ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ УКРАЇНИ

Аналіз сучасної міжнародної обстановки свідчить, що мрії людства про світ без війн і воєнних конфліктів продовжують залишатися лише прекрасними мріями. Хоча, безумовно, звучать заклики жити в мирі, вирішувати усі виникаючі протиріччя між країнами винятково політичними засобами, не допускати використання сили тощо. Говорять про це і слабкі, і сильні в економічному, військовому відношенні держави: перші – у надії, що їхній голос почують і ненасильницький світ перетвориться у реальність, другі – думаючи, що їх словам будуть вірити. Тому забезпечення надійної обороноздатності країни – задача життєво важлива для будь-якої держави, яка хоче зберегти свою територіальну цілісність, суверенітет, мир і спокій своїх громадян. Україна, з того моменту як стала півноцінним суб’єктом світової спільноти, робила ставку в своїй зовнішній політиці на використання політичних сил і засобів, які б виключали використання військової сили для розв'язання виникаючих протиріч між суб'єктами міжнародної політики. Однак вона намагалася зробити все необхідне, щоб забезпечити надійний захист своїх громадян та суспільства в цілому від зовнішньої агресії, підтримувати обороноздатність держави на належному рівні.

1.1. Обороноздатність держави: сутність, зміст, структура

Обороноздатність держави можна охарактеризувати як ступінь її підготовленості до захисту від агресії. Необхідність концептуального осмислення цієї військово-політичної категорії обумовлена низкою обставин:

☼ досить суперечливими умовами існування незалежних держав в умовах розгортання систем зброї масового знищення, високоточної зброї;

☼ необхідністю формування і підтримання мобілізаційної готовності країни в умовах, коли час для розгортання державних резервів буде доволі обмеженим;

☼ необхідністю будівництва та утримання збройних сил, боєготовність і боєздатність яких повинна бути спроможною гарантувати необхідний рівень військової безпеки держави;

☼ обов'язковістю організації і проведення комплексу заходів цивільної оборони населення і живучості державного сектору економіки.

Отже, обороноздатність держави доцільно представити як явище, що спрямоване на вирішення широкого комплексу проблем підготовки та реалізації дій країни, суспільства, громадян, спрямованих на запобігання війн і воєнних конфліктів, деескалацію збройних протистоянь суб'єктів зовнішньої політики, покращання міжнародного клімату та реалізації інших завдань, часові виміри яких перевищують мікрополітичні значення, а у випадку агресії – на захист населення, суспільства, країни від надмірних втрат в ім’я збереження суверенітету та можливості самодостатнього національно-політичного розвитку. Здатність країни до оборони визначається якістю її зовнішньої політики, військовою могутністю, наявністю ворогів і союзників.

Що ж являє собою обороноздатність як система і суспільне явище? У військово-політичній літературі представлені різні точки зору на визначення обороноздатності, її структуру і співвідношення з іншими поняттями. Відповідно до однієї точки зору, обороноздатність держави розглядається як сукупність економічного, соціального, політичного, духовного і військового потенціалів. Представники іншої позіції розглядають обороноздатність держави як реалізовану частину військового потенціалу, що являє собою сукупність економічного, політичного, соціального і морального факторів. Нарешті, деякі автори вважають, що обороноздатність може виступати в двох станах — потенційному й актуальному (факторному). При цьому структура обороноздатності держави розглядається як складна структурована система .

Основою підходу до аналізу сутності і структури обороноздатності держави є з'ясування вихідних понять “потенціал”, “фактор” та їхніх співвідношень. Поняття “потенціал” (від лат. роtеntіа – можливість) виражає наявні сили, засоби, а також максимальні можливості, здібності, що можуть бути використані в конкретній сфері за певних умов. Такі можливості існують у різних сферах суспільного життя, що знаходить свій вираз в поняттях “економічний потенціал”, “соціальний потенціал”, “духовний потенціал” і т.п. Сукупність потенціалів, формованих у всіх сферах життя суспільства, представлена поняттям «сукупний потенціал держави». Сукупний потенціал держави включає такі можливості, які країна здатна мобілізувати і використовувати за певних умов. Реально функціонуюча, реалізована частина потенціалу (політичного, економічного, соціального, духовного) виступає як відповідний фактор держави.

Обороноздатність держави — це сукупність тих матеріальних і духовних сил і засобів суспільства, що можуть бути використані державою для успішного стримування, а при необхідності – відбиття агресора. Обороноздатність держави може виявлятися в потенційному (нереалізована можливість) і факторному (реалізована можливість) станах. Для приведення в дію реально існуючих можливостей держави по забезпеченню оборони необхідним є визначений ступінь їх готовності. Отже, обороноздатність держави може актуалізуватися в декількох основних станах: потенційному, реальному (факторному) і функціональному (ступінь готовності). Обороноздатність держави як цілісне соціальне явище являє собою систему взаємозалежних елементів (компонентів), що постійно розвиваються.

У відповідності із Законом України “Про оборону України”(редакція 2000 р.): “обороноздатність держави - здатність держави до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Вона складається з матеріальних і духовних елементів та є сукупністю воєнного, економічного, соціального та морально-політичного потенціалу у сфері оборони та належних умов для його реалізації”.

Складається уявлення, що всі сфери громадського життя цілком включені в процес формування оборонних можливостей держави, тобто, економічний, соціальний та інші потенціали “працюють” в напрямі створення обороноздатності держави. Однак у реальному житті доволі чітко помітно, що тільки певна частина сил і засобів у тій чи іншій сфері життя суспільства використовується на потребу оборони країни. Тому в літературі часто вживаються такі поняття, як “військово-економічний потенціал”, “військово-науковий потенціал”, “військове виробництво”, “оборонна промисловість” тощо. Досить широко використовується поняття “військово-політичний потенціал” як уточнення оборонного “зрізу” діяльності стосовно політичного потенціалу сучасної держави. Відповідно, утворення словосполучень з прикметником “військовий” представляється досить доцільним стосовно інших потенціалів, включених у процес формування оборонних можливостей держави.

В останні роки ХХ ст. з'явилися наукові дослідження вітчизняної та світової політології, у яких обгрунтовується право на існування в рамках обороноздатності цілого ряду нових потенціалів: демографічного, військово-технічного, управлінського, інформаційного та ін. Число потенціалів постійне зростає і наближається до тридцяти. Ці потенціали нерівнозначні, оскільки формуються в одній чи декількох сферах життя суспільства і виконують неоднакову роль у формуванні обороноздатності держави.

Виходячи з можливостей наукового знання та потреб військово-політичної практики, пропонується доцільним використовувати такий підхід до розгляду обороноздатності, при якому її структура включала б найбільш повну сукупність потенціалів, які різним чином впливають на процес її формування. Це не обмежує структуру обороноздатності твердими рамками, а, навпаки, дозволяє розглядати як систему, що находиться у постійному удосконаленні. Реалізувати дану можливість дозволяє побудова складноструктурованої системи обороноздатності, де на різних за ступенем спільності рівнях можна об'єднати певні потенціали. Уявляється, що таку систему можна розглядати на чотирьох рівнях, на кожному з яких групи потенціалів можуть бути об'єднані загальними ознаками і підставами. При цьому потенційна обороноздатність держави буде виступати як сукупність всіх потенціалів, що “працюють” на військову сферу суспільного життя.

Відповідно до загальносоціологічної закономірності взаємозв'язку природної і соціальної дійсності, на найзагальному рівні варто виділяти географічний і демографічний потенціали. Відповідно в потенційній обороноздатності держави вони будуть представлені військово-географічним і військово-демографічним потенціалами.

На другому рівні, виходячи з реального функціонування основних сфер життєдіяльності суспільства, дії в них загальсоціологічних закономірностей і специфічних суб'єктів діяльності, можна виділити економічний, соціальний, політичний і духовний потенціали. Реалізована частина даних потенціалів в обороноздатності держави виступає як військово-економічний, військово-соціальний, військово-політичний і військово-духовний фактори.

На рівні третього порядку можна представити групу інтегрованих потенціалів. Підставою для виділення є їхнє системно-інтегроване функціонування. Специфіка цих потенціалів полягає в тому, що в їхньому формуванні одночасно беруть участь усі чи кілька сфер громадського життя. До таких потенціалів відносяться науково-технічний, управлінський, інформаційно-технологічний, військовий потенціали та ін. Військовий потенціал, будучи похідним від всіх інших потенціалів, визначає власне військову складову забезпечення обороноздатності сучасної держави.

На рівні четвертого порядку можна виділити групу часткових потенціалів. Підставою для такого виокремлення є їх функціональне призначення, специфічна роль, яку вони грають у кожній із сфер суспільного життя. Кількість таких потенціалів постійно збільшується, оскільки зростає їх значимість у сучасному суспільному житті. Це обумовлюється динамічністю та ускладненням соціальних процесів і структур на кожному новому етапі суспільного прогресу. Отже, в основних сферах життєдіяльності суспільства можна виділити доволі значну кількість різноманітних потенціалів. Так, в економічній сфері важливу роль грають виробничий, сировинний, енергетичний, технічний, технологічний, інформаційний та інші потенціали. У соціальній сфері на перший план виступають соціально-класовий і національно-етнічний потенціали. Політичне життя суспільства характеризує ступінь розвитку демократичного й організаційного потенціалів. Розвиток духовної сфери життєдіяльності суспільства залежить від стану соціально-психологічного, наукового й інтелектуального, морального та інших потенціалів. Безумовно, роль часткових потенціалів в обороноздатності держави визначається їхньою суспільною цінністю і прикладною значимістю, яка зростає у міру розширення потреб соціальної і, зокрема, військової, практики.

Розглянемо найбільш важливі компоненти обороноздатності держави.

Географічний (військово-географічний) потенціал представляє реальні можливості держави, що випливають із сукупності природних умов (розміру території, рельєфу, клімату, запасів корисних копалин, енергетичних ресурсів тощо) та її здатність використовувати їх в оборонних інтересах усього суспільства.

Військово-географічний потенціал суттєво впливає на обороноздатність держави. У сучасних умовах важливим залишається значення таких факторів, як масштаби території, що забезпечують можливість розосередження економічного (військово-економічного) і військового потенціалів, маневреність збройних сил та здатність населення й армії вижити у випадку війни. Важливе значення окремі політологи сучасності приділяють місцю знаходження країни стосовно до провідних цивілізацій, оскільки це, на їх думку, обумовлює майбутні лінії розмежування між ними, а, по суті, лінії майбутніх фронтів. Наявність у значної кількості країн різних корисних копалин, особливо таких важливих природних ресурсів, як нафта, кольорові метали, уранові руди та здатність держави максимально використовувати їх для військових цілей визначають її стратегічне положення у світі, ступінь залежності від інших країн. Все це істотно впливає на рівень обороноздатності держави.

Поряд з географічним важливе місце в системі обороноздатності держави займає демографічний потенціал. Демографічний (військово-демографічний) потенціал являє собою сукупність реальних і прихованих можливостей тієї частини народонаселення, яка може бути використана для вирішення завдань забезпечення надійної обороноздатності. Військово-демографічний потенціал займає в системі обороноздатності особливе місце. Завдяки інтегративній функції він забезпечує органічну єдність всіх елементів обороноздатності в цілісну систему, оскільки в центрі такого потенціалу перебуває людина як суб'єкт діяльності. Військово-демографічний потенціал, що характеризується кількісними і якісними параметрами, визначає кількість і якість особового складу воєнної організації держави, людські ресурси, зайняті в сфері військового виробництва, військово-мобілізаційні можливості держави та ін. На його стан, реальні можливості великий вплив здійснює демографічна політика держави.

Вплив демографічного фактору на процеси суспільного розвитку, у тому числі на військові можливості держави, широко досліджується закордонними вченими. Так, німецький публіцист Клаус Якобі в книзі “Нам залишилося 100 років. Причини і наслідки демографічного вибуху” малює дуже песимістичну картину перспектив розвитку сучасної цивілізації. Абсолютизуючи стихійний характер “демографічного вибуху”, що приведе до швидкого зростання чисельності населення, особливо в бідних країнах, він вбачає у ньому причини убогості, голоду, насильства та воєнних конфліктів, вичерпання сировинних ресурсів, деградації довколишнього середовища тощо. Тому Якобі навіть порівнює ситуацію, що пророкується ним, з раковим захворюванням планети. Збільшення населення бідних країн, а також зростання кількості безробітних в індустріально розвинутих країнах утворять “революційну армію небувалої сили”, що, на думку Якобі, приведе всю цивілізацію до краху. Скорочення народжуваності та старіння населення в індустріально розвинутих країнах знижують демографічні можливості і здатність військовими засобами відстояти західну цивілізацію, — такий підсумок міркувань Якобі.

Таблиця 1.1

Народжуваність, смертність і природний приріст (скорочення) населення в Україні

Демографічні показники

1985

1990

1995

1996

1997

1998

1999

Кількість народжених,

в т.ч. у сільській місцевості, тис. чол.

762,8

246,5

657,2

214,3

492,9

184,5

467,2

176,1

442,6

167,6

419,2

160,5

389,2

149,8

Кількість померлих,

в т.ч. у сільській місцевості, тис. чол.

617,6

284,2

629,6

272,5

792,6

316,2

776,7

315,9

754,2

309,7

719,9

294,4

739,2

299,2

Природний приріст населення,

в т.ч. у сільській місцевості, тис. чол.

145,2

-37,7

27,6

-58,2

-299,7

-131,7

-309,5

-139,8

-311,6

-142,1

-300,7

-133,9

-350,0

-149,4

В останні роки в Україні також склалися несприятливі тенденції у розвитку демографічної ситуації (див. табл. 1.1). Недооцінка при розробці демографічної політики труднощів трансформаційного періоду, ролі соціальної сфери, людського фактору, екологічного середовища людини, наслідків алкоголізму, наркоманії помітно вплинули на зниження темпів природнього приросту населення, зміну його вікової структури, посилення регіональних розходжень у темпах відтворення і міграції людей. Якщо за оцінками міжнародної організації «Population Reference Bureau» у 1991 р. Україна обіймала 24 місце у світі за чисельностю населення, то у 2025 році ця організація провіщує нам 33 місце (45.1 млн.), а у 2050 — 44 місце (38.35 млн.). Розвиток цих негативних процесів відбивається на соціально-демографічному розвитку суспільства і, відповідно, на стані обороноздатності держави.

Основою обороноздатності держави є її економічний потенціал. Економічний потенціал — це реальні можливості держави забезпечити матеріальні потреби суспільства, а також продовжити процес виробництва всього необхідного у випадку агресії.

Економічний потенціал визначається такими показниками, як:

рівень розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, інфраструктури;
забезпеченість сировинними ресурсами;
наявність трудових ресурсів і рівень їхньої підготовки;
стан фінансової системи держави;
ефективність використання новітних технологій;
продуктивність праці.

З погляду функціонального призначення економічний потенціал являє собою сукупність виробничого, технічного, технологічного, інформаційного та ін. потенціалів. Виділення цих потенціалів як наслідок зростання їх соціальної значимості (особливо розвитку інформатики на сучасному етапі суспільного життя) має істотне значення для розвитку матеріального виробництва і вирішення задач підвищення обороноздатності держави. Складовою частиною економічного потенціалу є військово-економічний потенціал, що представляє реальні можливості держави, які можуть бути спрямовані на задоволення матеріальних потреб її воєнної організації для захисту від агресії. Кількісно-якісні характеристики військово-економічного потенціалу залежать від економічного потенціалу, політичного курсу держави та зовнішньополітичної обстановки у світі. У період загрози або в ході війни величина військово-економічного потенціалу значно зростає, але до визначених меж. Верхнім порогом нарощування військово-економічного потенціалу є той рівень, за яким економіку держави охоплює стан кризи і регресу. Нижній поріг військово-економічного потенціалу означає фактичну ліквідацію військового виробництва, що можливо лише в умовах загального роззброєння у світі.

Соціальний (військово-соціальний) потенціал — це реальні можливості, закладені в соціально-класовій структурі суспільства, ступінь міцності взаємин між різними соціальними спільнотами, які сприяють розв’язанню завдань, що існують перед суспільством, в тому числі у військовій галузі. Соціальний потенціал характеризується кількісними і якісними показниками. До кількісних параметрів можна віднести чисельний склад класів, соціальних груп, національно-етнічних, конфесійних спільнот, рівень їх освітньої і професійної підготовки. Якісні параметри соціального потенціалу відбивають рівень зрілості сформованої системи соціальних відносин, насамперед, соціально-класових, національних, сімейно-побутових та ін. Важливим щодо оцінки можливостей соціального потенціалу держави є величина деціального коефіцієнту. Якщо він перевищує 10, то це свідчить про те, що можливості соціального потенціалу держави щодо забезпечення обороноздатності дуже обмежені. В більшості пострадянських країн він більше 15.

Політичний (військово-політичний) потенціал — це можливості, закладені в політичній системі суспільства (державних, політичних і громадських організаціях, політичних відносинах і т.п.) та його здатність мобілізувати матеріальні та людські ресурси країни для досягнення політичних цілей, вирішення військово-політичних завдань.

Рівень політичного потенціалу визначається:

характером політичної системи, державним ладом суспільства;
ступенем впливу політичних партій на соціальні групи (народ) та їх здатністю організовувати і направляти ці групи або народу цілому на вирішення проблем в оборонній сфері;
наявністю реальних демократичних свобод, прав і обов'язків громадян;
ступенем їх участі в керуванні державою;
рівнем розвитку політичних відносин і політичної свідомості в суспільстві тощо.

Політичний потенціал виражає ступінь політичної стабільності і міцності політичної системи суспільства, її здатності керувати процесами соціального розвитку. Ядром цього процесу виступає демократизація всіх сторін життя, розвиток і удосконалення демократичного потенціалу суспільства. Процес розвитку демократичного потенціалу торкається насамперед перебудови системи влади. Така перебудова здійснюється за двома взаємозалежними напрямками: по-перше, шляхом все більшого залучення народних мас до керування державними справами; по-друге, поступовою передачею ряду функцій держави громадським організаціям, тобто, здійснення реального народовладдя. Синтез двох напрямків виражає сутність демократизації — рішучу і цілеспрямовану активізацію суспільно-політичної діяльності людини як особистості і як громадянина. Всебічна демократизація громадського життя припускає активне залучення народу до політики, керування країною, підвищення рівня масової політичної свідомості і політичної культури, що є неодмінною умовою політичної консолідації суспільства, підвищення його політичної стабільності і на цій основі зміцнення політичного (військово-політичного) потенціалу.

Демократичні форми керування відбуваються на розвитку воєнної організації сучасного суспільства, що виявляється у функціонуванні військово-демократичного потенціалу. Особливість його розвитку в збройних силах полягає в тому, що, з одного боку, демократизація армійського життя не скасовує, а припускає єдиноначальність і централізм, а з іншого боку — вимагає удосконалення механізму забезпечення прав і свобод громадянина в формі, розширення гласності, проведення в життя принципу справедливості і заохочення розумної ініціативи, прояву довіри і товариської підтримки в справі удосконалення всіх сфер військового життя. Корінна перебудова в збройних силах можлива тільки в напрямку подальшого розвитку демократичного потенціалу. Це дозволить суттєво підвищити активність військовослужбовців, ефективність їх бойової підготовки, перебороти інертність, пасивність, байдужість, створити психологічно сприятливу атмосферу у військових колективах, врешті-решт, підняти на якісно новий рівень боєздатність збройних сил.

Духовний (військово-духовний) потенціал виражає можливості, закладені в духовному житті суспільства, воєнної організації, що можуть бути використані з метою забезпечення обороноздатності країни. Його ядром виступає політична і моральна свідомість суспільних структур. Саме тому в багатьох роботах цей потенціал називається морально-політичним чи моральним. Духовний потенціал залежить від характеру соціально-політичного ладу суспільства, сформованості національно-державної ідентичності, традицій, настроїв, думок, рівня розвитку культури тощо. Духовний потенціал включає ідеологічний, соціально-психологічний, інтелектуальний, науковий, моральний та інші компоненти. Військово-духовний потенціал виявляється в готовності і здатності народу та його воєнної організації витримати іспит війни, виявити волю до перемоги. У концентрованому вигляді він виражається в моральному дусі збройних сил як у сукупності ідей, почуттів, настроїв воїнів, що відбивають їх ставлення до суспільно-політичного ладу і до політики держави, а також у духовній готовності і здатності армії боротися за перемогу у війні.

Науково-технічний потенціал визначається досягнутим рівнем науково-технічної думки, досягненнями в розвитку техніки і технології, їх спроможністю впливати на вирішення кардинальних завдань практики у виробничій, соціальній і військовій сферах. Науково-технічний потенціал, будучи інтегрованим потенціалом, займає особливе положення серед інших потенціалів, оскільки він пов'язаний з усіма сферами суспільного життя. Разом з тим цей потенціал з достатньою підставою може бути поділений на власне науковий і технічний. Така точка зору присутня у вітчизняній та світовій політичній літературі. У другій половині ХХ ст. внаслідок того, що наука виявилася нерозривно пов'язаною з технікою, особливо у сфері виробництва (в тому числі і у військовій справі), затвердилося поняття “науково-технічного потенціалу”. В сучасних умовах переходу до інформаційної цивілізації істотно зростає значення цього потенціалу для забезпечення надійної обороноздатності країни та її розвитку взагалі. Сприяти подальшому нарощуванню та ефективному використанню науково-технічного потенціалу країни, розгортанню наукових досліджень, що відкривають нові можливості революційних зрушень в інтенсифікації економіки – означає підвищувати обороноздатність країни.

Науково-технічний потенціал характеризується системою якісних і кількісних параметрів. До якісних показників відносяться: гносеологічна зрілість науки, тобто, її здатність глибоко проникати в сутність законів природи, суспільства і військової справи; соціальна спрямованість науки, тобто, її відповідність цілям розвитку суспільного прогресу; рівень організації науки і можливість планування наукових досліджень у масштабі держави та ін. До кількісних показників варто віднести: чисельність науково-дослідних і конструкторсько-проектних установ та забезпеченість їх висококваліфікованими науковими кадрами; матеріально-технічну забезпеченість і фінансування науки; стан науково-технічної інформації; рівень новітних інформаційних технологій; можливості доступу до світової інформаційної мережі та ін.

Військова могутність держави безпосередньо втілюється у власне військовому потенціалі, який також є інтегрованим потенціалом. Формуючись у всіх сферах громадського життя, військовий потенціал охоплює лише певну сторону кожного із потенціалів, яка безпосередньо “впливає” на військову сферу. Тому військовий потенціал можна уявити як сукупність військово-географічного, військово-демографічного, військово-економічного, військово-технічного, військово-соціального, військово-політичного, військово-духовного та інших потенціалів.

Військовий потенціал виражає можливості держави утримувати та удосконалювати збройні сили, підвищувати їх бойову могутність і забезпечувати всім необхідним у мирний та воєнний час. Військовий потенціал знаходить свій вираз у бойовому потенціалі і бойовій могутності збройних сил, що відбивають потенційні та реальні можливості армії в мирний і воєнний час. Крім того, характеристикою військового потенціалу виступають військово-мобілізаційні можливості держави, що можуть бути безпосередньо використані з метою зміцнення бойової могутності збройних сил. Бойовий потенціал і бойова могутність виражають потенційні і реальні можливості збройних сил, склад і величину тих матеріальних і духовних компонентів, що можуть бути приведені в дію у випадку війни. Слід також зазначити, що функціональним станом військового потенціалу і бойової могутності збройних сил виступає бойова готовність, тобто ступінь готовності військ до ведення бойових дії, до безпосереднього виконання бойових задач.

Усі компоненти обороноздатності держави діалектично взаємозалежні. Взаємозв’язок і взаємозумовленість елементів обороноздатності країни виявляються в діалектичній єдності матеріальних і духовних сил, що виступають факторами розвитку подій у воєнному конфлікті, у війні, у бойовій обстановці.

Матеріальний фактор є частиною тієї сукупності матеріальних можливостей, що активно використовуються у ході відбиття агресії. До нього відносяться:

стан економіки воюючих держав;
особовий склад збройних сил, оцінюваний з позицій його фізичної, тобто матеріальної сторони;
бойова техніка і зброя;
природно-географічні умови, що впливають на процеси збройної боротьби.

Все ці компоненти матеріальних сил активно використовуються державою для вирішення певних військово-політичних задач.

Складну внутрішню структуру має і духовний фактор. Він є частиною реалізованих можливостей духовного життя суспільства, що використовуються для досягнення політичних і стратегічних цілей у ході відбиття агресії. Важливими компонентами духовного фактору виступають ідеологія, суспільна психологія, суспільно-наукові, військово-теоретичні та наукові знання. Духовні сили суспільства знаходять свій переважний прояв у моральному дусі народу й армії, у морально-бойових якостях особового складу військ.

Світова військово-політична практика свідчить про нерозривну єдність матеріальних і духовних сил суспільства у справі забезпечення надійної обороноздатності країни, що виявляється, насамперед, у першості матеріальних компонентів стосовно духовного. Матеріальний фактор кожної з воюючих сторін є джерелом і основою духовного фактору в ході війни. Духовний фактор, у свою чергу, виникає, існує і розвивається на основі матеріального. Першість матеріальних сил стосовно духовних не веде до абсолютного підпорядкування духовного фактору матеріальному. Зв’язок між ними складний і внутрішньо суперечливий. Духовний фактор має відносну самостійність. Конкретний зміст духовного фактора не завжди відповідає кількості і якості матеріальних сил, а лише проявляється в загальній тенденції, з урахуванням різних відхилень і виключень. У цьому полягає один з моментів діалектики матеріальної і духовної сторін сучасної війни.

Обороноздатність держави є величиною відносною. Її реальні розміри можливо визначити тільки у співвідношенні з військовою могутністю (обороноздатністю) іншої держави на основі зіставлення потенційних та дійсних можливостей протиборчих сторін. Питання про те, якою за масштабами, характером і призначенням повинна бути обороноздатність держави, є одним з найгостріших в сучасних умовах. Деякими політиками, вченими обгрунтовується концепція розумної достатності у справі забезпечення обороноздатності держави, суть якої полягає в тому, що держави повинні мати такі мінімальні кількісні і якісні рівні військових потенціалів, які б забезпечували надійну оборону і виключали б небезпеку взаємних наступальних операцій. Необхідно відзначити, що мінімального рівня можна досягти лише на основі погоджених, комплексних дій усіх зацікавлених сторін. Ключові ідеї даної концепції полягають у тому, що взаємна і загальна безпека в сучасному світі досягається не військовими, а політичними засобами, що вона є результатом колективних зусиль по підтримці стратегічної стабільності та проведенні розброювально-верифікаційних заходів.

Розглядаючи концепцію розумної достатності, важливо з’ясувати, як співвідносяться поняття “розумна” і “оборонна” достатність. Чи завжди оборонна достатність буде розумною і чи є “розумність” обов'язковою умовою оборонного характеру військової могутності держави? Уявляється, що поняття “розумна” і “оборонна” достатність відбивають цілісний процес, де вони є взаємозалежними сторонами і обумовлюють одна одну. З одного боку, достатність буде розумною, якщо визначається гранично низьким рівнем військового потенціалу, який має оборонну спрямованість. З іншого боку, достатність буде оборонною, якщо військові потенціали обмежуються межами розумної необхідності, що не дозволяє проводити наступальні операції. Тому ідеалом розумної оборонної достатності є гранично мінімальний рівень військових потенціалів, що забезпечують стратегічну рівновагу і ненаступальну оборону. Варто підкреслити, що межі оборонної достатності — це величина відносна. Деякі кількісні параметри обмежень у Європі досягнуті завдяки ОБСЄ. Але розвиток сучасної збройної боротьби, революція у військової справі свідчать про те, що ці кількісні обмеження відповідають зниженню можливостей щодо ведення війн четвертого покоління і у мінімальній мірі впливають на характер війн наступних поколінь.

Концепція оборонної достатності формується під впливом ряду факторів, що складають основу багатьох компонентів обороноздатності держави. До них можна віднести політичні, економічні, науково-технічні, власне військові, духовні (гуманітарні), екологічні та ін.

Одним з найважливіших компонентів, що визначає оборонну достатність, є політичний фактор. В сучасних умовах ведення повномасштабної війни може перетворитися у засіб самознищення людства у зв’язку з особливостями розвитку цивілізації, великою кількістю потенційно небезпечних об’єктів, руйнування яких матиме для людства катастрофічні наслідки. Тому війнаХХІ ст. Не може вирішити тих проблем, які вона спроможна була вирішити ще у середині ХХ ст. Військовий потенціал держави в сучасній війні буде використовуватися не для розгрому збройних сил супротивника, а для нанесення удару по його життєво важливим центрам. Задача збройних сил мирного часу за таких умов буде полягати не у проведенні наступальних стратегічних операцій, а в організації оборонних дій, спрямованих на зрив наступальних операцій супротивника.

Змінюється співвідношення між військовою могутністю і безпекою держави. Механічне нарощування військової могутності не робить всесильною і безпечною жодну державу. Більш того, необачливий розвиток тільки військової сили значно послабляє інші компоненти національної безпеки і, у кінцевому рахунку, робить таку державу менш міцною і стабільною. Тому в сучасних умовах при розв’язанні проблем міжнародної і національної безпеки пріоритет повинні мати не військові, а політичні засоби.

Проблема оборонної достатності торкається й іншого компоненту обороноздатності — військово-економічного. У сучасних умовах економічний аспект оборонної достатності отримує особливе значення. Сьогодні мова йде про формування нової моделі забезпечення не тільки національної, але й міжнародної безпеки не шляхом нарощування військово-економічних потенціалів, а за рахунок їх скорочення на компромісній основі. Нова модель ефективно буде працювати тільки тоді, коли військово-економічні потенціали держав будуть обмежені межами оборонної достатності. Їх перебудова можлива за наступними напрямками: орієнтація військово-економічних потенціалів на створення тільки оборонних засобів з переходом до конверсії військового виробництва. Проблема конверсії військового виробництва стоїть у центрі уваги військової політології. Так, професор Колумбійського університету Сеймур Мелман у книзі “Переклад воєнної промисловості на випуск мирної продукції” розглядає згубні соціально-економічні наслідки гонки озброєнь та необхідність конверсії військової індустрії. Обмеження військово-економічних потенціалів вимагає переходу до інтенсивної економіки з новою структурою і технологією. Це дозволить перейти до обмеження кількісних показників випуску військової техніки з подальшою орієнтацією на якісні параметри. Реалізація концепції оборонної достатності припускає можливість асиметричних, менш дорогих дій у відповідь на розгортання деякими країнами виробництва нових видів і систем зброї. Недоцільно копіювати усі військові приготування евентуального супротивника, гнучкість у контрзаходах повинна бути спрямована на недопущення розв’язання війни.

Проблема оборонної достатності безпосередньо пов'язана з власне військовим компонентом військової могутності держави. Створення у другій половині ХХ ст. величезних військових потенціалів, перенасичених ядерною зброєю не сприяло міжнародної безпекі. Саморозпуск Варшавського Договору, розпад СРСР докорінно змінив військово-політичну обстановку у світі, ліквідував військове протистояння, яке існувало після Другої світової війни. Але проблема забезпечення обороноздатності країни не знята з порядку денного.

У військово-політичному плані дотримання концепції оборонної достатності будь-якої країною (блоком) припускає:

відмовлення від розв’язання воєнних дій першою;
взаємне скорочення військового виробництва і збройних сил та надання їм ненаступального характеру;
приведення структури збройних сил, їх оснащення і дислокації у відповідність з оборонними задачами;
здійснення контролю за скороченням збройних сил, а також військової діяльності;
зниження параметрів мобілізаційного розгортання збройних сил.

Концепція розумної достатності тісно пов’язана з розвитком науково-технічного компоненту обороноздатності держави. Важливість виділення даного фактору обумовлюється необхідністю відповідності науково-технічного прогресу рівню розвитку політичного мислення людства. У сучасних умовах виникає протиріччя між використанням новітніх науково-технічних досягнень у військовій галузі і неможливістю за допомогою цього вирішити виникаючі політичні проблеми. Гігантський науково-технічний прогрес призвів до появи таких винищувальних засобів ведення війни, які унеможливили досягнення у ній політичних цілей, а саму війну визначили як катастрофічну для людства. В сучасних умовах особливе побоювання викликають прогресуючі тенденції використання інформаційно-технологічного потенціалу у військовій сфері. За оцінками західних фахівців, застосування сучасних технологій і засобів інформатики підвищить ефективність деяких видів звичайних озброєнь у 10—20 разів. Політики, політологи і військові дедалі ретельніше обмірковують можливість майбутніх війн нової епохи – інформаційних війн, ведення яких грунтується, насамперед, на якісно нових технологіях.

Впровадження досягнень науково-технічного прогресу у військовій сфері дозволило виявити ще одну важливу тенденцію в розвитку сучасних озброєнь. Вона характеризується зміною співвідношення в діалектичній єдності кількісних і якісних показників на користь якісних параметрів. Аналіз взаємозв'язку науково-технічного прогресу та оборонної достатності дозволяє зробити висновок, що тенденція все більшого підпорядкування технології і наукових досліджень військовій сфері повинна бути зупинена і перетворена у свою протилежність. Це забезпечить зниження оборонної достатності до мінімальних меж, що гарантують надійну безпеку.

Реалізація концепції оборонної достатності націлює на реальне врахування екологічного фактору, який еволюціонує в результаті інтенсивного розвитку військової діяльності. Військове виробництво, невпинне удосконалювання сучасних озброєнь призводять до катастрофічного марнотратства у використанні непоновлюваних природних ресурсів, до знищення цілих екосистем і забруднення довколишнього середовища. Велику небезпеку для екології являє використання космічного простору у військових цілях. Припинення нарощування збройних сил і озброєнь дозволить вирішити значну кількість екологічних проблем, накопичених людством. Адже загальна чисельність армій усіх країн світу складає сьогодні приблизно 24 млн. чоловік, які “вирвані” зі сфери виробництва, боротьби з голодом, стихійними лихами. Щохвилини на Землі на військові цілі витрачається понад 1,5 млн. доларів і за цю ж хвилину в бідних країнах світу вмирає 30 дітей від голоду і захворювань. Щоб ліквідувати голод у бідних країнах необхідно 8 млрд. доларів на рік, а 22 млрд. вистачило б, щоб вирішити проблему неписьменності і покінчити з найбільш небезпечними хворобами. Такі величезні кошти у певній мірі можливо вилучити, реалізуючи на практиці концепцію оборонної достатності.

1.2. Політичний потенціал забезпечення обороноздатності України

Зміна політичного режиму, яка трапилася у серпні 1991 р., відкрила перед Україною можливість принципово змінити вектор політичного розвитку. Україна вступила на шлях розбудови держави, заснованої на цінностях демократії. Цей орієнтир зафіксовано в Конституції України, яка визначає нашу державу як суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову. Така політична переорієнтація не може бути надто швидким процесом, вона потребує часу, великих зусиль всіх верств населення, громадянського суспільства у цілому, державних ланок управління, тому що наслідки командно-авторитарного режиму колишнього СРСР мають досить глибоке коріння, відчуваючись у багатьох сферах, в тому числі у сфері забезпечення обороноздатності держави. Мілітаризованість всіх сфер буття суспільства, свідомості громадян не так легко подолати. При населенні майже у 50 млн. чол. Україна на момент набуття державно-політичної незалежності успадковувала армію чисельністю близько 780 тис. військовослужбовців. Від радянських Збройних Сил нам дісталися 176 міжконтинентальних балістичних ракет РС-18 (СС-19) і РС-22 (СС-24), 1280 боєголовок і 43 стратегічних бомбардувальників Ту-95 МС і Ту-160 з 1608 крилатими ракетами повітряного базування.

До складу Збройних Сил Союзу РСР, розташованих на території України, входило 20 мотострілецьких і танкових дивізій, сили берегової охорони, декілька повітрянодесантних з’єднань, три артилерійські дивізії особливої потужності, сотні частин і підрозділів спеціального призначення (див. табл. 1.2). Немаловажне значення мали чотири повітряні армії, озброєні 230 літаками винищувальної авіації і 620 штурмовиками. Окрім того, Україні дісталися: 330 ударних вертольотів; частини і з’єднання окремої армії ППО; об'єкти системи попередження про ракетний напад, розвідки, зв'язку тощо. На озброєнні знаходилися танки Т-64, Т-72 (всього 9293 одиниці); броньовані машини БМП-1, БМП-2, БТР-70, БТР-80, БРМ-1К (всього 11346 одиниць); близько 18240 артилерійських і реактивних систем – 2С1, 2С3, 2А65, 2С19, БМ-21, 9П140; тактичні ракетні комплекси Точка; зенітні ракетні системи - С-200 і С-300; вертольоти Мі-6, Мі-8, Мі-9, Мі-24; літаки МіГ-25, МіГ-29, Су-24, Су-25, Су-27. Для маневру авіації на території України знаходилися 85 аеродромів, з них: 4 зверхкласних, 55 першого класу, 25 другого класу, 26 аеродромів цивільної авіації, а ще існувала значна кількість полігонів тощо.

Зрозуміло, що утримувати настільки потужну військову силу Україні не мало сенсу, це не відповідало ні її національним інтересам, ні здоровому глузду взагалі. Треба було шукати і знаходити ті шляхи забезпечення обороноздатності країни, які б відповідали загальнолюдського розвитку, давали б можливість забезпечити мир не лише Україні, але й іншим учасникам світової спільноти. Вихід із становища занадто мілітаризованої держави потрібно було шукати на шляху розбудови демократичної державності, тому що вона дає можливіть забезпечити обороноздатність країни політичними методами, тобто, шляхом використання її політичного потенціалу.

Таблиця 1.2

Розміщення Збройних Сил СРСР на територіях союзних республік

Республіка	Дивізії	Літаки	Міжконтінентальні балістичні ракети	Важкі бомбардувальники
Росія	71	2380	1035	70
Україна	20	850	176	43
Білорусь	10	470	72	-
Казахстан	4	340	104	-
Узбекистан	1	290	-	-
Туркменістан	4	160	-	-
Киргизстан	1	-	-	-
Таджикистан	1	-	-	-
Вірменія	3	-	-	-
Азербайджан	4	130	-	-
Грузія	4	240	-	-
Молдова	1	-	-	-
Естонія	1	110	-	-
Латвія	1	180	-	-
Литва	4	70	-	-

Демократія дозволяє забезпечити:

обов’язковість дотримання конституційних норм усіма суспільними структурами;
реальну рівність перед законом всіх громадян та органів управління;
захист суспільства та громадян від протиправних дій будь-якого походження;
повагу до людини з боку держави та суспільства і на такій основі – виховання у громадянина почуття людської гідності, довіри до соціально-політичних (у першу чергу державних) механізмів управління;
усунення, ліквідацію привілеїв для окремих суспільних груп та категорій громадян, закладів, органів влади та управління;
інформованість суспільства щодо подій, процесів, явищ, які мають принципове значення і які поширюються на більшість учасників процесу демократичних перетворень (у тому числі і у сфері обороноздатності).

Все це забезпечує зростання ступеня політичної стабільності і міцності політичної системи суспільства, її здатності керувати процесами соціального розвитку.

Зростання політичного потенціалу обороноздатності країни в умовах демократії обумовлюється:

q визнанням народу як джерела влади: йому належить установча (конституційна) державна влада, він обирає своїх представників у владні органи і тільки народ може періодично змінювати їх представницький склад, народ має право безпосередньої участі у розробці та прийнятті законів шляхом всенародних ініціатив та референдумів;

q верховенством закону у всіх сферах суспільного життя;

q конституційним забезпеченням та недоторканістю прав і свобод людини;

q рівністю прав, свобод і обов'язків всіх громадян суспільства незалежно від їх місця у державній ієрархії, походження, майнового стану, статі, раси, релігії, політичних та інших переконань;

q розподілом влади між її трьома гілками;

q виборністю всіх органів влади;

q формуванням правової держави.

Правова держава – важливий елемент її політичного потенціалу взагалі, оскільки завдяки функціонуванню режиму конституційного правління, розвинутій та несуперечливій правовій системі, розподілу, децентралізації влади, ефективному судовому захисту, розвинутому соціальному контролю сфери політики забезпечуються права і свободи людини і громадянина, в суспільстві формується почуття єдності, відповідальності, гідності. А все це сприяє тому, що людина, громадське суспільство, державні інститути рухаються в одному напрямі – забезпечення миру і добробуту в країні і у світі.

Розбудова правової держави в Україні ведеться у напрямі:

поширення вимог та норм Конституції і законів держави на діяльність усіх громадських та політичних інституцій, на всіх громадян та на всі сфери соціального життя;
забезпеченні рівності прав, свобод і обов’язків людини і громадянина незалежно від походження, майнового стану, статі, раси, релігії;
поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, стримування та урівноваження ними одна одної;
забезпечення незалежності судової влади від органів державного управління, визначальної ролі суду у розв'язанні всіх спірних питань, підконтрольність йому всіх громадян та інституцій, можливість оскаржити будь-якому громадянину в судовому порядку неправомірні дії державних органів та посадових осіб;
дотримання принципу презумпції невинності;
створення умов політичного та ідеологічного плюралізму;
формування правової демократичної культури у всех верств населення; вироблення високої політико-правової освіченості громадян;
відповідності внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам та принципам міжнародного права.

В системі розподілу державної влади в Україні законодавча влада відіграє провідну роль. Верховна Рада має надзвичайно великі контрольні повноваження, можливість приймати закони, яким належить пріоритет в системі всіх правових актів держави. Основне призначення Верховної Ради — законодавче регулювання суспільних відносин шляхом прийняття Конституції (Основного Закону) України, конституційних та звичайних законів, постанов, заяв, декларацій, звернень та інших актів, в тому числі – розробка і прийняття відповідних законів щодо оборони України.

Історія законодавчого забезпечення обороноздатності України виглядає наступним чином. 11 жовтня 1991 р. Приймаються Постанови Верховної Ради України “Про створення Ради оборони України”, “Про концепцию оборони та будівництва Збройних Сил України”. 6 грудня того ж року – Закони України “Про Збройні Сили України”, “Про оборону України”. Тоді ж на рівні вищих владних структур затверджується концепція будівництва Збройних Сил та оборони країни, базовими принципами якої стали без’ядерність, позаблоковість держави, заборона діяльності у військах політичних партій, введення в армії української мови, використання Збройних Сил лише для виконання завдань, пов’язаних з обороною країни. На Президента України покладалися обов’язки Головнокомандуючого всіма Збройними Силами. Ряд законів (листопад - грудень 1991 р.) спрямовувався на визначення режиму кордонів України, порядок їх охорони, перетину, утворення прикордонних військ, митної служби та ін. Законом від 4 листопада 1991 р. на базі військ МВС була створена Національна Гвардія України. Таким чином, українська держава вже до кінця 1991 р. оперативно створила свої Збройні Сили, спроможні здійснювати її оборону. Паралельно формувалась система сил національної безпеки. Вже у вересні 1991 р. постановою Верховної Ради було ліквідовано Комітет Державної Безпеки СРСР (Українське відділення). На його матеріально-технічній та кадровій основі створювалась Служба Безпеки України (СБУ). Вона була підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді. В 1992 р. були прийняті Закони України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” (25 березня), “Про Службу безпеки України” (25 березня), “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” (26 березня). У 1993 р. — Закони України “Про Цивільну оборону України” (3 березня), “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” (21 жовтня), Тимчасові статути Збройних Сил України (7 жовтня).

19 жовтня 1993 р. Постановою Верховної Ради була затверджена Воєнна доктрина України, яка стала концентрованим виразом політичних настанов і принципів воєнної політики України на протязі 1990-х рр.

В якості класичних доктринальних настанов у Воєнній доктрині Україні виділяються:

причини можливої війни;
джерела воєнної небезпеки;
ставлення держави до війни;
основні задачі держави у мирний і воєнний час;
шляхи забезпечення воєнної безпеки;
завдання Збройних Сил;
принципи будівництва армії та флоту;
якісні показники будівництва Збройних Сил;
спрямованість підготовки армії та флоту;
роль і місце інших структур Воєнної організації держави;
підготовка держави і населення до оборони;
завчасна підготовка народного господарства до забезпечення проблем оборони;
шляхи реалізації воєнної доктрини.

За наявності таких настанов Воєнна доктрина може бути сполучена з подібними документами суміжних та інших держав і таким чином стати правовою основою забезпечення воєнної безпеки на регіональному рівні.

Доктринальні настанови специфічного змісту випливають з особливостей геополітичного положення держави, стану її економіки і кількісних показників Збройних Сил. Враховуючи дані обставини, у Воєнній доктрині України реалізовані наступні специфічні настанови:

стратегічна задача держави; роль і місце України в Європі і світі;
зміст воєнної безпеки;
роль і місце Воєнної доктрини;
головна воєнно-політична мета;
зміст зовнішньополітичного і воєнно-політичного курсу;
участь в будівництві структур регіональної і міжнародної безпеки;
ставлення держави до зброї масового знищення;
мета воєнно-економічної політики;
науково-технологічні пріоритети;
шляхи забезпечення армії і флоту озброєнням і військовою технікою;
порядок фінансування програм матеріального і соціального забезпечення військовослужбовців.

Воєнна доктрина України носить оборонний характер, що закономірно випливає з певних принципів зовнішньополітичної діяльності. Найбільш важливими з них у військово-політичному відношенні є наступні:

Україна поважає незалежність будь-якої держави і визнає за нею рівне право на участь у розв'язанні всіх питань міжнародного життя;
Україна стоїть за розв'язання всіх міждержавних протиріч тільки мирним шляхом і політичними засобами;
Україна не має територіальних претензій до будь якої держави і ані до одного народу не ставиться як до свого супротивника;
Україна не почне першою воєнні дії проти будь якої держави, якщо сама не стане об'єктом агресії;
Україна будує свої міждержавні відношення на взаємному врахуванні інтересів воєнної безпеки інших держав і твердо стоїть за дотримання цілісності своєї території;
Україна не ставить метою досягнення воєнної переваги над іншими державами;
Україна бере участь в скороченні військ і озброєнь на основі багатосторонніх договорів, односторонніх рішень;
Україна не втручається у внутрішні діла інших держав, але визнає використання збройних сил під егідою ООН, якщо це не суперечить її державним інтересам;
Україна забороняє виробництво і застосування ядерної, хімічної і біологічної (бактеріологічної) зброї;

10. Україна виключає застосування власних Збройних Сил для розв'язання політичних задач на своїй території, а також їхнє застосування для розв'язання внутрішніх задач інших держав.

В плані реалізації оборонного характеру своєї доктрини Україна намагається у мирний час проводити політику неприєднання до блоків і союзів, а в період війн, за винятком випадків, коли проти України буде розв'язана агресія, — політику неприєднання. У власне воєнному аспекті оборонний характер Воєнної доктрини знаходить своє безпосереднє вираження в задачах, структурі, бойових можливостях Збройних Сил України, які за своїми якісними і кількісними параметрами відповідають принципу оборонної достатності.

В останні роки процес удосконалення законодавчої бази обороноздатності України продовжувався, про що особливо свідчить 2000 р., коли була прийнята нова редакція найважливіших оборонних законів, насамперед, Закон “Про оборону України”. У Законі, зокрема, зафіксовано: “Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, здійснює законодавче регулювання питань сфери оборони”, а тому роль і значення законодавчої влади в формуванні ефективної обороноздатності країни важко переоцініти.

Важливе місце в забезпеченні дієздатності політичного потенціалу України займає виконавча влада — організація державно-владної, виконавчо-розподільчої діяльності спеціально створеним апаратом для практичного здійснення завдань держави в усіх сферах її буття. В Україні до органів виконавчої влади належать Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади. Перелічені органи здійснюють виконавчу і розпорядчу діяльність. Функції виконавчої влади є похідними від функцій законодавчої.

В сфері оборони Кабінет Міністрів України відповідно до Закону України “Про оборону України”:

забезпечує в межах своєї компетенції державний суверенітет України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України у сфері оборони держави;
визначає потреби в оборонних витратах, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України щодо фінансування заходів у сфері оборони у визначених обсягах;
оганізовує розроблення і виконання державних програм розвитку Збройних Сил України, інших військових формувань та розвитку озброєння і військової техніки, інших програм (планів) з питань оборони;
здійснює передбачені законодавством заходи щодо формування, розміщення, фінансування та виконання державного оборонного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для потреб Збройних Сил України, інших військових формувань;
встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна,- в тому числі земельних (водних) ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів, фондів, майна і послуг, використання повітряного і водного простору, морських і річкових портів, аеропортів та аеродромів (посадочних майданчиків), засобів зв’язку і радіочастотного ресурсу, комунікацій, інших об’єктів інфраструктури держави, навігаційної, топогеодезичної, метеорологічної, гідрографічної та іншої інформації, ведення геодезичних і картографічних робіт, необхідних для належного виконання покладених на ці органи функцій та завдань, як на платній, так і безоплатній основі, у грошовій та інших формах розрахунків;
здійснює загальнодержавні заходи щодо забезпечення живучості об'єктів національної економіки та державного управління у воєнний час;
забезпечує комплектування особовим складом Збройних Сил України та інших військових формувань, здійснює заходи, пов’язані з підготовкою та проведенням призову громадян України на строкову військову службу;
здійснює згідно із законодавством України заходи з мобілізаційної підготовки та мобілізації, створення державного матеріального резерву, резервного фонду грошових коштів, інших резервів для забезпечення потреб оборони держави;
організовує підготовку населення і території держави до оборони;
вирішує питання щодо врегулювання діяльності місцевих органів військового управління (військових комісаріатів), допризовної та призовної підготовки, підготовки призовників з військово-технічних спеціальностей, ведення військового обліку військовозобов'язаних і призовників, виконання військово-транспортного обов'язку;
встановлює відповідно до закону порядок і терміни повного відшкодування вартості об’єктів права приватної власності, що згідно із законом відчужувалися у зв’язку із здійсненням заходів правового режиму воєнного стану;
утворює, реорганізовує, ліквідовує науково-дослідні установи Збройних Сил України, інших військових формувань і військові навчальні заклади та військові кафедри (відділення, факультети) інших державних вищих навчальних закладів;
забезпечує реалізацію права на соціально-економічний захист військовослужбовців та осіб, звільнених у запас або у відставку, членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або потрапили в полон у ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних миротворчих операціях;
здійснює у визначених законом випадках регулювання господарської діяльності у Збройних Силах України та інших військових формуваннях;
встановлює відповідно до закону порядок реалізації та утилізації озброєння, військової техніки, іншого майна Збройних Сил України та інших військових формувань і правоохоронних органів, а також утилізації металобрухту, який утворився в них;
забезпечує здійснення передбачених законодавством заходів щодо цивільної оборони України, надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав, допуску та умов перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України та участі України в міжнародних миротворчих операціях;
контролює виконання законів у сфері оборони, здійснює відповідно до законів інші заходи щодо забезпечення обороноздатності України, координує і контролює їх виконання та несе, в межах своїх повноважень, відповідальність за забезпечення оборони України.

Не менш важливе місце у формуванні політичного потенціалу держави займає судова влада. Від двох попередніх вона відрізняється своїми цілями і завданнями. Призначення судової влади — застосування прийнятих законодавчою владою законів та інших нормативних актів. На судову владу покладається завдання забезпечити реалізацію правових норм, існуючих в Україні. Реалізується судова влада згідно ст. 124 Конституції України виключно спеціально створеними для цього державними органами – судами – шляхом відправлення правосуддя. Призначення органів судової влади у державному механізмі полягає у здійсненні правосуддя, захисті прав і свобод громадян, розв’язанні конфліктів та спорів, що виникають у суспільному та державному житті. Формування та зміцнення політичного потенціалу держави залежить від забезпечення рівності усіх сторін перед законом і судом, надання рівних прав і обов’язків усім учасникам судового процесу, виключення жодної переваги будь-кому з них, диспозитивності і змагальності сторін у судовому процесі; практичного втілення у практику судочинства презумпції невинності; ступеня судового контролю за правомірністю процесуальних рішень слідчих органів і органів дізнання, які обмежують конституційні права громадян; механізму забезпечення реалізації судових рішень виконавчою владою шляхом утворення з цією метою відповідних служб виконання судових рішень і кримінальних покарань.

Місце судової влади у державі визначається рівнем розвитку політичної свідомості і правової культури суспільства. Від стану та ефективності правосуддя залежить захищенність прав та свобод громадян України. Ефективно виконувати свої функції судова влада може тільки в умовах реальної незалежності від будь-якого впливу, підпорядковуючись лише законові.

Політичний потенціал держави залежить також від її зовнішньої політиці. Протягом років незалежності Україна досягла значних успіхів саме у цій сфері. На другий день після референдуму про визнання нової держави України оголосили Польща і Канада, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, а 5 грудня до них приєдналися п’ять країн: Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія, 24 грудня — США. Всього за грудень 1991 р. Україну визнало 68 держав. Впродовж 1992 р. це зробили ще 64 країни світу. Україна визнана більшістю держав світу, має торгові відношення з 176 країнами світу.

В першій половині 1990-х років Україна виробила і визначила свою зовнішньополітичну концепцію: позаблоковий, без’ядерний, миролюбний курс, інтеграцію в Європу при тісному співробітництві з країнами СНД, особливо Росією, незалежність, рівноправність, взаємовигідність у відносинах з усіма країнами, відмову від войни, як засобу розв’язання міжнародних спорів. Зокрема, у лютому 1992 р. Президент Л.Кравчук підписав Гельсінський Заключний акт, в якому одним із найважливіших принципів є положення про відсутність територіальних претензій країн Європи одна до одної та про непорушність державних кордонів. У березні 1992 р. за ініціативою української дипломатії була підписана декларація про незастосування сили або погрози у стосунках між країнами — учасниками СНД.

Українська дипломатія спрямовує свої зусилля на розробку і утвердження взаємовигідних і дружніх двосторонніх договірних взаємовідносин з окремими державами різних континентів. Однією з перших таких двосторонніх міждержавних угод став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. “Договір про основи добросусідства і співробітництва” між Україною та Угорською Республікою. За десять років незалежності такі або подібні угоди було вироблено і підписано з усіма державами, що межують з Україною на суші та на морі, а також з рядом держав далекого зарубіжжя.

Україна є активним членом СНД, постійно ініціюючи або підтримуючи важливі для країн-учасниць пропозіції: ідею про створення зони вільної торгівлі, програму дій по розвитку СНД на перспективу, програму країн СНД по боротьбі з міжнародним тероризмом і екстремізмом тощо.

Важливими з точки зору забезпечення обороноздатності України є її стосунки із США, а також блоком НАТО. Перші контакти України з НАТО відбулися восени 1991 р. У січні 1992 р. представник України вперше прийняв участь у зустрічі Робочої групи високого рівня Ради Північно-Атлантичного Співробітництва (РПАС). 22-23 лютого 1992 р. відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО М.Вернера до Києва, в ході якого Україна була офіційно запрошена до участі в РПАС на постійній основі. 8 червня 1992 р. Л.Кравчук, а 1 черня 1995 р. Л Кучма здійснили візити до штаб-квартири Альянсу в Брюсселі.

8 лютого 1994 р. Україна, оцінивши ініційовану НАТО Програму “Партнерство заради миру (ПЗМ)” як важливий елемент загальної структури європейської стабільності і безпеки, що спрямована на подальший розвиток і практичне поглиблення стосунків Альянсу з країнами-членами РПАС, а також з іншими зацікавленими країнами ОБСЄ в галузі оборони, військового співробітництва та миротворчих операцій, першою з країн СНД підписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керівництву НАТО Презентаційний документ з приводу власної участі у програмі ПЗМ.

У поглибленні взаємостосунків між Україною і НАТО слід особливо виділити 1995 р., оскільки у червні Генеральний секретар НАТО і Міністр закордонних справ України обмінялися відповідними листами, які фактично склали першу Індивідуальну програму партнерства (ІПП-95) між Києвом і Брюсселем, розраховану на 1996-1998 рр. Спільна заява обох сторін, датована 14-м вереснем 1995 р., що була офіційно схвалена на спеціальному засіданні Північно-Атлантичної Ради (ПАР) НАТО, задекларувала наявність розширених і поглиблених відносин між ними, які наприкінці 1996 р. піднялися до рівня особливих та ефективних, заклавши основу для проведених 20 березня 1997 р. офіційних двосторонніх переговорів щодо формалізації особливого партнерства між Україною і НАТО.

Важливими етапами у розвитку співробітництва Україна — НАТО стали засідання ПАР 14 вересня 1995 р. та 20 липня 1997 р. за участю Міністра закордонних справ України Г.Удовенка, ряд політичних і спеціальних консультацій між Україною і НАТО у форматі «16+1», що відбулися протягом 1995-1997 рр., а також перший офіційний візит Генерального секретаря НАТО Х.Солани в Україну 15-16 квітня 1996 р. 3 червня 1996 р. у Берліні міністри закордоних справ держав-членів Альянсу прийняли рішення про створення у Києві за згодою української сторони Інформаційного центру НАТО (першого у столицях країн-партнерів по РПАС), що помітно активізувало інформаційну діяльність Брюсселя з метою подальшої оптимізації відносин у загальній системі Україна—НАТО. Між Україною і НАТО було підписано Меморандум про заснування Центру інформації і документації НАТО в Києві, офіційне відкриття якого відбулося 7 травня 1997 р. під час другого офіційного візиту в Україну Генерального секретаря НАТО Х.Солани.

Політично значною подією, розрахованою на перспективу взаємного співробітництва, стало підписання у Мадриді 9 липня 1997 р. Президентом України Л.Кучмою та лідерами всіх держав-членів Альянсу Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. 5 грудня того ж року Указом Президента була заснована місія України при НАТО.

Україна прагне і далі поширювати контакти з НАТО. Однак, це не означає, що всі дії НАТО Україна підтримує беззастережно. Події березня-червня 1999 р., пов’язані з реалізацією блоком НАТО військової операції “Союзницька сила” проти Союзної Республіки Югославії є цьому підтвердженням. Реакція українських владних органів (особливо законодавчої гілки влади) свідчила про те, що військова операція НАТО, проведена без санкції Ради Безпеки ООН, ними не схвалюється.

Важливим компонентом, що може ефективно впливати на зміцнення політичного потенціалу обороноздатності країни є політичні партії. Політичний плюралізм, як принцип існування демократичної держави, успішно реалізується в нашій країні. За роки незалежності відбулося бурхливе зростання кількості партій: якщо на початку 1993 р. зареєструвалося 18 партій, то через рік — 30, у 1998 р. існували вже 54 партії, а у 2001 р. — понад 100. Загальна ж чисельність іхніх членів коливається в межах 1-1,5 млн. чоловік. Найчисельнішими є Аграрна партія України — 172 тис. членів, КПУ — 142 тис. , СДПУ (о) — близько 120 тис., НДП — близько 90 тис. членів.

До середини 1990-х років в Україні склалося п'ять основних політичних блоків: консервативно-комуністичний, соціал-ліберальний, націонал-демократичний, націонал-державний, націонал-радикальний. Але більшість партій являли собою штучні утворення, які часто діяли не як політичні організації, а як групи підтримки того чи іншого лідера, частина їх носила регіональний або корпоративно-клановий характер. Партійну думку звичайно визначали не глибокі соціально-економічні інтереси, а воля лідерів. Максимальну консолідацію проявили ліві сили, що допомогло їм отримати найбільшу кількість голосів на парламентських виборах 1994 і 1998 рр. Однак жодна з політичних партій або коаліційний блок, представлені у парламенті, не змогли створити парламентської більшості і взяти на себе політичну відповідальність за ситуацію, що склалася в народному господарстві і суспільстві. Характерно і те, що навесні 1998 р. опитування суспільної думки показали: тільки 7,7% дорослих громадян України бажають бути членами будь-яких партій.

Крім того, нові партії, що виникли одразу у великій кількості, відштовхували маси ще й тим, що їх керівники поверхово і одноманітно критикували владу, соціалістичне минуле, націоналістичну альтернативу, один одного або лише лівих. Відчувалось, що багато хто з лідерів політичних партій борються за кар’єру, за крісло для себе, виявляючи небажання і нездатність поліпшити життя народу і держави. Масовими організаціями залишались лише комуністи, соціалісти, рухівці.

Таким чином, слід відмітити, що процес партійного будівництва в Україні продовжується і поки що партії, суспільні організації не мають суттєвого впливу на формування політичного потенціалу обороноздатності України, але вони мають можливість його посилити у майбутньому.

Нарешті, політичний потенціал обороноздатності країни залежить від політичної свідомості і політичної культури громадян держави. У змістовному плані більшість дослідників розглядають політичну свідомість як багатомірне, внутрішньо суперечливе та багаторівневе утворення, що в узагальненій формі відбиває рівень знайомства суб’єкта з політикою та раціонального до неї ставлення. З іншого боку, політична свідомість являє собою суб’єктивні підвалини політичної системи і політичного процесу, їх людську основу, яка суттєво впливає на події в суспільстві, у тому числі на проблеми забезпечення обороноздатності держави.

Щоб зрозуміти, яким чином враховувати можливості впливу політичної свідомості на політичній потенціал, слід уявити її феноменологічни аспекти, структуру та рівні. З точки зору суб’єктів-носіїв політичної свідомості в сучасній політичній науці прийнято розрізняти масову політичну свідомість, групову політичну свідомість та індивідуальну політичну свідомість. При цьому наголошується на їх органічному взаємозв’язку, взаємозалежності та взаємовпливові.

Масова політична свідомість визначається як особливий, політизований сегмент масової свідомості, як масова свідомість, що має актуальний політичний зміст і може викликати відповідні політичні наслідки. Структурно масова політична свідомість включає два основних компоненти: статичний і динамічний. Статичний компонент включає типи цінностей і загальні орієнтації, а динамічний – типи масових настроїв. В конкретному виразі це, по-перше, рівень очікувань людей і оцінка ними своїх можливостей впливати на політичну систему з метою реалізації наявних очікувань. По-друге, це соціально-політичні цінності, що лежать в основі ідеологічного вибору (справедливість, демократія, рівність, стабільність тощо). По-третє, це мінливі думки та настрої, що зв’язані з оцінкою реального їх положення, діяльності уряду, політичних партій, лідерів і таке інше. Найбільш поширений способом вивчення масової політичної свідомості є опитування або референдуми.

Групова політична свідомість визначається як узагальнена свідомість тих чи інших організованих великих і малих груп (класів, національно-етнічних утворень, еліт, груп тиску та ін.), які є суб’єктами політичного процесу. Виходячи з об’єктивного місця групи в політичній системі суспільства і особливостей групової самосвідомості, така політична свідомість представляє собою сукупність уявлень, що визначають зміст, спрямованість та інтенсивність політичної діяльності відповідної соціальної групи. В структурному плані у груповій політичній свідомості можна виділити політичні позиції та ідеологічні переконання, що є домінуючими в конкретній суспільній групі. Основою для вивчення змісту групової політичної свідомості є аналіз документів політичного характеру, що виходять від відповідної групи. Це можуть бути різні програми, заяви, декларації тощо.

Індивідуальна політична свідомість визначається як властивість і якість особистості, політичної людини, яка здатна тим або іншим чином сприймати політику, оцінювати її та цілеспрямовано діяти в політичному полі. Тут найбільш суттєвим є дослідження суб’єктивно-психологічних особливостей, типових характеристик та структурних елементів політичної свідомості і поведінки людей в політиці як особливій сфері діяльності. Особливою проблемою є вивчення процесів політичної соціалізації особистості, способів оволодіння особистістю здобутками масової та групової свідомості і вироблення своєї власної політичної свідомості на індивідуальному рівні. Вивчення індивідуальної політичної свідомості дає можливість прогнозувати індивідуальну політичну діяльність і політичну поведінку невеликих суспільних груп.

Аналіз механізмів, що управляють функціонуванням політичної свідомості на індивідуальному рівні і практично формують її, дозволяє визначити в ній дві групи компонентів: мотиваційні компоненти (політичні потреби, цінності, настанови, почуття та емоції); пізнавальні компоненти (знання, інформованість, зацікавленість в політиці, переконання), що істотно можуть впливати на політичний потенціал обороноздатності країни. Тому, щоб уявити дійсне ставлення суспільства до проблем оборони, потрібно ретельно вивчати політичну свідомість у всіх її проявах. Найбільш ефективним способом вивчення індивідуальної політичної свідомості є особистісно-психологічне дослідження і класифікація соціально-політичних типів особистості за шкалою їх відношення до політики.

Важливим напрямом вивчення політичної свідомості є аналіз її побутового та ідеологічного рівнів. Побутова політична свідомість відрізняється цілим рядом специфічних властивостей: розмитістю, плутаністю і суперечливістю, фрагментарністю, несистематизованістю, надмірною емоційністю, стіхійністю, непередбачуваністю та ін. Її основним джерелом є побутові уявлення про політику в межах життєвого здорового глузду. Одночасно, вона характеризується стійкістю і особливою інерційністю впливу на політичну поведінку.

На відміну від побутового, ідеологічний рівень політичної свідомості грунтується на чіткій цілісній системі раціональних поглядів та світоглядних позицій, якими пояснюється політична дійсність на основі тої чи іншої ідеологічної концепції. Перехід від побутової до ідеологічної політичної свідомості представляє собою суттєвий показник соціально-політичного розвитку суб’єктів політичного процесу.

Якщо політична свідомість визначає тільки те, як людина бачить політичні явища і процеси, то в політичній культурі концентруються усталені позиції, норми і настанови на політичну діяльність. Політичною діяльністю визначається перехід від усвідомлення політичних процесів і явищ до участі в них. В структурном плані політична культура представляє собою єдність трьох груп політичних орієнтацій суб’єкта політики: пізнавальні орієнтації, що охоплюють знання про політику та політичну систему, її ролі та носіїв цих ролей, закономірності її функціонування; емоційні компоненти, в котрих відобиваються почуття, які переживає суб’єкт по відношенню до політичної системи, її функцій, учасників та їх діяльності; оцінювальні орієнтації, зміст яких полягає в особистому ставленні до політичної системи, суб’єктів та об’єктів її функціонування. Тобто, в структурном плані політична культура є системою орієнтацій, які американські політологи Г.Алмонд і С.Верба визначають як пізнавальні, емоційні та оцінкові. Інакше кажучи, в політичній культурі фіксується та сторона політичної свідомості, що зорієнтована на практичну політичну діяльність.

Політичну культуру, так само як і політичну свідомість, розрізняють за трьома основними рівнями: масовим, груповим та індивідуальним у відповідності до того, хто є її носієм – суспільство в цілому, суспільна група чи індивід. На конкретних характеристиках масової (загальносуспільної) політичної культури позначається соціальна однорідність (або неоднорідність) суспільства, яка суттєво впливає на політичний потенціал обороноздатності країни.

В української політологічній літературі останніх років зазначається, що поряд з соціально-груповою неоднорідністю українського суспільства суттєвий вплив на його політичну культуру мають регіональні особливості. Тому досить умовно можна говорити про загальносуспільну, загальнонаціональну політичну культуру українського суспільства. Це обумовлено тим, що Україна органічно увібрала в себе соціально-політичні цінності західноєвропейської та східноєвропейської політичних культур. Історично Україна була поділеною не тільки між різними країнами, а й різними культурами. На цій підставі окремі дослідники роблять висновок, що українська політична культура має маргінальний характер.

В кожному суспільстві одночасово може функціонувати декілька політичних культур: загальносуспільна (або переважаюча) політична культура, субкультури та контркультури. Така диференціація політичної культури може базуватися на соціально-класових, національно-етнічних, релігійних та інших відмінностях між соціальними спільнотами та окремими людьми. В складній і суперечливій політичній культурі українського суспільства можна виділити декілька своєрідних субкультур. З одного боку, це субкультури різних суспільних груп, з іншого – це субкультури, що сформувалися на основі західноєвропейських та східноєвропейськи соціально-політичних впливів, що можуть розглядатися як самостійні культури або контркультури. Все це відповідним чином проявляється у ставленні різних соціальних верств до обороноздатності країни, служби в її Збройних Силах.

1.3. Економічний потенціал забезпечення обороноздатності України

як чинник досягнення надійного стану національної безпеки

Таким чином, щоб адекватно уявити собі дію політичного потенціалу обороноздатності України потрібно здійснювати інтегральний аналіз всіх його компонентів, оскільки тільки на такій основі можна уявити його слабкі і сильні сторони та спрямувати зусилля суспільства і держави на подолання проблем, що стосуються забезпечення обороноздатності України.

За оцінками міжнародних експертів, наприкінці 1980-х років серед колишніх республік, що входили до складу СРСР, Україна мала найвищий індустріальний, аграрно-технологічний, науковий та інтелектуальний потенціали. За дослідженнями Дойче Банку економічний потенціал України у десятибальній системі за 10 показниками оцінювався у 8,3 бали, у тому числі: можливості індустріального розвитку — у 9 балів, аграрного — 10, рівень розвитку сировинної бази — 8, інфраструктури — 8 балів. Потенційні можливості промисловості давати валютний прибуток було оцінено у 6 балів, сільського господарства — 7, добувних галузей — 8. Звернемо увагу й на те, що економічний потенціал інших республік дістав значно нижчу оцінку: Латвії, Естонії та Литви — 7,7 бала, Росії —7,3, Білорусії та Казахстну — 5,5 бала.

Дійсно, за період перебування у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу Україна досягла істотних результатів у розвитку практично всіх галузей економіки. Однак за її високими показниками приховувався ряд серйозних дефектів, які в умовах незалежності виявилися надзвичайносерйозними. Значна кількість підприємств мала гігантскькі розміри і задовольняла своїми виробами більшу частину потреб СРСР. Загальносоюзним міністерствам було підпорядковано більше 2 тис. підприємств. Після розпаду СРСР вони виявилися майже нікому непотрібними, у них відразу почалися труднощі з фінансуванням і матеріально-технічним постачанням. Спостерігалася велика нерівність соціально-економічного розвитку регіонів, територіальний розподіл праці і міжрайонна інтеграція були малоефективні, а місцеві ресурси використовувались обмежено і однобічно. Істотно відставали в індустриальному розвитку Волинська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька області.

Промисловість України виробляла не більш 20% завершених, готових до використання виробів. Основна частина її продукції — це напівфабрикати, комплектуючі вироби, призначені для завершення їх виробництва в інших республіках. Після 1991 р. були зроблені кроки з метою виходу з налагодженої системи господарських зв’язків у межах колишнього Радянського Союзу в ім’я посилення незалежності держави не лише в політичній, але і в економічній площині, почалася переорієнтація економіки на Захід. Однак ця нова економічна стратегія дорого обішлась Україні, оскільки на Заході її продукція була неконкурентоспроможною, а припинення традиційних зв’язків з Росією та іншими республіками колишнього СРСР залишило сотні підприємств без споживачів і належного фінансування. Це викликало обвальне падіння значної частини виробництва. Негативну роль зіграло і те, що Україна мала обмежені запаси газу і нафти останні 30 років їх транспортували зі Сходу і Півночі СРСР, за цінами, які набагато поступалися світовим. Після розпаду союзної держави наслідком цього стали відсутність енергозберігаючих технологій, значне збільшення вартості продукції українських підприємств, підвищення сукупних витрат виробництва, значне зменшення національного доходу. Різко Скоротився обсяг добування вугілля. А це, як і скорочення використання атомної енергії після Чорнобильської катастрофи, в цілому підривало енергетичний баланс держави. В результаті недостача енергоносіїв та енергопостачання стали найвужчим місцем української економіки, значною мірою поглибили її кризовий стан. Негативно позначився на економцці України й пізній вихід з рубльової зони, збереження “прозорових” кордонів. Все це, а також штучно занижений курс національної валюти стосовно рубля і долара дозволив за безцінь вивозити з України величезні багатства. Крім того, рівень менеджменту українських фахівців не відповідав вимогам сучасної епохи, що призвело до того, що підприємства України виявилися неспроможними зайняти свою економічну нішу на світовом ринку. Негативною реальністю постсоціалістичної України стало падіння валового внутрішнього продукту (ВВП). Почалася гіперінфляція з відповідними наслідками для економіки та народу України. Починаючи з 2000 р. фіксується деяке покращання економічного стану в Україні, але це лише початок виходу з кризи, оскільки основний економічний показник – ВВП – у 2000 р. становив близько чверті від рівня 1990 р., тобто, падіння становило близько 70%. Для порівняння — у роки великої депресії 1928-1930 рр. у США падіння складало 25%, а в СРСР у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. – 32%. В 1946 р. падіння виробництва в зруйнованій війною Німеччині становило 44% до її довоєнного рівня.

Природно, що такі економічні умови відбивалися на рівні фінансування Збройних Сил України. На мал. 1.1 наведені оборонні витрати в 1999 р. в розрахунку на одного громадянина. Вони свідчать про суттєву недостатність фінансування потреб Збройних Сил, про значне відставання України від індустріально розвинутих країн світу, що, безумовно, мало негативні наслідки для обороноздатності України. А якщо привести дані про оборонні витрати в розрахунку на одного військовослужбовця на рік, то неприємна для України картина лише посилюється. США витрачають 190100 $, Великобританія – 170650$, Німеччина – 94000$, Франція – 90500$, Польща – 18350$, Угорщина – 14750$, Туреччина – 12700$, Росія – 3750$ в розрахунку на одного військового, а Україна – тільки 1550$.

Мал. 1.1. Оборонні витрати в 1999 р. в розрахунку на одного громадянина

В сучасних умовах Україна намагається подолати економічну кризу. Основні зусилля зосереджуються на:

ліквідації залишків командно-адміністративної системи господарювання;
структурній перебудові (реструктуризації) національного комплексу;
прискореному проходженні Україною основних етапів розвитку ринкової економіки;
стабілізації та розвитку продуктивних сил;
піднесенні життєвого рівня народу;
стимулюванні економічного розвитку шляхом науково-технічного прогресу;
налагодженні економічних зв’язків з іншими країнами;
залученні вільних капіталів (інвестицій) у виробництво;
боротьбі з корупцією.

Все це буде повинно сприяти як зростанню економічного потенціалу України, так і посиленню її обороноздатності.

Обороноздатність держави суттєво залежить від можливостей її оборонного комплексу, спроможності виробляти сучасну зброю і різноманітну військову техніку. У спадщину від колишнього Радянського Союзу Україні дісталася майже третина всього його військово-промислового комплексу (ВПК) і близько 20% його наукових центрів. ВПК складали 3594 підприємства, які входили до семи машинобудівних і дев'яти оборонних міністерств колишнього СРСР. На них працювало 2,7 млн. чоловік, вироблялася третина ВВП України. Виключно військову продукцію випускали 700 підприємств, у тому числі 205 виробничих об'єднань (ВО) і підприємств, 139 науково-дослідних і проектних організацій, на яких працювало 1 млн. 450 тис. чоловік. Україна виробляла 17% усієї військової продукції СРСР. Підприємства ВПК України спеціалізувалися в сфері виробництва ракетно-космічної техніки, суднобудування, транспортної авіації, бронетанкової та інженерної техніки, спеціальних радіотехнічних систем. Разом з тим в Україні не вироблялися такі важливі види озброєння, як винищувальна, штурмова і бомбардувальна авіація, зенітно-ракетні комплекси, артилерійські системи та ін.

Безумовно, настільки значний військово-промисловий комплекс був надто обтяжливим для України. Відповідно, на початку 1990-х рр. цілком логічною виявилась ідея щодо необхідності проведення широкомасштабних конверсійних процесів.

В Україні була розроблена конверсійна стратегія на державному рівні, яка містила в собі 22 цивільні програми, які поєднували 550 підпрограм по організації розробки і виробництву товарів народного споживання. Для фінансування конверсійних програм, які планувалося здійснити головним чином на протязі 1993-1996 рр., передбачалося виділити 600 млрд. крб. (у цінах 1993 р.).

Деякі позитивні результати були досягнуті. У процесі реалізації конверсійних програм було впроваджено близько 2000 нових виробничих процесів, понад 1000 нових зразків цивільної продукції (від тролейбусів до устаткування для цукрової промисловості) і понад 3000 нових зразків товарів широкого вжитку (від міні-тракторів до відеомагнітофонів).

Однак у цілому переорієнтація військового виробництва на випуск продукції цивільного призначення відповідно до розроблених державних цільових програм не дала очікуваних позитивних результатів. Для виконання конверсійних заходів фактично надходило не більш 20-30% від запланованих коштів, і ці кошти використовувалися більшістю підприємств для збереження наявних виробничих потужностей і для зарплати. Майже половину коштів з фонду фінансування конверсії одержували підприємства, що не мали ніякого відношення до ВПК. У зв'язку з недостатністю і неритмічністю фінансування (наприклад, у 1994 р. на программу конверсії було виділено близько половини від запланованих коштів), виробничі потужності оборонних підприємств були використані на 5-80% від їхньої проектної потужності. У бюджеті 1996 р. на виконання 200 програм, передбачених “Основними напрямками розвитку ВПК”, було виділено усього лише 80 млн. дол. США, що еквівалентно вартості одного бомбардувальника. Загалом, обіцяні фінансові потоки для здійснення конверсійних програм виявилися далеко недостатніми.

Для ”оборонки” почалися скрутні часи. До 1994 р. рівень обсягів виробництва ВПК зберігався практично за рахунок продукції широкого вжитку, але вже в 1994 р. він зменшився в два рази. Співвідношення між виробництвом озброєння і військової техніки (ОВТ) і товарами народного споживання складало 4:96, що свідчило про значну деградацію науково-технічного потенціалу ВПК.

Та й сам ВПК України почав зменшуватися. На початку 1996 р. він нараховував 400 підприємств і виробляв близько 7% продукції від обсягів 1991 р. На початку 1997 р. тільки близько 150 підприємств займалися розробкою і виготовленням продукції оборонного призначення, а число працюючих на них склало 57 тис. чоловік.

Непродумана конверсія, що досягала на більшості вітчизняних підприємств практично ста відсотків, нанесла ВПК непоправний збиток. Темпи конверсії, наприклад, у США і Німеччині не перевищують 2-5% на рік. Конверсія за тими сценаріями, що трапилися в Україні, суттєво підірвала економічні основи забезпечення обороноздатності держави. Безпрецедентне зменшення виробництва, в тому числі військового, у будь-якій країні має наслідком падіння ВВП, скорочення державного бюджету, зменшення зайнятості, ріст безробіття, падіння життєвого рівня населення, зростання соціальної напруженості в суспільстві тощо. Природно, Україна не є виключенням із світових правил.

Скорочення державного бюджету автоматично веде до скорочення витрат на оборону. Основний замовник ВПК не одержує від держави коштів на здійснення закупівлі озброєння і військової техніки (ОВТ). Так, на утримання мобілізаційних потужностей у 1994 р. було виділено всього 10% коштів від запланованих, а в 1995 р. - взагалі 8,9%. В Україні державне оборонне замовлення скоротилося в 1998 р. на 90% від розмірів 1991 р. Через обмежене фінансування Міністерства оборони припинено виконання значної частини науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР). Наприклад, якщо в 1995 р. розроблялося близько 600 НДДКР і в них брало участь 133 науково-дослідних інститути (НДІ) і конструкторських бюро (КБ), то в 1996 р. здійснювалося тільки 318 НДДКР, кількість виконавців зменшилося до 86 НДІ і КБ. Більш того, протягом року Міністерство оборони через відсутність коштів змушене було призупинити ще 130 НДДКР. На мал.1.2 представлена структура військового бюджету в країнах НАТО і Україні в 1990-х рр. Як видно, частка закупівлі озброєння і військової техніки, проведення дослідно-конструкторських робіт в Україні дуже низька. Все це істотно відбивається на обороноздатності країни.

Мал.1. 2. Типова структура оборонного бюджету в 1990-і рр.

Існують гранично-критичні показники стану збройних сил, засновані на світовій практиці, які свідчать про те, що частка новітніх зразків зброї і бойової техніки повинна складати не менш 60%. В Україні ці показники нижчі. За оцінками фахівців, 80% ракетної артилерії, 50% протитанкового озброєння, 70% військових кораблів в Україні застаріли і вимагають заміни.

Варіантом отримання коштів з метою фінансування національного ВПК та часткового забезпечення потреб Збройних Сил України став експорт ОВТ. На мал. 1.3. представлена динамика експорту Україною ОВТ за роки незалежності на світовому ринку озброєнь.

Мал. 1.3. Динамика експорту ОВТ Україною у 1992-2000 рр. ( у млн. дол.)

Завдяки збереженому військово-економічному потенціалу, Україна змогла потіснити багатьох експортерів ОВТ і зайняти почесне дев'яте місце у світі за результатами військово-технічної діяльності у 1994-1998 рр. (див. табл. 1.3). При цьому необхідно враховувати, що Україна торгувала не тільки новою, але і раніше зробленою зброєю.

Зрозуміло, що в сучасних складних умовах пермантної економічної кризи без подальшого просування на світовій ринок ОВТ український ВПК не зможе зберегти свій науковий, виробничий, кадровий потенціал, не зможе зберегти ті технології, що дозволять Україні завтра зайняти гідне місце на світовому ринку взагалі. Цьому ж вчить і світовий досвід.

Так, у Франції ще з часів Шарля де Голля створення промисловості озброєнь відбувалося з врахуванням її майбутньої експортної орієнтації. Реалізація військової програми вимагала величезних коштів, і французька влада, прагнучи зменшити тягар військових витрат шляхом скорочення витрат на одиницю озброєння, свідомо вибрали курс на заохочення експорту військової продукції державних і приватних компаній.

В даний час експорт озброєнь і військової техніки впливає на розвиток військового виробництва в країні. Продаж зброї використовується як можливість отримати додаткові кошти для підтримки високого завантаження виробничих потужностей підприємств багатьох військово-промислових фірм, підвищення рентабельності військового виробництва. Немаловажно і те, що розширення продажу зброї дає можливість деякою мірою підтримувати зайнятість у країні, а на випадок надзвичайних обставин створює оптимальні можливості для мобілізаційного розгортання промисловості.

Таблиця 1.3

Найбільші експортери озброєнь (у млн. дол.)

Країна	1998	1997	Сума за 1994-1998 р.	Місце за 1994-1998 р.
США	12342	12404	53882	1
Франція	3815	2404	10585	3
Росія	1276	2956	12260	2
ФРН	1064	686	7211	5
Великобританія	673	3238	8913	4
Голландія	506	551	2344	7
Україна	449	516	1541	9
Італія	298	442	1742	8
Іспанія	221	637	1343	11
Канада	217	137	1394	10
Китай	156	338	2826	6
Ізраїль	147	292	1017	12
Бельгія	51	89	600	15
Білорусь	16	516	693	14
Чехія	16	30	744	13

Вихід ВПК України з кризи сприятиме забезпеченню надійної військово-економічної безпеки країни, під якою потрібно розуміти сукупність умов і факторів, що забезпечують своєчасне і надійне задоволення поточних і перспективних військово-економічних потреб України. Її можна також охарактеризувати, як здатність країни в будь-яких ситуаціях парирувати зовнішні і внутрішні загрози військово-економічного характеру.

Основними військово-економічними інтересами України можна вважати: створення процвітаючої економіки як основної умови військово-економічної діяльності держави; здатність задовольнити потреби армії і флоту в озброєнні, військовій техніці й інших матеріальних засобах як у мирний, так і у воєнний час шляхом використання внутрішніх джерел; здатність військової економіки до саморозвитку з метою найбільш повного задоволення поточних і перспективних потреб держави; наявність мобілізаційних можливостей як в оборонній промисловості, так і в економіці в цілому.

Звідси випливають пріоритетні напрямки науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, що повинні здійснюватися ВПК України:

n модернізація існуючих систем озброєнь;

n створення перспективних зразків озброєнь;

n розвиток систем і засобів бойового керування, зв'язку і розвідки, радіоелектронної боротьби, високоточної зброї;

n всебічний розвиток технологій і систем подвійного призначення (військового і цивільного).

Рішення цих задач буде більш успішним, якщо підприємства українського ВПК будуть більш активно виходити на світовий ринок, враховуючи наявність в Україні ряду розробок світового рівня. Мова йде, насамперед, про такі галузі, як авіа -, ракето -, танко-, суднобудування, а також радіоелектроніку, обчислювальну техніку і засоби зв'язку.

Авіаційна промисловість. Україна є однією з дев'яти країн світу, здатних розробляти і виробляти літаки. Провідними організаціями в даній галузі є: Асоціація державних авіапідприємств Укравіа, Авіаційний науково-технічний комплекс (АНТК) імені О.К. Антонова, Київське ВО ім. Артема, ВО Мотор-Січ, Київський завод Авіант, Харківський авіазавод, Харківське агрегатно-конструкторське бюро, Жулянський машинобудівний завод та ряд інших.

Авіаційна галузь займає провідні позиції в розробці транспортних і військово-транспортних літаків. Літак Ан-70, за оцінками фахівців, випереджає свої закордонні аналоги: Геркулес (США), FLA (Західна Європа) на 8-10 років. Основне призначення цієї багатофункціональної машини - транспортування широкої номенклатури вантажів, включаючи великогабаритні загальною масою до 47 тонн, особовий склад (300 військовослужбовців), а також повітряне десантування парашутистів (100 чоловік) і техніки.

Відмінними рисами Ан-70 є можливість його тривалої автономної експлуатації у відриві від аеродрому базування, з можливістю злету/посадки на малопідготовлені ґрунтові площадки довжиною 600-900 м. Вражають габарити вантажної кабіни цього літака: висота - 4,1 м, ширина по підлозі - 4 м, довжина з рампою - 22,4 м, площа підлоги - 89 кв. м., загальний обсяг - 425 куб.м.

На базі дослідного зразка Ан-70 АНТК імені О.К. Антонова розробило кілька модифікацій цього літака.

Серед них:

n паливозаправник (три точки заправлення), який здатний дозаправляти у польоті літаки і вертольоти різних типів;

n літак радіолокаційного огляду і далекого виявлення;

n патрульний літак з терміном баражування до 12 годин;

n цивільний літак з чотирма двигунами ТВВД Д-27;

n цивільний літак із двома ТВВД Д-27;

n конвертований літак з можливістю швидкої реконфігурації з вантажопасажирського варіанту (150 чоловік і 15 тонн вантажу) у вантажний (30 тонн).

Орієнтована потреба в цьому літаку: Бельгія - 12, Великобританія - 45, Німеччина - 75, Іспанія - 36, Італія - 44, Туреччина - 26, Франція - 50 одиниць.

У створенні і виробництві Ан-70 приймають участь, крім АНТК і Мотор-Січі, 203 підприємства (136 російських, 56 українських і 11 узбецьких, а також кілька підприємств з інших країн СНД), що об'єдналися в міжнародний консорціум Середній транспортний літак. Ціна серійного Ан-70 може бути в межах 46 млн. доларів, у той час як американський С-17 коштує майже 250 млн. доларів. С-130J коштує приблизно стільки ж, як і Ан-70, але може бути використаний лише для тактичних цілей. Орієнтована вартість FLA - близько 80 млн. доларів.

Ведеться підготовка серійного виробництва сучасного літака Ан-140, попит на який на світовому ринку оцінюється в 20-25 млрд. дол. Вартість цього літака буде на 40% менше вартості закордонних аналогів. В найближчі роки потреба в цих літаках складе 1500 одиниць, на 10-15-літню перспективу - 5000 одиниць. Україна виграла міжнародний тендер і почало в 1998-1999 р. виробництво літака Ан-140.

Великий науково-технічний і виробничий потенціал має авіаційне моторобудування. Воно здатно виробляти широкий спектр двигунів для літаків і вертольотів. Двигуни запорізького АТ Мотор-Січ використовуються на літаках майже 60 країн світу.

Значних успіхів галузь досягла в розробці унікальних технологій, як військового, так і подвійного призначення. На підприємствах працюють висококваліфіковані фахівці з розробки і виробництва бортових систем для літаків Су-27 і МіГ-29, літаків військово-транспортної і транспортної авіації, вертольотів Ка-50.

Ракетно-космічна галузь. Провідними організаціями в даній галузі є: НАН України, НДІ Квант, міжгалузевий НДІ проблем механіки Ритм, державне ОКБ Південне ім. М.К. Янгеля, Дніпропетровське ВО Південмаш, ВО Топаз, ВО Комунар, Український НДІ технології машинобудування, центральне КБ Арсенал, НВО Хартрон та ін.

Ракета-носій Зеніт, розроблена ОКБ Південне і вироблена ВО Південмаш у кооперації з Російською Федерацією, є основою міжнародних проектів Морський старт і Глобал старт. В часи Радянського Союзу Зеніти були відомі на Заході під абревіатурою SS-18, а в Пентагоні вони одержали символічне позначення Сатана. Ці ракети мають здатність нести більш десяти ядерних боєголовок і наносити удари на відстані половини окружності земної кулі. Крім того, Зеніти використовувалися для запуску радянських розвідувальних супутників. З позицій провідних спеціалістів, на сьогоднішній день це одна з найбільш надійних у своєму класі ракет.

Світовими конкурентами українських Зенітів є російський Протон, китайська ракета Long March, японська Н-2, французька Ariane і американські Delta і Atlas.

У іноземних фірм великий інтерес викликає розроблена в ОКБ Південне ракета-носій Циклон, призначена для запуску супутників середнього класу.

Величезний інтерес в усьому світі викликають космічний комплекс радіоелектронної розвідки Цілина, народногосподарські космічні апарати Ресурс і Океан, системи керування ракетами й орбітальними станціями, оптикоелектронні системи і прилади ракет, устаткування для виробництва композиційних волокон та ін.

За підрахунками експертів, на початку третього тисячоріччя сумарний обсяг ринку телекомунікаційних супутників перевищив 50 млрд. доларів. Так, передбачається, що за кожен запуск Sea Launch Corp. одержить від замовника від 50 до 70 млн. доларів, а за планами Морського старту таких запусків у рік буде не менш шести.

Танкобудування. Ведучими організаціями в даній галузі є: Харківське КБ машинобудування ім. Морозова, КБ артилерії, Харківське державне підприємство Завод ім. Малишева, Київське ОКБ Буддормаш, Кременчуцьке ВО вагонобудування, Київський завод інженерних машин, Київське АТ АТЕК, АТ Новокраматорський машинобудівний завод, АНВП Луганські акумулятори, Харківське агрегатно-конструкторське бюро, державна холдингова компанія Луганськтепловоз, Шостківський завод Імпульс, Ізюмський приладобудівний завод та ін.

Конструкторські та виробничі підприємства танкобудування України здійснили великий внесок у проектування та створення гусеничної техніки військового і цивільного призначення (Т-34, Т-54, Т-64, Т-80 УД), плавучих транспортерів, легких гусеничних шасі, самохідних гаубиць та іншої артилерійської зброї, тракторів, тягачів. Українським фахівцям належить пріоритет у розробці надійних двигунів потужністю до 1500 к.с., завдяки яким стало можливим освоєння виробництва не тільки танків, а і сучасних інженерних машин (гусеничних транспортерів, всюдиходів-амфібій, самохідних поромів, засобів інженерної розвідки і розмінування, створення інженерних загороджень, фортифікаційного устаткування позицій, рубежів і районів) та іншої техніки для сухопутних військ.

Незважаючи на те, що досвід локальних війн 1990-х рр. показав зростання ролі в збройній боротьбі засобів повітряно-космічного нападу, це не свідчить про те, що танки, як у свій час кіннота, приречені на вимирання. Вони протягом тривалого часу перебуватимуть на озброєнні різних держав світу. За прогнозами аналітиків фірми Форкаст Інтернешнл (Діффенс маркетинг сервіс (DMS) (США, штат Коннектікут) у наступні десять років уряди різних країн світу затратять приблизно 50 млрд. доларів на придбання танків. У таблицях 1.4 і 1.5 представлений прогноз експорту бронетанкової військової техніки (БТВТ) у різні регіони світу.

Таблиця 1.4

Прогноз обсягу експорту БТВТ у регіони світу (у шт.)

Регіони світу	1996-2000 р.		2001-2008 р.
	Танки	Бронемашини	Танки	Бронемашини
Близький Схід	2500	3650	2800	6900
Західна Європа	1150	2400	2300	2100
Східна Європа	-	1250	-	800
Азіатсько-Тихоокеанський регіон	650	200	800	2500
Латинська Америка	450	1000	500	1200
Африка	200	1100	250	1500
Південна Азія	300	1700	200	1150
Усього	5250	13100	6850	16250

Таблиця 1.5

Стан і прогноз експорту БТВТ у країни, що розвиваються

Роки	Танки	Бронемашини	Роки	Танки	Бронемашини
1992	1700	2400	2001	750	1800
1993	2800	2400	2002	750	1700
1994	1800	3860	2003	750	1800
1995	1500	3200	2004	750	2000
1996	1280	2880	2005	750	2500
1997	1000	2100	2006	750	2200
1998	700	2400	2007	800	1800
1999	700	2400	2008	500	1550
2000	650	2000

Тому цілком обґрунтованим є прагнення України завойовувати нові ринки зброї. У 1996 р. був укладений контракт між Україною і Пакистаном про постачання 320 машин Т-80УД. У 1999 р. контракт був повністю виконаний.

В Україна створені новий танк Т-84, який з 2000 р. взято на озброєння української армії. Причому слід зазначити, що до 95% його комплектуючих випускається в Україні. У радянський час 50% комплектуючих надходило з інших республік.

Безумовний плюс Т-84 - відносна дешевина в порівнянні з іноземними аналогами. Т-84 коштує 2,5 млн. доларів, американський «Абрамс» на мільйон дорожче, а ціна німецького «Леопарда» удвічі більше.

Перспективним напрямком діяльності для українських виробників зброї є модернізація танкового парку, оскільки модернізація танків коштує значно дешевше, ніж закупівля нових. На підставі The Мilitary Вalance 1999/2000 (видання Лондонського інституту стратегічних досліджень) складена таблиця 1.6, у якій представлені дані про наявність зразків БТВТ виробництва СРСР, Росії й України в різних регіонах і основних країнах світу на 1 липня 1999 р.

Таблиця 1.6

Кількість танків, БМП і БТР виробництва СРСР у різних регіонах світу

Регіони світу	Танки	БМП,БМД, БРМ	БТР, БРДМ
Колишні республіки СРСР	13860	13180	12070
Європа	7770	3380	3490
Близький Схід і Північна Африка	10510	5670	5380
Центральна і Південна Азія	3290	1920	1480
Східна Азія й Австралія	6460	430	4410
Карибський регіон і Латинська Америка	1940	410	930
Африка	1340	200	1080
Усього у світі:	45170	25190	28840

Радянським Союзом було продано чи передано значна кількість танків різних серій: Т-54 і Т-55 (більш 17 тис.), Т-62 (більш 4 тис.) і Т-72 (близько 7 тис.). Також було продано бронемашин БМП-1 (більш 9 тис.), БМП-2 (більш 2 тис.), БТР-50 і БТР-60 (приблизно по 4 тис.), БРДМ-1 і БРДМ-2 (близько 3 тис.).

При цьому більше всього танків (майже 10 тис.), БМП і БРМ (приблизно 5,7 тис.), БТР (близько 5,4 тис.) знаходяться в країнах Близького Східу і Північної Африки, а також у європейських країнах (приблизно 7,8 тис. танків; 3,4 тис. БМП і БРМ; 3,5 тис. БТР) і країнах Східної Азії (близько 6,5 тис. танків і 4,4 тис. БТР). Україна більш активно повинна просуватися на ці ринки, а також налагоджувати більш тісні військово-технічні зв'язки з країнами СНД.

Суднобудування. Ведучими організаціями в даній галузі є: дослідницький проектний центр суднобудування України, НВО Славутич, НВО Машпроект, Чорноморський суднобудівний завод, АТ Завод Ленінська Кузня, ВО Море, ВО Зоря, Миколаївське ВО Суднобудівний завод ім. 61 комунара, Керченський завод Затока, ВО Нептун, завод Океан, завод ім. Калмикова концерну Мусон, державне підприємство Севастопольський морський завод ім. Орджонікідзе.

Україна має сучасну високорозвинену суднобудівну галузь, яка в колишньому СРСР забезпечувала 30% всього обсягу суднобудування за тоннажем і 40% - за кількістю суден.Суднобудівники України розробляють і виготовляють військові і вантажні кораблі різного призначення (фрегати, флагманські кораблі, крейсери, мінні загороджувачі, підводні човни, транспортні рефрижератори, танкери, науково-дослідні судна, авіаносці, балкери), корабельне устаткування, корабельні силові установки, унікальні газотурбінні двигуни потужністю від 100 до 25000 квт.

Суднобудівникам важливо враховувати особливості ринку ВВТ для ВМС. Військово-морські сили або кораблі берегової охорони мають у даний час близько 160 держав світу. Однак, тільки великі морські держави мають розвинуту суднобудівну промисловість, здатну будувати бойові кораблі для власних потреб і на експорт. На початку 1990-х рр. приблизно третина обсягу світового військового кораблебудування приходилась на суднобудівну промисловість США, СРСР та деяких інших країн, у зв'язку з чим у середньому кожен четвертий корабель у світі будувався для іноземних замовників. В сучасних умовах військово-морська техніка на світовому ринку представлена, в основному, ескадреними міноносцями, фрегатами, деякими типами мінно-тральних і десантних кораблів, підводними човнами (переважно дизельними), а також бойовими і патрульними катерами різних типів, у тому числі і на повітряній подушці. При цьому на найближчі 10 років західні експерти прогнозують істотний попит у світі на цілий ряд видів військово-морської техніки. Так, потреби ВМС країн різних регіонів світу в авіаносцях оцінюється в 14 одиниць (включаючи 5 для США, 5 для інших членів НАТО і 4 для країн інших регіонів) при загальних витратах на їхнє придбання 31,6 млрд. дол. На покупку 49 есмінців світ затратить 35,512 млрд. дол. Корветів повинно бути закуплено 176 одиниць на загальну суму в 21,013 млрд. дол. На 16,783 млрд. дол. буде придбано 195 десантних кораблів. Кораблі мінно-тральних сил у кількості 127 одиниць обійдуться світові в 7,783 млрд. дол. 130 фрегатів будуть коштувати 5,987 млрд. дол., а 80 допоміжних суден - 5,287 млрд. Але найбільшу потребу світові ВМС випробують у бойових катерах - 490 одиниць при загальній ціні 4,417 млрд. дол. Підводних же човнів передбачається закупити на 71,038 млрд. дол. у кількості 118 одиниць. Таким чином, загальносвітові витрати на придбання надводних кораблів і підводних човнів тільки в найближчі 10 років повинні скласти 199,42 млрд. дол., що не може не враховуватись українським ВПК.

Радіоелектроніка, обчислювальна техніка і средства зв'язку. Провідними організаціями в даній галузі є: Українська електронна корпорація, Харківське ВО Прапор, Запорізьке ПО Радіоприлад, Київський НДІ Квант, Тернопільське ВО Оріон, Київський НВК Електроприлад, НПО Славутич, Український радіотехнічний інститут, Черкаський приладобудівний завод, АТ Лтава, Харківське ВО Протон, Донецьке ВО Топаз, Київський завод Радар, Київський завод автоматики ім. Петровского, Світловодське ВО Олімп, Запорізьке ВО Іскра, Ніжинський НВК Прогрес та ін.

Основними вітчизняними і закордонними споживачами української продукції радіоелектроніки, обчислювальної техніки і засобів зв'язку є підприємства-покупці елементної бази для різноманітних видів сучасного озброєння і військової техніки, а також продукції подвійного призначення. Разом з цим, підприємства України поставляють продукцію не тільки у вигляді окремих комплектуючих (інтегральні схеми, вихідні і проміжні підсилювачі, надвисокочастотні і безшумні прилади, електровакуумні прилади і т.п.), а і закінчені зразки в цілому (радіолокаційні станції різноманітного призначення, радіостанції, автоматизовані пункти керування, навігаційні системи, аналізатори, пеленгатори та ін.).

Україна є світовим лідером у виробництві навігаційних приладів, голівок самонаведення для ракет «земля-повітря», станцій радіотехнічного контролю, звукометричних систем артилерійської розвідки, складних систем керування, апаратури радіозв'язку, радіотехнічної і радіоелектронної боротьби, авіаційних і ракетних систем наведення.

Однак конкуренція на світовому ринку електронного устаткування військового призначення досить складна, тому що насичений продукцією повідних у даній галузі, відомих в усьому світі американських (Loral, Raytheon, Litton, Westinghouse Electric, Rockwell International, Texas Instruments, Allied Signal, ITT Industries, GTE, Harris, Unisys), французьких (Thomson, SAGEM Groupe, Dassault Electronique), англійських (GEC, Racal Electronics), німецьких (Siemens) та інших компаній. Разом з тим міністерство оборони США прогнозує стійке зростання ринку військової електроніки протягом наступних 10 років. При цьому витрати військового бюджету США на продукцію електронних фірм, за даними останніх промислових прогнозів американської Асоціації підприємств електронної промисловості (Electronic Industry Association - EIA), будуть зростати в цей період щорічно в середньому на 1,4% і збільшаться в цілому на 7,4 млрд. дол.

Існує ще один сегмент ринку ОВТ, на якому українські виробники можуть успішно просувати свою продукцію. Мова йде про те, що ВПК України повинен відповідним чином відреагувати на прояв підвищеного інтересу основних імпортерів ОВТ до новітньої ефективної високоточної зброї (ВТЗ), незважаючи на її, досить високу вартість і складність.

Частка ВТЗ в загальній кількості боєприпасів зростає: з часів війни у В'єтнамі (1964-1973 р.) з 2% до 7 % - у війні в Перській затоці (1991 р.). При цьому важливо відзначити, що частка ВТЗ у знищенні об'єктів склала 90%. Авіаційна високоточна керована зброя в найближчій перспективі реально може застосовуватися по заданих об'єктах з рубежів, що знаходяться від них на віддаленнях від 70 до 3000 км; місце старту високоточних крилатих ракет морського базування може розташовуватися на відстані 450-2500 км від об'єкта ударів.

ВТЗ - генеральний напрямок розвитку засобів збройної боротьби у ХХІ ст. За ефективністю вона заміняє тактичну ядерну зброю, але в порівнянні з нею залишається екологічно чистою. Із застосуванням ВТЗ з'явилася реальна можливість наносити хірургічні удари по точно розвіданим цілям, витрачаючи при цьому мінімальні сили і засоби. Розрахунки показують, що при застосуванні ВТЗ потрібно в 2-5 разів менше літаків, ніж при застосуванні некерованих засобів враження.

Потреби держав у сучасноій високотехнологічній і удосконаленій зброї, їх зацікавленість у ній диктуються, у першу чергу, невід'ємним правом кожного члена світового співтовариства на забезпечення своєї національної безпеки і, відповідно, прагненням будь-якої держави володіти такими збройними силами, які б найбільш повно забезпечували її обороноздатність. А відповідно до розроблених сучасною військовою теорією концепцій війн п’ятого і шостого поколінь вирішальну роль у війнах майбутнього відводиться саме ВТЗ, яка, як запевнюють фахівці, через 10-15 років почне не тільки витісняти розповсюджені нині звичайні озброєння, але й суттєво змінювати існуюче уявлення про методи ведення збройної боротьби і структуру збройних сил у цілому. Отже, держава, що не має достатньої кількісті власних високоточних засобів, залишається у стані неспроможності щодо ведення війн нового покоління. У випадку їх виникнення вона приречена на поразку.

Таким чином, незважаючи на складне становище, у якому перебуває вся економіка України, у тому числі і її ВПК, перспективні напрямки розвитку національного військово-економічного потенціалу зберігаються. Більшість критичних технологій, які були в СРСР, освоєні фахівцями ВПК України. Тому просування оборонної продукції на світовий ринок зброї, підтримка національного ВПК – обов’язок держави, який сприятиме відродженню України та зростанню її обороноздатності. Сьогодні Україна має близько 170 контрактів з 50 державами світу. До 30% контрактів стосується послуг військового і спеціального характеру. Це свідчить про те, що країна поступово виходить з економічній кризи і у майбутньому зможе забезпечити провідне місце у світовому співтоваристві.

Таким чином, слід зазначити, що зусилля України на шляху розбудови демократичної держави пов’язані з великими труднощами, які обумовлюються системною трансформацією. Але Україна і в цих скрутних умовах виявилася спроможною зберегти свою обороноздатність за допомогою переструктуризації її компонентів. Державне керівництво України постійно опікується можливостями пошуку більш ефективного використання наявних можливостей країни в ім’я миру і спокою своїх громадян. Це непросто, але необхідно. Лише таким чином Україна зможе забезпечити свою надійну обороноздатність.

Л і т е р а т у р а

Армия и общество / Сост. и общ. ред. Чалдымова Н.А и Черкасенко А.И. – М.: Прогресс, 1990.
Бегма В.М. Оборонно-промислові комплекси України та Росії: співробітництво, партнерство, конкуренція. - К.: НІУРВ, 1998.
Борохвостов В. Украина и Россия на мировых рынках бронетанкового вооружения // Арсенал ХХI века. - 2000. - №1.
Демчук П.О. Політологія. Підручник для слухачів і курсантів вищих військових навчальних закладів Міністерства Оборони України. – К.: КВГІ, 1998.
Ищук М.Н. Военная мощь государства. Проблема достаточности оборонной мощи в современых условиях. – М.: ВПА, 1989.
Лисицин Е. Про принцип оборонної достатності // Військо України. – 1993. – №7.
Маначинський О., Богданович В. Комплектування Збройних Сил України і демографічний чинник // Розбудова держави. – 2000. – №7-8.
Мунтиян В. Экономика и оборонные расходы: анализ зарубежных исследований и украинский путь развития. - К.: НИФИ, 1998.
Мунтиян В. Военно-экономическая безопасность Украины // Арсенал ХХI века. - 2000. - №1.

10. Требин М. Военно-промышленный комплекс Украины: состояние и надежды // Журналist. – 2000. – № 3.

11. Шеховцов В., Бондарчук Р. Оборонний промисловий комплекс України: стан і перспективи розвитку // Народна армія. - 1999. - 7 травня.

12. Cyberwar: Security, Strategy, and Conflict in the Information Age / contributing editors, Alan D. Campen, Douglas H. Dearth, R. Thomas Goodden. – Fairfax, Virginia: AFCEA International Press, 1996.

13. Gray Colin S. Modern Strategy. – Oxford: Oxford University Press, 1999.

14. Kennedy Paul. The Rise and Fall of the Great Powers. Economic Change and Military Conflict from 1500 to 2000. – London, Sydney, Wellington: Unwin Hyman, 1988.

Конструктор сайтов - uCoz

Розміщення Збройних Сил СРСР на територіях союзних республік

Республіка

Дивізії

Літаки

Важкі

Росія

Україна

Таблиця 1.4

Прогноз обсягу експорту БТВТ у регіони світу (у шт.)

Стан і прогноз експорту БТВТ у країни, що розвиваються

Таблиця 1.6

Кількість танків, БМП і БТР виробництва СРСР у різних регіонах світу