Сучасний світовий процес характеризується глибокими соціально-політичними та військово-політичними змінами. Виміри та динамізм цих змін вимагають суттєвого переосмислення, комплексного і всебічного дослідження всіх чинників і тенденцій, що обумовлюють і визначають розвиток світового співтовариства. В цьому контексті особливу увагу треба звернути на декілька якісно нових явищ, що є властивими саме для нинішнього етапу розвитку військово-політичних відносин між країнами та їх угрупованнями.

По-перше, військово-політичною реальністю стала якісна перебудова військово-політичних відносин між країнами, які до недавнього часу, належачи до різних військово-політичних угрупувань, перебували у стані взаємної конфронтації. Сьогодні всі без винятку країни Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), які на протязі 50-80-х рр. ХХ ст. входили до Варшавського Договору і проводили  відповідну  конфронтаційну  політику, є учасниками програми НАТО "Партнерство заради миру". Майже всі вони активно добиваються свого повномасштабного і повноправного членства в цій, колись ворожій, військово-політичній організації.

По-друге, реальністю стало і те, що п'ятнадцять колишніх радянських республік, в тому числі і Україна, на протязі 1990-х рр. стали рівноправними і повноправними суб'єктами військово-політичної діяльності на міжнародній арені. Головна особливість цієї реальності полягає в тому, що в цих країнах ще тільки йде пошук свого місця в системі світових військово-політичних відносин. Військово-політичні заяви і декларації більшості із них, вірогідно, передчасно вважати такими, які на довгі роки будуть визначати військово-політичний курс тієї або іншої нової незалежної держави.

По-третє, реальністю міжнародного життя сьогодні є спалахи насильства, міжнародного тероризму, збройних конфліктів в окремих країнах та регіонах світу, в тому числі і на території колишнього СРСР. В основі цих процесів лежать расові, національні, релігійні, економічні та інші проблеми і протиріччя, які в умовах конфронтаційного протистояння двох світових систем по осі Схід-Захід подавлялися самими цими системами. Насильство, тероризм, військові конфлікти і війни поки що не можуть бути віднесеними до трагічних здобутків минулого, оскільки вони мають тенденцію до активізації і розглядаються лідерами окремих країн як легітимне знаряддя міжнародної політики.

 

За таких умов для досягнення надзвичайно важливої загальносвітової, загальнолюдської цілі – відвернення війни (ядерної чи звичайної) – особливого значення набуває проблема дослідження сучасної військово-політичної обстановки, визначення основних тенденцій її розвитку та прогнозування змін, що відбудуться в майбутньому.

1.      Воєнно-політична обстановка: сутність і зміст, основні складові.

Радикальні зміни, що відбуваються сьогодні у розвитку світового співтовариства свідчать про те, що людство переживає переломний момент своєї історії. Україна як повноправний член світового співтовариства, розв'язуючи надзвичайно складні питання подолання кризи у всіх сферах внутрішнього суспільного життя, повинна виконувати і нову роль в системі міжнародних відносин. Така обставина обумовлює особливу актуальність проблеми аналізу, оцінки та прогнозування розвитку військово-політичної обстановки, яка, в свою чергу, здійснює суттєвий вплив на розв'язання внутрішніх проблем.

Будучи складним утворенням, у якому органічно перетинаються процеси і явища міжнародних відносин, внутрішньої і зовнішньої політики окремих держав та їх угруповань, військово-політична обстановка характеризується надзвичайним динамізмом, різноманітністю форм вияву та тенденцій їх розвитку. Тому класифікація усіх чинників та  параметрів, якими визначається військово-політична обстановка, є досить складною проблемою. При цьому базовими чинниками, які безпосередньо детермінують конкретний характер військово-політичної обстановки в конкретному місці і у конкретний час, є військова політика та військово-політичні відносини між окремими країнами або їх об’єднаннями.

Військова політика є складовою частиною загальної політики держав, класів, націй, партій, різних соціальних груп як сфери їх діяльності, пов'язаної із завоюванням, утриманням та використанням політичної (державної) влади. Крім того, ця діяльність пов'язана з військовим будівництвом, створенням збройних сил, їх. підготовкою і використанням для досягнення політичних цілей. Кінцева мета цієї діяльності - стабільне забезпечення реалізації корінних інтересів перерахованих суб’єктів політики в умовах стабільного суспільного розвитку.

Військова політика держав конкретизується в їх воєнних доктринах, воєнній стратегії та у повсякденній практиці військового будівництва. Тому сутність військової політики врешті-решт зводиться до підготовки і використання державою засобів збройного насильства для досягнення політичних цілей.

Військова політика України ще тільки формується, проходячи складні змістовні та організаційні випробування. Але в головному вона визначена: це – забезпечення збройного захисту країни, створення сприятливих умов для продуктивної і творчої праці  українського народу, забезпечення в  межах міжнародних зобов'язань держави миру і міжнародної безпеки. Матеріалізується військова політика України у постійному та всебічному зміцненні обороноздатності країни, бойової готовності і бойової здатності її Збройних Сил.

Реалізація військової політики, планів і програм військового будівництва у мирний час, повсякденна військово-політична практика держави формують відповідний тип військово-політичних відносин. Ці відносини, що виключають безпосередні бойові дії, утворюють систему взаємозв'язків і взаємодій, що виникають між соціальними  спільнотами,  державами, їх воєнними організаціями. Основним змістом функціонування цієї системи взаємовідносин є виробництво, удосконалення, накопичення, перерозподіл та використання засобів збройного насильства.

Міждержавні військово-політичні відносини діляться на двосторонні і багатосторонні (блокові, коаліційні). Україна, проголосивши статус військового нейтралітету, будує свої військово-політичні відносини з державами та їх об'єднаннями переважно на двосторонній основі, в тому числі і з блоком НАТО.

Є дослідники військово-політичної обстановки, котрі вважають правомірним говорити не тільки про міждержавні військово-політичні відносини, але й про військово-політичні відносини, що знаходять свій вияв у внутрішній політиці держав і партій. Військово-політичними                            відносинами внутрішнього характеру вони вважають відносини між армією (воєнною організацією держави) і народом, між армією і політичними  партіями та урядом,  всередині воєнної організації - між представниками різних соціальних груп населення, з котрих вона формується.

Але в контексті таких міркувань потрібно поставити перед собою щонайменше два запитання і постаратися знайти на них правильну відповідь. По-перше, чи названі автором відносини  за своєю  суттю  можна  вважати  військово-політичними? На наш  погляд ні, оскільки останні можливі тільки між суб'єктами військово-політичної діяльності, а не між різними соціальними групами, партіями і таке інше. Тим більше, про які військово-політичні відносини між армією і політичними партіями може йти мова в умовах юридично-правової департизації армії демократичного суспільства? Особисті симпатії чи навіть членство в тій чи іншій партії конкретного військовослужбовця ні в якому разі не можна зводити в ранг офіційних військово-політичних відносин тільки на тій підставі, що симпатії або ж антипатії до політичної партії виявляє представник органу цільового забезпечення військової політики держави.

По-друге, до яких наслідків на практиці може призвести визнання правомірності такого підходу? Якщо суспільні групи і політичні партії визнати суб'єктами військово-політичної діяльності, то необхідно визнати і їх право на володіння всім арсеналом засобів її здійснення, в тому числі і збройною силою. Можливо, саме такий "науковий" підхід і сприяв тому, що хворобою кінця XX ст. стало неконтрольоване розповсюдження дедалі складніших зразків зброї (в тому числі і компонентів зброї масового знищення) по планеті. Конституційна заборона політичним партіям і громадським об'єднанням України озброюватись та створювати воєнізовані формування є науково обґрунтованою і практично доцільною.

Таким чином, реалізація військової політики суб'єктами військово-політичної діяльності породжує відповідні військово-політичні відносини, які в конкретних часових межах доцільно розглядати як відповідні стани. Іншими словами, військово-політичні відносини представляють собою сукупність взаємозв'язаних, взаємозалежних і взаємоперехідних один в одного особливих станів і ситуацій. Кожен такий стан характеризується відповідною цілісністю, своїми  специфічними особливостями та формами вияву. Кожне порушення цілісності стану військово-політичних відносин означає кінець його існування у попередній якості і формування якісно нового із своїми, властивими тільки йому особливостями.

Конкретні особливості кожного з таких станів визначаються характером і рівнем зрілості внутрішніх протиріч суб'єктів політики, реальною розстановкою політичних сил, можливостями і намірами супротивних сторін та їх практичними діями. Для визначення цих станів, котрі, в свою чергу, являються етапами (ступенями) процесу розвитку військово-політичних відносин, в науковій і спе­ціальній літературі використовується поняття "військово-політична обстановка".

Підсумовуючи сказане, можемо дати визначення її сутності. Військово-політична обстановка - це реальний на даний час стан військово-політичних відносин між суб'єктами військової політики в глобальному або регіональному масштабі, в двосторонніх або багатосторонніх відносинах.

Фундаментальне дослідження і наукове осмислення військово-політичної обстановки в розвинутих країнах займає особливе місце серед найважливіших проблем військової політики і військової науки. Але в Радянському Союзі сутність і зміст військово-політичної   обстановки досліджувались, в основному, в межах воєнної стратегії і оперативного мистецтва, тобто, в межах військової науки і у відриві від військової політики.  Надзвичайний динамізм історичного розвитку людства в наші дні, значне урізноманітнення соціально-політичних процесів і явищ вимагає дослідження військово-політичної обстановки як політологічної категорії.

Політологічний підхід до її дослідження передбачає, по-перше, аналіз її сутності як складного соціально-політичного явища, як цілісної підсистеми військово-політичних відносин на відповідному історичному етапі їх функціонування і розвитку. По-друге, такий підхід передбачає вивчення зв'язків цієї підсистеми, її структурних елементів з відповідними сторонами суспільного життя, котрі обумовлюють її виникнення та подальшу еволюцію.

Визначення сутності і науковий аналіз військово-політичної обстановки ґрунтуються на визнанні наступних вихідних положень:

 - військово-політична обстановка як соціально-політичне явище набуває визначеності тільки з появою політики як сфери суспільних відносин з приводу влади;

- військово-політична обстановка представляє собою сукупність і результат взаємодії факторів і умов, котрими характеризується співвідношення і розстановка політичних сил на відповідному етапі, а також можливості використання ними засобів збройного насильства;

- військово-політична обстановка є однією з характеристик військової галузі як  специфічної сфери суспільно-політичного буття. Вона представляє собою єдність військової і політичної сторін і саме ця єдність надає військово-політичній обстановці свою власну визначеність.

Будучи   органічною   складовою   частиною характеристики загальнополітичної ситуації, військово-політична обстановка сама є складним утворенням з матеріальних і духовних, об'єктивних і суб'єктивних компонентів. З одного боку,  вона  виступає  цілісним  показником  взаємодії економічних, соціально-політичних, ідеологічних та власне військових факторів і умов, якими визначається рівень і характер підготовки та ймовірні способи використання збройного насильства у відносинах між суб'єктами військової політики. З іншого боку – у військово-політичній обстановці органічно поєднуються результати їх діяльності.

Як уже відмічалося, у структурі військово-політичної обстановки політичний аспект є провідним. Але практичне втілення в реальність політичних концепцій і теорій відповідних суб'єктів військової політики у боротьбі за політичну владу здійснюється за допомогою специфічних засобів соціального насильства, в тому числі і військової сили. Тому військовий аспект в цій єдності виступає атрибутивною ознакою військово-політичної обстановки. При цьому збройне насильство може використовуватися в опосередкованому (потенційному) вигляді. Опосередковане використання засобів збройного насильства є властивим для військово-політичної обстановки мирного часу, а перехід до безпосереднього використання збройного насильства є переходом від стану миру до стану війни.

Характеризуючи відповідний стан історичного розвитку суспільства, військово-політична обстановка сама є досить динамічним утворенням, яке не може бути сталою характеристикою системи міжнародних відносин на тривалий час. Але для неї на всіх етапах розвитку незмінним залишається одне: властивість бути результатом військово-політичної діяльності та характеристикою стану військово-політичних відносин. Така діяльність у поєднанні із створюваними нею різноманітними станами військово-політичних відносин складає основний зміст військово-політичної обстановки, остання ж є формою їх безпосереднього виразу.

Таким   чином,   військово-політична   обстановка представляє собою сукупність відповідних конкретно-історичних військово-політичних відносин, основні тенденції розвитку яких визначаються співвідношенням сил суб'єктів військової політики.

У змісті військово-політичної обстановки доцільно виділити наступні основні структурні елементи:

              1. Суб'єкти військово-політичної обстановки, їх розміщення, а також співвідношення їх сил.

              2. Військово-політичні інтереси і цілі задіяних сторін та детерміновані ними військово-політичні концепції і воєнні доктрини.

              З. Реальні військово-політичні події, процеси, явища та тенденції їх розвитку.

Виходячи з викладених положень, можливо дати наступне розгорнуте визначення:  Військово-політична обстановка - це відповідний стан військово-політичних відносин  суб'єктів військово-політичного процесу, в якому безпосередньо здійснюється підготовка і використання засобів збройного насильства для досягнення ними своїх політичних цілей. Військово-політична обстановка завжди характеризується конкретним розміщенням, розстановкою і співвідношенням сил сторін в процесі протиборства або співпраці.

В пізнанні сутності та змісту військово-політичної обстановки важливе значення має визначення основних типів військово-політичних відносин. Можливо виділити три основні типи військово-політичних відносин між державами та їх союзами.

Перший тип - конфронтаційні військово-політичні відносини, котрі характеризуються крайнім протистоянням корінних військово-політичних інтересів.  Прикладом цих відносин до недавнього часу могли бути відповідні відносини між СРСР і США, Варшавським Договором і НАТО. Основний військово-політичний інтерес системи цих відносин полягав у розподілі сфер впливу у світовому масштабі. Тому в кожній точці планети, де загострювалася військово-політична обстановка, неважко було прослідкувати її зв’язок з названими центрами сили геополітичної. Це – Корея, В'єтнам, Ангола, Афганістан, Нікарагуа, країни арабського світу тощо.

Другий тип – коопераційні (союзні) військово-політичні відносини. Вони характеризуються спільністю корінних військово-політичних інтересів двох або кількох країн. Це, перш за все, відносини між країнами одного військово-політичного блоку (коаліції, альянсу) або між двома країнами, що мають спільні військово-політичні інтереси, які закріплені відповідними військово-політичними угодами і договорами про спільне розв'язання військово-політичних проблем, що виникають перед кожною з них.

Третій тип – коопераційно-конфронтаційні військово-політичні відносини, які ґрунтуються на спільності корінних військово-політичних інтересів сторін при наявності глибоких, іноді надто гострих суперечностей між ними. До такого типу доцільно віднести сучасну військово-політичну обстановку у світовому співтоваристві в цілому. Спільним корінним інтере­сом для всіх без винятку країн планети є відвернення нової світо­вої війни, особливо ядерної, яка не може бути виграною ні якоюсь однією країною, ні групою держав. .Але це не означає, що всі країни відмовилися від силового розв'язання військово-політичних проблем на регіональному рівні.

Таким чином, ми розглянули сутність, структуру і типологію військово-політичної обстановки. Але це дає нам тільки загальне уявлення про її природу. Завдання полягає в тому, щоб навчитися адекватно оцінювати військово-політичну обстановку на різних етапах її розвитку і на різних рівнях. Для цього необхідно оволодіти методологічними основами цього процесу.

 

2. Методологічні засади аналізу і оцінки обстановки.

 

Виходячи з визначених сутності, змісту, структури і типології військово-політичної обстановки,  методологія її дослідження і оцінки передбачає розв'язання чотирьох основних проблем:

по-перше, визначення сутності самої оцінки військово-політичної обстановки, її  критеріїв,  а  також конкретної методики оцінки;

по-друге, аналіз і оцінку співвідношення матеріальних і духовних, реальних і потенційних сил суб'єктів військово-політичної обстановки;

по-третє, визначення характеру і змісту воєнних доктрин суб'єктів військово-політичних  відносин;

по четверте, аналіз і оцінку реальних військово-політичних подій, явищ, процесів, а також виявлення тенденцій їх розвитку, а також підготовку вихідних даних для прогнозування розвитку військово-політичної обстановки.

Окремі аналітики, спеціалізовані органи та організації, що досліджують військово-політичну обстановку, вирішують одночасно три взаємопов'язані проблеми, а точніше, одне триєдине завдання: аналіз, оцінку і прогнозування перспектив розвитку військово-політичної обстановки. Це обумовлено тим, що аналіз будь-якого явища або процесу здійснюється заради його об’єктивної оцінки, оцінка, в свою чергу, є основою для прогнозу. Такий логіко-гносеологічний шлях цілком виправданий, адже пізнання (дослідження) будь-якого об'єкту, явища чи процесу без виявлення тенденцій їх розвитку (без прогнозу) втрачає свою практичну значущість і цінність.

Отже, для дослідження військово-політичної обстановки необхідно перш за все визначити сутність її оцінки, а це, в свою чергу, дасть можливість суб'єктам, що її досліджують, не тільки адекватно оцінювати, а й приймати рішення щодо її корекції в потрібному для себе напрямі.

Пізнання і оцінка - це двоєдиний процес і тільки умовно можна погодитися з судженням, що пізнання випереджає оцінку. В той же час оцінкою завжди є процес порівняння, його результат (хоча не будь-яке порівняння є оцінкою). Будучи результатом  порівняння,  зіставлення моделей декількох явищ і процесів, оцінка виступає відображенням    об'єктивного співвідношення між порівнюваними предметами, явищами чи процесами. Оцінка військово-політичної обстановки є результатом порівняння її найбільш суттєвих компонентів і факторів модельним образом на основі визначеної системи принципів, методів та критеріїв. При цьому завжди треба мати на увазі, що ці принципи, методи і критерії визначаються завжди в інтересах суб'єктів військової політики, їх об'єктивність є не більше ніж ідеалом, досягти якого намагається сумлінний аналітик.

В цьому контексті потрібно звернути увагу на той факт, що предмет оцінки (військово-політична обстановка) є вужчим ніж предмет пізнання (військова політика). Тому, якщо в пізнанні військово-політичної обстановки ми повинні охопити всі її компоненти в повному обсязі, то в її оцінці концентрується увага на співвідношенні    кількісних і якісних характеристик такої оцінки, особливо тих, що мають безпосередній вплив на військово-політичну практику. Саме це співвідношення елементів військово-політичної обстановки або їх суттєвих властивостей, взятих в межах практичної діяльності, склада­ють об'єктивну основу її оцінки.

Матеріальним аналогом оцінки військово-політичної обстановки виступають факти з практики військово-політичних відносин. Отримується цей матеріальний аналог шляхом виміру. Але необхідно мати на увазі наступне: якщо при вимірі на першому плані стоїть кількісна сторона співвідношення факторів військово-політичної обстановки, то при оцінці - якісна. Тобто, оцінка військово-політичної обстановки, супроводжуючи процес виміру, надає якісну визначеність самому виміру і його результатам. Зокрема, при оцінці такої складової військово-політичної обстановки як співвідношення танкових сил певних держав ми не просто підраховуємо їх кількість, а й визначаємо за кількісними показниками (в тому числі за тактико-технічними характеристиками техніки) бойові можливості сторін в досягненні цілей засобами збройного насильства.

    Вимір і оцінка військово-політичної обстановки мають багато спільного з виміром і оцінкою природних явищ, для котрих ще не вироблено конкретних одиниць виміру (наприклад, хмарність). В оцінці військово-політичної обстановки за одиниці виміру беруться соціальні норми та ідеали. Соціальна норма (міра) в цьому випадку виражає усталені в практиці міжнародних відносин процеси чи явища, а ідеал (критерії) – перспективу їх розвитку. Але такий поділ в літературі та на практиці мало поширений. Як пра­вило, вживається одне з цих понять – критерій. У певній мірі воно інтегрує в собі і поняття норма.

Таким чином, оцінка військово-політичної обстановки вимагає порівняння стану наявних факторів з поглядами і уявленнями, які в процесі оцінки виконують функції критеріїв і служать підставою для побудови оціночного судження. В цьому судженні об'єктивується сутність оцінки військово-політичної обстановки як специфічної взаємодії суб'єкта і об'єкта оцінки.

Та обставина, що кожна оцінка представляє собою порівняння оцінюваного з еквівалентом як його мірою, є найбільш важливим моментом, котрий відрізняє процес оцінки від процесу пізнання. Таким еквівалентом практично може бути будь-яка норма, котра склалася і, як кажуть, витримала перевірку військово-політичною практикою. Розгляд різних аспектів проблеми оцінки військово-політичної обстановки дозволяє зробити висновок, що вона (оцінка), разом з аналізом є однією із сторін усвідомлення людиною об'єктивної дійсності через призму визнаних норм (критеріїв) в практиці військово-політичної діяльності. Вищим критерієм оцінки військово-політичної обстановки є потреби та інтереси прогресивного розвитку суспільства. Тобто, чим більше конкретна військово-політична обстановка сприяє соціальному прогресові, тим вище її оцінка.

Це обумовлено тим, що відображення об'єктивної реальності військово-політичних відносин завжди проходить через потреби та інтереси суб'єкта. Більше того, самі ці потреби та інтереси органічно входять в зміст оцінки військово-політичної обстановки. Цей факт не може не мати впливу на специфіку оціночного судження про військово-політичну обстановку, оскільки воно не може бути байдужим по відношенню до суб'єкта оцінки та його інтересів і потреб. Так, наприклад, у період “холодної війни ” у відносинах між Заходом і Сходом в оцінках військово-політичної обстановки спостерігалися крайні позиції: будь-яке нововведення в галузі озброєнь однією стороною оцінювалося іншою як загроза власній безпеці; будь-яка військово-політична обстановка у пропагандистських штампах оцінювалась за "найгіршим взірцем". Тобто, проблема оцінки військово-політичної обстановки розглядалась виключно з позицій потреб і інтересів тієї чи іншої соціально-політичної системи.

Аналіз сучасної військово-політичної обстановки в світі потрібний, перш за все, для оцінки рівня воєнної небезпеки (безпеки) і воєнної загрози (її відсутності) для України. Ця проблема має не тільки науково-теоретичне, а й безпосередньо практичне значення. ЇЇ актуальність і гострота звучання обумовлені військово-політичними рішеннями України стосовно її без'ядерного і позаблокового статусу, участі в програмі "Партнерство заради миру", відмова від участі в системі колективної безпеки СНД тощо.

Виходячи з цього, проблема критеріїв оцінки військово-політичної обстановки, воєнної небезпеки та воєнної загрози для України має особливе значення. Складність проблеми полягає і в тому, що в цій галузі не вистачає чітких визначень категоріального апарату, який використовується в дослідженні проблеми військово-політичної обстановки. Це нерідко призводить до того, що одні і ті ж поняття різними дослідниками трактуються по-різному, а це, безумовно, не сприяє строгості наукових висновків і рекомендацій для військово-політичної практики.

Якщо звернутися до змісту понять "небезпека"' і "загроза", то вони настільки близькі і взаємозв'язані, що навіть визнаний авторитет в російській мові Ожегов у визначенні відповідних понять "опасность" і "угроза" допускається тавтології, визначаючи одне через друге. Немає чіткої грані між поняттями "небезпека" і "загроза" і в українській мові. Але при аналізі і оцінці військово-політичної обстановки розведення понять "воєнна небезпека" і "воєнна загроза" є абсолютно необхідним.

Поняття "загроза" має більш конкретний зміст, ніж поняття "небезпека". Тобто, коли мова йде про воєнну загрозу, то мається на увазі наявність конкретного джерела і конкретного спрямування такої загрози. Поняття  "воєнна  небезпека"  або  "небезпека  війни" визначають такий стан міждержавних військово-політичних відносин (таку військово-політичну обстановку), якому властива імовірність використання збройної сили. При цьому заздалегідь неможливо конкретно визначити, хто стане об’єктом , а хто суб'єктом насильства. Тобто, воєнна небезпека - це потенційна можливість виникнення збройного насильства і його ескалації у відносинах між суб'єктами військово-політичної діяльності. Тому можливо визначити, що воєнна загроза є вищим етапом розвитку воєнної небезпеки, коли визначаються сили, засоби, суб'єкти і об'єкти збройного насильства,  спрямованість їх еволюції тощо.

Сформулюємо проблему наступним чином: чи існує на сьогодні небезпека розв'язання третьої світової війни? Напевно, так, оскільки є засоби її ведення, є суперечності національних і регіональних інтересів, є соціальні сили, що зацікавленні у використанні зброї. Але чи є безпосередня загроза нової світової війни? Очевидно, ні, тому що для розв'язання наявних суперечностей існує досить багато політичних можливостей.

Якщо говорити узагальнено, то в сучасному світі воєнна небезпека зберігається. Доказом цього є, по-перше, наявність в окремих регіонах світу і країнах величезних арсеналів зброї масового знищення та звичайних озброєнь; по-друге, наявність великих, добре вишколених наступальних угруповань збройних сил як окремих держав, так і їх коаліцій; по-третє, наявність гострих суперечностей у військово-політичних відносинах між суб'єктами військової політики у різних регіонах світу. Тобто, реальні військово-політичні події, процеси і явища сучасного світу свідчать про збереження воєнної небезпеки в міжнародних відносинах, але вони ж свід­чать і про те, що безпосередньої загрози   спалаху нової світової війни сьогодні не існує.

В США та інших країнах НАТО поряд з поняттям "небезпека" широко використовується поняття "ризик", яке за своїм змістом є близьким до поняття "небезпека". Так, наприклад, Римський форум НАТО, що відбувся 7-8 листопада і 1991 р., відмітив, що загрози країнам-членам блоку зі Сходу більше не існує, але залишається ризик, що обумовлювалося на той час зростанням нестабільності в СРСР.

Воєнна загроза - це якісно конкретизований з точки зору джерела і цілей стан воєнної небезпеки, іншими словами, воєнна загроза - це реальна, дійсна воєнна небезпека, яка виходить від конкретного суб'єкта військово-політичних відносин і яка спрямована проти іншого їх суб'єкта.

Воєнну небезпеку можна класифікувати за трьома рівнями воєнної загрози:

перший - відсутність воєнної загрози в умовах загальної воєнної небезпеки;

другий - поява і оформлення воєнної загрози в стосунках між суб'єктами військово-політичних відносин;

третій - безпосередня воєнна загроза, для якої є властивим такий стан воєнної небезпеки, при котрому ймовірність розв'язання збройного зіткнення наближається до кульмінації.

Антиподом поняттю "воєнна небезпека" є поняття "воєнна безпека". Виходячи з цього, воєнну безпеку можна визначити як такий стан міждержавних військово-політичних відносин, для якого властива відсутність як потенційної, так і реальної (безпосередньої) воєнної загрози. Але це визначення воєнної безпеки дає тільки перше уявлення про сутність і не може бути достатнім для його використання як критерію оцінки військово-політичної обстановки.

В сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі поняття "безпека", "національна безпека", " безпека країни", "державна безпека", "воєнна безпека" та інші ще недостатньо визначені теоретично і не набули достатнього нормативного статусу. Це обумовлено як багатоплановістю поняття “безпека ”, так і комплексним, системним характером цього складного явища соціальної дійсності, яке органічно поєднує в собі політичні, економічні, міжнародно-правові, гуманітарні, екологічні, військові та інші аспекти, що відображають реально існуючі в природі та у суспільстві зв'язки і відносини.

Найбільш поширеним і обґрунтованим поняттям цього ряду є поняття "національна безпека". Воно було введено у використання президентом США Теодором Рузвельтом. В своєму посланні Конгресові  Сполучених Штатів у 1904 р. він виправдовував захоплення зони майбутнього Панамського каналу інтересами "національної безпеки" США, В 1947 р. Конгресом Сполучених Штатів було прийнято закон "Про національну безпеку", у відповідності з яким утворювалася і донині діє Рада національної безпеки із завданням консультування Президента США з питань національної безпеки. Перелік цих питань, невпинно ускладнюючись, охоплює проблеми внутрішньої, зовнішньої (в тому числі військової) політики заокеанської держави. Відповідно, сам зміст поняття "національна безпека" набув відчутних змін. На думку американського політолога Річарда Барнета, національна безпека для США сьогодні – це бажаний рівень фізичної захищеності, економічного розвитку і соціальної стабільності, що дозволяють кожному індивіду ефективно діяти в будівництві американського суспільства за умов свободи від іноземного примусу та тиску уряду.

Приблизно на цих позиціях стоять і українські дослідники, котрі вважають, що центральною проблемою національної безпеки України є збереження існування суспільства і держави в межах існуючих кордонів, забезпечення їх здатності унеможливити загрозу використання сили з боку інших суб'єктів політики та військово-політичної діяльності. Але забезпечення національної безпеки не зводиться до нейтралізації воєнної загрози. В сферу національної безпеки входять також проблеми роззброєння, науково-технічного та технологічного розвитку, інформаційного забезпечення, економічної самодостатності, дипломатії, сприятливої  екологічної обстановки тощо. Узагальнено кажучи, національна безпека – це забезпечення державою кожному громадянинові гідних людини умов життя і розвитку.

Таким чином, для того, щоб використати зміст поняття "національна безпека" як критерій аналізу і оцінки військово-політичної обстановки, необхідно його конкретизувати з визначенням кількісних і якісних параметрів. Так в словнику, який видано для членів Комітету начальників штабів збройних сил США. поняття "національна безпека" означає один з наступних трьох варіантів:

а) військова або оборонна перевага США над будь-якою країною чи групою країн;    

б) сприятлива для Сполучених Штатів ситуація в сфері міжнародних відносин;

в) оборонна могутність, що є достатньою для відбиття ворожих або нищівних дій усередині країни або зовнішніх сил.

Звичайно, наведені варіанти розуміння змісту поняття "національна безпека", враховуючи специфіку формування понятійно-категоріального апарату на Заході та особливості його перекладу на українську мову, далекі від досконалості. Крім того, потрібно постійно мати на увазі, що безпека – надзвичайно багатогранне явище, а національна безпека – тільки одна її грань. Тому, розкривши і визначивши один аспект, ми не розв'язуємо проблеми в цілому. Але навіть на цих засадах ми можемо зробити деякі висновки.

По-перше,  національна  безпека  передбачає відсутність нищівних дій не тільки ззовні, а й зсередини країни. Сьогодні, як на це обґрунтовано вказують численні аналітики та аналітичні центри, головна загроза національній безпеці України знаходиться в системі внутрішніх протиріч, що обумовлені кризовим станом суспільства.

По-друге, національна безпека є діалектичною єд­ністю державної і суспільної безпеки, в межах якої державна безпека виступає засобом, а суспільна безпека – ціллю визначення і захисту життєво важливих інтересів країни.

По-третє, проблема національної безпеки є комплексною, її вирішення можливе тільки на засадах єдиного концептуального підходу.

По-четверте,   воєнна  безпека  може  бути реалізованою лише за умов дотримання суб'єктами військово-політичної діяльності принципів міжнародного права.

По-п'яте, постійний аналіз і оцінка військово-політичної обстановки і прийняття адекватних військово-політичних рішень є необхідними передумовами забезпечення воєнної і національної безпеки держави і суспільства.

Такими є найбільш суттєві аспекти сутності та методологічних засад аналізу і оцінки військово-політичної обстановки в світі. Їх усвідомлення дозволяє перейти до розгляду рівнів, факторів та механізму оцінки військово-політичної обстановки.