості) та неядерною (що відповідало античорнобильським настроям). Отже саме ці мотиви були головними, коли питання нейтралітету України вперше вийшло на офіційний рівень документів. Тоді як на початку 1990-х рр. нейтральність України сприймалася як природня річ, то нині дедалі більше відчуваються суперечності між інтеграційними тенденціями в регіоні ЦСЄ і нейтральною позицією України. Одним з аргументів, в усякому випадку під час публічних дискусій на користь позаблоковості і нейтральності України було те, що “нейтральна політика України є важливим чинником невідворотності блокового протистояння” (з виступу Л.Кучми на Парламентській асамблеї Ради Європи у Стразбурзі 23 квітня 1996 р.). Висловлювалися ідеї, що приєднання України до якогось табору, як великої у географічному, демографічному і військовому плані зруйнує баланс сил у Європі, що встановився після розпаду Радянського Союзу. Від керівництва України постійно звучали застереження про неприпустимість нехтування інтересами Росії під час розширення континентальних та трансантлантичних організацій на Схід Європи. Нейтралітет України дедалі більше не відповідає вимогам часу. Він створює зону “вакууму безпеки”, “вакууму відповідальності” на території Східно-Центральної Європи. Роль України може звестися до ролі “лакмусового папірця”, що сигналізуватиме про рівень небезпеки для західних сусідів України з боку Росії. Безпека в Європі може міцно утвердитися лише тоді, коли б у Європі чітко встановляться межі зон відповідальності, і Росія розумітиме, що рух на Захід означатиме для неї зіткнення з більш потужним супротивником. Справжніми (а не лише публічно проголошуваними) цілями українського нейтралітету і позаблоковості в останнє десятиліття були: - боротьба одних політиків проти розширення впливу Заходу і НАТО, інших - проти розширення впливу Росії і перебування на території України російських військ; - намагання невизначеним становищем України підвищити до неї інтерес великих держав і міжнародних організацій, який мав вилитися у різнобічну фінансову підтримку України; - непідготовленість суспільства до однозначного геополітичного вибору, можливість його розколу внаслідок такого вибору; - небажання українського керівництва розривати з однією із сторін у разі однозначного геополітичного вибору, небажання “нікого образити”; - “на період ідентифікації України на світовій арені було б доцільним запропонувати концепцію раціонального обмеження стратегічних зв`язків з наддержавами”. Це сприяло б недопущенню перетворення України в об`єкт геополітичних маніпуляцій” – міркуваннями такого типу. Нейтралітет України міг би бути позитивним, для справи миру лише в тому разі, якби Україна володіла достатнім арсеналом ядерної зброї для нанесення непоправної шкоди будь-якій країні, або краще, групі країн. Тоді б дійсно Україна виступала як самостійна самодіюча перешкода для експанції як зі Сходу, так і з Заходу. Україна проголосила без'ядерний статус (намір досягти його, щоправда із зауваженнями щодо відповідних кроків з роззброєння інших країн, було заявлено у Воєнній доктрині, як також і в інших державних документах) та взяла на себе зобов'язання ліквідувати в односторонньому порядку ядерний потенціал, що й було здійснено на практиці до 1996 року. Заходи проводились у відповідності з міжнародними договорами та під міжнародним контролем. В обмін на ядерне роззброєння Україна отримала гарантії безпеки від ядерних держав, хоча характер цих гарантій обмежений. Україна, в разі агресії проти себе, може розраховувати не на пряму підтримку ядерних держав, що підписали 14 січня 1994 р. тристоронню угоду про ядерне роззброєння України (США, Росія), а лише на негайні консультації ядерних держав. Гарантії безпеки України у зв‘язку з її ядерним роззброєнням було оформлено 5 грудня 1994 р. в Будапешті. Керівники України, Росії, Великої Британії і США підписали меморандум, у якому останні три країни пообіцяли поважати кордони України у відповідності з принципами заключного акту НБСЄ, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і "шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії з боку ядерної держави". Фактично Україні в обмін на ядерне роззброєння обіцяно лише моральну підтримку в разі агресії проти нашої держави. Кожна з держав - офіційних власників ядерної зброї - є членом Ради Безпеки ООН і може заблокувати будь-яке її рушення, використовуючи право "вето". Індикаторами неефективності влади стали кроки України в напрямі до ядерного роззброєння та отримання явно недостатніх гарантій від ядерних держав в обмін на ядерне роззброєння.Владна верхівка часто просто закривала очі на небезпеки, що поставали перед Україною. Заохочувалася дискусія щодо того, чи доцільно безплатно, без матеріальних компенсацій передавати ядерну зброю Росії. У складі боєприпасів було вивезено лише в тактичній зброї уран-235 і плутоній-239 вартістю 3 мільярди доларів (“Політична думка” 1993, №3 с. 29). Питання про те, що національна безпека країни варта значно більшого, у владних верхах не підіймалося. У результаті до 1 червня 1996 р. без достатніх гарантій безпеки з території України було вивезено ядерну зброю. Таким чином, через одностороннє ядерне роззброєння, проведене адміністраціями президентів Л. Кравчука і Л. Кучми, Україна втратила шанс ініціювати загальне ядерне роззброєння усіх ядерних держав. Більшість документів, що регулюють питання пріоритетів оборонної політики, у більшості мають суттєві вади:
Деякі документи хибують нехтуванням можливих небезпек. Це стосується, зокрема, Воєнної доктрини України, Державної програми реформування ЗС тощо, які вважають незначною можливість великомасштабного конфлікту в регіоні. Такий підхід не є достатньо відповідальним, враховуючи складність регіону та значний потенціал конфліктності в ньому. У країнах що виявили значну конкурентоздатність своїх політичних і військових органів, демонструється дещо інша увага до процесів оборони. Так у Сполучених Штатах Президент має право посилати війська за кордон без згоди Конгресу. І хоча Конгрес затверджує бюджет, що виділяється на потреби національної безпеки (оборони, розвитку технологій тощо), під час загрозливих для країни ситуацій адміністрація отримує право розпоряджатися фактично необмеженими матеріальними ресурсами. Цікавою була ініціатива американського Конгресу, який на розвиток досліджень у сфері протиракетної оборони виділив майже удвічі більше від запрошених адміністрацією. Так само і свого часу на ведення війни проти Югославії Конгрес виділив 11 мільярдів американських доларів замість 6 запрошених адміністрацією Клінтона (Итар-ТАСС,18 квітня 1999).
Згідно Закону про Збройні Сили України від 6 грудня 1991 р. (Ст.1) Збройні Сили України “призначені для збройного захисту незалежності, територіальної цілісності та недоторканності України”. Стаття 3 Закону визначає, що Збройні Сили України “будуються і здійснюють свою діяльність на основі: демократії і гуманізму; верховенства закону; підзвітності конституційним органам законодавчої і виконавчої влади; єдиноначальності і колегіального вироблення рішень; загального військового обов'язку громадян України; добровільності вступу на кадрову військову службу; дотримання військової дисципліни; гласності в діяльності Збройних Сил України та збереження державної і військової таємниці; позапартійності; гарантованого соціально-правового захисту військовослужбовців. Стаття 4. Загальна структура Збройних Сил України, види Збройних Сил України, роди військ (сил); їх чисельний склад, озброєння, фінансове та матеріально-технічне забезпечення затверджуються Верховною Радою України за поданням Президента України. До складу Збройних Сил України входять такі види: сухопутні війська (війська наземної оборони); війська повітряної оборони (військово-повітряні сили і сили протиповітряної оборони ); військово-морські сили (Стаття 4). Загальне керівництво Збройними Силами України здійснює Президент України як Верховний Головнокомандуючий Збройними Силами України і Голова Ради оборони України (Стаття 5 Закону). Безпосереднє керівництво Збройними Силами України здійснюється Міністерством оборони України (Стаття 6 Закону). Однак згідно Державної програми розвитку ЗС планується проводити процес впровадження контролю вищих посадових осіб за оборонною сферою держави, суттєво уточнити повноваження вищих посадових осіб та відповідних державних і військових органів щодо керівництва Збройними Силами України. Так, у межах передбачених Конституцією України та чинним законодавством керівництво Збройними Силами України здійснює Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. В особливий період керівництво Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями Президент України може здійснювати через Ставку Верховного Головнокомандувача, робочим органом якої є Генеральний штаб Збройних Сил України. Безпосереднє керівництво Збройними Силами України у мирний та воєнний час також здійснюватиме Головнокомандувач Збройних Сил України. Головнокомандувачем Збройних Сил України є за посадою Міністр оборони України, якщо він військовослужбовець, а в разі, коли Міністром оборони України призначається цивільна особа, - начальник Генерального штабу Збройних Сил України.Для реалізації уточнення функцій і повноважень Міністерства оборони України, Генерального штабу, командувань видів Збройних Сил і оперативних командувань у Міністерстві оборони України розроблено Основи концепції реформування органів управління Збройних Сил. Основним органом військово-політичного і адміністративного управління є Міністерство оборони України.Міністерство оборони України є також центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань. держави та військового будівництва. На Міністерство оборони покладається:
Основним органом оперативного управління є Генеральний штаб Збройних Сил України. Генеральний штаб Збройних Сил є головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, та правоохоронними органами у межах, визначених законами України та нормативно-правовими актами Президента України, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Враховуючи підвищення ролі Генерального штабу Збройних Сил, як головного органу з планування оборони держави і оперативного управління Збройними Силами та іншими військовими формуваннями, Указом Президента України від 31 липня 2000 р. начальник Генерального штабу Збройних Сил України уведений до складу Ради національної безпеки і оборони України. Функції та повноваження Міністерства оборони України по керівництву Збройними Силами визначаються на основі Закону про Збройні Сили, Закону України "Про оборону України", інших законодавчих актів України та Положенням про Міністерство оборони України, яке затверджується Президентом України. Структура Міністерства оборони України, інших органів військового управління затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра оборони України (Стаття 7 Закону про ЗС). Державною програмою будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року визначено, що загальне керівництво реформуванням та розвитком Збройних Сил України здійснюватиметься Президентом України як Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. Координація та контроль діяльності органів виконавчої влади щодо виконання відповідних заходів покладається на Раду національної безпеки і оборони України. Забезпечення фінансовими і матеріально-технічними ресурсами, озброєнням, військовою технікою, майном, продовольством та іншими засобами здійснює Кабінет Міністрів України. Безпосереднє керівництво реалізацією Державної програми покладається на Міністра оборони України. Збройні Сили України комплектуються військовослужбовцями відповідно до Закону України про загальний військовий обов'язок і військову службу. Дислокація та розташування військових об'єднань, з'єднань, частин і підрозділів здійснюються відповідно до вимог воєнної доктрини, стратегічних і оперативних планів, розроблюваних Міністерством оборони України. Плани дислокації та розташування Збройних Сил України затверджуються Президентом України (Стаття 9 Закону про ЗС). Зміни у дислокації та розташуванні військ від з'єднання і вище Міністерство оборони України здійснює з дозволу Президента України. Склад, структура, дислокація, завдання та забезпечення військ, які входять до системи стратегічних сил стримування, визначаються і здійснюються на основі міждержавних договорів. Статус збройних сил, тимчасово дислокованих на території України, визначається законодавчими актами України. У Збройних Силах України використовується державна мова відповідно до чинного законодавства. Військово-патріотичне виховання військовослужбовців здійснюється на національно-історичних традиціях народу України. Діяльність будь-яких політичних партій і рухів у Збройних Силах України забороняється (Стаття 11 “Закону про ЗС”). Державну програмою будівництва та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року Президент України затвердив своїм Указом у січні 1997 р. Президентом України у листопаді 1999 р. було прийнято рішення щодо внесення коректив у цю програму. У травні 2000 р. Радою національною безпеки і оборони України було схвалено оновлений Проект Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р., яку 28 липня 2000 р. і було затверджено Указом Президента України. Основну увагу по реформуванню українських ЗС було зосереджено на збільшенні питомої ваги бойових з’єднань та частин за рахунок оптимізації співвідношення між ними та структурами забезпечення. З’єднання та частини забезпечення, які не мали чітко визначених функцій і завдань на мирний час, підлягали розформуванню. У період з 1997 по 2000 рр. у Збройних Силах України загалом проведено майже 10 тис. організаційних заходів, пов’язаних зі скороченням, переформуванням, передислокацією та формування деяких нових з’єднань, військових частин та установ. Оптимізація структури військ (сил) викликала необхідність уточнення загальної чисельності Збройних Сил України. Після розпаду Радянського Союзу та проголошення у 1991 р. незалежності, Україна успадкувала одне з найбільших угруповань військ у Європі. На її території дислокувались чотири загальновійськових і одна танкова армії, один армійський та три корпуси ППО, Чорноморський флот. До цього слід додати стратегічні ядерні сили, до яких входила 43-тя ракетна армія та важкі бомбардувальні дивізії. Усього угруповання військ і сил нараховувало біля 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисячі танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічних ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї. Протягом 1992-2001 рр. армія була скорочена до 310 тис. військовослужбовців. Постановою Верховної Ради України від 22 грудня 1998 р. вона була визначена: 310 тисяч військовослужбовців і 90 тисяч працівників Збройних Сил України. До кінця 2005 р. загальну чисельність Збройних Сил України планується довести до 375 тисяч чоловік, з них до 295 тисяч складатимуть військовослужбовці. Крім того, передбачена заміна 22 тисяч посад військовослужбовців посадами цивільних працівників. Головною метою політики в галузі військового будівництва визначено “створення за принципом оборонної достатності сучасної моделі Збройних Сил України – оптимальних за чисельністю, мобільних, добре озброєних, всебічно забезпечених і навчених військ (сил), які спроможні були б виконати покладені на них завдання у будь-яких умовах обстановки і в той же час не були занадто обтяжливі для держави”. Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України містить уточнений прогноз воєнно-політичної та воєнно-стратегічної обстановки у світі та поблизу кордонів України. На підставі цього прогнозу зроблено суперечливий висновок, що “у найближчій перспективі можливість широкомасштабного застосування воєнної сили проти України є малоймовірною. Проте, за певних обставин зберігається імовірність розв’язання на окремих ділянках (напрямках) її кордонів локального конфлікту або втягування нашої держави у регіональні воєнні конфлікти”. Саме тому вперше у Державній програмі викладено рішення стосовно відмови від організації “рівномірної кругової оборони” території держави і зосередження зусиль на відбитті можливої агресії лише на декількох оперативних напрямках, на яких, за певних обставин, виникненням воєнної загрози не можна нехтувати.У зв’язку з цим, відповідно до зазначених воєнних загроз та викликів, пропонується законодавчо оновити функції Збройних Сил України, які полягатимуть у наступному: забезпечення стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорона сухопутного і повітряного простору держави та територіального моря України.На підставі розширення функцій Збройних Сил України у Державній програмі конкретизовані їхні завдання. Їх суть полягає у досягненні Збройними Силами спроможності нейтралізувати воєнний конфлікт низької інтенсивності складом військ (сил) мирного часу та забезпеченні мобілізаційної готовності до ведення локальної або регіональної війни. Одночасно Збройні Сили повинні бути постійно готові до участі у миротворчих та гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій силами до однієї бригади. Відповідно до завдань Збройних Сил у Державній програмі уточнено їх структуру: Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади і військового управління. У його підпорядкуванні перебувають Збройні Сили України. Генеральний штаб Збройних Сил України, як основний орган військового управління; Види Збройних Сил України – Сухопутні війська, Військово-Повітряні Сили, Війська Протиповітряної оборони, Військово-Морські Сили;об’єднання, з’єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України.Співвідношення чисельності особового складу між видами Збройних Сил складає:Сухопутні війська України – до 54%; Військово-Повітряні Сили України – до 16% ;Війська Протиповітряної оборони України – до 13,5%; Військово-Морські Сили України – до 4,5% ; інші з’єднання, військові частини та установи, які не входять до видів Збройних Сил України – до 12% . Хоча на даний період у Збройних силах України збережено 4-х видову структуру, передбачалося проведення досліджень з послідуючим опрацюванням відповідних пропозицій щодо поступового переходу Збройних Сил України на трьохвидову структуру, за рахунок об‘єднання ВПС та ВПО. Державною програмою передбачається створення у складі Збройних Сил України функціональних структур: передові та основні сили оборони і стратегічні резерви. Передові сили оборони – найбільш боєготова функціональна структура Збройних Сил України, яка призначена для негайного реагування на зміни воєнно-стратегічної обста-новки та застосування у збройному конфлікті з метою його нейтралізації на ранній стадії і недопущення переростання у локальну або регіональну війну. До складу передових сил оборони входять: стратегічні неядерні сили стримування, сили швидкого реагування та війська прикриття. З реалізацією основних положень Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. в Україні Міністерством Оборони планувалося створення “сучасних, із характерними ознаками євроатлантичної моделі Збройних Сил – які є оптимальні за чисельністю, багатофункціональні, мобільні, професійно підготовлені, добре озброєні, надійно забезпечені, спроможні виконувати покладені на них завдання у будь-яких умовах, і в той же час не занадто обтяжливі для держави”. У квітні 2001 р. указом Президента затверджено Концепцію переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 р. У ній, зокрема, зазначено. що здійснення переходу на контрактну службу, серед іншого, має “підвищити бойову готовність Збройних Сил та вимоги до їх особового складу, ліквідувати існуючу в суспільстві напруженість, що виникає у зв'язку з неоднаковим ставленням різних верств населення до виконання загального військового обов'язку”. Перехід Збройних Сил до комплектування військовослужбовцями контрактної служби за цією Концепцією, має здійснюватися в три етапи. На першому етапі (2001 - 2005 рр.) створюються необхідні передумови для розроблення нормативно-правової бази з цього питання, опрацьовується новий механізм підготовки військовонавчених людських ресурсів, які підлягають призову на військову службу в разі мобілізації, вдосконалюється система переведення Збройних Сил на воєнний стан, завершується оптимізація організаційно-штатних структур органів військового управління, об'єднань, з'єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій. Основним принципом комплектування Збройних Сил у перехідний період вважається змішаний принцип. У Збройних Силах до кінця 2005 р. має бути приблизно 50 тис. військовослужбовців контрактної служби, що становитиме 30 відсотків їх загальної чисельності. Це дасть змогу повністю перейти на службу за контрактом у військових частинах і підрозділах, які готуватимуться до участі в міжнародних миротворчих операціях, і частково - сил швидкого реагування Збройних Сил. Вирішується питання щодо зменшення строків строкової військової служби до 12 місяців та підготовки молодших спеціалістів у навчальних підрозділах та навчальних частинах до 3 - 4 місяців, що забезпечить у перехідний період мати відповідну укомплектованість Збройних Сил і готувати необхідну кількість військовонавчених людських ресурсів, які підлягають призову на військову службу в разі мобілізації. Реформуються місцеві органи військового управління (військові комісаріати). На другому етапі (2006 - 2010 рр.) за рахунок поступового оснащення Збройних Сил сучасними модернізованими і новими зразками озброєння, військової техніки та майна підвищується їх бойовий потенціал, а також зменшується чисельність на 25 тисяч військовослужбовців і 10 тисяч працівників, внаслідок чого укомплектованість Збройних Сил військовослужбовцями контрактної служби доводиться до 50 відсотків загальної чисельності, а посади молодших спеціалістів повністю заміщуються такими військовослужбовцями. З цією метою вирішуються такі питання: готується низка проектів законодавчих актів стосовно матеріального та інших видів заохочення військовослужбовців контрактної служби; реформуються навчальні військові частини та військові навчальні заклади, на базі яких проводиться підготовка та перепідготовка військовослужбовців контрактної служби; укомплектовуються військовослужбовцями контрактної служби військові з'єднання та частини, що належать до передових сил оборони, а також усі штатні посади, які визначають бойову здатність з'єднань і частин. На третьому етапі (2011 - 2015 рр.) завершується переведення Збройних Сил на 100-відсоткове їх укомплектування військовослужбовцями контрактної служби з одночасним зменшенням чисельності військ (сил) на 30 тисяч військовослужбовців і 10 тисяч працівників. У 2015 р. передбачається довести загальну чисельність Збройних Сил до 300 тисяч осіб, 240 тисяч з яких становитимуть військовослужбовці і 60 тисяч - працівники.
У Конституції закріплюється розподіл повноважень між органами влади України в забезпеченні цілей оборони держави, її національної безпеки.Згідно зі статтею 85. Конституції України, до повноважень Верховної Ради України у сфері безпеки та військового будівництва належить:
Згідно статті 92. КУ виключно законами України визначаються:
Виключно законами України встановлюються: v Державний бюджет України і бюджетна система України; v порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; v порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України; v військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання. Згідно статті 106 КУ Президент України: q забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; q звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; q представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; q призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; q призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; q є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; q здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; q очолює Раду національної безпеки і оборони України; q вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України; q приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; q приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України; q присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини; q нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними; q підписує закони, прийняті Верховною Радою України; q має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України; Стаття 107 КУ визначає повноваження РНБОУ: “Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України.Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України… Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України”. Стаття 114 визначають повноваження Прем‘єр-міністра України: “Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України.Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Прем’єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів”. Згідно статті 116 КУ, Кабінет Міністрів України:
Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують (стаття 119 КУ) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади. До повноважень Конституційного Суду України належить (стаття 150 КУ):
Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (стаття 151 КУ). Згідно Концепції національної безпеки, повноваження основних суб'єктів системи забезпечення національної безпеки:
Згідно з Воєнною доктриною, готовність держави до оборони забезпечується в мирний час шляхом побудови стійкої системи державного і військового управління, створення виробничих потужностей, мобілізаційних запасів матеріальних ресурсів, а також завчасною підготовкою національного господарства до забезпечення потреб населення, Збройних Сил та інших військових формувань. Система мобілізаційної підготовки національного господарства узгоджується з системою мобілізаційного розгортання військ (сил) та цивільної оборони з метою підвищення стійкості економіки і розгортання масового воєнного виробництва. Підготовка національного господарства до процесу матеріального забезпечення військ (сил) досягається шляхом: створення мобілізаційних запасів озброєння, військової техніки та інших матеріальних засобів, у тому числі в районах зосередження (бойового призначення) військ (сил); створення (удосконалення) інфраструктури держави для успішного виконання завдань військами (силами); завчасної підготовки транспорту для перекидання військ (сил) у райони збройної агресії; удосконалення системи забезпечення військ (сил) матеріальними засобами. Закон України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” визначає мобілізаційну підготовку народного господарства України, Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, як складову частину оборонних заходів, що здійснюються в мирний час центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого і регіонального самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності з метою створення необхідних умов для своєчасного проведення мобілізації та забезпечення потреб держави в особливий період і на випадок стихійного лиха, аварій та катастроф. Особливий період включає в себе час мобілізаційного розгортання народного господарства, Збройних Сил України та інших військ, воєнний час і частково відбудовчий період після закінчення воєнних дій. Мобілізаційна підготовка проводиться на плановій основі шляхом завчасного створення стійких систем управління і зв'язку та необхідних виробничих мобілізаційних потужностей, а також спеціальних формувань та мобілізаційних резервів озброєння, військової техніки, матеріальних і продовольчих ресурсів, страхового фонду документації (Стаття 2). Загальне керівництво мобілізаційною підготовкою народного господарства України покладається на Кабінет Міністрів України, в Республіці Крим - на Раду Міністрів Республіки Крим, у галузевих і територіальних структурах - на відповідні центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності - на їх керівників (Стаття 7). Функції щодо координації, планування, методологічного та методичного забезпечення мобілізаційної підготовки в народному господарстві покладаються на Міністерство економіки України, а в Збройних Силах України та інших військах - на Міністерство оборони України. Для безпосереднього управління мобілізаційною підготовкою та заходами щодо мобілізації в апаратах центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, а також на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності створюються військово-мобілізаційні підрозділи. Організаційна структура і штатна чисельність цих підрозділів визначаються відповідними керівниками з урахуванням вимог законодавчих і нормативних актів з питань мобілізаційної підготовки та мобілізації, а також обсягів мобілізаційних завдань (стаття 8). При запровадженні воєнного стану мобілізація проводиться відкрито або приховано. Рішення про проведення відкритої мобілізації підлягає негайному оголошенню через засоби масової інформації. Рішення про проведення прихованої мобілізації доводиться по закритих каналах до керівників Ради Міністрів Республіки Крим, міністерств та інших центральних і місцевих органів державної виконавчої влади у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій та катастроф у мирний час може проводитися цільова мобілізація. Вид, обсяги і термін проведення мобілізації визначаються Президентом України. Верховна Рада України формує і здійснює законодавче регулювання питань мобілізаційної підготовки та мобілізації (Стаття 10). Президент України: вживає необхідних заходів до забезпечення обороноздатності, в тому числі мобілізаційної підготовки та мобілізації; координує діяльність органів державної виконавчої влади з питань мобілізаційної підготовки та мобілізації; затверджує мобілізаційний план України на особливий період, Положення про мобілізаційну підготовку Збройних Сил України, інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, та про порядок проведення мобілізації (Стаття 11). Кабінет Міністрів України: організовує розробку та подає на затвердження Президентові України проект мобілізаційного плану України на особливий період; затверджує Положення про мобілізаційну підготовку народного господарства України; визначає джерела і порядок фінансування заходів щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, а також створення і збереження мобілізаційного резерву матеріальних ресурсів; організовує роботу, пов'язану з бронюванням трудових ресурсів для народного господарства і створенням страхового фонду документації, мобілізаційних запасів матеріально-технічних ресурсів, продовольства, речового та іншого майна; затверджує довготермінові та річні програми мобілізаційної підготовки галузей народного господарства і регіонів; організовує роботу, пов'язану з підготовкою цивільної оборони до переходу з мирного на воєнний стан (Стаття 12). Міністерство оборони України: розробляє і подає Кабінету Міністрів України проект мобілізаційного плану Збройних Сил України та інших військ; організовує розробку схем мобілізаційного розгортання Збройних Сил України та інших військ, а також спеціальних галузевих і територіальних формувань; планує та організовує накопичення озброєння і військової техніки в непорушному запасі, інших матеріальних ресурсів - у мобілізаційному резерві Збройних Сил України, а також мобілізацію та демобілізацію (Стаття 13). Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади: планують і організовують мобілізаційну підготовку відповідних галузей, забезпечують їх переведення з мирного на воєнний стан та стале функціонування в особливий період; організовують розробку мобілізаційних планів на особливий період, довготермінових і річних програм мобілізаційної підготовки відповідних галузей, методологічне, методичне та нормативне забезпечення цієї роботи; забезпечують створення об'єктів і потужностей мобілізаційного призначення, страхового фонду документації та мобілізаційних запасів матеріально-технічних ресурсів, продовольства, речового та іншого майна (Стаття 14). Рада Міністрів Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади: планують і організовують мобілізаційну підготовку у відповідних регіонах; організовують розробку мобілізаційних планів на особливий період, довготермінових і річних програм мобілізаційної підготовки регіонів; у межах своїх повноважень забезпечують виконання підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності покладених на них мобілізаційних завдань; забезпечують переведення господарства регіонів на режим роботи в умовах особливого періоду (Стаття 15). Підприємства, установи і організації всіх форм власності: розробляють мобілізаційні плани на особливий період, довготермінові та річні програми мобілізаційної підготовки підприємства, установи і організації; створюють потужності мобілізаційного призначення, страховий фонд документації та запаси матеріально-технічних ресурсів; забезпечують виконання державних замовлень і договорів з питань мобілізаційної підготовки; здійснюють перехід на режим роботи в умовах особливого періоду (Стаття 16). Відповідальність за стан мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності галузей народного господарства, регіонів, підприємств, установ і організацій покладається на керівників відповідних центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ і організацій всіх форм власності (Стаття 18). Згідно із Законом про Збройні Сили (Стаття 2) питання використання Збройних Сил України для виконання завдань, не пов'язаних з обороною держави, вирішується виключно Верховною Радою України, а у випадках, передбачених Законом України "Про надзвичайний стан" ( 2501-12), - Президентом України. Література
|
|
|
© i-bictashev |