Постання багатополярного світу замість біполярного в умовах глобалізації супроводжується сплеском цілої низки конфліктів, характерною ознакою яких є перехід їх з глобального рівня на регіональний і локальний. Локальні війни і воєнні конфлікти становлять сьогодні одну з основних загроз як для національної, так і для міжнародної безпеки.

Розвиток цивілізації й усвідомлення людством взаємозалежності і взаємопов’язаності сучасного світу не змогли виключити війни і воєнні конфлікти як засіб силового вирішення міждержавних, релігійних, етнічних та інших протиріч. Вихід з конфліктних ситуацій за допомогою зброї, як не прикро це констатувати, залишається прикметною рисою сучасної епохи. Тільки з 1990 по 2009 рік у світі майже 67 разів спалахували локальні війни та воєнні конфлікти, і лише чотири з них за своєю природою були міждержавними. Є всі підстави стверджувати, що на межі XX – XXI століть глобальна ситуація, стосовно безпеки, змінилася докорінно; вона характеризується завершенням „холодної війни ”, становленням нової моделі світового порядку. Старі загрози зникли, проте замість них з’явилися нові, часом значно небезпечніші. У багатьох регіонах поширилось міждержавне суперництво на регіональному і місцевому рівнях, що зумовлює посилення небезпеки виникнення локальних війн і воєнних конфліктів, більшість з яких набирають форм збройного протистояння. Отже, поява багатополярного світу замість світу біполярного в умовах глобалізації супроводжується сплеском цілої низки конфліктів, характерною ознакою яких є перехід їх з глобального рівня на регіональний і локальний. Локальні війни і воєнні конфлікти становлять сьогодні одну з основних загроз як для національної, так і для міжнародної безпеки. Нові реалії вимагають нового осмислення змісту таких понять і категорій, як „локальна війна ” і „воєнний конфлікт ”.

1.Війни і воєнні конфлікти як соціально-політичні явища.

 

 

 

В науковій літературі спостерігаються дуже різні підходи до означеної проблематики. Це пояснюється переважно різницею у трактуванні змісту понять „локальна війна ” і  „воєнний конфлікт ”. Для наукової класифікації локальних війн і воєнних конфліктів потрібно, на нашу думку, узагальнити, перш за все, визначення поняття „війна ”. В історії політичної думки віддавна простежуються два протилежні підходи щодо цього поняття. З одного боку, визнання її закономірним, природним явищем, необхідним для суспільства (Геракліт, Платон, Аристотель, А. Августин, Ф. Аквінський, Г. Гегель, К. Клаузевіц, Ф. Ніцше). Сучасна школа „політичного реалізму ” (Г. Моргентау, В. Ослоп, У. Інтворт, А. Шлезінгер) розглядає війну як засіб боротьби за світову гегемонію та захист національних інтересів; школа природного детермінізму (Дж. Блейнін, А. Меерло) – як наслідок притаманної психологічному стану людини агресивності; школа технологічного детермінізму (Т. Веблен, А. Тоффлер ) – як прояв іманентних сучасній зброї властивостей. Прибічники протилежної точки зору вважали війни неприпустимими і шукали шляхів для їх відвернення або, принаймні, обмеження (П. Дюбуа, І. Подобрат, Я. А. Коменський, І. Бентам, К. Маркс та інші). В соціально-політичних і воєнно - теоретичних працях цих мислителів є чимало важливих ідей стосовно природи, характеру, соціальної сутності і ролі війни як соціально-політичного явища.

 

Найбільш системного вигляду положення про війну набули у творах К. Клаузевіца, на ідеї котрого неодноразово посилалися і класики марксизму-ленінізму в процесі вироблення своєї концепції. У праці „Про війну ” він обґрунтовує діалектичний зв’язок війни з політикою. „Дійсна війна ” в його розумінні є продовженням політики „втіленого розуму держави ”, котра реалізує „всезагальну ідею війни ” в межах потреб державної політики . К. Клаузевіц підкреслює, що війна є не просто продовженням політики держави, а продовженням політики засобами збройного насильства .

 

У політологічному енциклопедичному словнику війна розуміється як збройна боротьба між державами (їх коаліціями) або соціальними, етнічними та іншими спільнотами; засіб боротьби за світову гегемонію та захист національних інтересів. У політологічному довіднику війна визначається як соціальне явище, одна з форм розв’язання суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, а також національних, релігійних, територіальних та інших протиріч між державами, народами, націями, класами і соціальними групами насильницькими засобами. Війна – це соціально-політичне явище, що являє собою найбільш гостру форму розв’язання суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, національних, релігійних, територіальних та ін. протиріч між державами, народами, націями, класами і соціальними групами засобами збройного насильства .

 

Згідно з сучасними військово-теоретичними поглядами, ми визначаємо війну як соціально-політичне явище, пов’язане з докорінною зміною характеру відносин між державами, народами, націями, класами і соціальними групами та переходом протиборчих сторін від застосування ненасильницьких форм і способів боротьби до прямого застосування зброї та інших насильницьких засобів для вирішення певних суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, а також національних, релігійних, територіальних та інших протиріч. Підсумовуючи, зазначимо: при всьому розмаїтті поглядів на війну загальновизнаним є її зв’язок з політикою. В їх складній взаємозалежності визначальним є соціально-політичні чинники. Глибинні причини, справжній механізм виникнення війни зумовлюється багатофакторним комплексом причинно-наслідкових зв’язків, вкрай загостреними суперечностями, які вже не можуть бути вирішені політичними засобами, без застосування насильницьких засобів. Отже, мають місце певні розбіжності у трактуванні поняття війни, які відповідають різним науковим парадигмам, але за суттю вони однакові.

 

Західні вчені всебічно досліджували умови, причини і чинники виникнення конфліктів, їх специфіку, стадії розвитку і функції в суспільстві й на основі цього розробили різноманітні типології конфліктів. Особливого поширення набули концепції: „загальної теорії конфлікту ” (К. Боулдінг), „позитивно-функціонального конфлікту ” (Л. Козер), „конфліктної моделі суспільства ” (Р. Дарендорф), „міжнародного конфлікту як особливого роду суспільного конфлікту ” (К. Дойч, К. Мітчелл, Б. Броді, Р. Патнем, М. Херманн), „теорії принципових переговорів ” (Дж. Бертон, Р. Даль, Р. Фішер). У зв’язку з цим є всі підстави погодитися з думкою російського вченого П. Циганкова, який стверджує, що „типологія конфліктів така ж багатоманітна, наскільки багатоманітні їх визначення і так само залежить від точки зору, цілей аналізу тощо ”. Все це передбачає визнання множинності типології і дає поштовх для подальших спроб побудови її в наукових розвідках. Окреслена проблематика знайшла своє відображення в наукових працях вітчизняних і російських вчених.

 

 

Розглянемо поняття „локальна війна ” і „воєнний конфлікт ”.

 

Термін „локальна війна ” з’явився наприкінці 1950-х років. В США Г. Кіссінджер та його однодумці виступили з „концепцією обмеженої війни ” та визначили її як міжнародний збройний конфлікт, що розгортається відносно невеликими силами двох-трьох держав, ведеться з обмеженими політичними і воєнними цілями, внаслідок чого вона може бути лімітована за територією, бойовими силами і засобами, що застосовуються, та часом. У словнику-довіднику з військово-історичної термінології локальна війна визначається як збройний конфлікт, якому притаманний характер прикордонного зіткнення або зіткнення в суперечці за оволодіння конкретною територією, міжетнічного (між общинного, міжплемінного) або міжконфесійного зіткнення, боротьби за сфери економічного впливу. Локальна війна є обмеженим за політичними цілями і розмахом ведення воєнних дій, збройним зіткненням між двома чи кількома державами, що зачіпає їхні політичні, економічні, національні, територіальні, етноконфесійні та інші інтереси. Характерними її рисами є обмежений просторовий розмах ведення воєнних дій, участь у ній незначних за чисельністю військ (сил), застосування звичайної зброї. До локальних війн відносять також внутрішньодержавні та громадянські війни . За визначенням В. Насіновського локальна війна – це поширений вид макрогрупових соціальних конфліктів, які переходять в насильницькі форми боротьби, самоствердження, покарання або придушення протилежної сторони.

 

„Воєнний конфлікт ” – досить поширене поняття, яке використовується як у повсякденні, так і в офіційних документах, наукових працях, публіцистичній літературі. Воно вживається разом з різними предикатами: „обмежений ”, „локальний ”, „регіональний ”, „етнічний ”, „територіальний ”, „релігійний ”, „ракетно-ядерний  тощо. На думку вітчизняних вчених, суттєвою ознакою воєнного конфлікту слід вважати масштабність. Згідно з пропонованою ними базовою типологією воєнних конфліктів, локальна війна є їх складовою – на відміну від світової практики, де збройний конфлікт розглядається як стадія воєнного конфлікту. В широкому розумінні воєнний конфлікт є гострою формою зіткнення сторін щодо розв’язання суттєвих протиріч в процесі соціальної взаємодії із застосуванням збройної сили. У вузькому розумінні – це одна з форм збройних сутичок із застосуванням регулярних та іррегулярних збройних формувань, які не переходять у війну. „Воєнний конфлікт – сутичка, протиборство, форма вирішення протиріч між державами, соціальними групами із застосуванням збройної сили ”.  А. Клименко воєнний конфлікт визначає як будь-яке збройне зіткнення, форму вирішення протиріч між державами, різними соціальними групами із застосуванням воєнної сили .  У Воєнній доктрині України (редакція 2004 року) воєнний конфлікт визначається як спосіб розв’язання суперечностей між державами з двостороннім застосуванням зброї або у разі збройного зіткнення всередині держави. Він може відбуватися у формі: регіональної війни (конфлікт середньої інтенсивності); війни між державами (коаліціями держав), які для досягнення своїх політичних цілей використовують усі наявні сили та засоби, не виключаючи застосування зброї масового ураження; локальної війни (конфлікт середньої інтенсивності) – війни між державами, що ведеться з обмеженими цілями, для досягнення яких використовуються звичайні засоби збройної боротьби з обмеженням масштабу і району їх застосування; збройного конфлікту (конфлікт низької інтенсивності) – обмеженого збройного зіткнення між двома державами чи збройного зіткнення всередині держави, яке є сукупністю воєнних (бойових) дій і не переходить у війну (коли немає правового акта про оголошення стану війни).

 

Г. Перепелиця пропонує ввести поняття „воєнно-політичний конфлікт ”, обґрунтовуючи це тим, що, на відміну від воєнного конфлікту, у воєнно-політичному конфлікті розвиваються і розв’язуються тільки політичні суперечності. Воєнно-політичний конфлікт і війна мають загальну сутнісну ознаку – політичну суперечність, яка розв’язується у формі збройної боротьби за допомогою воєнної сили. Водночас, на його думку, ці поняття не тотожні. Війна не включає всього розмаїття процесів, форм і способів розв’язання суперечності. Політичні суперечності у війні, як правило, розв’язуються тільки у формі збройної боротьби. Без збройної боротьби немає війни. А воєнно-політичний конфлікт – це боротьба у різних формах, де, безумовно, превалює збройна боротьба, але остання не є обов’язковим моментом виникнення конфлікту Обов’язковим моментом воєнно-політичного конфлікту, його необхідною ознакою є саме застосування або загроза застосування військової сили. Воєнно-політичний конфлікт – це вид соціальної взаємодії, що являє собою вищу стадію розвитку антагоністичного протиріччя, яке складається стосовно політичної влади і вирішення якого досягається завданням шкоди кожній із сторін за допомогою воєнної сили. Г. Перепелиця зазначає що найбільш типовою формою воєнно-політичного конфлікту є війна .

 

В міжнародній юридичній практиці термін „війна ” поступово замінюється відносно новим поняттям – „збройний конфлікт ”. Термін „міжнародний збройний конфлікт ” вперше був застосований в Женевській конвенції 1949 року і, як відзначають Н. Арцибасов і С. Єгоров, ознака „збройний ” характеризується застосуванням зброї проти іншої воюючої сторони, тому конфлікт неможливо назвати „збройним ”, якщо не застосовується зброя; без цієї ознаки поняття „збройний конфлікт ” втрачає свою специфіку.

 

За своїм соціально-політичним і стратегічним змістом будь-яка війна є воєнним конфліктом, але не кожен конфлікт є війною. Різницю між ними можна визначити, використовуючи критерії якісного аналізу. Йдеться, перш за все, про „ступінь залучення армії і суспільства до воєнного зіткнення ” . Для воєнного конфлікту характерне виникнення особливого стану тільки збройних сил (чи певної їх частини) і, можливо, „незначної частини економіки держави ”.  Безумовно, якісні критерії рівневого поділу локальних війн і воєнних конфліктів повинні бути доповнені кількісними (просторовий розмах військових дій, кількість сил, тривалість, інтенсивність, діапазон застосованої зброї, форми і способи бойових дій тощо). Воєнні конфлікти характеризуються порівняно невеликими просторовими межами (окремий географічний район). Збройне протиборство ведеться, як правило, в прикордонних зонах, в окремих районах, на острівних територіях тощо. В них беруть участь тактичні, оперативно-тактичні, оперативні (в окремих випадках оперативно – стратегічні ) з’єднання збройних сил, як правило, без проведення мобілізаційних заходів.

 

Крім того, якщо локальні війни мають переважно коаліційний характер, то у воєнних конфліктах союзники двох протиборчих сторін, як правило, участі не беруть, а якщо й беруть, то не в прямій, а в опосередкованій формі, часом таємно. У воєнних конфліктах регіонально-ситуаційні політичні цілі і порівняно невеликі масштаби протиборства обумовлюють координаційний зв’язок між збройною боротьбою та іншими сферами суспільного життя. Застосування збройної сили висувається на перший план, визначає стан воєнного конфлікту в цілому, поєднується з економічною, ідеологічною, науково-технічною, дипломатичною боротьбою. Тому в цілому воєнний конфлікт не призводить до якісної зміни стану суспільства.

 

Чим локальна війна напруженіша, інтенсивніша, тим більші перетворення відбуваються у всіх елементах надбудови держави і у сферах суспільного життя. З початком такої війни державні органи управління наділяються значно більшими повноваженнями, посилюється централізація влади. Ідеологічний апарат держави в значній мірі обслуговує цілі війни. Економіка перебудовується на воєнні потреби. Відбувається поступова концентрація матеріальних і духовних сил держави.

 

Як зазначалося, важливо підкреслити міжнародно-правовий аспект, який відрізняє воєнний конфлікт від війни. Локальне збройне протиборство рідко супроводжується офіційним оголошенням війни між державами-учасницями. В цьому випадку далеко не завжди або ж не в повному обсязі вступають в силу певні правові наслідки, такі як розрив дипломатичних і консульських відносин, відкликання їх персоналу, припинення чинності політичних договорів між країнами (про ненапад, про нейтралітет, про військовий союз). Припиняються також торговельні, фінансові операції, проводиться реквізиція торговельних суден, конфіскація власності і застосування спеціального режиму до громадян іншої сторони тощо. Тобто, при воєнному конфлікті загального стану війни немає.

 

Локальна війна відрізняється від воєнного конфлікту власне у військовому відношенні не так суттєво, як в соціально політичному. В першому випадку йдеться про кількісні військово-технічні характеристики. В другому – про рівень впливу військових дій на основні сфери життя суспільства.

 

Таким чином, ми, ґрунтуючись на висновках багатьох дослідників, визначаємо локальну війну як збройний конфлікт між державами, що зачіпає їх національні, політичні, територіальні, економічні та інші інтереси, і обмежений за політичними цілями і масштабами ведення військових дій. Воєнний конфлікт розуміємо як гостру форму зіткнення сторін при розв’язанні суттєвих протиріч в процесі соціальної взаємодії із застосуванням збройного насильства, який характеризується особливим станом збройних сил учасників.

 

Висновок : обсяг лекції не дає можливості глибше розглянути різницю між локальними війнами і воєнними конфліктами з точки зору їх якісної і кількісної складових. Можемо, проте, констатувати наявність широкого кола підходів у дослідженні типології війн (локальних війн), воєнних конфліктів та їх визначень. Врахування типології і специфіки їх розвитку має сприяти розумінню їх природи та вдосконаленню механізмів запобігання локальних війн і воєнних конфліктів.

 

 

2.     Участь українських військових контингентів у миротворчих операціях.

 

 

 

 

 

Аналіз історичного досвіду, сучасних ролі, активних, динамічних процесів, що відбуваються навколо миротворчої діяльності, засвідчив, що миротворчість сьогодні здійснює значний вплив на формування світової системи міжнародних відносин, відіграє провідну роль у превентивному запобіганні, активному врегулюванні та жорсткому стримуванні воєнних конфліктів у «гарячих» точках Планети, є дієвим механізмом підтримання миру та безпеки світового співтовариства на глобальному, регіональному та національному рівнях.

 

На сьогодні миротворча діяльність є однією з визначальних рис ролі України на світовій арені, провідною прикметою української воєнної політики. Активна участь Збройних Сил України у операціях з підтримання миру та стабільності сприяє процесу просування нашої держави до повноправного членства в європейських та євроатлантичних структурах, а також зростанню авторитету України в системі колективної безпеки.

 

За майже 18 років своєї миротворчої діяльності Україна за обсягом завдань увійшла до першої двадцятки найбільш активних держав-миротворців. На сьогодні близько 600 українських військових виконують завдання місій ООН, НАТО та коаліції Багатонаціональних сил на територіях 9 країн світу.

 

Але характер миротворчої діяльності (з одного боку, політичної, з іншого – воєнної) загострює фактор непоправності її результатів, оскільки політичні витрати в сукупності з військовими, як правило, ініціюють катастрофічні наслідки. Актуальність дискусії підсилюється неконкретністю низки положень Статуту ООН, що дозволяють двояко тлумачити умови і міри застосування сили при врегулюванні конфліктів. Практика показує, що протягом десятиліть окремі статутні основи миротворчих дій ООН сприймаються міжнародними авторами як суперечливі. У зв'язку з цим сьогодні є досить важливим і актуальним дослідження ролі та впливу компромісів та насилля на миротворчу діяльність, порівняння воєнно-політичних та міжнародно-правових механізмів прийняття рішень щодо розгортання миротворчих операцій різного типу під проводом різних організацій, виявлення проблем та обґрунтування позитивного значення миротворчості для урегулювання конфліктів і забезпечення стабільності у світі взагалі та в окремих регіонах зокрема.

 

Серед цих проблем одне з перших місць посідає відсутність єдиного підходу і поглядів на характер і форми діяльності миротворчих сил виходячи з аналізу першопричин криз і конфліктів. До нагальних питань миротворчості, що потребують досліджень та узгоджень на міжнародному рівні, також можливо віднести недосконалість понятійного апарату, починаючи з визначення саме понять «миротворча діяльність», «миротворчість», «миротворчі операції» та їхньої класифікації.

 

Таке становище є однією з першопричин існуючого протиріччя на стратегічному рівні управління з питань визначення статусу чи категорії того або іншого конфлікту як з боку ООН і регіональних організацій, так і окремих держав, що беруть участь у миротворчому процесі. Досвід показує, що вирішувати ці питання, коли конфлікт у повному розпалі, вже пізно. Тому встає завдання раннього прогнозування мотивів і можливих районів виникнення конфліктів, а також їх масштабів, засобів і способів попередження і локалізації.

 

Сучасні кризи та конфлікти мають, як правило, складний, комплексний характер, тому їх розв'язання потребує тісної координації політичних та інших невійськових заходів із військовими. Сьогодні для досягнення головної мети миротворчої діяльності, а саме запобігання та припинення збройних конфліктів, заходи «класичної» миротворчості частіше за все виявляються недостатніми. Змінюються умови, методи та завдання, що вирішуються під час проведення миротворчих операцій, у зв’язку з чим виникає необхідність розглядання миротворчої діяльності як складової частини більш загального поняття.

 

Америка попереду миротворчості усій

 

Вперше підходи до миротворчої діяльності у нових умовах були викладені військовим командуванням США в статуті Field Manual 100-5. У ньому було запроваджено поняття «операції, відмінні від війни» (military operations other than war); у спеціальній літературі зустрічаються також терміни «операції нового типу», «нетрадиційні операції», «антикризові операції», «операції мирного часу», «операції інші, ніж війна» і навіть «військові операції невійськового типу». Це поняття, хоча й не перетворилось на загальноприйняте, останнім часом набуло значного поширення у міжнародній практиці.

 

Незважаючи на всю різноманітність операцій невійськового типу, існують спільні риси, що відрізняють їх від власне військових. Це, насамперед, їх переважно політичний характер: метою таких операцій є не одержання військової перемоги, а попередження, обмеження і розв’язання конфліктів, підтримання миру і надання підтримки цивільній владі у внутрішніх кризах, зберігання і утвердження впливу в тому або іншому регіоні. Також найважливіше значення в таких операціях набуває легітимність сил і організацій, що беруть у них участь, в очах суспільства, міжнародного співтовариства в цілому та населення конфліктної зони зокрема. Як правило, операції невійськового типу проводяться не проти держав, а проти сил, організацій та рухів, що не мають державного статусу.

 

Проведення операцій нового типу потребує надзвичайної обережності та стриманості у використанні сили, тобто пошуку оптимального балансу між забезпеченням безпеки, необхідністю здійснення операції та її політичних цілями. Однак, такий підхід робить прозорими межі між миротворчими та бойовими діями, призводить до перехрещування миротворчих та військових операцій як за завданнями, так і за часом (наприклад, у Косово та Іраку). Це, поряд з наявністю невирішених питань у міжнародному праві, викликає труднощі, а іноді й непорозуміння при формуванні відношення та оцінці тієї чи іншої операції, місії.

 

Як вже зазначалося, єдиного міжнародного визначення термінів «миротворчість», «миротворча діяльність» та «миротворчі операції» не існує, зокрема, й у Статуті Організації Об’єднаних Націй. Процес підтримання миру за принципами та під безпосереднім керівництвом ООН був названий миротворчістю, а для проведення цих операцій ще в 1965 році був створений Департамент миротворчих операцій (ДМО) ООН. Саме з того часу термін «миротворчість» набув широкого значення.

 

Міжнародна Академія миру в Нью-Йорку запропонувала наступне визначення миротворчості: це попередження, стримування, заспокоєння та припинення ворожнечі за допомогою мирного втручання третьої сили ззовні та керованого на міжнародному рівні, з викор

використанням багатонаціональних сил військових, поліцейських та цивільних для встановлення та збереження миру. Сьогодні це передбачає систему заходів, спрямованих на зниження воєнного протистояння та військової присутності в окремих регіонах світу, часткове чи повне роззброєння, поширення заходів довіри, а також діяльність ООН та інших суб'єктів світової політики із встановлення чи підтримання міжнародного миру та безпеки і розуміється (у широкому смислі) як «миротворча діяльність» або «миротворчість». При цьому головна мета миротворчої діяльності може бути досягнута сукупністю заходів, проведених послідовно чи в якому-небудь іншому порядку (у залежності від ситуації) за допомогою інформаційно-психологічних, політичних, дипломатичних, правових, економічних, а в крайньому випадку, і воєнних засобів.

 

Наведене вище розуміння миротворчості, навіть після заснування Об’єднаних Націй, сформувалося далеко не відразу. Світове співтовариство, і насамперед ООН, ведуть відлік використання воєнної сили для розв'язання конфліктів з 1948 року, а в 1965 році Генеральна Асамблея ООН уперше вводить в оборот термін «операції з підтримання миру» відносно акцій, що починаються із санкцій Ради Безпеки чи Генеральної Асамблеї ООН за допомогою підібраного на міжнародній основі військового персоналу, з метою припинення або запобігання військових зіткнень, роз'єднання воюючих сторін або спостереження за дотриманням умов миру, припинення вогню. Даг Хаммаршельд (який був другим Генеральним секретарем ООН) говорив, що визначення цих операцій міститься у «главі шість з половиною» Статуту, та відводив їм місце між такими традиційними методами мирного розв'язання суперечок, як посередництво та встановлення фактів (глава VI), і заходами більш примусового характеру, наприклад, ембарго та воєнним втручанням (глава VII).

 

Розглянемо підходи до класифікації міжнародних миротворчих операцій деяких основних «діючих осіб» у цій сфері – як міжнародних організацій (ООН, НАТО), так й окремих держав (США, Україна).

 

Практично усі відомі класифікації поділяють миротворчі операції на три великих блоки. До них відносять операції, які:

використовують переважно несилові методи дій збройних сил (спостереження, різноманітні форми контролю) для зміцнення політичних та дипломатичних зусиль щодо врегулювання та припинення конфлікту;

поєднують політичні методи з активними операціями збройних миротворчих контингентів, що не ведуть бойових дій;

використовують силові методи, у тому числі бойові дії, для примушення до миру у поєднанні з політичними зусиллями або без них.

 

Класифікація за «ООНією»

 

У 1992 році цільовою групою Генерального секретаря ООН з розробки «Порядку денного для миру» з метою вирішення конфліктів були запропоновані чотири «постулати»: превентивна дипломатія, миротворчість, підтримання миру та відбудова миру. За наступні роки ця практика набула деяких змін, але такий підхід обумовив появлення термінології, що застосовується до цього часу. У документах ООН з питань проведення миротворчих операцій (peace operations) приведена їх класифікація за такими типами:

превентивна дипломатія (preventive diplomacy);

миротворчі операції (peacemaking operations);

операції з підтримання миру (peacekeeping operations);

операції з примушення до миру (peace-enforcement);

операції з відбудови миру (peace-building operations).

 

Миротворчий словник НАТО

 

У термінології НАТО зазначено, що миротворчість – це метод, уперше запропонований і розроблений Організацією Об'єднаних Націй з метою утримання, ослаблення інтенсивності та/чи припинення бойових дій між державами чи усередині них, при посередницькому втручанні нейтральної третьої сторони, що організується і направляється на міжнародному рівні з використанням збройних сил і цивільних осіб, для доповнення політичного процесу врегулювання конфлікту, відновлення і підтримки миру. Цей метод не піддається простому визначенню та знаходиться в постійному розвитку .

 

Слід підкреслити, що дуже часто в одній конфліктній зоні проводяться комплексні операції, у ході яких у взаємозв’язку вирішуються завдання, які притаманні різним типам операцій. Їх межі умовні, тому достатньо часто такі операції включають до себе як складову частину інші елементи, або, в свою чергу, можуть бути включені до більш загального поняття.

 

На основі цього підходу, з урахуванням чорнового документу доктрини Штабу Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі (SHAPE), була складена типологія, якою користується НАТО, та яка значною мірою збігається з класифікацією ООН. Згідно з нею можна виділити наступні типи миротворчих операцій за класифікацією НАТО (peace support operations):

запобігання конфліктів (conflict prevention);

миротворча операції (peacemaking operations);

операції зі підтримання миру (peacekeeping operations);

операції зі примушення до миру (peace-enforcement);

операції зі відбудови миру (peace-building operations);

гуманітарні операції (humanitarian Actions).

 

США: геополітичні амбіції визначають докладність класифікації

 

Але найбільш детальний варіант класифікації міжнародних операцій був розроблений сухопутними військами США. У ході досліджень також знайдено інший термін – пропонується замість терміну «операції з підтримання миру» позначати більш змістовним та розгорнутим терміном «операції зі встановлення та підтримання миру».

 

У настанові сухопутних військ Field Manual 100-23 зазначено, що миротворчі операції включають три типи дій:

підтримання дипломатичних зусиль (превентивне розгортання) – (preventive deployment) – профілактична дипломатія та «консолідація миру» (peace building);

підтримка миру (peacekeeping) – контроль за дотриманням умов існуючого перемир'я;

установлення миру (peace enforcement) – використання збройної сили.

 

Згідно з цим документом існує десять специфічних видів військових операцій або операцій із використанням збройних сил, що потрапляють у категорію «миротворчі операції». До них відносять:в ійськову підтримку дипломатії, профілактичне розміщення військ, спостереження та контроль, контроль за перемир'ям, відновлення та підтримка порядку і стабільності, захист місій з надання гуманітарної допомоги, гарантії свободи пересування, перетворення в життя санкцій, організація і контроль зон безпеки, примусове роз'єднання ворогуючих сторін.

 

Слід відзначити, що процес еволюції політики США щодо миротворчої діяльності ООН протягом останнього десятиріччя проходив в три етапи. Під час першого етапу (з початку 1990-х років до 1994 року) США надавали ООН великого значення як інструменту запобігання та вирішення конфліктів.

 

На другому етапі (з 1994 року до кризи у Косово 1998 року) США активно переглядають свою позицію щодо ООН взагалі та до миротворчих операцій зокрема. Тому Вашингтон запроваджує обережнішу політику щодо фінансування миротворчих операцій. Політика США щодо миротворчої діяльності ООН набуває форми стратегії обмеженої (вибіркової участі) на основі розроблених президентською адміністрацією критеріїв.

 

Під час третього етапу (після подій в Косово) політика застосування сили набуває завершених форм. Примушення до миру при збереженні стратегії обмеженої участі в миротворчих операціях ООН стає домінуючим в політиці США. Останнім часом збільшилась тенденція опори на військові структури НАТО та/або використання «коаліцій бажаючих» у вирішенні конфліктних ситуацій та переходу до вибіркової участі в миротворчих операціях ООН.

 

Національні підходи до миротворчості: максимальне наближення до «прапору ООН»

 

Напрями миротворчої діяльності України визначені в Законі України «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях». У цьому ж документі наведене визначення міжнародних миротворчих операцій: це міжнародні дії або заходи, які здійснюються за рішеннями Ради Безпеки ООН відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй, ОБСЄ, інших регіональних організацій, які несуть відповідальність у сфері підтримання міжнародного миру і безпеки, згідно з положеннями глави VІІІ Статуту ООН, а так само дії і заходи багатонаціональних сил, що створюються за згодою Ради Безпеки ООН, які проводяться під загальним контролем Ради Безпеки ООН з метою: запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх конфліктів; врегулювання або створення умов для врегулювання міждержавних, а також внутрішніх конфліктів за згодою сторін конфлікту або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН, що може включати, зокрема, спостереження і контроль за додержанням угод про припинення вогню та інших ворожих дій, роз'єднання сторін, які конфліктують, роззброєння і розформування їх підрозділів, виконання інженерних та інших робіт; надання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало внаслідок міждержавних або внутрішніх конфліктів; виконання міліцейських (поліцейських) функцій по забезпеченню безпеки і додержання прав людини; надання допомоги у подоланні наслідків конфліктів; усунення загрози миру, порушень миру чи акту агресії.

 

Тому, на думку українських фахівців, найбільш доцільним є така класифікація цих операцій:

операції зі сприяння миру;

операції з підтримання миру;

операції з встановлення миру/примушення до миру;

операції з відбудови миру/постконфліктне врегулювання.

 

У деяких публікаціях та виданнях за тематикою пропонується додати до цієї класифікації пошуково-рятувальні та гуманітарні операції.

 

Усі наведені варіанти систематизації миротворчих операцій були розроблені на основі розподілу ступеня використання військової сили. Але можлива класифікація за іншими параметрами (наприклад, за ступенем згоди учасників конфлікту на проведення миротворчої операції) або з урахуванням декількох факторів.

 

Так, залежно від рівня залучення країн до участі у миротворчих операціях, ролі і місця Ради Безпеки ООН щодо керівництва миротворчими підрозділами, миротворчі операції можна поділити на чотири види:

 

1. Так звані «класичні миротворчі операції», що проводяться під керівництвом безпосередньо ООН із залученням багатьох країн. Планування операції покладається на Департамент миротворчих операцій ООН.

 

2. Операції сил швидкого розгортання. Керівництво таким видом операції теж здійснюється Організацією Об'єднаних Націй, а до участі в ній залучаються країни, які спроможні за порівняно короткий термін виділити в розпорядження ООН необхідний військовий контингент і потрібні матеріальні ресурси.

 

3. Операції, що проводяться під егідою ООН при головній ролі однієї країни із залученням інших. Прикладом є операція, яка проводилася Італією в Албанії.

 

4. Операції, що проводяться за рішенням ООН відповідними регіональними організаціями. Прикладом можуть бути миротворчі операції в колишній СФРЮ за участю НАТО, операції ЕКОВАС в Африці.

 

Слід зазначити, що Україна переважно бере участь в операціях з постконфліктного врегулювання. Також вона пропонує залишити за ООН виключне право санкціонування застосування сили в міжнародних відносинах і переорієнтувати ідею миротворчості на попередження конфліктів, продумати, як уникнути негативних наслідків міжнародних санкцій.

 

Не зважаючи на деякі розбіжності, всі визначення, що існують сьогодні, мають багато спільного та відображають специфіку різноманітних типів миротворчої діяльності. Деякі з них можливо віднести до загальновизнаних.

 

Операції з підтримання миру проводяться на підставі глави VI Статуту ООН з метою забезпечення виконання мирної угоди та спостереження за її виконанням; вони покликані сприяти локалізації конфліктів, врегулюванню і ліквідації їх наслідків. Для проведення операцій з підтримання миру необхідна згода конфліктуючих сторін. Цей тип операцій складається з таких елементів як: забезпечення роз‘єднання збройних сил, задіяних у конфлікті; припинення та запобігання військових дій; створення умов для переговорів по проблемі; спостереження за умовами примирення; сприяння виконанню досягнутих угод про припинення вогню; недопущення подальшої інтернаціоналізації конфлікту.

 

Операції з сприяння миру здійснюються також відповідно до вимог положень глави VI Статуту ООН; вони проводяться за згодою конфліктуючих сторін. Вирішення конфліктів здійснюється шляхом мирного урегулювання спорів. Метою цих операцій є остаточне врегулювання конфлікту, і їх розпочинають тільки після того, як досягається угода про припинення вогню. До завдань операцій зі сприяння миру входить: контроль за виконанням угоди про припинення вогню; контроль за збереженням прав людини; місія посередництва і врегулювання; сприяння наданню гуманітарної допомоги; спостереження на лінії припинення вогню.

 

Слід зазначити, що іноді ці два останні типи операцій відносять до «класичної миротворчості», тобто до операцій, які проведені в суворій відповідності зі Статутом ООН. У цих операціях ООН намагалася в цілому дотримуватися таких основних принципів, як наполегливість, безсторонність, ясність намірів, намагання запобігти застосуванню сили, передбачення розвитку ситуації, визнання легітимності місцевого уряду.

 

Вимоги до цих операцій, незважаючи на різноманітність ситуацій, в яких вони проводяться, залишаються незмінними: чіткі положення та реальні вимоги Мандату ООН; співробітництво сторін при його виконанні; послідовна підтримка вимог Мандату ООН з боку організації, що виконує операцію; готовність держав до надання необхідного військового та цивільного персоналу; ефективне керування з центру проведенням операції на містах; необхідна фінансова та матеріальна допомога. Статут ООН рекомендує наступні методи розв’язання конфліктів під час виконання цих операцій: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд.

 

Операції з встановлення миру (примушення до миру) проводяться на підставі глави VII Статуту ООН, частіше всього задля припинення конфліктів, що відбуваються переважно у вигляді громадянських або міжетнічних війн. Такі дії можуть бути проведені без згоди сторін лише за рішенням Ради Безпеки ООН щодо використання військової сили з метою примушення конфліктуючих сторін до згоди з міжнародними санкціями та резолюціями. Головна мета цих операцій – збереження або відновлення миру за умовами, що встановила світова співдружність. Операції з встановлення миру можуть і повинні здійснюватися в умовах, коли: конфлікт створює реальну загрозу глобальній чи регіональній безпеці; конфлікт супроводжується масовими порушеннями прав людини; одна чи кілька сторін, що беруть участь у конфлікті, відмовляються підкоритися рішенням ООН і інших авторитетних міжнародних організацій; ООН приймає рішення про введення ряду санкцій з метою утримати конфліктуючі сторони від подальшої ескалації воєнних дій. Завдання цих операцій полягають в тому, щоб: контролювати виконання міжнародних санкцій; примусити ворогуючі сторони розпочати переговори; захистити мирне населення. У цьому випадку Рада Безпеки ООН передбачає наступні заходи для вирішення проблеми: розрив економічних відносин; розрив дипломатичних відносин; загроза застосування військової сили; дії із застосуванням військової сили.

 

Операції з відбудови миру включають заходи, спрямовані на відновлення життєдіяльності найважливіших елементів інфраструктури та цивільних інститутів країни у постконфліктний період із використанням як військових, так і невійськових засобів. Головна мета цих операцій – запобігання повторення конфлікту. Після його завершення доцільно впровадити наступні заходи: роззброєння конфліктуючих сторін; електоральна допомога; економічна допомога; консультаційна допомога; репатріація біженців; відновлення інфраструктури; реконструкція громадянського суспільства. Для цього можуть бути використані наступні заходи: демілітаризація та встановлення контролю над зброєю та військовою технікою сторін, що перебували у конфлікті; інституційна реформа та удосконалення системи охорони порядку та судової системи; реформа виборчої системи; складання планів соціально-економічного розвитку.

 

Порівняно новою формою миротворчих операцій є електоральні операції, які можуть бути як самостійними операціями, так і складовою більш масштабних операцій з постконфліктного врегулювання. Демократичні вибори – один з ефективних засобів запобігання та врегулювання конфліктів, оскільки демократично обрані уряди, як правило, не воюють один проти одного. Саме розуміння цього взаємозв'язку та зростання демократизації в глобальному масштабі, особливо в Латинській і Південній Америці, Східній Європі, спонукали Секретаріат ООН за останні роки значно підвищити ступінь своєї участі в електоральних операціях.

 

У деяких джерелах гуманітарні операції також віднесені до міжнародних миротворчих операцій. Вони проводяться з метою рятування життя, надання допомоги та захисту жертвам конфлікту або стихійного лиха. Вони не потребують наявності спеціального мандату та згоди воюючих сторін на надання такої допомоги. Керівництво гуманітарними операціями здійснює цивільна особа. Ці операції по суті не намагаються досягти розв’язання конфлікту як такого, вони націлені на порятунок життя людей.

 

Розробка чіткої термінології та класифікації у

галузі миротворчості є важливим та складним завданням. Внаслідок того, що в Статуті ООН взагалі ці поняття відсутні, у кожній країні були розпочаті спроби вирішення цього питання. У деяких випадках розбіжності з цих питань використовуються з метою обґрунтування власних інтересів або виправдання власних дій, що часто призводить до непорозумінь та навіть до погіршення воєнно-політичної обстановки у регіоні та у світі загалом.

 

Міжнародне суспільство розвивається дуже динамічно, але термінологія та класифікація у цій галузі залишається статичною системою. Це протиріччя в умовах швидких змін у військово-політичному становищі ще раз доводить необхідність ретельного аналізу питання з метою розробки загального підходу до класифікації миротворчої діяльності в цілому та міжнародних миротворчих операцій зокрема як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні.

Миротворчу діяльність Україна, як незалежна держава, розпочала у 1992 році направленням 240-го окремого миротворчого батальйону до колишньої Союзної Республіки Югославія

 

 

 

 

 

 

 

Починаючи з 1992 року, за межі країни було направлено більше 40 підрозділів ланки батальйон, рота, вертолітний загін, тактична група, бригада. Всі миротворчі контингенти складаються виключно з контрактників і формуються на добровільній конкурсній основі.

 

 

 

Всього за цей період у міжнародних миротворчих операціях взяло участь понад 30 тисяч військовослужбовців ЗС України, залучалося майже 3 тисячі одиниць різноманітної техніки

 

 

 

 

 

На сьогодні 570 українських військових виконують миротворчі завдання у складі місій ООН, НАТО та коаліції Багатонаціональних сил на територіях 9 країн світу