В сучасному світі проблеми національної безпеки та військової політики виділились в окремі галузі політичної науки і політичної діяльності, значення яких постійно зростає. Від рівня національної безпеки та ефективності військової політики залежить саме існування та розвиток людини, суспільства, держави. Процеси глобалізації, посилення єдності світу і одночасно поглиблення його національної різноманітності, революція у військовій сфері призвели до зміни загроз і небезпек для людства, окремих націй і держав, що вимагає нових підходів до глобальної, міжнародної та національної безпеки.

Створення ефективної системи забезпечення національної безпеки України, модернізація її військової політики у відповідності з вимогами часу є складовою частиною державотворчих процесів в Україні. Все це обумовлює актуальність проблем національної безпеки і військової політики України.

 

Проблеми національної безпеки належать до найголовніших, найскладніших багатоаспектних та інтегральних явищ суспільного і політичного життя. В зв’язку з цим при вивченні національної безпеки використовують багато категорій, зокрема такі як безпека, національна безпека, нація, національні інтереси, загрози, небезпека, система забезпечення національної безпеки та інші.

Безпека – це стан, коли кому, чому-небудь ніщо і ніхто не загрожує; одночасно – це і діяльність людей, суспільства, держави, світового співтовариства народів щодо виявлення, запобігання, послаблення, усунення і відвернення загрози, здатної загубити їх, знищити матеріальні і духовні цінності, перешкодити їх прогресивному розвитку. Наявність безпеки є необхідною умовою життєздатності людини, суспільства і держави, одним з основних мотивів діяльності людини і світового співтовариства.

З виникненням національних держав, перетворенням їх в основного суб’єкта міжнародних відносин безпека набула характеру національної безпеки. Вже англійський філософ і політичний мислитель Томас Гоббс [1588–1679 рр.] свого часу сказав: національна безпека – не просто центр державницької діяльності, вона головний сенс існування держави. Без неї, вважав Гоббс, взагалі неможлива будь-яка держава.

Поняття національної безпеки відображає провідну роль нації – політичної, громадянсько-державної спільноти як носія інтересів розвитку суспільства, вказує на те, що національна державність залишається основною формою політичної організації суспільства, а національна держава продовжує відігравати роль важливого суб’єкта міжнародних відносин. 

У сучасному взаємозв’язаному, взаємозалежному світі одною із найвищих цінностей стала самостійна державність. ХХ ст. стало тріумфом національних держав. Якщо перед першою світовою війною в світі існувало 62 незалежні держави, в 1946 р. – 74 держави, то до кінця століття їх число збільшилось більше ніж втричі, до 193 держав. Національна безпека відображає стан захищеності національних інтересів самостійних держав. Ігнорування національних держав, їх суверенітету та інтересів – це хибний шлях, що веде до конфліктів.

У ХХ ст. поняття національної безпеки було вперше введено в політичний лексикон в посланні президента Т. Рузвельта Конгресу США у 1944 р., де він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки. Основні ідеї сучасного розуміння національної безпеки були викладені у “Законі про національну безпеку ”, прийнятому у США в 1947 р. Для забезпечення національної безпеки США передбачалося вирішення трьох головних завдань:

• зміцнення координації між зовнішньою, внутрішньою і військовою політикою;
• підвищення потенціалу і можливостей розвідки;
• раціоналізації “оборонного співробітництва ” зі збройними силами.

Національна безпека продовжувала розглядатись переважно у військово-політичному аспекті, як проблема оборони держави.

Для розвитку сучасного людства є властивим зростання національної свідомості. В цьому явищі відображено не тільки елементи здорової реакції на експансію у світі глобалізму, але і підтвердження того, що національний фактор залишається джерелом історичного прогресу.

Нація – це не минуща цінність, а модерна форма самоорганізації суспільства, завдяки якій універсальні права людини різноманітних етнічних, культурних меншин та економічних спільнот набувають конкретного змістовного наповнення. Об’єднуючи етнічну своєрідність та економічну універсальність суспільного життя, нація не дозволяє першій перетворитись на архаїчну спільноту фундаменталістського або расово-нацистського типу, а другій – на нівелюючий будь-яку культурну самобутність комунізм або космополітичний націоналізм.

Бергсон, полемізуючи з концепцією ліберального космополітизму, розумінням універсальної людини як людини взагалі, обґрунтовуючи необхідність “любові до вітчизни ” писав, що “...любов до людства ” не є самодостатньою, безпосередньо діючою рушійною силою. Я переконаний, що теза видатного економіста і соціолога Ф. Ліста “між індивідом та людством стоїть нація ” сьогодні актуальна як ніколи...”. Національна безпека – це основа інтеграції особистих, національних та загальнолюдських інтересів, а також захисту їх специфіки.

В державах сучасного світу національна безпека стала невід’ємним атрибутом, своєрідним категоричним імперативом їх зовнішньої, внутрішньої та військової політики. Незважаючи на це, поняття національної безпеки залишається словом з багатьма значеннями. В американській політичній науці національну безпеку визначають як довготривалу підтримку цінностей, або системи і відсутність загрози стосовно них, або як політику, що забезпечує соціальну автономію груп, рівень політичного статусу, певний мінімум очікуваного економічного благополуччя, а не тільки фізичне виживання індивідів всередині національних кордонів. На розуміння поняття національної безпеки впливають історичний і політичний досвід держав, характер політичних режимів, особливості міжнародної ситуації в конкретний історичний період, цілі зовнішньої і військової політики та інші фактори.

 

 

 

У Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України це поняття визначено як “стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз, що є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей ”. 

Одночасно, національна безпека є системою оптимізації взаємовідносин між усвідомленими загрозами та ресурсами, що має суспільство для протидії цим загрозам. Загрози для суспільства існують завжди, а рівень захищеності від них ніколи не буває максимальним. Тому національна безпека є динамічним засобом досягнення і підтримки балансу між реальними та потенційними загрозами, з одного боку, та здатністю суб’єкта протидіяти їм, з другого.

Національна безпека функціонує через систему різноманітних відносин між особою і суспільством, між громадянином і державою, між суспільством і державою, між різними державами. Тому національна безпека – це стан внутрішніх і міждержавних відносин, який визначає ефективність системи державних, правових і суспільних гарантій прав і свобод людини і громадянина, базових цінностей та інтересів суспільства і суверенної держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Головними об’єктами національної безпеки виступають:

• громадянин (людина), його права і свободи;
• суспільство, його духовні та матеріальні цінності;
• держава, її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканість кордонів;
• нація та інші національні спільноти, її самобутність та чинники саморозвитку;
• соціальні спільності, їх функціональні ролі та фактори розвитку;
• природа, природне середовище – його безпосередній стан.

Суб’єктами національної безпеки є держава, громадяни, громадські організації та об’єднання. Основним суб’єктом забезпечення національної безпеки є держава, в розпорядженні якої є інститути безпеки законодавчої, виконавчої та судової влади. Під інститутом безпеки розуміють не тільки державний, але і суспільний та міжнародний орган, який повинен забезпечити вид безпеки, відповідний до його особливостей та повноважень. Суб’єкти національної безпеки є суб’єктами політичної, економічної, соціальної, інтелектуальної та інших видів діяльності, на основі яких виникає стан захищеності інтересів громадянина, суспільства, держави.

Національна безпека України за суспільними сферами функціонування поділяється на такі головні види: політичну, економічну, державну, соціальну, інформаційну, науково-технологічну, екологічну, гуманітарну та воєнну безпеку. 

Політична безпека – це стан захищеності політичних інтересів особи, соціальних груп, держав від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також система заходів щодо забезпечення цієї захищеності. В багатьох випадках вона ототожнюється з державною безпекою, проте її зміст значно ширший. Політична безпека означає безпеку всього політичного життя, захищеність прав і свобод громадян, політичних партій, громадсько-політичних об’єднань, рухів, цілісності і незалежності держави від політичної сваволі і екстремізму в середині держави, політичного тиску та агресивних устремлінь на міжнародній арені.

Під державною безпекою розуміють захищеність державних інституцій, необхідних для виконання функцій з управління загальносуспільними справами. До них належить державний суверенітет, територіальна цілісність, державний кордон, конституційний лад, державна влада, економічний, науково-технічний й оборонний потенціал.

Економічна безпека – це стан захищеності національної економіки, який забезпечує здійснення економічного суверенітету, економічне зростання в умовах системи міжнародних взаємозв’язків. Економічна безпека передбачає захист економічного життя від незаконних і підривних фінансово-економічних дій окремих громадян, організацій та інших держав. Вона пов’язана з захистом економічних прав і свобод, майна громадян, громадських організацій та держави з забезпеченням економічної рівноправності, свободи торгівлі, економічної діяльності в межах чинного законодавства.

Соціальна безпека відображає стан захищеності соціальних інтересів особи, соціальних груп та суспільства в цілому. Від соціальної безпеки залежить забезпечення нормальних умов життя суспільства, недопущення деградації окремих соціальних груп, саме виживання української нації. Вона є таким станом правових норм та інститутів безпеки, що забезпечують захист прав і свобод людини, духовних і матеріальних цінностей суспільства.

Інформаційна безпека суспільства і держави характеризується рівнем захищеності, стійкістю основних сфер життєдіяльності (економіки, сфери управління, військової справи тощо) щодо небезпечних, дестабілізуючих інформаційних впливів. Інформаційна безпека особистості відображає рівень і якість її інформування щодо реального стану справ у всіх сферах життєдіяльності, захищеність її психіки та свідомості від небезпечних інформаційних впливів –  маніпулювання, дезінформування та інших. Це такий стан правових норм та відповідних інститутів, що забезпечує постійну наявність достовірної інформації для прийняття обґрунтованих управлінських та політичних рішень та захист інформаційних ресурсів держави.

Екологічна безпека – це стан правових норм і відповідних інститутів, що гарантує захист навколишнього середовища, раціональне використання та відновлення природних ресурсів, зберігання і розвиток довкілля для забезпечення повноцінної життєдіяльності людини.

Науково-технологічна безпека – це стан захищеності наукового потенціалу держави, наявних в країні конкурентноспроможних технологій, а також недопущення та усунення наслідків технологічної недосконалості господарської діяльності.

В сучасних умовах поняття національної безпеки розширюється за рахунок включення в нього все нових сфер суспільного життя. Так, в стратегію національної безпеки США  у ХХІ ст. включено гуманітарний аспект – систему освіти, що стало офіційним підтвердженням політики, яку проводили США – стимулювання наукової сфери, створення найкращих умов для розвитку інтелектуального потенціалу держави. Світовий досвід показує: життєвий рівень населення, соціально-економічна ситуація в країні визначається ступенем освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей.

Тому національна безпека немислима без інтелектуальної безпеки, як складової частини гуманітарної безпеки. Гуманітарна безпека України охоплює духовне життя суспільства. Це стан захищеності гуманітарного потенціалу нації: її фізичного та психічного здоров’я, соціального благополуччя, моральності, духовності, інтелектуального ресурсу, психологічної єдності, гуманітарної активності. Інтелектуальна безпека передбачає створення необхідних передумов для розвитку і функціонування інтелектуального потенціалу – системи освіти і науки, інтелектуальної власності, комп’ютерного забезпечення, системи зв’язку, бази даних на друкованих (бібліотеки) та електронних носіях.

Фундаментом національної безпеки України поряд з економічною безпекою є воєнна безпека. За обставин наростання загроз національній безпеці воєнна безпека може набувати пріоритетного значення.

Воєнна безпека – це стан захищеності прав та свобод громадян, базових інтересів та цінностей суспільства і суверенної держави від можливих зазіхань із застосуванням воєнної сили. Особливістю воєнної безпеки є те, що вона є частиною державної безпеки і в той же час функціонує як самостійне явище. Воєнні аспекти мають всі інші види безпеки – соціальна, економічна, екологічна, інформаційна тощо.

Поняття воєнної безпеки тісно пов’язане з воєнною небезпекою – системою політичних, економічних, воєнних та інших факторів у відносинах між державами, яка за певних обставин і умов здатна привести ці держави до воєнного конфлікту того чи іншого масштабу. Воєнна небезпека для України, як і для інших держав, полягає у можливості стати об’єктом воєнної агресії з боку іншої держави або союзу держав, а також внаслідок цієї агресії.

Основними ознаками і необхідними умовами виникнення та існування воєнної небезпеки для держави з боку потенційного агресора є:

• наявність у агресивної сторони прихованих інтересів (територіальних, економічних та інших претензій) для задоволення яких може бути необхідне використання військової сили;
• орієнтація і готовність військово-політичного керівництва держави-агресора до використання військової сили;
• склад та стан готовності збройних сил, які забезпечують агресору можливість ведення наступальних бойових дій проти держави – об’єкта агресії.

Поняття воєнної безпеки і воєнної небезпеки хоч і за змістом протилежні, мають багато спільних рис. Обидва явища виникають в одних і тих же суспільних сферах – політиці, економіці, ідеології, військовій сфері тощо. Як воєнна безпека, так і воєнна небезпека створюються однаковими суб’єктами (державами, націями, військово-політичними лідерами і т. д.). Серед засобів їх досягнення пріоритетне місце посідає військова сила. Головним є те, що воєнна безпека і воєнна небезпека спрямована на однакові об’єкти – держави, території, населення, ресурси тощо. Відмінність між воєнною безпекою і воєнною небезпекою полягає в тому, що предметом воєнної небезпеки є оволодіння, опанування, загарбання, а воєнної безпеки – захист, збереження забезпечення умов для існування та розвитку держави.

Воєнна безпека і воєнна небезпека відрізняються також сукупністю засобів, за допомогою яких вони виникають у міждержавних відносинах. Якщо для воєнної небезпеки характерні перш за все засоби збройної боротьби, то воєнна безпека, хоч і опирається на військову силу, повинна досягатися передусім невоєнними засобами (політичними, економічними тощо).

Воєнна безпека має ряд відмінностей від спорідненого поняття “оборона ”. Призначення оборони – відвернення та відбиття збройним шляхом зовнішньої воєнної агресії. Воєнна безпека – явище багатоаспектне. Вона може бути досягнута не лише за рахунок оборони, але і за допомогою ефективних заходів в усіх сферах суспільного життя. Наявність довготривалої воєнної безпеки створює умови для стабільного розвитку та функціонування всіх інших видів національної безпеки України.

За масштабами функціонування національна безпека України споріднена, взаємодіє із міжнародною безпекою. По суті національна безпека – це забезпечення міжнародної безпеки в межах самостійних національних держав. Міжнародна безпека функціонує також на регіональному рівні (регіональна безпека) та всезагальному, всесвітньому рівні (глобальна безпека).

Міжнародна безпека – це такий стан відносин між державами і народами, який виключає порушення миру та створення реальної загрози розвитку людства, за якого народи можуть без втручання, тиску реалізувати свій суверенітет, право на самовизначення, обрати напрями соціально-політичної самореалізації. Міжнародна безпека – це також діяльність держав та міжнародних інститутів щодо підтримання такого стану, а також універсальна система механізмів і гарантій, що виключають застосування сили в міжнародних стосунках, захоплення чужих територій, втручання у внутрішні справи інших держав. У світовій політиці міжнародна безпека розглядається як важлива функція світового співтовариства, яка здійснюється на принципах роззброєння, дотримання демократії, поваги суверенітету, регулювання воєнних конфліктів, що виникають в тих чи інших регіонах світу. Україна розглядає міжнародну безпеку як важливу умову і фактор своєї національної безпеки.

Основою національної безпеки є захист національних інтересів. Визначальну роль інтересів у визначенні поведінки і дій людини, нації, соціальної групи, держави відзначали багато мислителів і політичних діячів – від філософів Стародавньої Греції до сучасних теоретиків політичної науки. Лорд Пальмерстон висловив відомий афоризм: “В Англії немає вічних друзів чи ворогів, в Англії є вічні інтереси ”.

Перше визначення національної безпеки в категоріях національних інтересів належить американському журналісту і соціологу У.Ліппману. “Держава перебуває в стані безпеки, – писав У. Ліппман, – коли їй доводиться приносити в жертву свої законні інтереси з метою уникнути війни і коли вона в стані при необхідності захистити ці інтереси шляхом війни ”. Основоположник концепції “політичного реалізму ” Г. Моргентау стверджував, що “відправною точкою політики будь-якої держави має бути концепція національних інтересів, визначена в термінах сили ”. Незважаючи на різноманітність підходів до визначення національних інтересів, наявність наукових і політичних дискусій про їх роль в політичній діяльності, вони були і залишаються інтегральним і визначальним компонентом національної безпеки.

Національні інтереси – це визначальні потреби суспільства (держави), які співвідносяться з його (її) базовими цінностями і виражаються у вигляді програмних нормативних цілей у певних законодавчих актах.

Національні інтереси України відображають фундаментальні цінності та прагнення українського народу, його потреби в гідних умовах життєдіяльності, існування і розвитку природи, людини, національних і соціальних груп, суспільства і держави, а також цивілізовані шляхи їх створення і способи задоволення. Національні інтереси не є абстракцією, а реальною конкретністю, через яку реалізується потреба нації у виживанні, самозбереженні, забезпеченні своєї безпеки. Національні інтереси передбачають захист, збереження і розвиток тих благ і цінностей, що їх дане суспільство вважає для себе істотними.

Система національних інтересів України визначається сукупністю основних інтересів особистості, суспільства і держави.

На сучасному етапі інтереси особистості полягають в реальному забезпеченні особистої безпеки, конституційних прав і свобод, у підвищенні рівня і якості життя у фізичному, духовному та інтелектуальному розвитку.

Інтереси суспільства полягають у досягненні і підтримуванні соціальної і національної злагоди, розвитку і зміцненні демократії, національному відродженні України.

Інтереси держави полягають у захисті самостійності, суверенітету і територіальної цілісності України, захисті конституційного ладу, встановленні політичної, економічної і соціальної стабільності, в забезпеченні принципів правової держави, розвитку міжнародного співробітництва на основі рівноправного партнерства, забезпеченні ефективної оборони держави.

Національні інтереси України складні і багатогранні. Це створює можливість класифікації, типології національних інтересів на основі багатьох критеріїв. За роллю національних інтересів в системі національної безпеки їх поділяють на життєво важливі, другорядні, критичні. За тривалістю зв’язків із суб’єктами національної безпеки можна виділити необхідні (постійні) і другорядні (змінні) національні інтереси. Національні інтереси поділяють також:

за сферами функціонування — на політичні, економічні, соціальні, інформаційні, духовні, зовнішні і внутрішні, національні інтереси у військовій сфері;

за характером взаємовідносин між інтересами різних суб’єктів – на співпадаючі і взаємовиключаючі, дійсні та уявні. Інколи виділяють ендогенні і екзогенні, корелюючи і не корелюючи, аспіраційні та оперативні, екзистенціональні і функціональні національні інтереси.

Основним базовим національним інтересом України є її виживання і розвиток як незалежної суверенної держави сучасного світу за умов збереження її національних цінностей, захисту політичного та економічного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичності. Цей інтерес стає загальновизнаним як в масовій свідомості, так і серед політичної еліти. Його реалізація є передумовою безпеки, трансформації суспільства, соціального і культурного розвитку усіх громадян України.

Вищим національним інтересом України є розвиток її як впливової світової держави, яка здатна відігравати значну роль у забезпеченні міжнародної і європейської безпеки, політико-економічної стабільності у Європі, гарантуванні розвитку світового порядку на демократичних засадах, вирішенні глобальних проблем сучасності. 

Україна з об’єктивних обставин має перспективи стати однією з найбільших і найпотужніших держав у Європі, яка має не лише регіональні, але й власні глобальні інтереси, реалізація і захист яких є важливим завданням політики національної безпеки, відправною точкою аналізу взаємодії України з іншими державами як на регіональному так і на глобальному рівнях. В України є власна державність, власна територія, власні національні інтереси.

Пріоритетними внутрішніми національними інтересами України є:

• досягнення політичної і соціальної стабільності, національної злагоди, гарантування прав українській нації і національним меншинам України;
• гарантування конституційного ладу, створення механізму ефективного державного управління та підвищення стійкості державних інститутів;
• розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців, розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності усіх національностей, що проживають в Україні;
• зміцнення генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров’я та інтелектуального потенціалу;
• створення громадянського суспільства, підвищення ефективності діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав і свобод людини;
• подолання економічної кризи і створення соціально-орієнтованої ринкової економіки;
• збереження та підвищення науково-технологічного потенціалу;
• створення ефективної системи національної безпеки на місцевому, регіональному та національному рівнях.

До пріоритетних зовнішніх національних інтересів України належать:

• забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості кордонів;
• налагодження рівноправних і взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування у європейську та світову спільноту при збереженні економічної самостійності;
• недопущення домінування іноземного економічного, політичного та культурного впливу, економічного та культурно-інформаційного імперіалізму;
• досягнення вільного доступу до важливих економічних зон, комунікацій та інформаційних потоків;
• підтримка міжнародного процесу по нерозповсюдженню ядерних технологій, нових видів озброєнь, зниженню чисельного і бойового складу збройних сил;
• участь у будівництві ефективної міжнародної, глобальної та регіональної безпеки.

Потреби розвитку України лише в деяких окремих сферах державного і суспільного життя в окремих регіонах, в тих чи інших часових періодах відображають тимчасові (минущі і проміжні) інтереси. Прикладами таких інтересів можуть бути: подолання економічної кризи, усунення розбіжностей в зовнішньополітичних орієнтаціях регіонів, подолання навмисне створюваного ворогами української незалежності образу України як авторитарної держави, подолання суперечності між необхідністю прискореної модернізації Збройних Сил України та можливостями державного фінансування їх розбудови та ін.

Особливу групу базових, пріоритетних інтересів становлять національні інтереси України у військовій сфері. Це сукупність потреб, цінностей, без яких неможливе ефективне функціонування воєнної організації держави, Збройних Сил України. До них слід віднести:

• забезпечення безпеки особистості суспільства, держави від воєнної агресії з боку інших держав;
• попередження спроб і усунення порушень державного кордону і територіальної цілісності держави;
• постійне підтримування на належному рівні військової могутності держави;
• розбудову та підтримку боєздатності військової організації України;
• забезпечення мобілізаційних ресурсів і запасів;
• розвиток української військової науки;
• створення системи забезпечення військової безпеки;
• створення національної військової еліти України та ряд інших.

Національна безпека як стан відносин з приводу захищеності національних інтересів має своїм антиподом загрози і небезпеку. Загрози національній безпеці – це стан відносин, коли існує очевидний намір (обіцянка) однієї держави (держав), юридичних чи фізичних осіб завдати шкоди національним інтересам іншої держави (держав). Загрози становлять потенційну небезпеку національним інтересам. Небезпека національним інтересам – це практичні дії однієї держави (або групи держав), юридичних чи фізичних осіб щодо завдання безпосередньої шкоди національним інтересам іншої держави.

За ступенем можливої шкоди інтересам громадянина, суспільства та держави система небезпек може бути класифікована в такому порядку:

ризик – можливість виникнення ситуації або її існування, за якої формуються передумови протидії процесу реалізації національних інтересів, цінностей, системі забезпечення національної безпеки;

виклик – конкретна протидія захисту національних інтересів та цілей, вирішенню завдань забезпечення національної безпеки у формі офіційних і неофіційних політико-дипломатичних дій, економічної та інформаційної експансії тощо;

небезпека – нанесення шкоди важливим національним інтересам і національній безпеці в обмежених (локальних) масштабах;

загроза – безпосередня небезпека причинення шкоди життєво важливим національним інтересам і національній безпеці, яка виходить за локальні межі і зачіпає основні національні цінності: суверенітет, державність, територіальну недоторканість.

Загрози та небезпеки національній безпеці необхідно розглядати на двох рівнях. По-перше, загрози національній безпеці України, що мають загальносистемний характер і зумовлені об’єктивними особливостями розвитку сучасної цивілізації. Це, насамперед проблеми пов’язані з процесами глобалізації різних сфер суспільного життя, поглибленням суперечностей між глобалізацією і національно-державними формами суспільного розвитку, песимістичними демографічними, екологічними, енергетичними прогнозами на першу половину XXI ст., ймовірність не тільки виникнення, але і збільшення кількості локальних конфліктів, виникнення конфліктів між різними цивілізаціями тощо. Зазначені загрози мають глобальний і регіональний характер. По-друге, загрози, зумовлені специфічними проблемами сучасної України як незалежної держави, зокрема системною економічною кризою, повільними темпами трансформаційних процесів в Україні в напрямку до демократії, а також процесів соціальної і політичної структуризації суспільства. За розмахом та масштабами можливих наслідків ці загрози можуть бути загальнонаціональними, локальними, поодинокими.

Загрози і небезпеки можна також класифікувати за сферами суспільного життя, в яких вони виявляються, або за типами національної безпеки.

Загрозами політичній безпеці України слід вважати реальні впливи, які ускладнюють або унеможливлюють здійснення національних політичних інтересів і створюють небезпеку для суверенітету нації і свободи особистості, незалежності, соборності, стабільності і прогресивного розвитку Української держави як рівноправного суб’єкта міжнародних відносин. До них належать:

• посягання на конституційний лад і державний суверенітет України;
• втручання у внутрішні справи України з боку інших держав;
• сепаратистські тенденції в окремих регіонах та у певних політичних сил в Україні;
• масові порушення прав і свобод громадян в Україні та за її межами;
• загострення міжетнічних та міжконфесійних відносин;
• порушення принципу розподілу влади;
• невиконання чи неналежне виконання рішень органів державної влади та місцевого самоврядування;
• відсутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку, боротьби із злочинністю та тероризмом;
• корупція в системі органів державної влади, олігархізація політичної системи.

В системі національної економічної безпеки України загрозами виступають дії, спрямовані проти здійснення економічного суверенітету держави, становлення України як рівноправного учасника міжнародних економічних відносин. Прикладом таких загроз можуть бути:

• невирішеність проблеми створення національної економіки України як єдиної системи, проблеми ресурсної, фінансової та технологічної залежності України від інших держав;
• наявність перешкод становлення ринкових відносин;
• економічна ізоляція України від світової економічної системи;
• неконтрольований відплив за межі України матеріальних і фінансових ресурсів;
• неефективність системи державного регулювання економічних відносин;
  • криміналізація, тінізація, олігархізація економічної діяльності.

Загрози соціальній безпеці охоплюють дії, спрямовані проти утвердження України як соціальної держави, створення соціально-відповідального, солідарного суспільства, проти національних соціальних інтересів, які відображають потреби українського народу у добробуті, гідних умовах життєдіяльності.

Особливо небезпечними є загрози:

• масове збіднення населення та невпорядковане збагачення його окремих верств;
• дихотомічна соціальна поляризація суспільства типу абсолютна більшість населення – бідняки, абсолютна меншість – багаті;
• наявність постійного безробіття, що має тенденцію до зростання;
• соціально-політичне протистояння окремих соціальних верств населення та окремих регіонів;
• падіння рівня здоров’я населення, незадовільний стан його охорони;
• падіння природного приросту населення, поява тенденцій його депопуляції;
• тенденції моральної та духовної деградації у суспільстві;
• неконтрольовані міграційні процеси в Україні;
• тінізація процесів формування середнього та вищого класів тощо.

У системі екологічної безпеки загрози спрямовані проти тих правових норм і відповідних їм інститутів безпеки, що гарантують захист середовища проживання. Для України особливо актуальними є такі групи загроз, як:

• надмірне антропогенне порушення та техногенна перевантаженість території України;
• негативні наслідки Чорнобильської катастрофи;
• неефективне використання природних ресурсів, широке застосування шкідливих та недосконалих технологій;
• неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів;
• негативні екологічні наслідки оборонної та військової діяльності.

З поняттям “інформаційна безпека ” пов’язане поняття “інформаційна загроза ”. Під нею розуміють такий внутрішній чи зовнішній інформаційний вплив, при якому створюється реальна чи потенційна небезпека зміни напрямку або темпів прогресивного розвитку суспільства, індивіда, держави. Інформаційні загрози впливають на свідомість, підсвідомість, інформаційні ресурси та інші об’єкти інформаційної інфраструктури країни. Головною інформаційною загрозою національній безпеці України є загроза через вплив на свідомість людей, інформаційні ресурси та інформаційну інфраструктуру нав’язати громадянам, державі, суспільству систему цінностей та інтересів, які вигідні для іншої держави. Інформаційний вплив спрямований по суті на підрив суверенітету України, її самостійності і незалежного розвитку. Інформаційні загрози є передумовою інформаційної війни.

До загроз інформаційній безпеці України слід віднести:

• не виваженість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері;
• обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;
• маніпулювання громадською думкою з боку державної влади, фінансово-політичних кіл;
• повільність входження України у світовий інформаційний простір, брак у міжнародного співтовариства об’єктивного уявлення про Україну;
• інформаційна експансія з боку інших держав;
• інформаційний імперіалізм;
• несанкціоноване витікання таємної, конфіденційної та іншої інформації з обмеженим доступом, що є власністю держави;
• спроби запровадження цензури та ін.

Забезпечення гуманітарної безпеки передбачає виявлення та усунення загроз, пов’язаних з діями, що спрямовані на підрив гуманітарного, інтелектуального потенціалу нації, прав і свобод людини і громадянина. Серед цих загроз слід відмітити в першу чергу такі:

• відставання розвитку освіти від потреб розвитку сучасного суспільства;
• відсутність належних гарантій одержання відповідної освіти всіма бажаючими громадянами України;
• неконтрольований відплив за межі України інтелектуальних ресурсів;
• неефективне використання інтелектуального потенціалу нації;
• низька суспільна активність громадян;
• недооцінка ролі науки і освіти у суспільстві і державі;
• невизначеність державної науково-освітньої політики та ін.

Особливе місце в системі національної безпеки належить загрозам розвитку етнонаціональної сфери або етнонаціональній безпеці. До них належать дії, спрямовані на підрив етнонаціональної стабільності в державі, обмеження використання українською нацією усіх її потенціальних можливостей; недооцінка або ігнорування ролі української мови як державної мови, спроби нав’язати суспільству віджилі схеми етнонаціональних відносин які вигідні іншим державам та ін. Головною загрозою в етнонаціональній сфері як і в системі національної безпеки є недооцінка ролі національної ідеї у трансформації українського суспільства на шляху до демократії, захисті суверенітету, територіальної цілісності Української держави.

Потенційну загрозу етнонаціональній безпеці України становить співіснування в етнополітичній сфері кількох різноспрямованих моделей національної ідентичності. Відомий англійський політолог Е. Вілсон проаналізував шість моделей національної ідентичності, які з’явилися в Україні за роки незалежності. До таких моделей належить національно-етнокультурна модель (одночасне національне відродження як української нації так і національних меншин, визначальна роль української нації, “українізація ” – відновлення історичної справедливості), “модель мовних груп ” (етнос і мова збігаються), модель подвійної ідентичності (ідея єдиного російсько-українського культурного простору і розмитих кордонів, висувають росіяни і російськомовні українці), модель євразійської ідентичності (ідея слов’янської єдності), синтетична модель (поєднання елементів радянської і української етнокультурної традиції). Модель “українська політична нація” вибудовується різними політичними силами на дещо відмінних основах. Наявність названих моделей національної ідентичності є основою різноспрямованих політичних орієнтацій, з яких деякі створюють небезпеку втрати державності.

 

 

 

 

 

У Концепції національної безпеки України до основних загроз національній безпеці у воєнній сфері віднесено:

• посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність;
• нарощування поблизу кордону України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалися;
• воєнно-політичну нестабільність та конфлікти у сусідніх країнах;
• можливість застосування ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення проти України;
• зниження рівня боєздатності воєнної організації держави;
• політизацію силових структур держави;
• створення та функціонування незаконних збройних формувань.

Спектр найбільш небезпечних загроз важливим національним інтересам України у воєнній сфері значно ширший. У 1997 р. за результатами експертного опитування провідних фахівців з проблем воєнної безпеки і представників міністерств та відомств, які складають основу воєнної організації держави, налічувалось 40 таких загроз.

Національний інтерес України у стабілізації військово-політичної обстановки в Центральній Європі та недопущенні збройних конфліктів стикався з небезпекою таких загроз (тут і надалі загрози подаються за рівнем їх небезпеки), як створення та існування незаконних воєнізованих формувань, загострення міжетнічних і міжконфесійних протиріч, наявність іноземних військових формувань на території України, висунення територіальних претензій до України, заяви та акції, що дискредитують внутрішню та зовнішню політику України, активізація сепаратистських сил та підтримка їх зовні. Значну небезпеку становили такі загрози, як нестабільність військово-політичної обстановки навколо України та в деяких країнах Центральної Європи, зацікавленість у встановленні контролю за стратегічними об’єктами сировинними ресурсами і комунікаціями України, прагнення до домінування в регіоні деяких держав, втручання у внутрішні справи України, войовничість політичного керівництва сусідніх країн.

Для розбудови Воєнної організації України небезпеку становили відсутність чітко визначеної військової та військово-технічної політики, концепції військового будівництва, проведення необґрунтованих військових реформ, безсистемне визначення кількісного складу воєнної організації, неврахування реальних економічних можливостей держави і геополітичних умов, що складаються, відтік із воєнної організації молодших офіцерів.

Підтримка боєздатності формувань Воєнної організації на необхідному рівні не забезпечувалась через зниження можливостей підтримки бойової підготовки військ, зменшення витрат на оборону, погіршення демографічної ситуації, зниження рівня військової дисципліни, зниження рівня технічного та матеріального забезпечення з’єднань і частин, старіння та вихід із ладу військової техніки, руйнування оборонно-промислового комплексу, розрив кооперативних зв’язків у сфері виробництва озброєння і військової техніки, втрату престижності військової служби і зниження морально-психологічного рівня особового складу.

Реалізація національного інтересу у забезпеченні мобілізаційних ресурсів і запасів наштовхувалась на такі загрози, як падіння рівня підготовки мобілізаційних резервів, поглиблення дисбалансу між мобілізаційними потребами і наявними можливостями, втрата системи мобілізаційного розгортання держави та її Воєнної організації, відсутність чіткої нормативно-правової бази мобілізаційного розгортання держави та її Воєнної організації.

Розвиток вітчизняної воєнної науки проходив під дією таких загроз, як втрата наукового потенціалу у військовій сфері, зниження вимог до воєнної науки, послаблення уваги до розвитку сучасного воєнного мистецтва, відставання у розробці критичних технологій та технологій подвійного призначення, втрата контролю за системою підготовки наукових кадрів.

Загрозами у створенні системи забезпечення воєнної безпеки були відсутність єдиної політики воєнної безпеки, неврегульованість системи забезпечення воєнної безпеки законами, недосконале законодавче, організаційне, інформаційне та наукове забезпечення спільного бойового застосування формувань Воєнної організації, відсутність єдиної системи автоматизованого управління військами, зброєю, технічними засобами.

Наприкінці 1990-х рр. як за рівнем небезпеки, так і за сумарним потенціалом внутрішні загрози мали значну перевагу. До найбільш небезпечних з них слід віднести відсутність визначеної військової та військово-технічної політики, концепції воєнного будівництва в Україні; спроби створення в Україні незаконних воєнізованих формувань, проведення необґрунтованих реформ у воєнній сфері, безсистемне визначення кількості Воєнної організації, зниження можливостей підтримки необхідного рівня бойової підготовки військ, зменшення витрат на оборону.

Серед зовнішніх загроз найбільш небезпечними вважались загострення міжетнічних і міжконфесійних протиріч і активізація їх зовні, наявність іноземних військових формувань на території України, висунення територіальних претензій до України, заяви та акції, що дискредитують внутрішню і зовнішню політику держави.

Національна безпека України наштовхується на велику групу загроз загальноцивілізаційного характеру, що властиві для міжнародної безпеки. До них належать як традиційні джерела небезпеки (експансіонізм, гегемонізм, перевага окремих держав в стратегічних і ядерних озброєннях, неоколоніалізм, культурний та інформаційний імперіалізм тощо) так і нові загрози, що сформувались в останні десятиріччя. Дестабілізуючими факторами міжнародної і національної безпеки виступають такі нові загрози, як зростання чисельності локальних конфліктів, міжнародний тероризм, насильницький екстремізм, розкрадання ядерних матеріалів і поширення ядерних технологій, організована злочинність, незаконне поширення наркотиків, надмірне поширення легких озброєнь і стрілецької зброї, гострі економічні проблеми та деградація довкілля, порушення прав людини та основних свобод, в тому числі свободи думки, свідомості, релігії чи віри, прав національних меншин, а також прояви нетерпимості, агресивного націоналізму, расизму, шовінізму, ксенофобії, антисемітизму. На ці загрози наголошується у Хартії європейської безпеки, прийнятій на Стамбульському самміті ОБСЄ в листопаді 1999 р.

Основні суб'єктні характеристики сучасних збройних сил: 

ü рівень  свідомості (самосвідомості)  особового  складу  в   аспекті уявлень про реальні та потенційні загрози (небезпеки) людської життєдіяльності;

ü параметри соціальної спрямованості армії в сфері захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави;

ü готовність  збройних  сил до  оптимальної  діяльності  в системі забезпечення національної безпеки країни;

ü здатність до управління (самоуправління) явищами та процесами сфери воєнної безпеки на підставі базових соціальних регуляторів (соціальної структури конкретного військового формування, домінуючої ціннісно-нормативної моделі діяльності та певної системи управління, що дійсно функціонує).

При уточненні місцезнаходження і функціональної ролі армії  в системі національної безпеки з’ясовується, що сучасна війна, яка визначається широким комплексом факторів існування людських спільнот (де пріоритетне місце належить політичним мотивам необхідності усунення неадекватності соціальних і природних компонентів зростаючим потребам самореалізації особи, суспільства і держави), актуалізує значимість ефективних механізмів запобігання можливій агресії або воєнному конфлікту. Головним суб’єктом цієї практики повинна бути армія - базовий компонент воєнної організації української держави.

Основні суперечності і особливості практичного будівництва Збройних Сил України, розпочатого з метою створення сучасної національної армії як повноцінної соціальної інституції та ефективного державного органу обумовлюється повнотою вирішення таких завдань:       

ü  чітке усвідомлення особовим складом, на підставі розуміння потреб безпеки людської життєдіяльності, свого соціального призначення (обсягу суспільних завдань, цілей та функцій сучасної військової справи);

ü  спроможність керівної ланки воєнної організації держави до ефективного управління процесом збройного захисту національних інтересів українського народу;

ü  наявність  засобів і способів надійного  забезпечення  національної безпеки.

 Стан і тенденції розвитку воєнної небезпеки України актуалізують не лише  потребу модернізації її збройних сил. Пріоритетне значення набуває обґрунтування основних напрямків трансформації структур національної армії, які можуть перетворитися на джерело небезпеки не тільки для держави, але й для суспільства загалом. у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України:

o    прискорення реформування Збройних Сил України та інших військових формувань з метою забезпечення їх максимальної ефективності та здатності давати адекватну відповідь реальним та потенційним загрозам Україні; перехід до комплектування Збройних Сил України на контрактній основі;

o    здійснення державних програм модернізації наявних, розроблення та впровадження новітніх зразків бойової техніки та озброєнь;

o    посилення контролю за станом озброєнь і захищеністю військових об’єктів; активізація робіт з утилізації зброї;

o    впровадження системи демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією та правоохоронними органами держави;

o    забезпечення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей;

o    дотримання угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України;

o    прискорення процесу делімітації та демаркації кордонів України;

o    боротьба з організованими злочинними угрупованнями, в тому числі міжнародними, які намагаються діяти через державний кордон України, в пунктах пропуску та виключній (морській) економічній зоні України;

o    поглиблення транскордонного співробітництва з суміжними державами;

 

Важливою передумовою протидії основним загрозам національній безпеці України є створення ефективної системи забезпечення національної безпеки.

Національна безпека як стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави є об’єктивною передумовою становлення та розвитку державної самостійності України, фактором утвердження демократичного суспільства.

У процесі функціонування національної безпеки реалізуються національні інтереси України – фундаментальні цінності, потреби, прагнення українського народу, без яких неможливе його існування.

Захист національних інтересів України передбачає діяльність з виявлення, попередження та усунення загроз національній безпеці в усіх важливих сферах життєдіяльності.

Національна безпека України як інтегральне явище охоплює такі види безпеки, як політична, економічна, державна, соціальна, інформаційна, економічна, гуманітарна, воєнна безпека та ін.

Національна безпека виступає одним з рівнів функціонування міжнародної безпеки як діяльності держав по створенню відносин між народом і державою, які виключають реальні загрози розвитку людства.