Політичний характер інститутів Воєнної організації держави. Збройні сили як державно-політичний інститут.  Армія і політична влада. Політологічні моделі взаємодії армії і політичної влади. Демократичний цивільний контроль з боку інститутів влади над воєнною організацією держави. Збройні Сили у політичній системі суспільства. Збройні сили у системі забезпечення національної воєнної безпеки. Нові погляди на місце та роль військової сили, армії у забезпеченні національної безпеки людини, суспільства і держави. Основні функції сучасних армій.

 

 

Армія нерідко виступала в минулому і сьогодні проявляє себе не тільки як знаряддя в руках соціально-класових сил, але і як самостійна політична сила. Проблема взаємозв'язку армії і політичної влади є однією з визначальних проблем у політиці будь-якої держави, від розв’язання якої залежать характер розвитку суспільно-політичного устрою, стабільність владних відносин і суспільства в цілому.

У цієї проблеми глибоке історичне коріння, що засвідчує її активне обговорення ще в часи античності. Міркування з приводу характеру взаємодії армії і політичної влади ми знаходимо в ряді класичних творів того часу, зокрема в “Державі” Платона і “Політиці” Арістотеля. Ще Геракліт і Демокріт відзначали тенденцію зростання впливу армії на владу всередині полісної демократії. У Корнелія Непота у творі “Про знаменитих людей”, у Плутарха в його “Життєписах”, у Гая Светонія Транквілла в «Житті дванадцяти цезарів» подано багатющий історичний матеріал про активне втручання видатних воєначальників у політичне життя античного суспільства. Полеміка навколо різних аспектів впливу армії на суспільне життя велася й мислителями епохи Відродження, а у політичній теорії Нового часу знайшла відбиття в працях Т.Гоббса, Г.Гроція, С.Пуфендорфа, Г.Гегеля та ін.

Суспільно-історична практика дає підстави розглядати армію, з одного боку, як об'єкт політики, тобто об'єкт управління і знаряддя реалізації політичних інтересів і цілей держави. З іншого боку, армія — один із суб'єктів політики, причому чинить певний вплив на маси, великі соціальні групи, партії, державну владу, політичну систему суспільства в цілому. Такий підхід дозволяє бачити в армії відносно самостійну політичну силу.

Історії відомо чимало фактів, коли збройні сили висувалися на авансцену політичного життя. Це відбувалося в умовах небезпечної рівноваги, що складалася між протиборчими силами всередині держави, слабкості державної влади, нездатності чи небажання політичних партій, угруповань та їхніх лідерів прийняти і проводити в життя необхідні для країни рішеня соціально-економічного чи політичного характеру.

В одних країнах відносна самостійність армії проявляється в значному впливі її військових керівників на формування і реалізацію внутрішнього і зовнішньополітичного курсу держави. В інших — це здійснення перевороту з метою встановлення військово-диктаторського режиму. В окремих випадках військова еліта об'єднувалася з тими соціальними силами, інтереси і цілі яких збігалися з інтересами армійської верхівки. У деяких державах всі ці прояви відносної самостійності збройних сил були наявні одночасно. Проте в усіх випадках політична активність армії була наслідком загострення протиріч в суспільстві, зумовлювалася прагненням розв’язати їх шляхом збройного втручання.

Історії відомо також і те, що багато хто з полководців, в чиїх руках знаходились водночас як армія, так і державна влада, нерідко вдавалися до “гри” у демократію, прагнучи постати в очах народу респектабельними, волелюбними державними діячами, прихильниками закону, а не тиранами. Так, Олександр Македонський і Юлій Цезар завжди підкреслювали свою увагу до цивільних законів, муніципальних справ, мистецтва, науки. Олександр Македонський, незважаючи на свою безроздільну владу і славу, віддавав належне Арістотелю. Як відзначає Плутарх, Олександр “захоплювався Арістотелем і, за його власними словами, любив учителя не менше, ніж батька, говорячи, що Пилипу він зобов'язаний тим, що живе, а Аристотелю тим, що живе гідно”.

Наполеон Бонапарт намагався облагородити завойовницькі цілі керованої ним Єгипетської експедиції (1798-1801 рр.) участю в ній відомих французьких вчених: археологів, хіміків, математиків. А напередодні державного перевороту 18-19 брюмера VII року (9-10 листопада 1799 р.) він зодягався у скромний одяг члена Французької академії наук і незмінно підписувався під документами “громадянин Бонапарт, академік”.

У більшості ж своїй завойовники минулого нехтували демократизмом — монгольські хани, шведський король Карл ХІІ віддавали перевагу не перу і  законам, а зброї — мечам і киям.

Відносна самостійність армії, як історичний феномен, проявилася ще в Стародавньому світі. У системі Римської держави (І ст. до н.е.) спостерігалося активне становлення армії як нової самостійної політичної, а не тільки військової сили. Постійна професійна римська армія, що змінила народне ополчення, з самого початку виявилася не байдужою до вирішення суто політичних проблем. Вже участь цієї армії у військовому поході (88 р. до н.е.) здійснювалася під суто політичними гаслами боротьби проти тиранії. Наступні десятиріччя історії Римської республіки насичені численними фактами активного втручання армії у політичне життя. Це проявилося у відкритому тиску армії, її насильницьких діях щодо органів республіканської влади. Так, проведення через народне зібрання республіки законопроектів Юлія Цезаря про наділення землею ветеранів армії супроводжувалося збройним насильством з боку самих ветеранів. Ряд римських консулів (Октавій, Цинна) загинули від рук солдатів.

Вже в античному світі з'явились військові і політичні діячі, що, спираючись на армію в боротьбі за владу, бачили в ній не  лише “грубу” військову силу, але й силу політичну. Юлій Цезар, який прийшов до керівництва армією після того, як здобув певний політичний досвід, вважав більш надійною опорою не римську “демократію”, а армію. І його керівництво армією мало не тільки військовий, але й політичний характер. На це були і свої об’єктивні причини, адже в умовах демократизації міського плебсу, політичної індиферентності сільського населення, за відсутності політичних партій лише армія, як найбільш консолідована сила суспільства, могла стати політичною опорою Цезаря. А тому виховання у солдат римської армії нових основ дисципліни та поведінки в цілому, прищеплення нових понять про професійну честь, обов'язок і т.п. мали певне спрямування. Звичайно, і Цезар в умовах, коли обставини політичної боротьби складалися не на його користь, використовував армію як силу суто військову, професійну. Разом з тим в його діяльності, на думку ряду історіографів, все ж домінував погляд на армію як політичну організацію.

Значну роль відігравала армія і в Середньовіччі та в Нові часи. Військові деспотії виступали формою правління в багатьох державах цієї епохи. Поза всякими конституційними нормами функціонували військові тиранії в Японії, Швеції, у Франції, Прусії та інших країнах. Армія держав Середньовіччя та Нового часу, як основне знаряддя насильства, призначалася для ведення грабіжницьких війн і для придушення виступів знедоленого селянства. Історія дає достатньо яскравих прикладів.

Японська воєнна доктрина, одна з найстаріших у світі, ще з часів раннього середньовіччя проповідувала завоювання всіх країн і  островів, які оточують Японію. Здавна існує японське прислів'я: “Вишневий колір — перший між кольорами, воїн — перший між людьми”. А великий сегун XVII ст., фактичний правитель Японії Ієясу, заповідав японцям: “Нехай японський дворянин пам'ятає про свій меч як про свою душу, і не розстається з ним до кінця життя”.

Яскравим прикладом військового диктаторства виступала й Прусія. Вся історія, все життя пруської військово-феодальної монархії були просякнуті духом мілітаризму і вотчинного деспотизму. Найбільш яскравим вираженням цих рис стали роки правління короля Фрідріха ІІ (1740-1786). У цей період чисельність пруської армії щодо населення країни була найбільшою в Європі. На утримання армії витрачалося близько двох третин державного бюджету. За  Фрідріха ІІ Прусія фактично була перетворена на військовий табір, де більшість населення працювало на армію. Красномовну оцінку юнкерської Пруссії дав у кінці XVIII ст. О. Мірабо: “Пруссія не країна з армією, а армія з країною”.

Мілітаристська спадщина сільськогосподарської цивілізації була примножена й у перші сторіччя промислової цивілізації. Прикладом самодостатності армії в суспільстві була Франція в часи Другої імперії Наполеона ІІІ (1852-1870 рр.), яку К. Маркс характеризував так: «У Другій імперії повинні панувати інтереси самої армії. Армії не потрібно більше підтримувати панування однієї частини народу над іншою частиною народу. Армії потрібно підтримувати своє власне панування в особі своєї власної династії над французьким народом взагалі».

З дня проголошення незалежності Сполучених Штатів Америки у 1776 р. армія відразу ж стала елементом збройного насильства як всередині країни, так і за її межами. Насильство пуритан, що панувало ще з початку XVII ст. в побуті, постійно поширювалося на суспільство в цілому. Схильність застосовувати зброю закріпилися в характері американської еліти, ставала звичкою, традицією найбільш агресивних її угруповань. Представники військової еліти висувалися на найважливіші державні пости. Історія США знає багато фактів свавілля військової еліти, порушення нею конституції країни. Неодноразово мілітаристи ставили Конгрес США перед здійсненим фактом зовнішніх військових акцій американської армії.

Тісний взаємозв'язок армії і політики найбільш зримо проявився в минулому сторіччі. Фактором їх взаємної детермінації в ХХ ст. був тип політичного режиму. При тоталітарному режимі відомі три моделі  взаємовідносин армії і влади. Перша — “комуністична” (що найбільш явно проявила себе передусім у СРСР, КНР та ряді інших соціалістичних країн). Політичне панування здійснюється монопольно керівництвом правлячої партії (цивільною партійною номенклатурою). Армія стає найважливішим і повністю підлеглим, підконтрольним об'єктом партійної влади. Як результат такого свавілля партії — застосування репресій проти воєначальників усіх рівнів у будь-який бажаний для партії час з метою нагадати армії її  “місце в строю”. Для ілюстрації подібної моделі взаємовідносин достатньо лише однієї цитати з промови К.Ворошилова на засіданні Військової ради при наркомі оборони 29 листопада 1938 р., коли він, як про велике досягнення, доповів: “У ході чистки в Червоній Армії у 1937-1938 роках ми вичистили більше 40 тисяч людей... За десять місяців 1938 року висунули 100 тисяч нових командирів. З 108 членів Військової ради старого складу залишилося лише 10 чоловік”. З травня 1937 р. по вересень 1938 р. була репресована майже половина командирів полків, майже всі командири дивізій і бригад, всі командири корпусів і командуючі військами військових округів, більшість політпрацівників корпусів, дивізій і бригад, близько третини комісарів полків.

Друга — “фашистська” (яка найбільше явно проявила себе, передусім у Німеччині епохи А.Гітлера та Італії періоду правління Б.Муссоліні). Політична влада знаходиться в руках правлячої партійної еліти, яка складає або органічний компонент політичної влади, або найбільш потужну і впливову силу тиску на неї. Армія є водночас центральним об'єктом політичної влади та її частковим суб'єктом. Як відзначав К. Юнг: “Державі такого роду не загрожують жодні соціальні або економічні кризи. Доки сила цієї держави не підірвана — тобто, доки в ній є дисциплінована, сита і готова виконувати поліцейські функції армія — вона може існувати невизначено довго і може збільшувати свою владу до будь-яких меж”.

Третя модель —  “стратократична” (від грец. stratos - військо). В ній армія відтісняє політичну партію і здійснює одноосібне (монопольне) політичне керівництво країною. При такому режимі існуючі органи влади скасовуються або  підмінюються військовими.

В усіх зазначених моделях армія виконувала функцію найважливішої опори влади і була гарантом встановленого нею порядку. Оскільки її метою було забезпечення повного і повсюдного контролю влади над всіма сторонами державного, громадського і навіть приватного життя, остільки політична роль збройних сил не могла не бути виключно реакційною — жандармською і репресивно-мілітаристською.

Авторитарний режим влади включає наступні моделі: “цивільно-авторитарну”, “напіввійськово-авторитарну” і “військово-авторитарну”. Армія в них займає положення об'єкта, підпорядкованого авторитарній владі. Незважаючи на зовнішню подібність моделей авторитарного і тоталітарного режимів влади, політична роль армії має істотні відмінності. Авторитарний режим, представляючи собою сильну державну владу, не поширює її вплив на всі сфери суспільного і приватного життя. Він допускає відому свободу політичним інститутам, включаючи політичні партії і деякі громадські організації. Принцип розподілу влади фактично не діє, навіть якщо і маються формальні структури законодавчої, виконавчої і судової влади. Вона концентрується в руках монарха, диктатора або невеликої авторитарної групи.

Однак саме в умовах авторитарних режимів армія найбільш активно втручається в сферу політики, перетворюється з об'єкта в активного суб'єкта політичного життя. У Латинській Америці у ХХ ст. 200 з 600 путчів завершилися встановленням військової диктатури. Одна Болівія з 1825 по 1964 рр. пережила 180 військових переворотів. В Аргентині за всю історію її існування було здійснено 60 військових переворотів, в Бразилії — 15, Мексиці — 8. Військові диктатури тривалий час володарювали в Уругваї, Парагваї і Чилі.

У лютому 1992 р. військові марно намагалися захопити владу у Венесуелі. Свій вплив армія продемонстрував під час політичної кризи в Перу, де 5 квітня 1992 р. президент А.Фухіморі розпустив парламент, арештував  групу його керівників і призупинив дію деяких статей конституції. Тверда підтримка збройними силами дій президента дозволила йому контролювати ситуацію і рішуче здійснювати свою програму виходу з “конституційного глухого кута”.

В Азії військові також є активними учасниками політичної боротьби. За даними Г. Кеннеді, за період з 1945 по 1972 рр. там сталося 42 військових перевороти. І в подальшому активність військових у цій частині світу не знижувалися, про що свідчать перевороти на Філіппінах, Фіджі (1987 р.), у Бірмі (1988 р.), Таїланді (1991 р.), Пакистані (1999 р.) та ін. В цілому ряді країн регіону — Шрі-Ланці, Бірмі, Південній Кореї — армія є потужною політичною силою, а вищі військові чини займають ключові пости в уряді. В Іраку після військового перевороту (1978 р.), здійсненого С.Хусейном, зберігається один з  найрепресивніших режимів сучасності.

Зоною тривкої нестабільності є Африка. З 1948 по 1985 рр. на континенті було відсторонено від влади насильницьким шляхом 68 глав держав і урядів, у тому числі 20 з них були вбиті або страчені. Всього за період сорокарічного незалежного розвитку африканських країн (1961-2000 рр.) на континенті було здійснено понад 100 успішних військових переворотів. Найбільш часто військові перевороти здійснюються в Тропічній Африці. До середини 1980-х років загалом тут було здійснено 120 переворотів, з них 56 були вдалими,  щонайменше один переворот або ж спробу перевороту пережило 80% держав регіону.

З середини 1980-х років військові захопили владу в Нігерії і Ліберії (1985 р.), Лесото й Уганді (1986 р.), Того і Сомалі (1991 р.). У січні 1992 р. під тиском військових змушений був піти у відставку президент Алжиру Бенджедит, після підписання декрету про розпуск парламенту. У травні того ж року збройні сили скинули президента Сьєрра-Леоне Джозефа Момо. Найбільш реакційними формами військового режиму в Африці за роки незалежного розвитку були правління Ж.Б. Бокасси в Центрально-Африканській Республіці (ЦАР), Іді Аміна Дада в Уганді, Муси Траоре в Малі, М.Х. Мариама в Ефіопії, Х. Хабре в Чаді, Сіада Барре в Сомалі.

В якості прикладу реакційного військового режиму  в Африці можна взяти військову диктатуру Ж.Б. Бокасси в ЦАР. Протягом 13 років, починаючи з 1966 р., він панував у Центрально-Африканській Республіці. За цей час Бокасса встиг спочатку незаконно призначити себе маршалом і довічним президентом ЦАР, згодом проголосив країну імперією, а себе імператором. Всіх небажаних осіб і потенційних конкурентів новоявлений імператор зміщав з постів, висилав з країни, наражав на арешти, середньовічні катування і страти. У квітні 1979 р. він особисто керував розправою над школярами, які протестували проти варварських порядків у країні. Після скинення імператора-вбивці у жовтні 1979 р. з'ясувалося, що до всього іншого він був ще й канібалом.

 Другим, не менш одіозним військовим диктатором, був Іді Амін Дада, що протягом восьми років у 1970-і роки стояв на чолі держави Уганди і сповнював жахом 15-мільйонне населення країни. За часи його правління було  знищено 800 тис. чоловік — від політичних супротивників режиму до невинних людей. Будучи неписьменним, цей самозванець присвоїв собі звання “фельдмаршал”, “водив за ніс” великих політичних діячів Сходу і Заходу, обирався головою Організації Африканської Єдності.

Достатньо високу активність продемонстрували військові і в політичному житті деяких європейських країн. Наприклад, в Греції за останні 50 років відбулося 11 військових путчів, включаючи дві останні спроби (у 1978 і 1981 рр.) вже в умовах становлення демократичного суспільства. Вісім військових переворотів було здійснено в Іспанії. Португальські збройні сили зіграли вирішальну роль у квітневій “революції гвоздик” у 1974 р., що ліквідувала фашистський режим. Французька армія у 1958 і 1961 рр. кидала виклик уряду. В Польщі в обстановці зростаючої політичної кризи президент В. Ярузельский за допомогою армії у 1980 р. запровадив режим надзвичайного стану. Н. Чаушеску в Румунії був усунутий від влади у 1989 р. виключно за допомогою військових.

Усвідомлення неприпустимості силової участі військових у політиці знайшло свій прояв у тенденції поступового відсторонення їх від політичної боротьби у країнах Заходу. Однак було б дещо передчасним оголошувати цю тенденцію “домінуючою у ХХ сторіччі” і стверджувати, що в Європі процес цей “давно закінчився”, а в “Латинській Америці наближається до повного і незворотного завершення”. Адже Європа не обмежується тільки західною частиною, де з початку 1980-х років справді відсутні спроби військових переворотів та інші активні форми втручання армії в боротьбу за владу. В умовах переходу пострадянських держав до побудови демократичного суспільства, імовірність втручання військових у владні відносини продовжує залишатися достатньо високою. В країнах Латинської Америки кількість військових переворотів останнім часом також помітно знизилася, але серйозних підстав для висновків про те, що в майбутньому їх вдасться повністю уникнути, немає. Для цього повинні бути викорінені причини, що їх породжують.

Які ж екзогенні та ендогенні чинники штовхають армію на здійснення військових переворотів, на її вихід на авансцену політичного життя країни?

До екзогенних чинників можна віднести наступні п'ять.

Перший — економічний. Він характеризується передусім спадом виробництва в країні, зростанням безробіття, погіршенням життєвого рівня широких верств населення, відсутністю дієвої програми уряду по виводу країни з економічної кризи, корупцією на всіх рівнях державної системи управління та ін.

Другий — політичний, що проявляється в зростанні нестабільності в країні, посиленні сепаратистських настроїв в її окремих регіонах, дисипативних процесах в суспільстві, незаконних репресіях проти власного народу, відсутності підтримки широкими народними масами чинних інститутів влади, порушенні конституційних прав громадян, відсутності демократичних свобод. Так, наприклад, у своєму телевізійному зверненні до країни генерал Первез Мушарраф, який восени 1999 р. здійснив військовий переворот у Пакистані, відзначав: “Я хочу поінформувати вас, що збройні сили вдалися до цього кроку  в ім'я того, щоб відвернути подальшу дестабілізацію”.

Третій — соціальний: відсутність соціальної справедливості в суспільстві, відкрите нехтування ним владою, велика поляризація суспільства на багатих і бідних, неможливість для більшості народу забезпечити гідний рівень існування для себе і своїх дітей і т.п.

Четвертий — ідеологічний: відсутність консолідуючої національної ідеї, духовна дезорієнтація нації, бездуховність, залежність від ідеологем інших держав, зростання міжконфесійних протиріч.

П'ятий — власне військовий, що звичайно пов'язаний з поразкою в бойових діях, що велися армією і що, з її точки зору, не були відповідним чином забезпечені державою, необгрунтовані кадрові переміщення у верхньому ешелоні військової еліти.

Безумовно, всі ці чинники не можуть розглядатися відокремлено один від одного, вони повинні аналізуватися тільки в єдності, у взаємообумовленості. При цьому потрібно враховувати і особливості розвитку того чи іншого регіону планети. Так, наприклад, африканське суспільство, на відміну від суспільств інших континентів, що вже сформувалися, має деякі специфічні соціальні історичні особливості: незавершеність загальноісторичних, модернізаційних процесів; відносно короткий історичний період існування політичної незалежності після ліквідації тривалого колоніального панування; складне переплетіння різних типів економічних відносин — від общинно-патріархальних до індустріальних укладів, слабка соціальна диференціація суспільства і збереження общинно-племінних відносин; широкий спектр ідеологічних переконань народів регіону — від підтримки традиційних африканських цінностей і релігій до сповідування ісламу чи католицизму; наявність гострих глобальних і соціальних проблем. Всі ці моменти знайшли відбиток в особливостях військових переворотів на даному континенті.

В цілому можна констатувати, що імовірність безпосереднього втручання військових у політику значно зростає в обстановці суспільної і міжнародної нестабільності, що поглиблюється, особливо коли уряд та інші структури влади втрачають контроль за розвитком подій, виявляються неспроможними приймати дієві рішення і проводити їх в життя. Так, наприклад, у першому комюніке “Вільних офіцерів”, які прийшли до влади в Єгипті, були вказані наступні причини захоплення ними влади: “Єгипет переживав важкий період своєї сучасної історії, період хабарництва, корупції і нестабільності правління. Все це суттєво впливало на армію і було однією з причин нашої поразки в Палестині. Армія, якою керували  неосвічені, неспроможні і зрадливі елементи, більше не здатна захищати Єгипет”.

Давно помічено, що військові практично завжди підтримують ефективно діючий цивільний уряд. І навпаки, одним з головних чинників, що підштовхує їх до підготовки і здійснення переворотів є слабкий, бездарний, безпорадний уряд. Тому не можна дати абсолютну гарантію того, що навіть найбільш стабільні нині країни Західної Європи у майбутньому можуть уникнути дестабілізації внутрішнього або міжнародного життя, яка здатна спровокувати військовий переворот.

За висновками провідних західних політологів, наприклад Дж. Лепінгвелла з університету штату Іллінойс, такі ситуації найчастіше виникають в умовах так званих системних конфліктів, що становлять загрозу засадничим інтересам суспільства, національній безпеці, суверенітету і цілісності держави, конституційному устрою і суспільному порядку. Традиційно ж армія виступає в якості гаранта суспільно-політичної стабільності і цілісності держави. Відстоюючи інтереси безпеки, вона вважає себе силою, відповідальною за відвертання міжусобиць, недопущення хаосу, анархії, розпаду країни. Її девіз: “Політика належить партіям, Батьківщина ж — армії”. В подібному дослідженні Т.Горовиця, присвяченому виявленню причин втягнення офіцерського корпусу Шрі-Ланки до підготовки і здійснення військових переворотів, показаний вплив саме названих чинників, які викликають системні конфлікти.

Поряд з екзогенними ми не повинні скидати з рахунків і ендогенні чинники, що штовхають армію на здійснення військових переворотів. До найбільш важливих, з нашої точки зору, можна віднести наступні: корпоративність, низьку політичну культуру офіцерів, відсутність демократичних традицій в армії, антитетичність військової діяльності, домінування модусу буття, що орієнтується на володіння.

Корпоративність проявляє себе в тому, що офіцерський склад починає ототожнювати свої інтереси з інтересами держави (що в принципі саме по собі і вірно), але у подальшому починає переносити “центр ваги” з площини загальнонаціональних інтересів у площину корпоративних. Всі невдачі цивільного уряду розглядаються за такої ситуації передусім через призму корпоративності.

Низька політична культура проявляється в тому, що замість того, щоб шукати прийнятне рішення тієї чи іншої державної проблеми в рамках легітимного поля, армія віддає перевагу силовим методам розв’язання проблем. Причому, потрібно зазначити, що стереотип «силового втручання» в політику, хоч раз застосований армією, після цього може через певний проміжок часу репродукувати себе в ситуації, далекій від критичної. Яскраве свідчення цьому — той же Пакистан, де військові вже чотири рази за останні сорок років вчиняли військові перевороти — у 1958, 1969, 1977 і 1999 рр.

Відсутність демократичних традицій знаходить свій вияв передусім у неповазі до всенародно обраних органів влади, до верховенства закону, відсутності толерантності. Армія, що базується на принципі  єдиноначальності, більш легко сприймає авторитарний тип правління, а за певних умов готова підтримати і тоталітарну владу. Це їй ближче, це їй зрозуміло, вона сама живе в подібному середовищі, а тому готова до репродукування її на все суспільство. В арміях, що йдуть на здійснення військового перевороту, домінує архетип, що орієнтується  на авторитаризм. Як відзначав ще К. Юнг, архетип  володіє нездоланною силою, що йде від несвідомого, і ця сила проявляє себе в спробі армії нав'язати своє бачення вирішення проблем, що стоять перед суспільством.

Антитетичність військової діяльності знаходить свій вияв в конструктивних і деструктивних засадах, що обов'язково реалізуються в ході здійснюваного військового перевороту. Конструктивність звичайно достатньо яскраво проявляє себе в праведних, гуманних цілях, що декларуються  здійснювачами перевороту. Відбувається апелювання до внутрішньоармійських етичних цінностей: патріотизму, честі, гідності, військового обов'язку. Деструктивність проявляється в ході здійснення актуалізованих цілей і може мати всі ті форми, які досить докладно проаналізував Еріх Фромм. Споконвічна проблема — “ціль і засіб її досягнення”, в армійському середовищі орієнтована на деструктивність, оскільки сутнісне призначення воїна — перемога над ворогом. Як, якими засобами досягається ця перемога — питання друге. Але ця “вторинність” в умовах ведення бойових дій набуває «першорядного значення» в умовах мирного життя. І от ця антитетичність часом штовхає армію на черговий військовий переворот.

Для армій, що ввергають себе і країну в черговий військовий переворот, характерне домінування модусу буття, орієнтованого на володіння. Армії таких країн звичайно віддають перевагу підрахунку кількості гармат, танків, гелікоптерів, літаків тощо. Вони рахують все те, чим володіють вони і чим володіють збройні сили сусідніх країн. Це простіше і це достатньо зрозуміло кожному солдату. Коли ж суспільство опиняється в ситуації вибору, в ситуації можливого зростання дисипативних процесів без ясних систем-атракторів, без достатньо чітких перспектив або при наявності перспектив, що виглядають надто примарними, то орієнтація на модус володіння природно штовхає армію в бік звичайних, ясних і зрозумілих їй цінностей. Трансформація модусу буття, зорієнтованого на володіння, в модус буття, зорієнтований на якісне перетворення системи, взагалі дуже складна річ для суспільства, але найбільш важко ці процеси відбуваються в збройних силах.

До речі,  без такої трансформації взагалі неможливе ефективне існування самої армії в сучасних умовах ведення бойових дій. І це ще раз служить свідоцтвом того, що у демократичному суспільстві проблема втручання армії в політику властивими їй специфічними засобами втрачатиме свою гостроту.

Влада військових у будь-якому вигляді, за висновками більшості політологів, неефективна як форма державного правління і режиму влади. Насамперед тому, що управління державою в кінцевому рахунку — не є справою армії. Для цього потрібні спеціальні знання і навички. Причому, чим суспільство більш розвинуте, тим менш припустимий в ньому командний стиль управління. Введення жорсткої дисципліни, інших заходів наведення порядку, що спроможна здійснити армія, можуть дати лише короткотерміновий ефект, оскільки не усуваються основні причини суспільної кризи.

Візьмемо для прикладу військовий переворот 1976 р. в Аргентині. Тоді військова хунта усунула від влади уряд соціалістів, що привів країну до економічної кризи і розквіту корупції. Хунта проголосила програму ринкових перетворень і розвитку приватної підприємницької ініціативи. В країні розпочався справжній економічний бум. Водночас генерали затвердили Доктрину національної безпеки, де були зафіксовані точні рамки обмеження на свободу слова. Необережні висловлювання щодо порушення громадянських прав або критика хунти призводили до фізичного переслідування, включаючи вбивства і  зникнення людей (і досі в Аргентині під час ремонтно-дорожніх робіт знаходять тлін людей, закатаних під асфальт). Під час цієї «брудної війни», що тривала сім років, загинуло 30 тис. громадян. Все закінчилося ганебною поразкою у війні з Великобританією за Фолклендські (Мальвінські) острови, яка знов ввергла країну в стан економічної кризи. Коло замкнулося...

В багатьох країнах верхівка військових режимів починає хворіти тими ж хворобами, що і скинуті нею уряди. Загальновідомою є корупція керівництва африканських військових режимів. За повідомленнями американської преси, президент Заїру маршал Мобуту Сесе Секо мав на власних рахунках у  швейцарських банках понад 5 млрд. доларів, у той час як борг його власної країни складав 8 млрд. доларів. Інший військовий диктатор — генерал М. Траоре, за час перебування при влади перевів мільярди доларів з Малі на свої банківські рахунки в Німеччину і Канаду. До корупції була причетна і дружина Траора, що привласнила золоті зливки та інші цінності, вилучені нею з національної скарбниці. Така ж пристрасть до наживи характерна і для диктаторів в інших частинах світу. Найбільш хрестоматійний приклад — генерал-президент Індонезії Сухарто, що за 32 роки свого правління зумів збити багатомільярдне багатство для себе і своєї родини.

Військові, захопивши владу, досить часто спираються на силові засоби розв’язання проблем, часом застосовуючи прямий терор. Встановлення диктатури чорних полковників у Греції (21 квітня 1967 р.) призвело до масового терору в країні. Тільки за один рік було ув'язнено 60 тис. чоловік, багато з яких було страчено. На островах Юра і Лерос були споруджені концентраційні табори. Такої ж трагедії зазнав і народ Чилі. Міжнародна комісія по розслідуванню злочинів військової хунти в Чилі встановила, що з першого дня захоплення влади (11 вересня 1973 р.) хунта здійснювала довільні арешти в масовому масштабі з метою нейтралізації своїх політичних супротивників і створення атмосфери тривоги і страху. Офіційні документи і свідоцтва експертів показують, що приблизно 30 тис. чилійських громадян були страчені без суду і досудового слідства.

Дуже тривожним прецедентом є факт захоплення влади військовими в країнах, що володіють ядерною зброєю. Генерал Мушарраф сьогодні фактично одноосібно контролює від 10 до 25 ядерних зарядів потужністю 40-45 кілотонн кожний, які є у Пакистану. Спецслужби США, Ізраїлю та деяких європейських держав стверджують, що у Мушаррафа дуже тісні взаємини з відомим міжнародним арабським терористом-мільярдером Усамом бен Ладеном. Досить важко передбачити наслідки такої дружби, якщо взяти до уваги і той факт, що після військового перевороту пакистанська комісія з атомної енергії, що відповідала за цивільну і військову складову національної ядерної програми, сьогодні повністю перейшла під контроль військових. Навіть якщо припустити, що ядерні заряди і не потраплять до бен Ладена, то не можна забувати про достатньо рішучі заяви пакистанських генералів про готовність використати ядерну зброю у збройному конфлікті з Індією.

В принципі, військовий режим, встановлений внаслідок перевороту, на думку С.Файнера, не зможе забезпечити собі достатньо широку і тривку підтримку в суспільстві, необхідну для проведення реформ. Військовими методами неможливо досягти громадянської згоди. Не стимулюють вони і трудову активність громадян. Абсолютизація влади військовими обертається проти самої ж армії. “Як тільки військові в будь-якій державі втрачають свою політичну невинність, — пише У.Гаттеридж, — падає військова дисципліна, занепадає професійна традиція визнання авторитету влади”.

Військові перевороти є складним соціально-політичним феноменом в історії цивілізації. Вони були, вони залишаються і, очевидно, ще довго потенційно будуть одним з варіантів вирішення проблем суспільства армією, яка взяла на себе відповідальність за стан справ у країні.

Політична роль армії не завжди реакційна. Вона може бути і патріотичною, миротворчою (що утримує від соціальних зіткнень, громадянської війни), що консолідує суспільні сили і зміцнює державу. Якщо здійснюється трансформація авторитарного політичного режиму у бік демократичного суспільства, то політична роль армії має явне позитивне спрямування. Практично завжди успішна економічна і політична модернізація була забезпечена підтримкою армії (Іспанія, Тайвань, Сінгапур, Південна Корея). Вона допомагала владі, націленій на реформи, розгорнути боротьбу з корупцією і махінаціями чиновництва, мобілізувати всі ресурси країни, провести успішні перетворення в економіці і силою придушити виступи тих прошарків населення, які намагалися їй перешкоджати. Так діяв режим Пак Чжон Хі, що прийшов до влади в лютому 1961 р. в Південній Кореї. В результаті були закладені основи нинішнього процвітання країни.