Виключне значення в реалізації завдань воєнної безпеки держави, визначенні головних напрямів її воєнної політики відіграє воєнна доктрина, тобто єдиний державний документ, в якому в комплексному, системному виді сформульовані офіційні концептуальні погляди в галузі оборони країни. Тому одною з актуальних задач воєнної політології є всебічний аналіз сутності і політичного змісту воєнної доктрини держави, аналіз її основних аспектів та компонентів. Це тим більш актуально, що  в умовах радикальних змін геополітичної і воєнно-політичної обстановки, що відбулись у кінці ХХ століття у світі, в європейському регіоні, виникла потреба в зміні і воєнних доктрин основних держав світу та їх воєнно-політичних альянсів. Що ж стосується нових незалежних держав, які вийшли на арену міжнародного політичного життя, то для них проблема розробки воєнної доктрини постала уперше у всій її складності і різносторонності. В певній мірі дані обставини стосуються й України.

 

1.Методологічні основи дослідження воєнної доктрини держави. 

У воєнному енциклопедичному словнику воєнна доктрина визначається як прийнята у державі на даний час система поглядів на сутність, цілі, характер майбутньої війни, на підготовку до неї країни і збройних сил та на засоби її ведення. В цих офіційних поглядах фіксується ставлення держави до війни, визначається характер можливих воєнних завдань, способи їх рішення, а також головні напрями військового будівництва.

Воєнна доктрина є стрижнем воєнної політики держави, але між ними існують певні відмінності.

1.По-перше, воєнна політика – більш широке поняття, бо крім доктринальних концептуальних положень вона містить у собі ще й інші конкретні проблеми щодо забезпечення воєнної безпеки, реалізації інтересів суспільства і держави політичними і військово-політичними засобами.

2.По-друге, воєнна доктрина – це система офіційних поглядів, вона є результатом певного узгодження воєнно-політичної думки, концепцій та положень, що затверджуються органами державної влади. Воєнна ж політика включає до свого змісту й інші погляди та питання воєнної безпеки, військового будівництва, оборони держави – політичних партій, окремих політичних діячів, вчених, громадської думки і таке інше.

Треба відмітити, що розуміння сутності категорії “воєнна доктрина” у різних країнах не є однозначним. На Заході поняття “воєнна доктрина” вживається у більш широкому розумінні, котре може охоплювати будь-які воєнно-теоретичні і воєнно-політичні настанови і погляди (наприклад, “доктрина Трумена”, “доктрина Эйзенхауера” і таке інше. Як звісне, на нинішній день в США існує не воєнна доктрина, а “Національна воєнна стратегія США”, а в Північноатлантичному союзі відповідно “Стратегічна концепція Альянсу”. В Японії даний документ має назву “Основний курс в галузі оборони”. Тому для більш глибокого з’ясування сутності, змісту і структури воєнної доктрини необхідно визначити методологічні проблеми її дослідження.

1.Перша проблема полягає в пошуку відповіді на запитання:  для чого воєнну доктрину треба виділяти у самостійну наукову категорію, якщо є воєнна наука, яка займається дослідженням характеру, законів війни, способів її ведення, підготовки збройних сил і країни до війни ? Справа в тому, що воєнна наука включає в себе всі наявні воєнно-теоретичні погляди, котрі можуть бути не тільки різними, але і протилежними. Тому для військової практики необхідно вибрати найбільш доцільні, що співпадали б з політичними цілями та економічними можливостями держави.

Крім цього, воєнна наука має за мету відкривати та досліджувати закони і закономірності воєнної галузі, а воєнна доктрина, з одного боку, фіксує дані воєнної науки, а з іншого – визначає зміст і основні напрямки розвитку воєнно-політичної реальності, в тому числі – ставить завдання воєнній науці. Звідси і виходить необхідність відокремлення воєнної доктрини у самостійну категорію, котра вбирає в себе основні офіційно визнані керівні для державних органів і закладів воєнно-теоретичні погляди.

2. Друга проблема дослідження воєнної доктрини полягає в тому, що в науковому відношенні вона ґрунтується на всій системі воєнно-політичних і воєнно-теоретичних знань, а не тільки на воєнній науці. В практичній частині вона виходіть з конкретних настанов політики, рішень політичного і військового керівництва. Воєнна доктрина повинна об’єктивно, в концентрованому вигляді виражати дух і суть військової справи на сучасному етапі, глибоко проникати у свідомість громадськості і особового складу збройних сил, бути внутрішньо сприйнятою військовими кадрами.

3. Третя проблема пов’язана з розумінням структури воєнної доктрини, бо в цьому питанні теж нема єдності. Деякі дослідники пропонують виключити з неї політичну частину, вважаючи, що цю роль виконує воєнна політика, що неможливо у воєнній сфері орієнтуватися на будь-які політичні та ідеологічні настанови. Інші фахівці у даній галузі пропонують залишити в структурі воєнної доктрини політичний аспект, але вважають, що він не повинен бути визначальним.

Але більшість сучасних дослідників воєнної політики все ж вважають, що роль політики по відношенню до воєнно-технічних, стратегічних проблем воєнної доктрини є провідною, і це не підлягає сумніву. Політика завжди визначала і сьогодні визначає завдання воєнної стратегії, принципи та напрями забезпечення воєнної безпеки, захисту національних інтересів держави і суспільства. Виходячи з того, що головне завдання людства сьогодні полягає у відверненні війн, а вирішити це завдання можливо тільки політичним засобами, будь-яка спроба виключити з воєнної доктрини політичний аспект, або принизити його роль суперечить об’єктивній тенденції сучасного етапу розвитку воєнно-політичних відносин між країнами та їх угрупуваннями. Її головний зміст полягає у відверненні війн і стабілізації системи міжнародної безпеки. Воєнна доктрина України теж виходить з провідної ролі її воєнно-політичної складової.

Виходячи з визначених факторів, воєнна доктрина включає такі  основні взаємопов’язані та взаємозалежні сторони (складові) – воєнно-політичну, воєнно-стратегічну, воєнно-технічну і воєнно-економічну при визначальній ролі першої.

В залежності від рівня розвитку даних сторін воєнної доктрини держави можливі чотири основні форми їх взаємозв’язку.

Перша форма, це розвиток воєнно-політичної сторони, якій опереджає воєнно-технічну і воєнно-економічну сторони. Якщо воєнно-політичні принципи орієнтують воєнну могутність держави на війну, силові дії, то зупинити війну може лише протидія не менш могутньої у військовому відношенні держави.

Воєнна доктрина демократичної держави головним завданням ставить відвернення війни, її виключення з арсеналів форм реалізації політичних цілей. При цьому знімається момент негативного впливу політики на воєнно-стратегічну, воєнно-технічну і воєнно-економічну складові воєнної доктрини, утверджується нове співвідношення між політикою і війною. Саме так будується Воєнна доктрина України, яка визнає політичні методи головними в арсеналі засобів вирішення міждержавних протиріч. У п.8 Воєнної доктрини України закріплено: Забезпечення воєнної безпеки України ґрунтується на принципах ... пріоритету договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів.

Друга форма  - коли воєнно-стратегічна сторона опереджає розвиток воєнно-політичної і воєнно-економічної сторін. В цих умовах держава  неминуче рухається до війни, в її політиці превалюють силові методи у вирішенні міжнародних питань. Агресивність держави доктринальне закріплюється під час оцінки воєнної загрози, розробці поглядів на характер можливої війни, спрямованості військового будівництва. Збройні сили орієнтуються перш за все на наступальні дії, наступальну воєнну стратегію.

Третя форма взаємодії – коли воєнно-економічна сторона воєнної доктрини опереджає і превалює над воєнно-політичною і воєнно-стратегічною сторонами. При цьому воєнно-економічна сторона орієнтує країну на підготовку до війни, перебудову всієї економіки на забезпечення воєнних потреб держави у мирний час, що знову ж, крок за кроком, штовхає державу у прірву війни. Агресивний характер воєнної доктрини проявляється в економічних цілях і принципах воєнно-економічної діяльності держави.

Четверта форма –  стійка рівновага (баланс) між воєнно-політичною, воєнно-стратегічною,  воєнно-технічною і воєнно-економічною сторонами воєнної доктрини. Вона можлива лише за умовами балансу загальнодержавних інтересів. При цьому важливим критерієм рівноваги сторін виступає оборонна достатність, яка закріплюється у воєнній доктрині. Саме на принципах рівноваги, оборонної достатності засновує Україна свою Воєнну доктрину (п. 8 Воєнної доктрини України).

4. Четверта проблема дослідження воєнної доктрини стосується визначення державою національних інтересів у воєнній сфері та воєнних загроз, як вихідних положень для розробки воєнної доктрини. Ці інтереси і загрози концептуально визначаються, як правило, в концепції (Законі) про національну безпеку держави.

У червні 2003 р. Верховна Рада  схвалила  Закон України «Про основи національної безпеки» (від 19 червня 2003 року № 964-IV), в якому визначені основні національні інтереси України у воєнній сфері та основні загрози їх реалізації.

Виходячи з національних інтересів і зважаючи на ті ризики і загрози національній безпеці, які вказані в Законі, Воєнна доктрина України повинна визначати принципи та напрямки, на яких потрібно зосередити зусилля всіх силових структур Воєнної організації держави.

5. П’ята методологічна проблема полягає у необхідності постійного корегування змісту воєнної доктрини у відповідності до зміни реальної воєнно-політичної обстановки.

Загальноприйнятим вважається визначення воєнної доктрини, що включає в себе систему офіційно прийнятих основоположних поглядів на відвернення війни, оборонне будівництво, підготовку країни і збройних сил до захисту, а також  на способи підготовки і ведення збройної боротьби по відбиттю агресії. Але сьогодні не можна не зважати на той факт, що в сучасних умовах проблема захисту країни розширює свої межи і полягає не тільки у відбитті агресії, а й у захисті інтересів національної, регіональної і міжнародної безпеки.

З врахуванням цього зауваження воєнну доктрину сучасної демократичної держави можна визначити як систему офіційно прийнятих на даний період основоположних поглядів на відвернення війни і використання військової сили в інтересах забезпечення національної, регіональної і міжнародної безпеки, військове будівництво, а також способи підготовки і ведення збройної боротьби у процесі відбиття агресії. Таке визначення воєнної доктрин передбачає й участь окремих частин збройних сил у миротворчих операціях з метою забезпечення міжнародної стабільності.

Перша Воєнна доктрина незалежної України, прийнята у 1993 році, була орієнтована на геополітичні реалії нового часу: формування багатополюсного світу, появлення на політичній карті низки незалежних держав, утворення на пострадянських теренах Співдружності Незалежних Держав (СНД). Проте форма, структура і зміст Воєнної доктрини України були розроблені ще за радянською методикою, яка не враховувала можливостей всіх структур Воєнної організації держави, носила досить декларативний характер і не вказувала вищому державному і військовому керівництву шляхів, форм і способів щодо відвертання війни, стратегічних партнерів України і характеру взаємодії з ними під час рішення завдань забезпечення національної і міжнародної безпеки. Тому новий варіант Воєнної доктрини України потребував значного корегування з урахуванням нових гєо- і воєнно-політичних реалій початку ХХІ (розширення НАТО на Схід), уроків війн і військових конфліктів останнього часу, тенденцій розвитку армій розвинених країн світу та воєнно-економічних можливостей держави. Як показує світовий досвід, Воєнна доктрина повинна бути розрахована на майбутні 10 років і включати у свій зміст планово-практичні принципи, напрями і пріоритети зовнішньополітичної і внутрішньої воєнно-політичної, воєнно-технічної і воєнно-економічної діяльності Ради національної безпеки і оборони, Міністерства оборони, Генерального штабу Збройних Сил, оперативних командувань, всіх силових структур Воєнної організації держави як у мирний час, а також і під час воєнного конфлікту.

6. Шоста проблема пов’язана з визначенням коаліційної складової воєнної доктрини держави.  Воєнна доктрина будь-якої країни повинна включати у свій зміст питання про те, як держава планує будувати свою воєнну політику: взаємодіяти з союзниками у сфері оборони, додержуватись принципу нейтралітету або приймати участь у будь-яких міждержавних комбінаціях. При цьому необхідно відмітити, що при формуванні воєнних доктрин та їх оголошенні не завжди і зовсім не обов’язково визначаються всі деталі коаліційних конфігурацій, союзних обов’язків. Дане питання є найбільш гострим і делікатним, оскільки воно зачіпляє корінні інтереси держав.

Воєнно-політичне співробітництво виступає у формі  союзних або партнерських відносин. Союзні відносини спираються на читко визначені договірно-юридичні зобов’язання. Партнерські відносини застосовуються лише на політичних згодах і деклараціях, не мають міцної правової підстави. Так, програму “Партнерство заради миру” НАТО вважає головним механізмом для створення практичних зв’язків між Альянсом і його партнерами  для удосконалення оперативної сумісності країн-партнерів і НАТО. У межах детальних програм, що віддзеркалюють індивідуальні можливості та інтереси країн-партнерів, Альянс і його партнери спрямовують свою діяльність на досягнення прозорості національних оборонних бюджетів і планування, посилення демократичного контролю на збройними силами, готовність до цивільних катастроф та інших надзвичайних ситуацій, а також на розвиток спроможності діяти разом.

У Стратегічній концепції Альянсу (ст.37) підкреслюється, що Україна посідає особливе місце в євроатлантичному просторі безпеки і є важливим і цінним партнером у справі розвитку стабільності та спільних демократичних цінностей. НАТО зобов’язується й надалі зміцнювати своє особливе партнерство з Україною на засадах Хартії НАТО – Україна, що передбачає, зокрема, політичні консультації з питань, які становлять спільний інтерес, а також широкий спектр практичних заходів співпраці.

Історичний досвід свідчить, що практично жодна впливова держава не веде свою воєнну політику одноосібне, ізольоване від існуючих коаліцій держав. В тих випадках, коли держави вступають до воєнного союзу, їх воєнні доктрини враховують і по можливості фіксують сумарну характеристику економічного, науково-технологічного і військового потенціалів держав, що складають коаліцію.

Сьогодні Україна взяла курс на євроатлантичну інтеграцію, тісно співпрацює з НАТО в рамках програм партнерства. Тому, визначення й уточнення приоритетних зв’язків України  з одного боку, з НАТО  з другого – з іншими стратегічними партнерами важливо відобразити в коаліційній складовій Воєнної доктрини України, що і зроблено у п. 10 Воєнної доктрини.

7. Сьома проблема, що складає одну з методологічних засад воєнної доктрини, є визначення її домінуючих принципів. Виходячи з аналізу воєнних доктрин і воєнної політики сучасних держав, можна зробити висновок, що у воєнно-політичній практиці домінуючими є три основні принципи.

По-перше, це принцип силового пріоритету. Держава, що спирається на даний принцип, свідомо підпорядкує свою діяльність потребам підготовки країни до війни. На цьому принципі ґрунтувалась воєнна політика фашистської Німеччини, СРСР, США, Китаю та деяких інших країн. Внаслідок цієї політики фашистська Німеччина зазнала поразки у боротьбі за світове  панування. СРСР настільки виснажив свою економіку, що виникла реальна загроза його існуванню. Китай завчасно зрозумів згубність цього курсу і різко змінив спрямування своєї політики. США шляхом реалізації блокової політики, залишаючись лідером, поділили тягар з партнерами.

Другий принцип, що його дотримуються багато країн світу – стратегічної оборонної достатності. Він передбачає, що для досягнення стійкого стану воєнної безпеки всередині певної групи держав необхідно створити таки умови, щоб: а) збройні сили всіх держав цієї групи мали недостатній наступальний потенціал з точки зору можливості виникнення військових дій між будь-якими двома державами зі складу групи; б) збройні сили всіх держав даної групи мали б достатній оборонний потенціал для відбиття військового нападу будь якої однієї держави з групи на будь-яку іншу державу з цієї ж групи; в) група держав, про яку йдеться, була б об’єднана умовами колективної безпеки, в якій працюють механізми, що роблять неможливим об’єднання з метою агресії двох  чи більшості країн проти однієї чи кількох країн.

Цей принцип найбільш поширений в сучасних умовах, коли реальна загроза збройного зіткнення розвинених держав стає все менш імовірною. На цьому принципі сьогодні формують свої воєнні доктрин майже всі розвинені країни світу.

Третій принцип – балансування або обмеженого суверенітету. Засновуючи свою воєнну доктрину і воєнну політику на даному принципі, держава свідомо обмежує свою діяльність в сфері оборони з метою виділення максимальних ресурсів на розвиток економічної, соціальної, культурної сфер життєдіяльності країни. За даних умов зовнішня політика, як правило, опирається на можливого союзника або міжнародні гарантії. Цього принципу дотримуються практично всі нейтральні країни, але всі вони частково втручають свій суверенітет.

Україна формує свою Воєнну доктрину як на принципі стратегічної оборонної достатності, так і на принципі обмеженого суверенітету, що в значній мірі детермінується реальними можливостями країни, а також реальною геополітичною і воєнно-політичною обстановкою.

Схема послідовності формування воєнної доктрини, якщо враховувати розглянуті методологічні проблеми, може бути наступною:

-  концептуальне визначення основних пріоритетів, національних інтересів і цінностей у внутрішній і зовнішній політиці;

-  формування концепції національної безпеки держави;

-  визначення принципів, змісту та основних напрямів воєнної політики і формування концепції воєнної безпеки держави, яка повинна стати ядром воєнної доктрини;

-  деталізація міністерствами і відомствами, що відповідають за воєнну безпеку, окремих положень воєнної безпеки відповідно до сфер діяльності і відповідальності;

-  формування воєнної доктрини держави, її всебічна експертиза;

-  затвердження узгодженого документу відповідними органами влади згідно до конституції країни.

Розроблений таким чином і затверджений вищим органом законодавчої влади воєнно-політичний документ набуває силу прямої дії для державних установ, органів місцевого самоврядування, що відповідають за стан воєнної безпеки людини, суспільства і держави. Одночасно, він стає своєрідною воєнно-політичною візитною карткою країни на міжнародній арені, що дозволяє іншим країнам передбачати і прогнозувати воєнну політику держави у міжнародних стосунках.

 

2. Сутність і політичний зміст Воєнної доктрини України.

Воєнна доктрина України (далі — Воєнна доктрина) — це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.

Правовою основою Воєнної доктрини є Конституція України, закони та інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Воєнна доктрина має оборонний характер. Це означає, що Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але разом з тим вважатиме потенційним воєнним противником державу або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці України.

Національні інтереси України у різних сферах життєдіяльності визначені у Законі України “Про основи національної безпеки України”. Але для Воєнної доктрини найбільш важливими є ті з них, що в першу чергу пов’язані з економічною, політичною і воєнною сферами, які мають вирішальне значення для суспільства і держави. Зі всієї сукупності національних інтересів в якості головних, на захист яких спрямована Воєнна доктрина, можливо виділити наступні: державний суверенітет, політична незалежність, територіальна цілісність, добробут громадян, економічна та соціально-політична стабільність, недоторканість кордонів, стратегічна стабільність в Європі та світі, на кордонах України. Правомірно визначити ці інтереси як необхідний мінімум, для відстоювання якого держава повинна застосовувати всі необхідні засоби – від дипломатичних до військових.

Виходячи з пріоритету національних інтересів України у політичній, економічній та воєнній сферах, Воєнна доктрина держави складається з наступних аспектів (засад): воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-технічних, воєнно-економічних.

1. Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини України є визначальними для інших. Їх зміст складають зовнішньополітичні пріоритети держави у галузі забезпечення національної безпеки; головна мета воєнної політики; політичні і воєнно-політичні принципи, на яких Україна будує свою зовнішню і воєнну політику; основні політичні, воєнно-політичні та військові засоби, за допомогою яких здійснюється політика воєнної безпеки суспільства і держави; визначається ставлення України до війни, зброї масового знищення та деякі інші положення.

Воєнна доктрини України будується з урахуванням особливостей сучасної воєнно-політичної обстановки:

q  Воєнно-політична обстановка навколо України характеризується динамічністю і нестабільністю подій та процесів, які виникають внаслідок таких основних чинників:

q  прагнення більшості держав світу до обмеження використання воєнної сили як засобу досягнення політичних цілей;

q  реформування воєнної організації більшості держав у напрямі скорочення збройних сил з одночасним підвищенням їх якісних параметрів;

q  дальший розвиток міжнародних систем безпеки та водночас недостатня ефективність в окремих випадках спроб розв’язання за їх допомогою суперечностей, які виникають між державами або всередині держав;

q  прояви міжнаціональних та міжетнічних суперечностей, що призводять до нестабільності та конфліктів;

q  зростання небезпеки розповсюдження ядерної та іншої зброї масового ураження, міжнародного тероризму;

q  виникнення територіальних спорів між державами;

q  загострення міжнародної конкуренції щодо політичного впливу в окремих регіонах світу, володіння ринками збуту та сировинними ресурсами, виникнення у зв’язку з цим небезпеки застосування воєнної сили для розв’язання економічних і ресурсних проблем;

q  поява нових видів загроз міжнародній безпеці і миру, в тому числі поширення діяльності екстремістських, сепаратистських, радикальних релігійних, терористичних організацій, незаконно утворених збройних формувань;

q  зростання обсягів незаконного обігу зброї і наркотиків, а також нелегальної міграції;

q  поява новітніх видів і систем зброї, інформаційних технологій, що змінюють традиційні уявлення про характер збройної боротьби.

Основними ознаками сучасної воєнно-політичної обстановки є зміцнення довіри та поширення міжнародного співробітництва у воєнній сфері, зниження імовірності розв’язання великомасштабної війни, перш за все ядерної, і водночас збереження потенційної загрози виникнення збройних конфліктів, локальних і регіональних війн, їх ескалації та втягування в них України.

Далі Воєнна доктрина надає визначення ключових понять “воєнна небезпека” та “воєнна безпека”.  Воєнна небезпека для України — це сукупність політичних, соціально-економічних, воєнних та інших зовнішніх і внутрішніх чинників, які за певних обставин і умов можуть призвести до воєнного конфлікту, що загрожуватиме національним інтересам України.

Воєнна безпека України — це стан захищеності національних інтересів, її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності від посягань із застосуванням воєнної сили, складова національної безпеки України.

Головною метою забезпечення воєнної безпеки України є усунення зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці України у воєнній сфері та створення сприятливих умов для гарантованого захисту національних інтересів.

Воєнна доктрина визначає реальні та потенційні загрози національним інтересам у воєнній сфері. з них у зовнішній сфері є:

Ø  поширення зброї масового ураження і засобів її доставки;

Ø  недостатня ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності;

Ø  нелегальна міграція;

Ø  можливість втягування України в регіональні збройні конфлікти чи у протистояння з іншими державами;

Ø  нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося;

У внутрішній сфері

Ø  небезпечне зниження рівня забезпечення військовою та спеціальною технікою та озброєнням нового покоління Збройних Сил України, інших військових формувань, що загрожує зниженням їх боєздатності;

Ø  повільність у здійсненні та недостатнє фінансове забезпечення програм реформування Воєнної організації та оборонно-промислового комплексу України;

Ø  накопичення великої кількості застарілої та не потрібної для Збройних Сил України військової техніки, озброєння, вибухових речовин;

Ø  незавершеність договірно-правового оформлення і недостатнє облаштування державного кордону України;

Ø незадовільний рівень соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей.

 

Забезпечення воєнної безпеки України здійснюється відповідно до базових концепцій:

Ø воєнно-політичного партнерства, що передбачає обґрунтовану, виважену воєнну політику і спрямоване на підвищення стратегічної стабільності в Центральній і Східній Європі, зниження рівня загрози національній безпеці України у воєнній сфері з використанням політичних, економічних та інших засобів;

Ø запобігання можливій збройній агресії шляхом її воєнно-силового стримування, зокрема шляхом створення загрози заподіяння потенційному агресору шкоди, не адекватної очікуваній, у разі застосування воєнної сили проти України;

Ø відсічі збройній агресії, яка передбачає використання всіх необхідних форм і способів збройної боротьби для припинення агресії на початковій стадії, завдання агресору поразки та примушення його до припинення воєнних дій.

Забезпечення воєнної безпеки України ґрунтується на принципах:

§  верховенства права;

§  оборонної достатності;

§  невисування територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання Україною територіальних претензій до неї; пріоритету договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів;

§  своєчасності та адекватності заходів захисту національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз у воєнній сфері;

§  демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави та правоохоронними органами;

§  відповідності бойових можливостей, рівня боєздатності, підготовки та всебічного забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань потребам оборони України та підвищення взаємосумісності із збройними силами держав — членів НАТО і ЄС;

§  взаємодії органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування і органів військового управління та чіткого розмежування їх повноважень;

§  використання в національних інтересах міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Основними складовими забезпечення воєнної безпеки України є:

а) у мирний час:

v прогнозування і оцінка загроз національній безпеці України у воєнній сфері;

v прискорення реформування Збройних Сил України, інших військових формувань з метою забезпечення їх максимальної ефективності та здатності давати адекватну відповідь зовнішнім і внутрішнім реальним та потенційним загрозам національній безпеці України у воєнній сфері;

v перехід до комплектування Збройних Сил України на контрактній основі;

v виконання державних програм модернізації озброєння та військової техніки, розроблення та впровадження їх новітніх зразків;

v ефективний контроль за станом захищеності важливих державних і військових об’єктів, своєчасна утилізація надлишкових і застарілих боєприпасів та озброєння;

v охорона державного кордону, повітряного простору держави та підводного простору в межах територіального моря України, її суверенних прав у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі та боротьба з організованими злочинними угрупованнями, в тому числі міжнародними, які намагаються діяти через державний кордон України;

v виконання міжнародних договорів України у воєнній сфері, у тому числі щодо заборони та нерозповсюдження зброї масового ураження і зміцнення довіри між державами;

v додержання законодавства і виконання міжнародних договорів щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України;

v розвиток воєнної науки, формування науково-технічної і технологічної бази для створення високоефективних засобів збройної боротьби;

v впровадження системи демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави та правоохоронними органами;

v забезпечення соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей, військово-патріотичне виховання громадян України, підготовка молоді до військової служби у Збройних Силах України, інших військових формуваннях;

v розвиток військово-політичного партнерства та співробітництва з НАТО і ЄС та участь у міжнародній миротворчій діяльності;

б) у загрозливий період та у разі початку війни (збройного конфлікту):

v використання можливостей Ради Безпеки ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС, інших структур колективної безпеки, які несуть відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки, згідно з Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, застосування кризового консультативного механізму відповідно до положень Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору;

v своєчасне введення  воєнного стану в державі або в окремих її місцевостях, проведення загальної або часткової мобілізації, повного або часткового стратегічного розгортання Збройних Сил України, інших військових формувань і приведення їх у готовність до виконання завдань;

v здійснення заходів щодо територіальної і цивільної оборони;

v посилення охорони та захист державного кордону України;

v локалізація збройного конфлікту і недопущення його переростання в локальну або регіональну війну;

v координація відповідно до законодавства діяльності і зосередження зусиль всіх органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування і громадян в інтересах ліквідації воєнного конфлікту і відсічі збройній агресії;

v переведення національної економіки, окремих її галузей, підприємств, у тому числі транспортних, і комунікацій на функціонування в умовах особливого періоду;

v відсіч збройній агресії, завдання ударів по найважливіших об’єктах і військах агресора з метою примушення його до відмови від дальшого ведення воєнних (бойових) дій на початковій стадії агресії і укладення миру на умовах, які відповідають національним інтересам України.

У Воєнній доктрині визначено, що керівництво у сфері воєнної безпеки здійснює Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина та Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України.

Україна має на меті зміцнювати зовнішні гарантії національної безпеки, протидіяти виникненню нових загроз стабільності у Центральній та Східній Європі.

В умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС як гарантами безпеки і стабільності в Європі.

Активізація євроатлантичної інтеграції України, в тому числі шляхом глибокого реформування оборонної сфери держави відповідно до європейських стандартів, належить до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики.

Україна як держава — член ООН та ОБСЄ, особливий партнер НАТО та учасник Ради євроатлантичного партнерства і програми «Партнерство заради миру», усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, бере активну участь у діях і заходах багатонаціональних сил, що створюються за рішенням Ради Безпеки ООН для запобігання конфліктам та їх розв’язання.

Україна розглядає участь у міжнародних миротворчих операціях як важливий напрям своєї зовнішньої політики та забезпечення регіональної воєнної безпеки. Участь України в міжнародних миротворчих операціях здійснюється шляхом надання миротворчого контингенту, миротворчого персоналу, а також матеріально-технічних ресурсів та послуг, які визначаються рішеннями про проведення таких операцій.

 Що стосується воєнно-стратегічної складової Воєнної доктрини, то в неї визначені відповіді на питання, що стосуються: типів і характеру можливих військових конфліктів і війн, в які може бути втягнута країна; основних завдань забезпечення воєнної безпеки суспільства і держави; стратегії застосування Збройних Сил та інших структур Воєнної організації держави, порядку їх взаємодії; принципів та напрямів будівництва та розвитку Збройних Сил, їх якісних ознак, шляхів та методів підготовки до відбиття агресії та деяких інших. Звернемо увагу лише на деякі з цих питань.

Воєнний конфлікт як спосіб розв’язання суперечностей між державами з двостороннім застосуванням зброї або у разі збройного зіткнення всередині держави може відбуватися у формі:

-         регіональної війни (конфлікт високої інтенсивності) — війни між державами (коаліціями держав), які для досягнення своїх політичних цілей використовують усі наявні сили та засоби, не виключаючи застосування зброї масового ураження;

-         локальної війни (конфлікт середньої інтенсивності) — війни між державами, що ведеться з обмеженими цілями, для досягнення яких використовуються звичайні засоби збройної боротьби з обмеженням масштабу і району їх застосування;

-         збройного конфлікту (конфлікт низької інтенсивності) — обмеженого збройного зіткнення між двома державами чи збройного зіткнення всередині держави, яке є сукупністю воєнних (бойових) дій і не переходить у війну (відсутність правового акта про оголошення стану війни).

Характерними рисами сучасної збройної боротьби є:

-         широке застосування новітніх систем озброєння та військової техніки, зокрема застосування високоточної зброї, засобів повітряного нападу, розвідки та радіоелектронної боротьби;

-         зростання ролі і значущості протиборства в інформаційній сфері, використання новітніх інформаційних технологій;

-         високоманеврові (мобільні) дії військ (сил) на розрізнених напрямках із широким застосуванням сил швидкого реагування, аеромобільних військ, десантів і військ спеціального призначення;

-         широке застосування спеціальних (неконтактних) способів ведення збройної боротьби (спеціальних операцій), дальнього вогневого та електронного ураження, підривних дій;

-         одночасне ураження військ (сил), об’єктів тилу, економіки, комунікацій на всій території воюючих сторін;

-         збільшення масштабів збройної боротьби (втягнення у воєнний конфлікт багатьох держав) і спектра засобів, що застосовуються (включаючи зброю масового ураження).

В доктрині закріплено, що у рамках удосконалення системи забезпечення національної безпеки у воєнній сфері Україна здійснюватиме реформу власних Збройних Сил, які за своїм характером, складом, системою управління, навчання і підготовки мають наближатися до стандартів збройних сил держав — членів НАТО.

Характер загроз національній безпеці України у воєнній сфері визначає необхідність мати у складі Збройних Сил України такі функціональні структури, як Об’єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони та Стратегічні резерви.

Визначені основні завдання Збройних Сил України в мирний час:

Ø здійснення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах оборони держави;

Ø підтримання військ (сил) у постійній бойовій і мобілізаційній готовності;

Ø несення бойового чергування;

Ø проведення заходів з оперативної, бойової, мобілізаційної та гуманітарної підготовки військ (сил) до виконання завдань за призначенням;

Ø здійснення заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки;

Ø участь у здійсненні заходів з підготовки до територіальної оборони;

Ø участь у створенні, підготовці та накопиченні мобілізаційних ресурсів і непорушного запасу;

Ø участь у накопиченні озброєння, військової техніки, інших матеріальних ресурсів у непорушному запасі та мобілізаційному резерві, а також створенні резерву військово-навчених людських ресурсів;

Ø надання допомоги центральним і місцевим органам виконавчої влади, органам виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування в проведенні пошукових та аварійно-рятувальних робіт під час ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру;

Ø участь у виконанні міжнародних договорів України щодо контролю над озброєнням;

Ø участь у заходах з міжнародного співробітництва (на двосторонніх і багатосторонніх засадах) та у міжнародних миротворчих операціях.

Визначені також завдання Збройних Сил у особливий період до початку та с початком збройної агресії, а також після завершення бойових дій (ознайомитися самостійно).

Для участі в міжнародних миротворчих операціях Україна направляє миротворчі контингенти, миротворчий персонал і надає матеріально-технічні ресурси та послуги для використання у зазначених операціях.

Керівництво Збройними Силами України здійснюється Президентом України — Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. В особливий період стратегічне керівництво Збройними Силами України, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами Президент України здійснює через Ставку Верховного Головнокомандувача (у разі її створення), робочим органом якої є Генеральний штаб Збройних Сил України.

Безпосереднє керівництво Збройними Силами України в мирний та воєнний час здійснює Головнокомандувач Збройних Сил України.

У воєнно-технічному аспекті, що визначає завдання підготовки Збройних Сил до захисту від агресії, окреслені пріоритети їх будівництва і розвитку: високоточна зброя підвищеної могутності (це пояснюється відмовленням України від ядерної зброї), сили і засоби розвідки, повітряно-космічна оборона, радіоелектронна боротьба, ракетні війська, авіація та аеромобільні сили, перспективні типи надводних кораблів і підводних човнів. Звертається увага на створення у Збройних Силах єдиної системи автоматизованої системи управління, зв’язку, єдиного метрологічного забезпечення та інформаційного простору. Підкреслюється необхідність збалансованого розвитку видів збройних сил, родів військ та спеціальних військ.

Воєнно-економічні аспекти воєнної доктрини України розкривають проблеми матеріально-технічного і фінансового забезпечення Збройних Сил і воєнного будівництва в цілому. Їх завдання полягає у вивченні і задоволенні економікою воєнних потреб, аналіз питань інфраструктури і комунікацій на можливих  театрах воєнних дій. Воєнно-економічні аспекти включають: принципи матеріально-технічного і фінансового забезпечення воєнного будівництва і оборони держави в мирний і воєнний час; принципи створення, розвитку і фінансування військово-промислового комплексу; основи економічної мобілізації країни; завдання економічної політики у сфері накопичення стратегічних запасів сировини і матеріалів; механізм управління військово-промисловим комплексом у мирний час; завдання і порядок переходу економіки з мирного на воєнний лад під час війни або воєнних конфліктів різної інтенсивності і навпаки, порядок перебудови економіки на мирний лад після завершення військового конфлікту або війни.

Таким чином, воєнно-політичні, воєнно-технічні та воєнно-економічні аспекти Воєнної доктрини України охоплюють майже весь спектр заходів державного і військового керівництва щодо забезпечення воєнної безпеки людини, суспільства і держави. Доктринальні положення є обов’язковими для всіх державних органів, організацій, органів місцевого самоврядування та громадян України. Воєнна доктрина України – основа її військового будівництва, створення державних програм розвитку Збройних Сил, видів збройних сил і родів військ, інших військових формувань України.

 Нові геополітичні реалії, зміни у стратегічній і регіональній воєнно-політичній обстановці, розвиток воєнно-технічного прогресу є чинниками, що вимагають періодичного і своєчасного коригування змісту Воєнної доктрини.

Висновки з лекції:

1. Воєнна доктрина України — це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.

2. Виходячи з пріоритету національних інтересів України у політичній, економічній та воєнній сферах, Воєнна доктрина держави складається з наступних аспектів (засад): воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-технічних, воєнно-економічних.

3. Доктринальні положення є обов’язковими для всіх державних органів, організацій, органів місцевого самоврядування та громадян України. Воєнна доктрина України – основа її військового будівництва, створення державних програм розвитку Збройних Сил, видів збройних сил і родів військ, інших військових формувань України.