Серед найважливіших галузей діяльності ще зі стародавніх часів виділяли політику. Ще в 5 ст. до н.е. Аристотель визначав, що політика невід’ємна від природи люди — соціальна істота, яка здатна повноцінно жити лише в колективі, суспільстві i яка приречена взаємодіяти з іншими людьми. Політика — необхідність i одночасно потреба сучасної людини, оскільки існує система показиикiв i одночасно обмежень й рiзноманiтних дій у всіх сферах життя суспільства, що неможливо без політичного регулювання. А тому надбання знань про політику відповідає інтересам кожної людини, яка бажає зрозуміти власне місце i роль у суспільстві, повніше задовольняти особисті та групові потреби, впливати на вибір мети i засобів Їх реалізації в масштабах держави.
1. Політика як соціальне явище, Ії сутність, структура, функцій.
Головнішим фактором народження політології як нової науки i, відповідно, виникнення ряду нових навчальних дисциплін у вищих навчальних закладах України стала нагальна суспільна потреба в глибокому та об’єктивному усвiдомленнi політики, її раціональної організації, ефективного управління державою, уникнення помилок, що стали фатальними для українського державотворення в минулі iсторічни епохи. Нова наука була покликана вилучити із практики державотворчих сил інтуїтивне розуміння політичних проблем, оптимізувати механізм та спрямованість комплексних перетворень в українському суспiльствi, пов’язаних із суверенним державно-політичним статусом. Крім того, полiтологiя повинна була відбити процес ускладнення самої політики у загально – цівiлiзацiйному розумінні такого явища, описати класичні та нові функції влади, показати розширення масштабів політичного процесу як у межах певної держави, так i на міжнародний арені.
Реальний поворот політики до науки відбувся кілька століть тому, на початку демократичних перетворень Нового часу. До головних причин такого повороту слід відвести: по-перше, ускладнення соціально політичних структур у державах Європи, невпинне збільшення кількості національно - державних утворень; по-друге, збільшення обсягів матеріального виробництва; по-третє, ускладнення системи взаємозв’язків між державами різних континентів; по-четверте, якісне удосконалення внутрішньої природи політики (зокрема, необхідність посилення державного регулювання численних суспільних сфер); по-п’яте, бурхливий розвиток засобів масової інформації (ЗМІ); по-шосте, ускладнення духовного життя
4
суспільства, що не могло не відбитися на політичному рівні його организацiї. Проте, на наш погляд, особливою причиною пильної уваги людини до політики па протязі останніх десятиріч стала її стурбованість за свою особисту долю, долю свого народу, своєї країни, особливо в умовах збереження загрози світової війни, збільшення кількості “малих війн” та військових конфліктів, ескалації глобальних загроз людству (екологічних, демографічних, пов’язаних з голодом, масовими iнфєкцiйними захворюваннями та ін.). Цілком зрозуміло, що за таких умов апеляція до політичного мислення, а тим більше до політичної діяльності — норма еволюції сучасного суспільства, уникнути якої воно не може. Таке міркування безпосередньо стосується України: починаючи з моменту набуття державно-політичної незалежності, наша країна е беззаперечним суб‘єктом регіональної i світової політики, що накладає на неї додаткову відповідальність щодо правильності її дій у взаємопов’язаному та взаємозалежному макро - політичному середовищі планети.
І у природничих, i у суспільних науках існують ключові, питання, від вирішення яких залежить напрямок подальшого формування теорії. Таким питанням у політології є політика.
Політика (від грецьк. poli - місто, держава і прикметник роlitikos - все, що пов’язане з містом держава, громадянин та ін.) - органiзацiйна i регулятивна сфера суспільства, яка е основною в системі інших соціальних сфер: економiчнiй, правовій,
культурній, релiгiйнiй тощо.
Поняття політика поширилось під впливом трактату Аристотеля про державу, правління й уряд. Аж до кінця ХIХ ст. політика традиційно розглядалася як вчення про державу, тобто владу, iнституцiйно оформлену та впорядковану навколо певного владного центру. Пiзнiше розвиток політичної думки i уявлень про державу призвів до виділення наук про державу i їх відокремлення від політичної філософії та науки про політику. В сучасних умовах політика є багатогранним i складним явищем суспільного життя. Є такий вислів: якщо сучасна людина не цікавиться політикою, то політика, проте, цікавиться людиною. Це розуміння склалося в процесі спостереження за тенденціями, що формують образ сучасного громадського життя: високим ступенем органiзацiї суспільства, ускладненням суспільних процесів і прискоренням темпів їх змін, деталі більшим підпорядкуванням активності i дiяльностi індивідів колективній меті.
Адже життя людини як суб’єкта соціальних відносин — завжди життя політичне. Можливо, тільки первісні племена були вільними від політики. Але навіть спільне полювання, не говорячи вже про міжплемінні контакти, у чомусь мали політичний характер,
5
принаймні, саме так ґрунтується розуміння походження політиків та її подальшого розвитку відомим англійським політологом, професором Ланкастерського університету Мартіном Едмондсом. Сучасне життя суспільства, всі його сторони —праця, побут, дозвілля, соціальна активність — пронизані політикою, в політичні тони.
Проникнення політики складаний світ між індивідуальних та між групових відносин - чітко виражена тенденція ускладнення світу людини. Ще на початку ХХ ст. політиці приписувалася роль нічного сторожа свободи й абсолютно вільної діяльності індивідів. У сучасних умовах нема є людини, яка могла б сказати, що перебуває поза радіусом дії політики. Навіть якщо людина вважає себе аполітичною, вона змушена визнавати й одночасно поважати рішення політичної влади. Політика – необхідність i одночасно потреба сучасної людини: політика - дороговказ, орієнтир у вирішенні суспільних проблем, основа прийняття оптимальних рішень та обмеження непотрібних дій в усіх сферах громадського життя. Знання політики вiдповiдає інтересам кожної людини, що прагне зрозуміти власні місце i роль у суспiльствi, у свiтi, повніше, ефективніше задовольняти свої потреби у спільний життєдiяльностi з іншими людьми, впливати на вибір мети i засобів їх реалiзацiї за допомогою державних органів. Не розуміти політику, свідомо відгороджуватися від неї — означає збіднювати соціальну сутність людини, займати деструктивні суспiльнi позиції.
Політика - одне з найпоширеніших i багатозначних понять в усіх сучасних мовах світу. Відомий соціолог Макс Вебер відзначав, що поняття політика “має надзвичайно широкий зміст i охоплює усі види дiяльностi по самостійному керівництву. Говорять про валютну політику банків, про дисконтну політику імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна говорити про шкільну політику чи політику держави, сільської громади, про політику правління, що керує корпорацією, нарешті, навіть про політику розумної дружини, що прагне керувати своїм чоловіком”.
Під політикою розуміють також мистецтво можливого, а нерідко її характеризують як “брудну справу”. Такий розкид повсякденних уявлень про політику пов’язаний не тільки з недостатньо чіткими, обмеженими чи просто помилковими знаннями про не різних людей, але насамперед зі складністю, багатогранністю, багатством проявів її як соціального явища. Наукові трактування терміну “політика” відрізняються від повсякденних уявлень строгою логічною аргументацією, узагальненістю i систематизацією, хоча i не включають деякої суперечливості думок.
Рiзноманітнi наукові визначення політики можуть систематизуватися i поділятися на кілька груп, кожна з яких внутрішньо диференційована. Критеріями виділення таких груп для характеристики політики служать загальні дослiдницькi підходи:
6
соціологічний, субстанціальний i системний. Вiдповiдно до таких підходів виділяють три групи визначень політики: соцiологiчнi, субстанцiальнi i дiяльнiсні.
1. Соцiологiчнi визначення полiтики грунтуючись на соцiологiчному пiдходi, характеризують її через наступні суспiльнi явища: економіку, соцiальнi групи, право, мораль, культуру, релиігiю. У вiдповiдностi з відображуваною сферою суспільства їх можна поділити на економічні, соцiальнi, правові, етичні (нормативні) тощо. Ще наприкiнцi ХIХ ст. американський полiтик Роберт Лафоллет стверджував, що політика— це економіка в дій. Економічне визначення політики, яке найяскравіше дасться в марксистський та інших коiнцепцiях економічного детермiнiзму, характеризує політику як надбудову над економічною базою, як концентроване вираження економіки, i потреб та iнтересiв.
У такому випадку політика розглядається як специфічна галузь громадського життя, що втрачає свою самостiйнiсть, зберігаючи лише відносну, обмежену автономію Вона обумовлюється об’єктивними економічними законами, що не залежать від волі політичних акторів (суб’єктів). Визначення політики в дусі економічного детерминiзму підкреслює лише одне з найважливіших джерел ії походження. Звичайно, таке тлумачення гiпертрофує вплив економічних потреб на політику, недооцінюючи її самостiйнiсть. Досвід історії, i, насамперед, більш ніж 70-рiчие існування командно адмiнiстративного режиму радянського Типу, свідчить, що не тільки економіка впливає на політику, але й політика може виступати стосовно економіки командною силою. З погляду науки уявляється плідним розглядати взаємовідносини економіки та політики як взаємодію рівнозначних i рівноправних галузей (сфер) громадського життя.
Соціальні дефініції політики трактують політику як суперництво певних суспільних груп: класів i націй (К.Маркс) чи зацікавлених груп (А.Бентлi, Д.Трумен) — з метою реалізації своїх iнтересiв за допомогою влади. Якщо марксистські трактування політики ах боротьби між класами в сучасному свiтi багато в чому втратили свій вплив, то теорія зацікавлених груп одержала широке розповсюдження та розвиток, зокрема, в плюралістичних концепціях демократії, що трактують політику в сучасній демократичній державі як суперництво різних зацікавлених груп, що забезпечує баланс, рівновагу суспільних iнтересiв.
Правові концепції політики вважають політику, державу похідними від права i, насамперед, від природних прав людини, що лежать в основі публічного права, законів i діяльності держави, Яскравий приклад правової концепції політики — теорії суспільного договору, представлені такими мислителями, як Бенедикт Спіноза,
7
Томас Гоббс, Жан Жак Руссо, Їмануїл Кант. Суть цих теорій полягає в трактуванні політики i насамперед :держави як спецiалiзованої дiяльностi по охороні властивих кожній людині від народження фундаментальних прав: на життя, волю, безпеку, власність та ін. У сучасній науковій лiтературi широко представленi i протилежнi правовим концепціям теорій політики. деякi політологи розглядають право як породження полiтики, найважливіший засіб її реалiзацiї, інструмент створення стабільного політичного порядку. Право безпосередньо створюється державою i засновується на полiтичнiй волi та державній доцільності.
Правове трактування політики безпосередньо межує з її етичними (нормативними, ціннісними) дефiнiцiями Це яскраво проявляється в концепціях, що знають поза державне існування природного права у формi моральних принципів ]людського співтовариства. Нормативні поняття політики — важливий напрямок її соціологічного трактування. Нормативний пiдхiд допускає розгляд полiтики, виходячи з iдеалiв, цінностей, цілей i норм, що мають реалізуватися в процес i здійснення полiтики. У такому розумiннi політика с видом дiяльностi, який спрямований на досягнення загального блага. Загальне благо включає такi цiнностi, як справедливість, мир, волю тощо, мета полiтики — служiння цьому загальному благу, норми політики — конкретні правила, закони, що ведуть до його досягнення.
Нормативне трактування політики виникло в глибокій давнині. Так, ще Аристотель вважав полiтику вищою формою життєдіяльності людини, оскільки через неї у взаєминах мiж людьми утверджується справедливість i досягається благо кожного. “Поняття справедливості, — писав він, — пов’язане з уявленням про державу, тому що право, яке служить мірилом справедливості, е регулюючою нормою політичного спілкування”. Нормативнi трактування полiтики мають сильнi i слабкi сторони. Їх позитивне значення полягає в тому, що в них виражається гуманістичний iдеал, відповідно до якого має
будуватися політика. Такий iдеал орiєнтує учасникiв полiтики на суспiльно-цiннісну поведінку. В той же час нормативний пiдхiд оперує досить багатозначними, не завжди чітко визначеннями категоріями, що допускають Можливість рiзного трактування суспільного блага. Тим самим створюються передумови для маскування корисливих iнтересiв різних політичних сил.
Слабкість такого підходу проявляється також у значнiй розбiжностi розумiння полiтики як діяльності по досягненню загального блага, про що свiдчить широке розповсюдження в полiтичнiй практицi егоїстичної мотивацiї. Крiм того, не всi дії по забезпеченню загального блага є Політичними. Багато людей роблять суспiльно корисні, шляхетні вчинки під впливом моральних або релiгiйних мотивiв.
8
Незважаючи на недолiки, нормативний пiдхiд має повне право на iснування у цьому вiдбивається прагнення людей, суспiльства окультурити, гуманiзувати i рацiоналiзувати полiтику, внести в неї моральнi ОСНОВИ. У нормативних трактуваннях політика стає залежною від моральностi, культури, релiгійних цiнностей. Нормативнi дефiнiцiї полiтики, поряд з економiчiними, соцiальними i правовими, входять у групу її соцiологiчних трактувань.
ІІ. Друга найбiльш поширена група дефінiцiй полiтики — субстанціальні визначення, що орієнтуються на розкриття тiєї першооснови, з якої складається політика. Найпоширенiшим з них с трактування полiтики як дiй, спрямованих на владу: її створення (захоплення), утримання i використання (М Вебер, Г.Лассуел, Р.Даль, Ж.Бордо та iн.). Полiтика, писав Макс Вебер, це “прагнення до участi у владi або до набуття впливу на розподіл влади, або мiж державами, або всерединi держави мiж соцiальними спiльностями людей”. “Владні” визначення полiтики вiдображають її суть, найважливiшу якiсть, що її конституює; цi визначення конкретизуються i доповнюються iнституцiональними дефiнiцiями. Iнституцiональнi поняття характеризують полiтику через органiзацiї, iнститути, де втiлюється та матерiалiзується влада, у першу чергу, через найважливiший iнститут — державу. Полiтика в такому випадку розглядається як участь в справах держави, напрямок еволюцiї держави, визначення форм, завдань, змiсту дiяльностi держави.
Якщо владні та iнституцiональнi трактування полiтики вбачають її основу у владi i у спецiалiзованих носiях-органiзацiях, то антропологiчнi визначення намагаються відшукати її бiльш глибоке джерело, що iснує у природi людини. Звiдси, полiтика — це форма цивiлiзованого спiлкування людей на основi права, спосiб колективного iснування людини.
Обґрунтування антропологічного розуміння політики дав ще Аристотель, який вважав, що людина — iстота полiтична, iстота колективна. Нормальне життя людини, задоволення її рiзноманiтних потреб i здобуття щастя можливi тiльки при спiлкуваннi з iншими людьми. Вищою, у порiвняннi з сiм’єю або селищем, формою такого спiлкування i виступає політика. Її перевага над передполiтичним спiлкуванням полягає в тому, що вона є спілкуванням у державі вiльних i рiвних людей за допомогою норм права, якi втiлюють справедливiсть, однакове ставлення до всiх громадян. За допомогою полiтики, держави в спiлкуваннi людей досягається гармонія.
Сучаснi антропологiчнi концепцiї полiтики поділяють не всi ідеї Аристотеля, однак вважають політику органічно властивою людському роду, укоріненою в колективній природі людини, її iндивiдуальнiй волi, у суспільному розподіли праці i похідний від цього складний i суперечливій взаємодії. Антропологiчнi трактування політики значно
9
збагачуються i доповнюються її конфлiктно - консенсусними дефiнiцiями. Відомий французький політолог М.Дюверже вважав, що “політична теорія коливається між двома драматичними конфронтуючими iнтерпретацiями політики. Вiдповiдно до однієї політики є конфлікт, боротьба, у який тi, хто має владу, забезпечують собі контроль над суспільством i одержання благ. Відповідно до іншого розуміння політика є спробою здійснювати правління, порядок i справедливість... означає забезпечення iнтеграцiї всіх громадин у співтовариство”. Конфлiктнi дефiнiцiї політики акцентують увагу на суперечностях, що лежать в основi політики, визначають її динаміку. З погляду суперечностей політика розглядається як дiяльнiсть з метою насильницького або мирного розв’язання конфлiктiв. Хоча особливого забарвлення полiтицi додає у першу чергу конфлікт, все ж вона у бiльшостi випадків неможлива без консенсусу, згоди її учасників, що ґрунтується на їх загальній зацiкавленостi в суспільному порядку, на визнанні правомiрностi влади, необхiдностi підпорядкування закону тощо.
Особливо важлива роль консенсусу як фактора, що об’єднує політичних суб’єктів, у демократичній державі, у якій запобігання i розв’язання конфлiктiв здійснюється на базі визнання переважною бiльшiстю громадин таких основних цінностей, як воля особи, права людини, воля бiльшостi, а також автономія i право на власну думку меншості. Специфiну iнтерпретацiю i розвиток конфлiктно - консенсусного трактування політики дає відомий німецький політолог Карл Шмiтт. Нерідко його концепцію політики розглядають як самостiний, оригінальний напрямок у розумінні природи На думку К.Шмiтта, політика не має власної основи, субстрату. “Політичне здатне черпати свою силу з різних галузей громадського життя, з релiгiйних, економічних, моральних та інших суперечностей. Політичне характеризує не якусь власну, специфічну сферу життєдiяльностi, але тiльки ступінь iнтенсивностi об’єднання (асоцiацii) або роз’єднання (дисоціації) людей, мотиви яких можуть бути релiгiйними, національними (в етичному чи культурному змiстi), економічними чи іншими та якi у рiзнi часи викликають різні з’єднання чи роз’єднання”. Політична якість викликає внаслідок “ущільнення” суспільних суперечностей, їх усвідомлення як відносин друзів — ворогів. Ворог - це хтось чужий, який становить загрозу даному суб’єкту чи його інтересам, друг же - це союзник, помічник у досягненні мети. К.Шмiтт надає відносинам друг - ворог значення, що конституює i створює політику, залишають в тiнi об’ективнi основи політичної диференцiацiї людей. Така концепція вдало пояснює суб’єктивне переживання полiтики, її емоційні мотиви. Однак відносини друзі — вороги — це лише один з найважливіших аспектів полiтики, що далеко не охоплює усього її змiсту.
10
Ш. Дiнамiчний, процесуальний характер полiтики розкривають її дiяльнiснi визначення. Вони характеризують політику як процес підготовки, прийняття i практичної реалiзацiї обов’язкових для всього суспільства рішень. Таки iнтерпретацiя полiтики дозволяє проаналiзувати найважливiшi стадії її здійснення: визначення мети полiтики, прийняття рішень; органiзацiя має та мобiлiзацiя ресурсів для реалiзацii мети; регулювання політичної дiяльностi; контроль за нею; аналіз отриманих результатів i визначення нової мети полiтики. дiяльнісна iнтерпретацiя політики широко використовуються, зокрема, у теорiї політичних рішень, а також у теологічних трактуваннях політики, у яких остання розглядається як дiяльнiсть що спрямована на ефективне досягнення колективної мети. Патріарх американської соціології Т.Парсонс відзначав, що політикою є сукупність “способів органiзацiї визначених елементів тотальної системи Відповідно до однієї з її фундаментальних функцій, а саме ефективної колективної дії по досягненню загальної мети”.
У теологічних дефiнiцiях політики підкреслюються два моменти: колективна природа дiяльностi (причому це дiяльнiсть великих соціальних спільностей: класiв, народів, націй, держав та iн.) i її свідомий, цілеспрямований характер. У полiтицi прийнятні цiлi iндивидiв зростають» до загальнодержавних. Теологiчнi визначення політики, за характеристикою Парсонса, широко використовуються в межах системного аналізу суспільства. У вiдповiдностi з ним політика е самостійною системою, складним соціальним організмом, цiлiсно, відмежованою від навколишнього середовища (наших галузей суспільства), проте водночас такою, що перебуває з ними в безупиннiй взаємодiї. Політична система дбає про самозбереження, вона покликана задовольняти сукупність суспільних потреб, найважливішою з яких е iнтеграцiя суспільства. Системна iнтерпретацiя політики одержала детальне обґрунтування i розвиток у рiзноманiтних теоріях політичних систем, насамперед, в одних iз перших та найбільш значних концепціях американських полiтологiв Д.Iстона i Г.Алмонда.
Розглянуті виші трактування політики не вичерчують усього рiзноманiття її визначень. Таке багатство наукових характеристик обумовлено, насамперед, складністю полiтики, рiзноманiтнiстю її змiсту, властивостей i суспільних функцій.
Узагальнюючи рiзнi дефiнiцi, можливо визначити політику як соціальне явище людську дiяльнiсть, що виражається у взаємодії мiж соціальними спільностями, класами, націями, народами, партіями, державами, громадянами та їхніми об’єднаннями з приводу політичної влади, з метою поліпшення умов життя людей, забезпечення суспільного i світового
11
порядку.
Таке визначення дозволяє синтезувати найбільш важливі ознаки й аспекти політики.
По-перше, фіксується момент, що політика виражається, матерiалiзується у дiяльностi політичних субєктiв з метою викликати тi або iншi полiтичнi результати, наслідки. Так, внутрішня i зовнішня політика держави проявляються в основних напрямках й дiяльностi. Розробка i реалiзацiя стратегічного політичного курсу крани немислимі без активної дiяльностi політичних партій, функціонування законодавчих, виконавчих та судових органів держави тощо. У полiтичнiй дiяльностi приймають участь безліч субєктiв, вона характеризується системністю i рiзноманiттям форм. Здійснюється політика на теоретичному i на практичному рівнях. Виняткове значення має питання ефективності політичної дiяльностi.
По-друге, на полiтичнiй арені дiютъ полiтичнi суб’єкти з рiзноманiтними інтересами i цілями. Вони з об’єктивною необхiднiстю взаемодiють в ім’я досягнення головної політичної мети. Ця взаємодія може базуватися на принципах координації, субординації дiяльностi, політичної згоди i протиборства.
По-третє, глибинна, суттєва риса політики як суспільного явища — це її прямий або непрямий зв’язок з політичною владою. Тільки ця су’ттева риса дозволяє відокремити політику від інших суспільних явищ. Політичну владу можна порівняти із силовим (магнітним) полем, навколо якого обертаються 1 взаємодіють численні полiтични суб’єкти.
По-четверте, немає i не може бути безцільної полiтики. Полiтика зачіпає інтереси мiльйонiв людей, а тому е багатоцільовою. Одна з головних i довгострокових цілей соціальної політики — створення необхідних умов для поліпшення життя людини. Така політика завжди має підтримку в народі. Навпаки, полiтика, що веде до зубожіння бiльшостi населення країни, порушує принцип соціальної справедливості незмінно викликає незадоволення. Інша найважливіша i постійна мета полiтики, насамперед державної — це забезпечення в країні i свiтi належного порядку, безпеки i спокою. З метою забезпечення безпеки держави від зовнішніх зазіхань вимагає військова політика як напрямок розвитку державної полiтики. Військова політика втілюється у воєнних доктринах, воєнній стратегії та у практиці військового будівництва.
Політика, маючи складну вутрiшню структуру, існує в різних формах — у вигляді мислення, мови i поведінки людей. У науковій лiтературi виділяються рiзнi аспекти i складові частини політики. Один з найбільш широко розповсюджених роздiлiв політики — розмежування форми, змiсту i процесу (відносин). Форма політики — це Ії органiзацiйна структура, інститути (у тому числі і система
12
правових та органiзацiйних норм), що надають їй стiйкістi, стабiльностi, дозволяють регулювати політичну поведінку людей. Форма політики реально втілюється в державі, політичних партіях i групах iнтересiв (асоцiацiях і рухах), а також у законах, політичних i правових нормах. Зміст політики виражається в її цілях i цінностях, у проблемах, що вона вирішує, у мотивах i механізмах прийняття політичних рішень. У політичному процесі відбивається складний, багатосуб’ектний i конфліктний характер політичної дiяльностi, й прояв як відносин між різними соціальними спiльностями, органiзацiями i iндивiдами. Самостiйнимі елементами політики є: політична свiдомiсть, що включає внутрiшнiй світ, менталітет, цiннiснi орiентацiї й установки iндивiдiв, а також полiтичнi погляди i теорії; нормативні ідеї — програми i виборчі платформи політичних партій, цiльовi настанови групі інтересів, політико - правові норми; інститути влади та боротьби за неї; відносини владарювання
— панування i підпорядкування, а також політичної боротьби i співробітництва. Якщо ж перераховувати конкретні складові частини полiтики, то потрібно назвати політичні погляди, ідеї, теорій програми, цiннiснi орiентації настанови, стереотипи, звичаї i традицій зразки поведінки, суспільну думку, специфічну політичну мову, психологію людей, державу, парти; групи iнтересiв і рухів, закони, права людини та iншi полiтичнi і політико - правові норми, відносини влади і з приводу влади, політичних лiдерiв, еліти, угруповання тощо.
Основними функціями політики є:
- підтримка i зміцнення цiлiсностi суспільства як складної діференціованої соціальної системи;
- забезпечення суспільного порядку й органiзованостi;
- визначення мети розвитку суспільства та колективних суб’ектiв, з яких воно утворено;
- органiзацiя мас i мобiлiзацiя ресурсів на здійснення цільових програм;
- авторитарний, обов’язковий для всiх розподіл дефіцитних цінностей i благ;
- запобігання i регулювання групових конфлiктiв;
- комунiкацiйна функція.
Суть останньої досить повно з’ясовує англійський політолог Р.Беркi: “Політика допускає: виявлення сенсу існування спiльностi; визначення загальних iнтересiв усіх субєктiв полiтики, тобто учасників даної спiльностi; вироблення прийнятних для всіх субєктiв правил поведінки; розподіл функцій i ролей між суб’єктами чи вироблення правил, за якими суб’єкти самостійно розподіляють ролі i політичні функції; нарешті, створення загальнозрозумілих для всіх суб’єктів мов (вербальної i символічної), здатних забезпечити ефективну взаємодію i взаєморозумiня між всіма учасниками співтовариства”. Крім цих
13
завдань, що властиві в бiльшiй чи меншій мiрi будь-якому суспільству, політика виконує i ряд специфічних для визначених типів соціальних систем функцій. Це — підтримка класового чи соціального панування; захист основних прав людини; залучення громадян до керування державними i суспільними справами; забезпечення соціально справедливості i загального блага тощо.
У залежності від складу учасників політичної взаємодії i змісту тих питань, якi вони прагнуть вирішити за допомогою держави, виділяють кілька видів політики. Як правило, розрізняють політику внутрішню, зовнішню i світову (міжнародну).
Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання взаємодії людей усередині співтовариства. У залежності від галузі суспільних вiдносiн, яка с об’єктом політичного впливу, можна говорити про економічну, соціальну, культурну, технічну, національну, демографічну та іншу політику.
Зовнішня політика охоплює весь комплекс питань, пов’язаних з регулюванням відносин держави з іншими державами. Зовнiшньополiтична дiяльнiсть будь-якої держави спрямована, насамперед, на забезпечення iнтересiв народу (нації) у його (й) відносинах з іншими народами.
До найважливіших національних iнтересiв, що реалізуються за допомогою зовнішньої полiтики, належить: забезпечення державного суверенітету i національної безпеки, створення зовнiшнiх умов для всебічного прогресу суспільства i всіх його громадин, налагоджена взаємовигідного економічного, наукового i культурного спiвробiтництва народу з іншими народами i державами. Форми політичної взаємодії держав також можуть бути різкими — від союзних відносин до воєнного конфлікту.
Між внутрішньою i зовнішньою політикою існує глибокий взаємозв’язок. зовнішньо - політичний курс держави визначається характером її внутрішньої політики. Головною метою зовнішньої політики завжди с створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалiзацiї державою мети i завдань своєї внутрішньої політики. Разом з тим зовнішньо - політична обстановка істотно впливає на внутрішню політику. Врешті-решт, i зовнішня, i внутрішня політика вирішують одне завдання — забезпечують збереження та зміцнення наявної у далій державі системи суспільних відносин.
Міжнародна політика найчастіше ототожнюється із зовнішньою, проте вона має i свій специфічний аспект, пов’язаний iз забезпеченням узгодженої дiяльностi світового співтовариства держав щодо розв’язання проблем сучасності. Метода вирішення міжнародних проблем також специфiчнi. На мiжнароднiй арені не існує єдиного центру влада, створювані мiжнароднi організації особливих владних
14
повноважень не мають. Там діють держави, яки теоретично с рівноправними, вiдповiдно, відносини між нами складаються внаслідок боротьби i переговорів, різного роду угод i компромісів.
Отже, політика — це багатоаспектне i складно структуроване соціальне явище, яке пронизує всю “тканину” людських відносин, є їх невід’ємним елементом, а тому вимагає підвищеної уваги з боку будь-якої людини, мимоволі або цілеспрямовано зануреної у “політичний океан”.
2. Політична влада, і сутність та основні типи.
Іншою ключовою категорію політичної науки, що виявляє сутність полiтики, політичного світу взагалі є категорія “політична влада”.
Політична влада — це здатність і можливість й суб’єктів проводити власну волю у керiвництвi та управління суспільством та державою, здійснювати визначальний вплив на поведінку і дiяльнiсть людей за допомогою авторитету, права багатства, примусу та інших засобів i ресурсів.
Характерними ознаками та рисами політичної влади є:
о верховенство — обов’язковість її рішень для всього суспільства;
о суверенність — незалежність владних iнститутiв від інших держав;
о легiтимнiсть — законність, здатність політичної влади досягти суспільного визнання, виправдання обраного політичного курсу, довіри i підтримки з боку народу;
о публічність — тобто загальність. Вона діє від ім’я всього суспільства;
о наявність розгалуженого апарату управління;
о можливість застосування примусу до суспільства i громадян;
о рiзноманітнiсть ресурсів.
Функції політичної влади:
- рiзноманiтнiсть ресурсів;
- розробка та прийняття політичних рішень;
- оперативне управління суспільними процесами, їх регулювання;
- контроль за найважливiйшими параметрами суспільного розвитку;
- забезпечення стабiльностi i безпеки в краiнi та її зовнішньому середовищі;
- оптимiзацiя політичної системи суспільства,, пристосування її iнститутiв до iнтересiв i цiлей правлячих політичних сил.
15
Ресурси політичної влади — це сукупність засобів, використання яких забезпечує вплив на об’єкти влади вiдповiдно до цілей суб’єкта влади. Основними ресурсами політичної влади, на якi вона спирається під час виконання власних функцій, с:
- економiчнi - природні ресурси, матерiальнi цiнностi та фiнансовi ресурси, необхiднi для суспільного виробництва i споживання;
- соціальні - соціальна база влади, дії щодо змини статусу соціальних груп, підвищення (зниження) Їх престижу, соціального забезпечення, система посад i привілей;
- адмiнiстративно - силові - адмiнiстративна система в усій її рiзноманiтностi, армія, полiцiя (мiлiцiя), служби безпеки та покарання з матеріальними атрибутами;
- органiзацiйні - гарантують швидке проходження наказу до виконавця i забезпечення контролю за його виконанням;
- юридичні - Конституція, закони, постанови i укази iнстiтутiв влади, рiзноманiтнi інструкцій;
- демографiчнi - людські ресурси, їх освiтнiй, професійний потенціал, вiковi характеристики та iн.;
- культурно - інформацiйнi - знання та iнформацiя, iнформацiйнi технології, системи збереження й обліку культурного надбання;
- заохочувальні - матерiальнi i соцiальнi блага, за допомогою яких влада стимулює виконання власних рішень.
Шляхи легітимізації політичної влади
- Видання законів та інших законодавчих актів, що одержують підтримку з боку народу;
- Розробка владою прогресивних економічних i політичних програм, реформ;
- Проведення референдумів та плебiсцитiв;
- Застосування політичних рухів, що підтримують владу; взаемодiя влади i ЗМI;
- Ритуали, символіка, використання традицій, національно-культурних відмінностей.
16
Типи легітимної політично влади (за Максом Вебером)спирається на віру
1. Традiцiйна політична влада — спирається на віру в святість давно встановленого порядку, на традицій, звичаях підкорятися владi, зберігати її основи та установлений порядок. Основна особливість традиційної влади полягає в тому, що абсолютної межи влади правителя визначаються традицію, котра обмежує його можливе самоуправство (патрiархалiзм).
2. Харизматична влада ґрунтується на віра у виключні якості лідера, який очолює владу.
Висновки:
1. Полiтика - людська дiяльнiсть, що виражається у взаемодii між соціальними спільностями, класами, націями, народами, партіями, державами, громадянами та їхніми об’єднаннями з приводу політичної влади, з метою полегшення умов життя людей, забезпечення суспільного i світового порядку.
2. Політична влада — це здатність i можливість її суб’єктів проводити власну волю у керiвництвi та управління суспільством та державою, здійснювати визначальній вплив на поведінку і діяльність людей за допомогою авторитету, права, багатства, примусу та інших засобів і ресурсів.
