…них умовах сучасної війни.

Засновниками даного принципу були видатні воєначальники О.В.Суворов, Наполеон, С.О.Макаров, наш співвітчизник М.І.Драгомиров, які цей принцип вважали одним із головних у підготовці військ.

Головна сутність принципу виражається прислів’ям: ”Важко в учінні - легко в бою”.

Основні положення цього принципу: 

  • § розуміння вимог Конституції України, Воєнної доктрини України до забезпечення обороноздатності держави та інших державних документів до призначення Збройних Сил України, організації і проведення бойової та гуманітарної підготовки у сучасних умовах;
  • § досконале знання кожним воїном характеру і особливостей сучасної війни, сильних і слабких сторін вірогідного противника;
  • § формування високої наукової культури щодо використання сучасних засобів ведення війни;
  • § суворе дотримання дисципліни навчального процесу, недопущення спрощень і послаблень під час проведення бойової підготовки;
  • § приділення особливої уваги  польовій виучці військ;
  • § відмінне володіння бойовою технікою і озброєнням за будь-яких умов погоди та у будь-яку пори року;
  • § вміння цілеспрямовано, ефективно і оптимально діяти в екстремальних умовах;
  • § використання на заняттях досвіду минулих війн, сучасних воєнних конфліктів і рекомендацій психолого-педагогічної та інших наук;
  • § постійне і глибоке вивчення вірогідного противника, характеру його тактики, тактико-технічних характеристик його зброї та техніки, сильних і слабких сторін;
  • § постійне загартування емоційно-вольової та інших сфер особистості військовослужбовця;
  • § застосування отриманих військово-професійних знань, навичок, умінь у практичній діяльності воїнів;
  • § використання науково обґрунтованих та методично конкретних критеріїв оцінки ефективності військово-дидактичного процесу тощо.

Принцип системності та послідовності навчання можна розгляда-ти, певною мірою, як похідний від принципу науковості, оскільки кожна наука, маючи свою систему, передбачає певну систему і послідовність викладення в дидактичному процесі. Цей принцип стосується як змістовного, так і процесуального компонента навчання військовослужбовців, тобто він визначає логіку і послідовність військово-дидактичного процесу.

К.У.Ушинський передбачав системність знань і підкреслював: голова, наповнена уривчастим, незв’язаним знанням, схожа на комору, де панує безладдя, і де сам хазяїн нічого не знайде; голова, де є тільки система без знань, схожа на крамницю, в якій на всіх шухлядах є написи, а в шухлядах  порожньо.

Таким чином, систематичність і послідовність у військово-професійному навчанні вимагає дотримання таких правил:

  • § широке застосування логіки навчального процесу і структурування змісту навчання і під час викладання;
  • § послідовний і внутрішньо узгоджений розподіл навчального матеріалу з різних предметів за семестрами, періодами і роками навчання, з урахуванням усіх знань, навичок та вмінь змістовного компонента, кінцевого результату та особливостей попередньої підготовки призовників;
  • § цілеспрямоване планування бойової та гуманітарної підготовки з урахуванням оптимальної послідовності вивчення навчальних дисциплін і найбільш раціонального розташування навчального матеріалу за темами;
  • § перехід від простих систем і структур до складних, від більш конкретних до загальних, і навпаки;
  • § перехід до вивчення наступного навчального модуля тільки після міцного опанування попереднього;
  • § чітке виділення головного, суттєвого у матеріалі, що вивчається, намагання його систематизації, узагальнення та класифікації тими, хто навчається;
  • § уміле урахування особливостей майбутньої цивільної діяльності військовослужбовців для вдосконалення їх військово-професійних знань, навичок і вмінь;
  • § проведення теоретичних занять раніше практичних, методично обґрунтоване чергування теоретичних і практичних занять;
  • § широке впровадження у військово-дидактичний процес сучасних технологій навчання;
  • § систематичне управління навчально-пізнавальною діяльністю об’єктів навчання, намагання добитися глибокого засвоєння ними систем знань, якісне опанування практичних дій;
  • § пошук можливостей комплексного використання знань, навичок і умінь під час проведення різноманітних занять (на маневрах, тактично-спеціальних заняттях, бойових стрільбах тощо);
  • § систематичне управління самостійною роботою об’єктів навчання тощо.

Принцип гуманізації та гуманітаризації навчання. Науковий термін ”гуманізація” (у перекладі з латинської мови “humanus” – людяний) означає олюднення техніки, праці, побуту тощо. Гуманізація військово-професійної освіти полягає в утвердженні особистості військовослужбовця як найвищої соціальної цінності, у найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загально-людських цінностей, гармонії стосунків воїна і навколишнього середовища на основі вивчення широкого кола різноманітних гуманітарних знань.

Принцип оптимізації військово-дидактичного процесу. Автором і засновником цього принципу є видатний дидакт Ю. К. Бабанський. Сутність його полягає у цілеспрямованому виборі змісту, методів, форм і прийомів дидактичного впливу, які забезпечують найкращий результат у навчанні. Але оптимізація передбачає підвищення ефективності навчального процесу у військовому підрозділі та частині не будь-якими засобами, а найбільш доцільним, найбільш відповідним для конкретної ситуації комплексом дидактичних засобів.

Основні правила цього принципу за Ю. К. Бабанським : 

  • § комплексний підхід до визначення завдань навчання військовослужбовців;
  • § конкретизація завдань навчання з урахуванням індивідуально-психічних особливостей об’єктів навчання;
  • § чітке визначення варіанта змісту навчання шляхом виділення головного, міжпредметних координацій та побудови раціональної структури навчального матеріалу;
  • § добір таких методів,  організаційних форм навчання і дидактичних засобів, які дозволяють найбільш успішно вирішувати поставлені завдання за визначений час;
  • § диференційований та індивідуальний підхід у дидактичному процесі до об’єктів навчання;
  • § створення умов для ефективного вирішення поставлених дидактичних та інших задач за встановлений час;
  • § раціональне сполучення керування навчально-пізнавальною діяльністю і самоуправління воїнів, оперативне регулювання і коригування перебігу військово-дидактичного процесу;
  • § аналіз отриманих результатів навчання і витрат часу за критеріями оптимальності (максимально можливі в даній ситуації результати та відповідність витраченого часу діючим нормам) та ін.

 

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити такі висновки для військового педагога.

  1. Закони, закономірності та принципи навчання військовослужбовців знаходяться у діалектичному, змістовному і різноманітному взаємозв’язку і справляють безпосередній вплив на їх формування, перебіг і виявлення у військово-дидактичному процесі.
  2. Закони військово-навчального процесу, які відображають об’єктивні, внутрішні, суттєві і відносно стійки зв’язки дидактичних явищ,  виявляються у його закономірностях.

Конкретні рекомендації дидактичних закономірностей відбиваються у принципах навчання військовослужбовців, які визначають стратегію і тактику практичних дій як суб’єктів, так і об’єктів військово-дидактичного процесу.

  1. Військовим педагогам необхідно орієнтуватися не на окремі принципи навчання, а на їх систему і розглядати її як сукупність конкретних рекомендацій до втілення в життя системи основних законів і стратегічних ідей, які викладено у державній національній програмі ”Освіта” (”Україна ХХI ст.”).
  2. 3.     Методи навчання військовослужбовців

 

3.1. Методи навчання і їх класифікація

 

Серед основних умов, які визначають ефективність викладання-учіння військовослужбовців, особливе місце посідають методи навчання.  

 

Методи навчання – це прийоми та способи організації  спільної діяльності тих, хто навчає, й тих, хто навчається, з метою формування знань, навичок, вмінь, морально-бойових та психологічних якостей, необхідних для служби й бою.

 

Складові елементи методу називаються методичними прийомами. Якщо за допомогою методу воїни опановують основним змістом навчального матеріалу, то методичні прийоми забезпечують заглиблене засвоєння окремих питань теми. Наприклад, під час  лекційного заняття офіцер може застосувати такі прийоми, як показ особовому складу технічного пристрою, пояснення його роботи, повторення формулювання тощо.

Метод навчання варто відрізняти від засобів навчання. В якості засобів навчання використовуються підручники, книги, довідники, наочні посібники, технічні засоби тощо. Використання різних засобів навчання веде до зміни і методу. 

Офіцер повинен вибирати такі методи і прийоми, що могли б забезпечити підлеглим необхідні знання, навички, вміння, збуджували їхню розумову активність, розвивали і підтримували б у них пізнавальний інтерес.

Вибір методу навчання залежить від:

  • § завдань і змісту навчального заняття;
  • § змісту навчального матеріалу;
  • § рівня навченості воїнів;
  • § наявності засобів навчання і матеріально-технічної бази;
  • § умов і обстановки навчання.

Військово-педагогічний  процес включає систему  методів, найбільш важливими з яких  є:

  • § усне викладання навчального матеріалу;
  • § обговорення навчального матеріалу;
  • § наочні методи навчання;
  • § практичні методи навчання;
  • § вправи;
  • § методи самостійної роботи.

 

3.2. Характеристика традиційних методів

навчання військовослужбовців

 

Метод усного викладання навчального матеріалу  використовується з метою доведення нових знань, пояснення будови того чи  іншого виду зброї, розповіді про нові факти, події, явища.

 

Головним інструментом навчання є слово, усне мовлення  офіцера.  За допомогою слова він може активізувати мислення, уяву, пам'ять, почуття тих, кого навчають. Усне мовлення завдяки емоційності несе в собі значно більше інформації, чим мова письмова.

Розповідь – короткий, образний, емоційний виклад навчального матеріалу, який містить переважно фактичний матеріал, опис подій і явищ. У залежності від мети заняття характер розповіді може змінюватися.

Офіцер під час викладу подій і фактів із життя підрозділу може використовувати оповідання, а для ознайомлення воїнів з конструкцією різних приладів, агрегатів - оповідання-опис.

Для розповіді характерна відносна нетривалість (20-25 хв.), яскравість, образність, емоційність мови, широке застосування засобів наочності.

Пояснення – оповідальний, строгий у логічному відношенні  виклад складних питань, правил, принципів, який поєднується з показом (демонстрацією). Темп пояснення більш повільний, чим розповіді. Пояснення офіцера повинні містить багато суджень, умовиводів і доказів. Наприкінці пояснення доцільно дати точне формулювання висновку, принципу дії, правила експлуатації, відповісти  на запитання.

Інструктування – стислі, лаконічні, чіткі вказівки (рекомендації) про виконання тієї чи іншої дії.

Навчальна лекція – логічно стрункий, розгорнутий виклад взаємопов’язаних складних питань з певної теми, який передбачає аналіз закономірностей, принципів, категорій предмету, що вивчається.

Лекція визначає зміст і характер усієї подальшої роботи військовослужбовця з вивчення даного предмета. На лекції у слухача розвивається пізнавальний інтерес і вміння логічно мислити.

Основними вимогами до навчальної лекції є;

  • § науковість;
  • § повнота викладу і новизна матеріалу;
  • § зв'язок з життям і наявність прикладів;
  • § чітка структура лекції (введення, основна частина і висновок);
  • § логічність переходу від однієї частини до іншої;
  • § майстерність мови, що включає високу культуру і техніку викладання;
  • § контакт з аудиторією, залучення уваги і збудження інтересу;
  • § вміле використання технічних засобів навчання;
  • § легкість засвоєння і міцність запам'ятовування лекційного матеріалу;
  • § виховний вплив лекції на слухачів.

Метод обговорення навчального матеріалу застосовується для  поглиблення, закріплення й систематизації знань із бойової та гуманітарної підготовки.

 

Головний недолік даного методу полягає у монолозі, компенсується методами обговорення матеріалу, що вивчається. Ця група методів передбачає колективну навчально-пізнавальну роботу суб'єктів і об'єктів навчання та забезпечує активний зворотний зв'язок у процесі навчання. Такий характер спільної роботи військового педагога з воїнами визначається діалогом (від грец. dialogos - розмова між двома або кількома людьми).

Обговорення навчального матеріалу проводиться з урахуванням ступеня важливості досліджуваних проблем і підготовленості тих, яких навчають.

У залежності від цього обговорення може проводитися у вигляді:

  • § бесіди;
  • § класно-групового заняття;
  • § семінарського заняття.

Бесіда - діалогічний, шляхом постановки питань та відповідей на них спосіб викладу і закріплення навчального матеріалу.

Бесіда здійснюється у формі цілеспрямованої і старанно підготовленої розмови військового педагога з воїнами.

Основні різновиди навчальної бесіди:

  • § вступна (проводиться з воїнами як підготовка до групових, тактично-стройових, тактичних та інших практичних занять, до вивчення нового матеріалу);
  • § повідомлююча (базується на спостереженнях, певних документах тощо.);
  • § бесіда-повторення (проводиться для закріплення навчального матеріалу);
  • § контрольна (використовується для перевірки знань, які засвоєно);
  • § репродуктивна (використовується для відтворення матеріалу, який було засвоєно раніше);
  • § катехізисна (спрямована на відтворення відповідей, які вимагають тренування пам’яті);
  • § евристична (військовий педагог за допомогою вміло поставлених запитань і скеровує об’єкти навчання на формування нових знань, висновків, правил, законів, логічних обґрунтувань, використовуючи наявні знання і досвід) тощо.

Дієвість бесіди та активну участь у ній воїнів забезпечують чітке з’ясування ними її мети і змісту, акцентування й повторення її вузлових проблем та способів їх розв'язання, зв'язок із попередніми знаннями та військовою практикою, застосування спеціальних прийомів активізації навчально-пізнавальної діяльності об'єктів навчання тощо.

Загальними вимогами до бесіди є:

  • § правильна постановка питань для обговорення проблеми;
  • § підтримка уваги й інтересу до бесіди;
  • § заохочення активності і розвиток дискусії.

Класно-групове заняття призначене для закріплення знань з пройденої тими, рішення завдань в усній та письмовій формі.

На відміну від бесіди теоретичні і практичні питання обговорюються більш детально. На таких заняттях офіцер намагається поглибити основні знання, привести їх в систему, підготувати особовий склад до майбутньої практичної роботи, провести інструктаж, відповісти на питання підлеглих.

Семінар – форма колективного обговорення слухачами під керівництвом викладача (керівника) підготовлених  ними доповідей і повідомлень, аналіз складних теоретичних або практичних проблем.

Семінарське заняття багато в чому нагадує бесіду. Проте проблеми, що вивчаються і які мають теоретичний і практичний характер, обговорюються більш ґрунтовно, всебічно та глибоко. Це колективний науковий пошук певної дидактичної проблеми і шляхів її ефективного розв‘язання. Учасники заняття аналізують навчальну проблему, виявляють причинно-наслідкові зв'язки, висувають шляхи її оптимального розв’язання, відповідають на запитання і дискутують з тими, хто має протилежні думки.

Ефективність семінару забезпечується якісною попередньою роботою військового педагога (організаційно-технічний, теоретичний і методичний напрямки роботи є найбільш оптимальними і забезпечують успіх семінару) і воїнів (вивчення основної та додаткової літератури з проблеми, що вивчається, підготовка рефератів і виступів), їх активною і творчою взаємодією (отримання індивідуальних і групових консультацій, робота з доповідачами тощо).

На семінарі рекомендується заслуховувати доповідь або реферат і обговорювати чотири-шість питань теми. До семінару офіцер повинен скласти план, організувати самостійну роботу підлеглих, провести консультації та інструктаж доповідача, підготувати засоби наочності і ТЗН.

Зміст підготовки військового педагога до семінару включає такі заходи:

  • § складання плану семінару з визначенням основної та додаткової літератури;
  • § опрацювання методичних вказівок для воїнів щодо їх підготовки до семінару і під час обговорення основних проблем, які вивчаються;
  • § аналіз дидактичних, виховних і методичних підсумків попередніх семінарів і опрацювання заходів з їх вдосконалення;
  • § підготовка методично обґрунтованого робочого плану семінару;
  • § вивчення рівня ознайомленості воїнів з проблемами семінару і визначення змісту їх самостійної роботи;
  • § організація індивідуальних і колективних консультацій з воїнами;
  • § надання допомоги воїнам у самостійної роботі над літературою за темою семінару;
  • § підготовка виставки літератури, наочних посібників та інших засобів забезпечення семінару;
  • § інструктаж доповідачів і допомога їм у написанні доповідей;
  • § підготовка місця проведення семінару тощо.

Слабка або недостатня підготовка будь-якої сторони до семінару не сприяє досягненню його дидактичної та виховної мети і взагалі може спричинити неуспіх усього заняття. Військовому педагогу необхідно на цей аспект звернути особливу увагу. Можна сказати: якою була підготовка до семінару – таким буде результат.

 

Наочні методи навчання – це  сукупність прийомів і дій, за допомогою яких у воїнів створюється наочний образ предмету, який вивчається, формуються конкретні уявлення про будову зброї, бойової техніки тощо.

 

Психолого-педагогічні експерименти довели, що 87% інформації людина отримує за допомогою зорових відчуттів, а 9% - за допомогою слуху. З того, що людяна бачить, запам’ятовується 40%, з того, що чує – 20%, а з того, що водночас бачить і чує, - 80% інформації. З прочитаної інформації запам'ятовується 10%, також 10% почутої інформації, а коли ці процеси відбуваються одночасно – 30%. Якщо застосовуються аудіовізуальні засоби, то в пам'яті учасників процесу навчання залишається 50% переказаної інформації, а час навчання скорочується на 20-40 відсотків. Цих прикладів достатньо, щоб у дидактичному процесі одночасно зі словесними методами використовувати наочні, тобто такі, які, спираючись на різноманітні способи спостереження процесів, явищ, предметів і дій, впливають на зорові рецептори. Їх значення є настільки суттєвим, тому що наочне пізнання генетично випереджає словесне.

Серед наочних методів у навчанні військовослужбовців найчастіше застосовується метод показу

 

Показ - це навчальний метод, що являє собою сукупність прийомів, дій і засобів, за допомогою яких у воїнів створюється наочний образ предмета, що вивчається, формується конкретне уявлення про нього.

Цей метод практично використовується під час проведення майже усіх видів занять, незалежно від їх змісту і методики. За його допомогою реалізується принцип наочності навчання військовослужбовців.

Розрізняються два види показу:

  1. Ілюстрація;
  2. Демонстрація.

Ілюстрація характеризується як допоміжний до словесного методу, його значення полягає в тому, щоб яскравіше підкреслити думку військового педагога. Засоби ілюстрування – це різноманітні картини, плакати, схеми, таблиці, умовні моделі, муляжі, карти, малюнки на дошці. Головна їх властивість - це нерухомість. Вони мають “оживати” в розповіді педагога.

Демонстрація характеризується рухомістю засобу показу. Це можуть бути: певна діюча модель бойової техніки або зброї; навчальний кінофільм чи його фрагменти; навчальна телепередача; технічний пристрій; комп’ютерний показ тощо.

 У вищих військових навчальних закладах комп’ютери надають можливість моделювати будь-який процес або ситуацію, вибирати найбільш оптимальні варіанти розв’язання навчальної проблеми і відповідно значно розширюють можливості наочних методів навчання. У демонстрації –  менше елементів супроводу, а більше самостійного значення натурального експоната, тому вона сприймається більш ефективно, ніж ілюстрація.

У навчанні військовослужбовців показ можна використовувати і як окремий метод навчання (наприклад, показ бойової техніки та зброї військової частини, заняття в музеях, лабораторіях, на виставках, полігонах, танкодромах, тактичних полях, смузі перешкод, спортивному містечку тощо), і як дидактичний прийом (наприклад, під час розповіді, пояснення, лекції, проблемного заняття та ін.). Залежно від мети занять, теми і підготовленості воїнів показ може передувати вищезазначеним заняттям, бути основним видом проведення занять або доповнюючим.

Отже, ефективність показу забезпечується дотриманням таких методичних умов його здійснення:

  • § чітке і докладне визначення мети та предмета показу;
  • § зосередження уваги воїнів на предметі показу або на відповідному його елементі;
  • § забезпечення оптимальних умов спостереження для усіх учасників показу;
  • § загальний показ усіх елементів предмета, а потім його повторення за окремими елементами з приділенням особливої уваги його ключовим елементам;
  • § відповідність темпу і пояснень окремих елементів або дій їх демонстрації та швидкості;
  • § надання можливості всім учасникам показу доторкнутися до предмета показу;
  • § використання різноманітних засобів демонстрації предмета показу, наприклад, показ навчальних фільмів, дії певних військових підрозділів та ін.;
  • § відповідність елементів показу методиці і змісту заняття (наприклад, в двогодинній лекції рекомендується використовувати чотири-сім кадрів діафільму, до трьох кінофрагментів із загальним часом демонстрації не більше 10 хвилин, відповідно на чотирьохгодинному семінарі: до 10 - 15 діакадрів і три-чотири кінофрагменти. За наявності фонозапису його можна озвучувати два-три рази загальною тривалістю до 10 хвилин);
  • § відповідність засобів змісту епізоду заняття показу (тому не рекомендується їх вивішувати або виставляти заздалегідь);
  • § мотивованість, диференційованість і комплексність застосування методу показу.

 

Практичні методи навчання (обслуговування та ремонт бойової техніки і зброї, обладнання вогневих позицій тощо). Виступає в якості методу навчання тоді, коли крім службової планується та здійснюється дидактична мета і забезпечуються умови її досягнення.

 

Практичні методи включають різноманітні практичні заняття у вигляді тактико-спеціальних, спеціальних, технічних, вогневих і ряду інших занять загальновійськової підготовки.

Види практичних робіт:

  • § обслуговування і ремонт бойової техніки та озброєння;
  • § обладнання вогневих позицій;
  • § виконання навчально-бойових задач під час тактичних навчань та бойових стрільб;
  • § несення вартової та інших видів служб.

Ефективність цих занять забезпечується якісною і всебічною їх підготовкою, яка включає такі дії:

  • § особисту підготовку військового педагога;
  • § вибір місця заняття (наприклад, на місцевості);
  • § складання плану (плану-конспекту) проведення заняття;
  • § підготовку особового складу;
  • § підготовку матеріально-технічного забезпечення.

 

Групові вправи

 

Вправи

 

Інструктаж

 

Лабораторні роботи

 

Тренування

 

Тактичні заняття

Тактико-спеціальні заняття

 (навчання)

 

Групові заняття

Командно-штабні навчання

Воєнні

 (воєнно-спеціальні)

ігри

Практика

(стажування)

Навчання військ тощо

ПРАКТИЧНІ МЕТОДИ НАВЧАННЯ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Метод вправи – спосіб свідомого, багаторазового повторення прийомів і дій, які вивчаються та постійно ускладнюються під час формування навичок та вмінь.

 

Під час вправ воїни оволодівають практичними діями застосування і обслуговування бойової техніки та зброї, способами вирішення тактичних, вогневих і технічних завдань, виконання стройових і гімнастичних прийомів, дій на тактичному полі, на техніці.

Отже, методично правильно застосовані вправи несуть не тільки дидактичні функції, але й виховні. Вони загартовують волю воїнів, розвивають у них наполегливість, спостережливість, ініціативність, самостійність, сприяють більш глибокому опануванню теоретичного матеріалу.

Найбільш важливими вимогами до методу вправ є:

  • § активність і свідоме виконання всіх заданих вправ;
  • § систематичність і послідовність у проведенні вправ, їхня різноманітність і ускладнення;
  • § ретельний контроль за правильним виконанням усіх дій;
  • § внесення змагальності у виконання вправ;
  • § приучення тих, яких навчають, до самоконтролю і самоаналізу виконуваних дій;
  • § максимальне наближення умов виконання вправ до бойової обстановки.

Вправи  класифікуються:

а) у залежності від особливостей навчального характеру навичок та вмінь, що формуються, форм навчальної роботи: фізичні;

  • § стрілецькі;
  • § технічні;
  • § тактичні;
  • § спеціальні;
  • § комплексні.

б) за дидактичним призначенням;

  • § вступні;
  • § основні;

Перелічені заняття мають ефективність тільки у тому разі, коли враховують низку умов їх якісного проведення:

  • § чітке опрацювання плану їх застосування, формулювання дидактичних і виховних задач, організація матеріально-технічного забезпечення;
  • § старанна підготовка особового складу до виконання своїх навчальних дій;
  • § якісне проведення інструктажу підлеглих напередодні практичного заняття;
  • § постійне дотримання заходів безпеки; організація змагань щодо виконання вимог бойових нормативів, навчальних дій;
  • § створення атмосфери творчого пошуку і активної колективної роботи;
  • § моделювання умов сучасного бою під час проведення польових та інших видів занять;
  • § обов'язкове підведення підсумків практичних занять, заохочення тих воїнів, які відзначилися;
  • § постановка дидактичних завдань з подальшого удосконалення практичних навичок і умінь, усунення помилок тощо.

 

Методи самостійної  роботи є внутрішньою основою будь-якого іншого методу навчання і необхідною передумовою дидактичного  зв’язку різних методів між собою.

 

Самостійна робота воїнів - це сукупність різноманітних навчальних прийомів та дій, за допомогою яких вони самостійно закріплюють і поглиблюють раніше набуті теоретичні знання, практичні навички й уміння, а також оволодівають новими.

Вона має надзвичайно важливе значення для формування й удосконалення бойової майстерності, мислення і переконань. Тому цей метод є внутрішньою основою будь-якого іншого методу навчання військовослужбовців і необхідною передумовою дидактичного зв’язку різних методів навчання між собою. Сучасні освітні процеси і науково-технічна революція роблять метод самостійної роботи воїнів одним із головних методів навчання, особливо офіцерського складу, який після закінчення військового навчального закладу має постійно займатися самовдосконаленням.

В умовах військової служби існують сприятливі можливості для самоосвіти воїнів, гарантовані розкладом дня військової частини !!!

Тому від командирів вимагається вміла її організація і здійснення.

Основними видами самостійної роботи воїнів є:

  • § робота з друкованими джерелами;
  • § самостійне вивчення бойової техніки та зброї;
  • § самостійні тренування;
  • § самостійний перегляд кінофільмів, телепередач, прослуховування радіопередач тощо.

Ставлячи завдання воїнам на самостійну роботу, командиру необхідно дотримуватися таких правил:

  • § ясно і докладно визначити зміст самостійної роботи;
  • § чітко окреслити зв'язок між вивченим матеріалом і матеріалом, який необхідно вивчити самостійно, та показати значення цих знань для майбутньої службової діяльності;
  • § завдання для самостійної роботи ставити таким чином, щоб зацікавити ним воїнів;
  • § зміст завдання має вимагати певних розумових зусиль від воїнів і сприяти їх самостійному мисленню;
  • § обсяг і зміст завдання для самостійної роботи має відповідати розумовим і фізичним можливостям воїнів.

Правила організації самостійної роботи:

  • § докладне визначення конкретних завдань із відповідних предметів бойової та гуманітарної підготовки як для окремих воїнів, так і для військових підрозділів;
  • § конкретне формулювання певних проблем
Конструктор сайтов - uCoz