Тема 2. АРМІЯ І СУСПІЛЬСТВО: ОСНОВОПОЛОЖНІ ПРИНЦИПИ ВЗАЄМОДІЇ В УМОВАХ ДЕМОКРАТІЇ

 

У суспільно-політичному житті, як у минулому, так і в сьогоденні значна роль приділяється армії. Проте досить часто соціальна природа армії, її функції в суспільстві визначаються без достатнього наукового аналізу. Різноманіття оцінок зростає. В умовах виходу на міжнародну арену все нових держав зі своїми збройними силами і військовими формуваннями виникає настійна потреба з більш чітких політологічних позицій та з урахуванням реальної соціальної практики проаналізувати сутність, призначення і місце армії в сучасному демократичному суспільстві, показати соціально-політичну обумовленість процесу військового будівництва.

2.1.Сутність, зміст і призначення армії

 

Походження армії ховається в глибину століть. В умовах варварства суспільство не знало приватної власності, соціальної нерівності та політичних відносин (у їх сучасному розумінні) в силу низького рівня свого розвитку. Таке суспільство було слабко диференційоване, у наявності була тільки яскраво виражена диференціація за статтю і віком. Не було, отже, тоді й армії, як спеціальної військової організації. Але «збройна сила» була. До неї входило все доросле населення, і вона призначалася для захоплення та захисту природних умов існування спільності цих людей.

Поступово виникає новий тип суспільних відносин, викликаний суспільним поділом праці. Уже перший суспільний поділ праці призвів до збільшення виробництва продуктів у всіх галузях, появи надлишкового продукту і збільшення щоденної кількості праці, що уможливило використання праці інших людей. Це породило потребу в залученні нової додаткової робочої сили. «Стародавня війна» доставляла її. Захоплені в міжплемінних збройних конфліктах полонені сталі обертатися в домашніх рабів, що призвело, зрештою, до розкладання общинно-родових відносин. Але на початку зародження аграрної цивілізації для захоплення рабів — цієї нової продуктивної сили — ще не було необхідності в створенні спеціальної збройної організації.

Поступово грабіж одних племен іншими став постійним промислом, виявився почесним заняттям, оскільки давав можливість швидкого і більш легкого, ніж творча праця, збагачення. Систематичні грабежі сусідів перетворилися у важливий фактор поглиблення майнової нерівності між членами племені, затвердження і розвитку приватної власності на засоби виробництва й утворення класового суспільства. Це сприяло створенню спеціальних засобів збройної боротьби і виникненню армії.

Виникнення армії — це етап її організації як визначеної системи. Цей етап містить у собі два періоди: латентний і явний.

У першому, латентному, періоді умовою появи армії виступають компоненти колишньої військової організації. Цей період здійснювався під впливом нових економічних передумов і в основному стихійно. Військова організація кожного племені, заснована на кровних зв'язках, традиційно протиставлялася військовим формуванням інших племен як ворожа, суперницька одиниця. У зв'язку з цим такі формування було важко об'єднати, організувати їх бойову взаємодію. Але поступово племена все-таки стали поєднуватися в деяку подобу союзу племен. Їхню збройну силу складали всі боєздатні чоловіки, але збройний народ очолювався вже зборами воєначальників. Поступово виникає специфічна організація - військова демократія. Військовою її називають тому, що війна і військова організація для підготовки і ведення війни стають тепер регулярними функціями народного життя. Однак така організація вже не знала фактичної рівності, оскільки при поділі здобичі військовий поводир та інші привілейовані особи забирали собі всіх полонених, у той час як інші повинні були задовольнятися своєю часткою захопленої зброї і предметів. Так утворюються нові елементи, чужорідні для колишньої військової організації, армія вступає в другий період — явний.

Зародження нових елементів у системі суб'єктів, відносин і діяльності військової демократії вказує на виникнення деяких порушень у цілісності самодіючої військової організації і вказує на появу нової якості.

Зростала соціально-економічна нерівність, багатство і привілеї панівних класів мали потребу в охороні. Традиційні племенні органи народовладдя були непридатні. У характері влади на перший план виступав уже не особистий авторитет, а багатство, панування над рабами і сила військової дружини. В міру переходу верховної влади від зборів воєначальників до верховного військового ватажка військова демократія переростала у військово-ієрархічне правління. Передача функцій захисту союзу однієй особі призвела до відтискування народного самоврядування від керівництва збройною організацією суспільства.

Місце озброєного народу, що захищав себе власними силами, зайняла збройна «публічна влада» (дружина), що могла бути застосована і проти волі народу. Ця організована військова сила, що вже не збігається у своєму складі з масою населення, стає першим “вузлом” створення армії.

За допомогою дружини державна влада здійснювала свої основні функції:  а) захист території держави від зовнішнього нападу; б) ведення війни з метою економічного і політичного поневолювання сусідів; в) придушення опору власного народу.

Утворення армії має два джерела. Перше — самодіяльний, стихійний, що йде “знизу” процес об'єднання населення роду (племені) у збройну організацію для захисту природних умов життя. Друге — усвідомлений, організований, що йде “зверху”, процес створення спеціальної військової організації для ведення збройної боротьби в загарбницьких війнах.

Злиття цих двох процесів (самодіяльного й організованого) призвело до виникнення нової військової організації для досягнення цілей економічного і політичного насильства в антагоністичній боротьбі класів і держав.

Об'єктивними передумовами та умовами, соціальними причинами, що зробили зародження армії закономірним явищем, стали:

• суспільний розподіл праці;
• зростання продуктивності праці;
• поява регулярного доданого продукту, який можна було вилучати зі сфери виробництва матеріальних благ;
• звільнення людських ресурсів визначеної кількості і якості, не використовуваних для повсякденного задоволення матеріальних потреб суспільства і здатних утворити контингент військовослужбовців;
• можливість робити зброю.

По своєму соціально-політичному змісту виникнення армії обумовлене утворенням держави, класових суспільств усередині них, боротьба між якими вимагала створення спеціального знаряддя для розв’язання протиріч економічного і політичного плану — армії.

Таким чином, ми можемо собі уявити цілу низку етапів у становленні і розвитку армії, що послідовно відбиваються в поняттях: “самодіюча військова організація роду (племені)”, “військова демократія”, “збройна публічна влада”, “військова дружина”, “особливі загони озброєних людей”, “військова організація для війни” — “армія”.

А якщо представити цей розвиток становлення армії через зріз суспільного розвитку, це буде виглядати таким чином: варварство — розшарування племені (роду) — формування перших елементів держави (один з перших — збройні загони, дружини).

Можна виділити також історичну закономірність, що відображає якісні зміни армії в процесі розвитку суспільства, переходу від одного його якісного стану до іншого. Це проявляється в наступному: ріст чисельності армій; збільшення кількості родів і видів військ; удосконалення озброєння; удосконалення стратегії і тактики; поглиблення функцій.

Сучасне вчення про армію являє собою результат багатовікового розвитку політичної думки. Ще в давньоіндіїському збірнику “Закони Ману” (VІ в. до н.е.), у якому була відбита ідеологія брахманізму, говорилося, що армія контролює підданих, придушує виступи нижчих каст. Арістотель вказував, що держава не може існувати без війська.

Мислителі Нового часу критикували армію сільськогосподарської цивілізації і намагалися обґрунтувати ідею загальнонаціональної армії, покликаної на відміну від армії сільськогосподарської цивілізації стояти на сторожі інтересів усього суспільства. Конкретизуючи  це положення, Гегель писав, що армія, являючись знаряддям політики в руках держави, захищає національні інтереси.

В епоху становлення промислової цивілізації М. Чернишевський доводив, що армія служить інтересам пануючих соціальних шарів і їх уряду для придушення простолюдинів у своїй державі й в інших країнах, для ведення війн з метою поневолення і грабежу сусідніх народів. При цьому він різко засуджував застосування армій проти народів, називав мерзенністю прагнення пануючих соціальних груп в ім'я своїх корисливих цілей тримати в залежності інші народи. Критикуючи теорії вічності армії, М. Чернишевський відзначав, що армія виникла і розвивалася у певних суспільних умовах, при яких установилося панування однієї частини населення над іншою, більш численної. З установленням справжньої демократії в більшості країн необхідність у постійній армії відпаде.

Мислителі минулого намагалися вирішити питання про джерела сили армії. Вже в “Законах Ману”, у творах Сунь Цзи й інших теоретиків древнього світу були зроблені припущення про значення моральних сил армії, під якими розумілося єднання правителя і народу, про вплив географічного середовища, про роль підготовки і постачання військ. Однак головне місце приділялося полководцю, що характеризувався як вершитель долі війни. Пізніше, наприклад, Ф.Бекон  висловив цікаву ідею про зв'язок військової справи і науки. Він відзначав, що друкарство, порох і компас змінили вигляд і стан усього світу, по-перше, у справах письмових, по-друге — у справах військових, по-третє — у мореплаванні. Гегель висловив думки про роль морального духу народу й армії, полководців і солдатів у війні, про залежність військової організації від внутрішнього ладу держави.

Важливе значення моральному стану армії надавав М.Чернишевський. Він відзначав дві умови моральної переваги над супротивником: 1) створення народом і армією корисних для народу цілей війни; 2) впевненість народу й армії у своїх силах, у перемозі над ворогом. Він на багатьох фактах показав, що однієї з основ армії є її зв'язок з народом, підтримка армії народом. Це зміцнює дух армії. Дух війська — головна умова його сили. Для сили армії важливі озброєння, рівень її підготовки і стан дисципліни. Дисципліна — основа усьому в досконалому війську. Без неї військо — юрба, не придатна для війни. М.Чернишевський виступав проти кийової дисципліни, механічної муштри. Він вважав, що військо, засноване на такому вихованні, завжди буде переможене ворогом, солдати якого — не мертві машини, а живі істоти. Велике значення М.Чернишевський надавав вихованню у солдатів армії демократичної держави патріотизму, любові до Батьківщини, до народу, свідомості громадянського обов'язку, почуття власної гідності.

Безпосередньою методологічною основою для правильного справді наукового осмислення сутності і природи армії, її місця і ролі в суспільстві є вчення про владу, державу. У політології всебічно обґрунтовується положення про те, що з утворенням держав з'являються особливі загони озброєних людей. Вони поступово перетворюються в армію як один з найважливіших органів держави. Ф. Енгельс у статті «Армія», написаній в 1857 р. відзначав, що армія – це організоване об'єднання озброєних людей, які утримуються державою з метою ведення наступальної або оборонної війни. У цьому визначенні дані принципові риси всякої армії. По-перше, армія — це орган держави і через неї входить у політичну систему суспільства, є її складовою частиною. По-друге, її специфіка полягає в тому, що вона є організацією озброєних людей, що утримуються державою. По-третє, вона призначена для ведення війни в ім'я тих чи інших політичних цілей.  У порівнянні з іншими органами, що входять у суспільство, армія характеризується особливими способами комплектування і методами підготовки кадрів, специфічним укладом життя і строгою субординацією у відносинах між військовослужбовцями.

У сучасних умовах існує досить широкий спектр концепцій, що відбиває погляди різних політологічних шкіл і напрямків на армію.

Одними з найбільш розповсюджених і впливових поглядів на армію є соціально-політичні концепції. Вони розглядають армію як надкласову силу держави, як вічне знаряддя регулювання в інтересах усієї нації політичних відносин усередині суспільства і між державами. При цьому самі політичні відносини також вважаються вічними. Оскільки суспільство, затверджують прихильники цієї концепції, завжди мало, має і буде мати потребу в такому регуляторі, остільки армія виступає постійним, необхідним органом, що функціонує в інтересах усього суспільства, усіх його шарів і груп. Подібні ідеї містяться в роботах французького соціолога Р. Арона, американських політологів У. Ростоу, Х. Болдуїна і ряду інших учених. У книзі «Стратегія на завтра» Х. Болдуїн, наприклад, виходячи з того, що збройні конфлікти між групами людей зберігаються на невизначений час і навіть, можливо, назавжди, доки існує людина, робить висновок про вічну необхідність армії як атрибуту і знаряддя суспільства в цих конфліктах.

Дана точка зору отримала підкріплення в книзі професора Д.Блейні “Причини війни”, опублікованої в Лондоні. У ній автор на основі історичного матеріалу робить висновок про те, що війни викликаються сукупністю різних за характером причин, пріоритет серед який належить психологічним обставинам: злості, заздрості, войовничій амбіції і т.п. Саме ці причини, а автор нараховує їх більш трьох десятків, і роблять війни вічними. Вічним органом, заявляє Д. Блейні, залишається й армія, тому що вона є знаряддям, за допомогою якого  знімаються чи розряжаються названі причини війни.

До популярних сучасних соціально-політичних концепцій армії належить так звана інституційна теорія. Її зміст зводиться до того, що армія є життєво необхідним інститутом (звідси і її назва) суспільства, без якого неможливо його функціонування і, отже, існування. Прихильники цієї теорії черпають аргументи захисту своїх поглядів у давньогрецького філософа Платона, англійського філософа ХVІІ ст. Т. Гоббса та інших.

Один з важливих моментів інституційної теорії полягає у запереченні класової сутності армії. Наприклад, голландський політолог Доорн вважає, що армія сучасного суспільства є “політично нейтральним інститутом”. Такі заяви деякі сучасні політологи підкріплюють тезою про те, що демократичне суспільство — вільне, плюралістичне суспільство, де враховуються інтереси кожної соціальної групи. Тому й армія діє тільки в інтересах суспільства в цілому. “У вільних, плюралістичних суспільствах, — стверджується в соціологічному словнику, виданому у ФРН, — армія не може виконувати реакційної функції, тому що вона перебуває під жорстким контролем. Уся система масових громадських організацій, сила їхніх позицій не дозволяє військовим здійснити яку-небудь антигромадську справу”.

Представники інституційної теорії розглядають армію необхідним органом, що здатний забезпечити внутрішню стабільність сучасного суспільства. Внаслідок цього армія, доводять американські політологи С. Ліпсет і Х. Екклз, є знаряддям цивільного світу. В обґрунтування цього вони приводять довід, що лише армія як політично нейтральна сила здатна неупереджено розв'язувати спірні питання в сучасному суспільстві. Оскільки, пишуть ці автори, в основі існування цивільних соціальних груп лежать різні економічні інтереси, то між ними неминуче виникають розбіжності; у такій обстановці армія, пов'язана тільки з військово-професійними інтересами, благотворно впливає на внутрішнє життя сучасного суспільства, розв'язуючи розбіжності в інтересах усієї нації.

Співзвучні соціально-політичним є техніко-політологічні концепції армії. Вони пов'язані з абсолютизацією військово-технічних перетворень у збройних силах, що змінюють і їхнє соціально-політичне обличчя. Характерна у цьому сенсі так звана технотронна теорія. Її представники, у тому числі німецький учений Р. Бранд, доводять, що великі військово-технічні перетворення, здійснені в ядерне століття, призвели до нівелювання функцій армій, які у даний час зводяться лише до вирішення однієї задачі — охорони держави.

Сучасна армія розглядається представниками даної концепції як загальнонаціональна, чисто технічна  сила, спрямована назовні. Саме в цьому бачить її соціальний зміст професор політичних наук Нью-Йоркського університету Г. Снайдер. Сучасна армія, на його думку, повинна забезпечити безпеку своєї держави за допомогою погрози нанесення знищувального удару. Положення технотроннії теорії служать базою аргументації необхідності і важливості створення професійних армій. Вони заявляють, що в підсумку військово-технічних перетворень, удосконалення організаційної структури та інших формальних ознак армії з неминучістю наступила історична епоха заперечення масових армій, заснованих на військовому обов'язку.

Серед техніко-політологічних концепцій збройних сил помітне місце займає теорія конвергенції армії і цивільних органів. Її суть зводиться до того, що, як стверджує американський політолог М. Яновитц, у результаті технічного прогресу, який охопив сучасні армії, стирається розходження між  військовими і цивільними фахівцями, а отже, армією і невоєнними організаціями. Насичення військ великим числом цивільних технічних фахівців веде до втрати збройними силами свого військово-професійного обличчя, військової кастовості; одночасно з цим поширюється і поглиблюється “оцивільнення”  армії, відбувається зближення збройних сил та різних цивільних органів, їх конвергенція.

Прихильники цієї теорії зтверджують, що процес технізації і професіоналізації армії супроводжується поглибленням її демократизації. В даний час армії демократичних держав, вважають вони, є зразком рівних можливостей для усіх військовослужбовців, незалежно від раси, кольору шкіри, віросповідання чи національності.

Важливим для розуміння сутності сучасної армії є її типологізація. Професор Північно-Західного університету (м. Еванстон, США), керівник міжвузівського семінару вивчання проблем армії і суспільства Чарльз Москос пропонує потрійну типологію суспільства і відповідних йому збройних сил: “Суспільство готовності до війни”, “Суспільство стримування війни”, “Суспільство заперечення війни”. Типу “Суспільства готовності до війни” відповідає за своїми характеристиками більшість країн НАТО й Організації Варшавського Договору 50-60-х років ХХ ст.: великі постійні армії, що будуються, як правило, за принципом військового обов’язку. “Суспільство стримування війни” більш характерно для США, Канади і Великої Британії 70-80-х років з їхніми збройними силами: зменшуються розміри армій по мірі переходу від масових до високооплачуваних і високотехнічних професійних збройних сил. “Суспільством заперечення війни” можуть стати західно-європейські і північно-атлантичні країни та їхні збройні сили — такі, наприклад, як Швеція, Швейцарія і Канада, — з переходом від існуючих великих армій до нечисленних кадрових збройних сил при наявності підготовленого резерву.

У табл. 2.1 дані істотні розходження між збройними силами трьох типів суспільства. Основна гіпотеза полягає в тому, що по мірі еволюції сучасних суспільств від “Суспільства готовності до війни” до “Суспільства стримування війни” і далі до “Суспільства заперечення війни” відповідно змінюються суспільний статус і функції військових.

Таблиця 2.1

Збройні сили і суспільство

	Тип суспільства
Збройні сили	Готовності до війни	Стримування війни	Заперечення війни
Загальна організація	масова армія	професійна армія	кадрова армія
Основні питання військового бюджету	загальні витрати на особовий склад, зброю низької технології	витрати на одного військовослужбовця, зброю високої технології	бойова підготовка й інфраструктура резерву
Ставлення до військової служби	військова повинність	добровільне наймання	громадянський обов'язок
Основні спірні проблеми	місце і роль видів збройних сил	бюджетні асигнування	зміна цілей і основних завдань
Відмова від військової служби за релігійними чи політичними мотивами	обмежена чи заборонена	дозволена відповідно до закону	припускає проходження альтернативної цивільної служби
Набір на службу	юнаків	відповідно до соціального складу суспільства	молодих людей
Ставлення суспільства до військових	підтримуюче	спокійне	підтримуюче
Ставлення інтелігенції до військових	вороже	скептичне	спокійне
Переважний тип професійного військового	бойовий командир	фахівець-керівник	військовослужбовець-дослідник
Ставлення військових до контролю над озброєннями і роззброюванню	вороже	скептичне	спокійне

 

Характеризуючи типи армій, важливо враховувати, що в сучасну епоху збройна боротьба все частіше носить коаліційний характер. Військове протиборство ведуть держави і їхні армії, як правило, у складі військових союзів, блоків та, відповідно, об'єднаних збройних сил.

Істотне значення для армії має питання про співвідношення змісту і форми збройних сил. Соціально-політичний зміст армії полягає в її політичному призначенні бути знаряддям ведення війни в інтересах держави. Форма, як відомо, виступає організацією змісту, способом існування і взаємодії його елементів. У такому сенсі під формою армії можна розглядати її організаційну структуру й організаційні принципи будівництва.

Армія як інструмент цілеспрямованого збройного насильства немислима без чіткої організаційної структури. Вона містить у собі: систему комплектування (добровільна, на основі загального військового обов'язку і т.п.); централізоване й однотипне управління; однакове озброєння і спорядження військ і сил флоту; єдину систему навчання і виховання; загальний порядок проходження  служби і єдину регламентацію життя особового складу; військову дисципліну, що забезпечує єдність волі, згуртованість людей для виконання бойової задачі. Організаційна структура армій характеризується також їхньою чисельністю, складом, питомою вагою військової техніки, розподілом на відповідні бойові одиниці, співвідношенням родів військ, сил флоту і видів збройних сил.

Важливим принципом будівництва збройних сил виступає система комплектування. У світі існують сьогодні професійні, міліційні, кадрово-міліційні і кадрово-призовні армії.

Професійні армії. В даний час цілком професійні армії мають понад п'ятдесят держав, включаючи такі досить великі країни, як Японія, Індія, Пакистан, Канада, Австралія, Нігерія і Філіппіни. Про свою готовність до переходу на добровільний спосіб комплектування збройних сил заявили Франція, Іспанія і Росія. Україна поставила перед собою завдання перейти на цілком професійну армію до 2015 р.

Найбільш могутню і численну професійну армію мають США. Комплектування збройних сил на добровільній основі — давня американська традиція, що існує ще з кінця ХVІІІ ст. Вперше обов'язкову військову службу США запровадили в роки першої світової війни, по закінченню якої знову перейшли до добровільного комплектування армії.

Удруге закон про військову повинність був прийнятий США в серпні 1940 р., незадовго до їхнього вступу в другу світову війну. І знову, як і попередній, був скасований незабаром після закінчення війни (у березні 1947 р.). Однак цього разу ненадовго. Вже в червні 1948 р. США прийняли новий закон про військову повинність, що передбачала дворічний термін обов'язкової служби в регулярних військах і п'ятилітній — у резерві. Закон цей проіснував рівно 25 років, аж до 1 липня 1973 р., коли США знову повернулися до добровільного принципу комплектування збройних сил.

На добровільну дійсну службу у відповідності із законодавством приймаються придатні за станом здоров'я та розумового розвитку громадяни США — чоловіки і жінки у віці від 17 (жінки з 18) до 35 років (у сухопутних військах — з 17 до 34 років, ВПС — 17-27 років, ВМС — 17-35 років, у корпусі морської піхоти — 17-28 років). Особи у віці до 18 років повинні мати письмовий дозвіл батьків чи опікунів. Добір кандидатів здійснюється цілий рік у вербувальних пунктах, розташованих на території всіх штатів. Вербування здійснюється спеціально підготовленими сержантами-вербувальниками.

Усі кандидати тестуються з метою виявлення їхнього загальноосвітнього рівня, схильностей і здібностей, можливості і доцільності використання за обраною ними спеціальністю. За результатами тестування кандидати розподіляються по відповідним військово-обліковим спеціальностям. Тестування здійснюється по 100-бальній шкалі, що підрозділяє кандидатів на п'ять категорій, у залежності від рівня їхнього розумового розвитку: 1-ю категорію ( що набрали 93-100 балів), 2-ю (65-92 бали), 3-ю (31-64 бали), 4-ю (10-30 балів), 5-ю (0-9 балів). Кандидати 5-ї категорії на військову службу не приймаються. Відібрані добровольці підписують контракт і приймають присягу. День підписання контракту і прийняття присяги вважається днем  зарахування на військову службу. Термін контракту — від трьох (для жінок — двох) до шести років. Після закінчення контракту термін його дії може бути продовжений. Як правило, добровольцям надається право вибору військової частини і місця служби.

Після прийняття присяги новобранці направляються в навчальні центри видів збройних сил для проходження початкової підготовки і підготовки за фахом. Після їх закінчення новобранці переводяться у війська для проходження подальшої служби. Щорічно в регулярні війська США призиваються в середньому близько 200 тис. добровольців.

Резерв американських збройних сил, як і регулярні війська, комплектується на добровільній основі. Усі резервісти одержують грошове утримання. Підставою для його виплати служить контракт, що укладається резервістом з міністерством оборони.

Рядовий і сержантський склад резерву поповнюється за рахунок військовослужбовців регулярних військ, достроково звільнених з дійсної служби і зобов'язаних за умовами контракту дослужити термін служби в резерві, а також осіб, які раніше не проходили військову службу і завербувалися по контракту. Резервісти без досвіду військової служби після підписання контракту направляються на збори в один з навчальних центрів регулярних військ, де вони нарівні з новобранцями проходять курс початкової підготовки і навчання за фахом. Після закінчення такої підготовки резервісти залучаються до бойової підготовки за місцем проживання в складі підрозділів і частин резерву, до яких вони постійно приписані.

Офіцерський склад резерву комплектується з колишніх кадрових офіцерів, випускників загальновійськової підготовки офіцерів резерву при цивільних вузах, а також з випускників офіцерських шкіл, що обирають своїх слухачів з резервістів рядового і сержантського складу.

Термін перебування в резерві залежить від виду збройних сил. Так, резервісти сухопутних військ складають первісний контракт на термін до шести років з наступним продовженням (за бажанням) кожні три роки. У резерв сухопутних військ вербуються громадяни США у віці до 59 років, якщо вони раніш проходили військову службу, і до 35 років, якщо вони її не проходили.

Щороку для служби в резерві збройних сил США зараховується близько 200 тис. чоловік.

Треба відзначити, що при дотриманні єдності в головному — цілком добровільному характері служби — професійні армії різних країн можуть значно відрізнятися одна від одної за способами комплектування (територіальним, екстериторіальним), віковими характеристиками особового складу, масштабами та інтенсивністю підготовки, пропорціями між регулярними і резервними компонентами збройних сил тощо.

Прямою протилежністю чисто професійним арміям є міліційні і кадрово-міліційні армії.

Для міліційних армій характерна відсутність кадрових військових формувань і практично повне заміщення командних посад офіцерами, для яких військова служба не є основною професією. У чистому вигляді міліційна армія існує тільки в одній країні — Швейцарії.

У цій державі військовозобов'язаним вважається все чоловіче населення у віці від 20 до 50 років, придатне за станом здоров'я до несення військової служби. В армію призивається 91-92% чоловічого населення — більш, ніж у будь-якій іншій країні, крім, можливо, Ізраїлю. У Швейцарії відсутній інститут альтернативної служби (загальнонаціональні референдуми 1977 і 1984 рр. відхилили спроби введення такої служби). Це не свідчить про те, що в цій країні немає переконаних «відказників» від військової служби. Вони є, але їхнє число не велике (близько 500 на рік). Кожний з них зобов'язаний за законом аж до досягнення 50-літнього віку сплачувати щорічно 3% від усіх своїх доходів. Крім того, відмовлення від військової служби карається тюремним ув'язненням від 3 діб до 3 років. Швейцарія при населенні 7 млн. чоловік здатна відмобілізувати і розмістити на оборонних рубежах протягом 48 годин 650 тис. озброєних і навчених бійців. Стрілецьку зброю, боєприпаси й обмундирування резервісти зберігають дома.

Кадровий склад швейцарської армії нараховує близько 3500 чол. До нього відносяться тільки офіцери й унтер-офіцери інструкторського складу навчальних центрів. Що стосується частин і з'єднань швейцарської армії, то кадровими військовослужбовцями є лише командири дивізій і вище. 

Незважаючи на те, що в чистому вигляді міліційна армія існує тільки у Швейцарії, принципи міліційної системи комплектування використовуються в будівництві збройних сил багатьох держав, а в цілому ряді країн міліційні формування є прямим доповненням кадрових армій у рамках єдиної системи оборони держави.

Найбільш широко міліційні принципи комплектування використовуються в кадрово-міліційних арміях. Головною особливістю таких армій є утримання у мирний час невеликих кадрових збройних сил, з нетривалими термінами обов'язкової військової служби в поєднанні з підтримкою у високому ступені мобілізаційної готовності численних боєздатних резервів. Крім того, у країнах з кадрово-міліційними арміями крім регулярної армії та її резервів звичайно створюються як самостійні компоненти збройних сил і чисто міліційні формування, що комплектуються, як правило, на добровільній основі. Типовий приклад кадрово-міліційної армії дає Данія.

Кадрово-призовні армії займають проміжне положення між професійними і кадрово-міліційними. Їхньою об'єднуючою ознакою є використання принципу обов'язкового військового обов'язку з порівняно тривалим (більш року) терміном служби призовників. На відміну від професійних кадрово-призовні армії мають більше підготовлених резервів і більшу чисельність стосовно числа жителів країни. У порівнянні з кадрово-міліційними арміями вони утримують у мирний час більш численні регулярні війська, але мають менше резервів. Як правило, підготовка їхніх резервістів відрізняється від професійних і кадрово-міліційних армій меншою інтенсивністю і регулярністю. Кадрово-призовні армії мають більше половини країн НАТО, у тому числі ФРН, Італія,  Туреччина, а також багато інших країн світу, наприклад: Бразилія, Аргентина, Індонезія, Південна Корея, Сирія. Терміни обов'язкової служби в таких арміях — від 12 місяців в Італії й Іспанії до 30-36 місяців у  Єгипті чи Південній Кореї і до трьох-чотирьох років у Китаї. Є помітні розходження в застосуванні принципу обов'язковості військової служби — від загальної до вибіркової і навіть до служби, обумовленої лотереєю.

Знайомство з кадрово-призовними арміями показує, що вони мають чимало загального як із професійними, так і з кадрово-міліційними арміями. З професійними їх зближає велика насиченість військовослужбовцями-професіоналами. Так, у збройних силах Італії частка професіоналів складає 30%, Нідерландів — 52%, ФРН і Бразилії — 55%. Ще вище рівень професіоналізації у ВПС і ВМС країн з кадрово-призовними арміями. Наприклад, ВПС і ВМС Італії укомплектовані професіоналами відповідно на 60 і 47%, ФРН — на 65 і 73%, Нідерландів — на 74 і 92%, Бразилії — на 100 і 96%. При цьому основна частина професійних військовослужбовців цих країн — солдати і сержанти.

З міліційними і кадрово-міліційними арміями кадрово-призовні збройні сили зближають характер призову на військову службу і широке використання територіального принципу комплектування.

У розвитку армії можна виділити три загальні закономірності: 1) закономірність походження армії; 2) закономірність, що характеризує зв'язок між суспільством і армією в процесі її функціонування; 3) закономірність, що характеризує зв'язок між внутрішніми елементами армії.

Перша закономірність полягає в тому, що армія має причину свого виникнення в політиці держави, яка прагне домогтися чи  змушена домагатися реалізації (захисту) своїх інтересів шляхом збройного насильства.

Друга закономірність виражає залежність характеру і бойової могутності армії від суспільства. Характер армії і її бойова могутність обумовлені економічним, соціальним, політичним ладом суспільства, його духовним життям і науково-технічними можливостями. Відповідно до цієї закономірності правомірне виділення наступних залежностей.

1. 1.    Залежність характеру і бойової могутності армії від економіки. Вся історія людської цивілізації свідчить про те, що озброєння, склад, організація, тактика і стратегія армії визначаються способом матеріального виробництва. Армія як знаряддя війни, політичний інститут організованого збройного насильства виступає основним носієм військової справи, такою формою об'єднання людей і військової техніки, що забезпечує найбільш ефективне досягнення цілей війни. Матеріальною базою цієї діалектичної єдності є техніка, озброєння.  Без озброєння немає і не може бути армії. Тому армія — це зліпок з економіки, науки і техніки суспільства. Військово-технічна сторона армії складається не сама по собі, а в залежності від політичних цілей держави, на основі розвитку продуктивних сил країни, досягнень науки і техніки, під впливом змін у способах і формах ведення збройної боротьби і з урахуванням стану ймовірного супротивника.
2. 2.    Залежність характеру і бойової могутності армії від соціальної структури  суспільства. Кожна цивілізація у відповідності із своєю соціальною структурою, взаємовідносинам між великими соціальними групами визначає принципи будівництва, комплектування, навчання і виховання армії.
3. 3.    Залежність характеру і бойової могутності армії від політичного режиму суспільства. Будучи елементом держави, а через неї і всієї політичної структури суспільства, армія несе на собі відбиток цієї структури. Будь-яка армія — це дітище свого ладу. Будучи невід'ємною частиною суспільства, вона будується і функціонує відповідно до даної політичної системи і її політичного режиму.
4. 4.    Залежність характеру і бойової могутності армії від духовної культури суспільства. Рівень духовної культури є необхідною умовою для підготовки потрібних кадрів освічених офіцерів і для розумового розвитку самих солдатів. Духовне життя суспільства істотно впливає на світоглядні настанови військовослужбовців, на їхні морально-бойові якості, на їхній культурно-технічний рівень, а, отже, на бойову міць армії.
5. 5.    Залежність характеру і бойової могутності армії від науково-технічних можливостей суспільства. Ця залежність похідна від інших вищезгаданих залежностей. У ній немов перетинаються, переплітаються інші залежності, що характеризують зв'язок армії і суспільства. Розвиток науки в масштабах суспільства, його технічного потенціалу традиційно знаходить своє перше застосування в армії, тому що будь-яка держава не може не виявляти турботу про один з найважливіших своїх інститутів, якщо вона хоче зберегти і зміцнити свою життєздатність.

Усі ці залежності, що характеризують зв'язок суспільства й армії, є загальними для армій всіх історичних епох, але проявляються специфічно в залежності від рівня цивілізації.

Третя закономірність виражає залежність бойової могутності армії від характеру її внутрішніх елементів і ступеню їхньої погодженості. Армія, будучи породженням суспільства, має свої визначені закономірності функціонування. Основними закономірностями функціонування є наступні:

1. 1.    Закономірність залежності бойової могутності від кількості і якості військовослужбовців. Досвід останніх років свідчить про переважну тенденцію у напрямі якісних параметрів збройних сил, підвищення професіоналізму особового складу. Оскільки головною силою на війні є люди, то і всі військово-технічні перетворення потрібно розглядати в органічній єдності із зміною людини. Військово-технічна база армії створює певні умови перемоги, реалізують  же їх люди, які у досконалості володіють зброєю, військовою технікою і мають високі морально-психологічні та бойові якості.

В умовах науково-технічного прогресу людина передає машинам усе більше операцій, що потребують фізичних зусиль. Праця людей за своїм характером стає більш інтелектуальною, значною і відповідальною. Машина, приймаючи на себе механічні операції праці людини, залишає за нею творчі функції. Подібні процеси широко відбуваються й у військовій діяльності. Створення високоефективної військової техніки не скасовує праці воїна, а лише змінює її характер, змінює місце людини в ратній праці.

Нині результати діяльності воїна прямо залежать від рівня його наукових і військово-технічних знань, здатності творчо застосовувати їх у складній і винятково динамічній обстановці бою. Освоєння нового озброєння неможливо без знання основ радіотехніки, електроніки, телемеханіки, ядерної фізики та інших наук. Військовослужбовець повинен, власне кажучи, володіти не тільки своєю штатною зброєю, але і будь-якою зброєю підрозділу, уміло користатися засобами зв'язку, транспорту, матеріального забезпечення тощо. Причому необхідний не просто мінімум наукових і військово-технічних знань, а високий рівень цих знань. Революційні перетворення в різних галузях військової справи закономірно супроводжуються якісними змінами в системі навчання і виховання особового складу. Перед військовими кадрами стоїть задача підтримки високої бойової готовності армії і флоту. Характер сучасних воєнних дій — надзвичайно рішучих і стрімких — пред'являє безупинно зростаючі вимоги до бойових, моральних і фізичних якостей воїнів. Усе це і викликає істотні зміни в методах і формах усебічної підготовки особового складу до вмілих, ініціативних і рішучих дій у самих складних умовах сучасного бою.

Важливим напрямком у вихованні воїнів є формування психологічної стійкості. Широкомасштабні інформаційно-психологічні операції починають займати провідне місце в системі засобів і способів сучасної збройної боротьби. Судити про те, як здійснюються інформаційно-психологічні операції, можна  на основі досвіду війни в зоні Перської затоки у 1990-1991 рр. За визначенням аналітиків, Ірак програв війну до початку бойових дій. У результаті дипломатичної активності і ретельного політичного забезпечення військової акції США вдалося домогтися міжнародної ізоляції Іраку, у тому числі навіть серед сусідніх арабських держав. Іракська армія піддалася масованому психологічному впливу. Вона була “приголомшена”, “осліплена”, деморалізована. За даними Пентагона, в операції “Буря в пустелі” психотропні втрати іракців значно перевершили фізичні. Так, у ході 38-денної повітряної кампанії втрати іракців склали:  по авіації – 10%, бронетехніці – 18%, артилерії –  20%, в результаті ж контрпропаганди морально-бойовий дух особового складу знизився на 40-60%. З метою деморалізації іракських військовослужбовців американці розповсюдили 30 млн. листівок, для дезінформації було залучено 2500 радіопередавачів.

Використовуючи досвід війни в Перській затоці, США продовжують удосконалювати психотропну зброю та інформаційні технології. Так, з 22 критичних технологій стратегічного рівня, обумовлених на перспективу, 12 стосуються безпосередньо інформатики. Характерно, що в бюджеті міністерства оборони США загальна частка витрат, пов'язаних з розробкою систем управління, зв'язку, розвідки, радіоелектронної боротьби і комп'ютеризації, що складають основу інформатизації, досягла останнім часом 20% у порівнянні з 7% у 80-х роках ХХ ст.

2. Закономірність залежності бойової могутності армії від кількості і якості бойової техніки та зброї. Військова техніка впливає на створення нових видів збройних сил і родів військ, удосконалення старих, на зміну структури військових формувань тощо. Ці зміни виступають у двох формах: еволюційній і революційній. Повільне зростання кількості і якості військової техніки супроводжується незначними змінами структури військ. Нова зброя, якщо вона зроблена в невеликій кількості, не викликає злому організаційної структури армії, а “вживається” в існуючу структуру, посилюючи бойові можливості військ. Подальше кількісне і якісне зростання озброєння призводить до радикальних, стрибкоподібних змін в організації збройних сил. Під впливом нової військової техніки, впроваджуваної у війська у значній кількості, створюються нові підрозділи, частини, з'єднання, об'єднання, з'являються нові роди і види збройних сил. Деякі роди військ при цьому закономірно “зходять із сцени”, як це відбулося з кавалерією в період після другої світової війни, а деякі перетерпають корінні зміни, що було характерним, зокрема, для піхоти, що перетворилася в мотострілецькі війська.

Нова техніка впливає і на способи ведення збройної боротьби, що істотно проявляється на зміні бойової могутності армії. Великі надії в збройній боротьбі майбутнього покладаються на інформаційну та інші види “несмертельної” зброї. Вважається, що сучасні, а тим більше армії майбутнього настільки залежать від інформації, що їх цілком можна привести в небоєздатний стан, “оглушивши” і “осліпивши” засобами радіоелектронного придушення. Робиться ставка на розробку електромагнітної зброї. Не вбиваючи людей, така зброя може порушувати роботу телефонів, радіолокаторів, комп'ютерів, інших засобів зв'язку, наведення, навігації і управління. Передбачається також використовувати “інгібітори згорання”, що  зупиняють двигуни машин, а також хімікати, що руйнують шини автомобілів і літаків, якщо їх розпорошувати на шляхах і аеродромах. Акцент робиться на те, щоб за допомогою подібних засобів паралізувати війська, не знищуючи їх.

1. 3.    Закономірність залежності бойової могутності армії від характеру і рівня управління військами. Якість і кількість особового складу і техніки, що знаходяться в армії, можуть бути використані по-різному. У сучасних умовах управління військами стало таким фактором, якій висунувся на одне з перших місць. Ні в кого зараз не викликає сумніву, що між бойовою міццю і управлінням існує самий істотний зв'язок, підтвердженням чому являється воєнний конфлікт у Перській затоці.

Армія в сучасному суспільстві виконує внутрішню і зовнішню функції. Внутрішня функція армії зводиться до того, що армія покликана, у першу чергу, виступати гарантом стабільності суспільства. Зовнішня функція армії полягає в захисті території своєї держави від зовнішніх ворогів, у проведенні політики своєї держави на міжнародній арені з можливим застосуванням збройного насильства.

Таким чином, для сучасного суспільства армія, безумовно, має велику цінність, яка  обумовлена:

а) у політичному плані — тим, наскільки вона здатна забезпечити мирний розвиток країни, стабілізувати обстановку, виступити на захист конституційних органів державної влади, бути надійним інструментом військової діяльності держави;

б) у соціальному аспекті — тим, наскільки вона, беручи участь у регулюванні  суспільних відносин, примиряє і поєднує всіх членів суспільства, зберігає баланс між груповими і загальнолюдськими цінностями;

в) у духовній сфері — тим, наскільки вона уявляється необхідною для вирішення соціальних конфліктів, тобто, її здатністю подивитись на виниклу конфліктну ситуацію очима опонента; розумінням того, що в сучасну епоху силові прийоми з будь-якого боку безглузді, а зупинити конфлікт здатні лише мир і згода.

 

2.2. Армія і політика: проблема взаємодії в історичній ретроспективі

 

Армія нерідко виступала в минулому і сьогодні проявляє себе не тільки як знаряддя в руках соціально-класових сил, але і як самостійна політична сила. Проблема взаємозв'язку армії і політичної влади є однією з визначальних проблем у політиці будь-якої держави, від розв’язання якої залежать характер розвитку суспільно-політичного устрою, стабільність владних відносин і суспільства в цілому.

У цієї проблеми глибоке історичне коріння, що засвідчує її активне обговорення ще в часи античності. Міркування з приводу характеру взаємодії армії і політичної влади ми знаходимо в ряді класичних творів того часу, зокрема в “Державі” Платона і “Політиці” Арістотеля. Ще Геракліт і Демокріт відзначали тенденцію зростання впливу армії на владу всередині полісної демократії. У Корнелія Непота у творі “Про знаменитих людей”, у Плутарха в його “Життєписах”, у Гая Светонія Транквілла в «Житті дванадцяти цезарів» подано багатющий історичний матеріал про активне втручання видатних воєначальників у політичне життя античного суспільства. Полеміка навколо різних аспектів впливу армії на суспільне життя велася й мислителями епохи Відродження, а у політичній теорії Нового часу знайшла відбиття в працях Т.Гоббса, Г.Гроція, С.Пуфендорфа, Г.Гегеля та ін.

Суспільно-історична практика дає підстави розглядати армію, з одного боку, як об'єкт політики, тобто об'єкт управління і знаряддя реалізації політичних інтересів і цілей держави. З іншого боку, армія — один із суб'єктів політики, причому чинить певний вплив на маси, великі соціальні групи, партії, державну владу, політичну систему суспільства в цілому. Такий підхід дозволяє бачити в армії відносно самостійну політичну силу.

Історії відомо чимало фактів, коли збройні сили висувалися на авансцену політичного життя. Це відбувалося в умовах небезпечної рівноваги, що складалася між протиборчими силами всередині держави, слабкості державної влади, нездатності чи небажання політичних партій, угруповань та їхніх лідерів прийняти і проводити в життя необхідні для країни рішеня соціально-економічного чи політичного характеру.

В одних країнах відносна самостійність армії проявляється в значному впливі її військових керівників на формування і реалізацію внутрішнього і зовнішньополітичного курсу держави. В інших — це здійснення перевороту з метою встановлення військово-диктаторського режиму. В окремих випадках військова еліта об'єднувалася з тими соціальними силами, інтереси і цілі яких збігалися з інтересами армійської верхівки. У деяких державах всі ці прояви відносної самостійності збройних сил були наявні одночасно. Проте в усіх випадках політична активність армії була наслідком загострення протиріч в суспільстві, зумовлювалася прагненням розв’язати їх шляхом збройного втручання.

Історії відомо також і те, що багато хто з полководців, в чиїх руках знаходились водночас як армія, так і державна влада, нерідко вдавалися до “гри” у демократію, прагнучи постати в очах народу респектабельними, волелюбними державними діячами, прихильниками закону, а не тиранами. Так, Олександр Македонський і Юлій Цезар завжди підкреслювали свою увагу до цивільних законів, муніципальних справ, мистецтва, науки. Олександр Македонський, незважаючи на свою безроздільну владу і славу, віддавав належне Арістотелю. Як відзначає Плутарх, Олександр “захоплювався Арістотелем і, за його власними словами, любив учителя не менше, ніж батька, говорячи, що Пилипу він зобов'язаний тим, що живе, а Аристотелю тим, що живе гідно”.

Наполеон Бонапарт намагався облагородити завойовницькі цілі керованої ним Єгипетської експедиції (1798-1801 рр.) участю в ній відомих французьких вчених: археологів, хіміків, математиків. А напередодні державного перевороту 18-19 брюмера VII року (9-10 листопада 1799 р.) він зодягався у скромний одяг члена Французької академії наук і незмінно підписувався під документами “громадянин Бонапарт, академік”.

У більшості ж своїй завойовники минулого нехтували демократизмом — монгольські хани, шведський король Карл ХІІ віддавали перевагу не перу і  законам, а зброї — мечам і киям.

Відносна самостійність армії, як історичний феномен, проявилася ще в Стародавньому світі. У системі Римської держави (І ст. до н.е.) спостерігалося активне становлення армії як нової самостійної політичної, а не тільки військової сили. Постійна професійна римська армія, що змінила народне ополчення, з самого початку виявилася не байдужою до вирішення суто політичних проблем. Вже участь цієї армії у військовому поході (88 р. до н.е.) здійснювалася під суто політичними гаслами боротьби проти тиранії. Наступні десятиріччя історії Римської республіки насичені численними фактами активного втручання армії у політичне життя. Це проявилося у відкритому тиску армії, її насильницьких діях щодо органів республіканської влади. Так, проведення через народне зібрання республіки законопроектів Юлія Цезаря про наділення землею ветеранів армії супроводжувалося збройним насильством з боку самих ветеранів. Ряд римських консулів (Октавій, Цинна) загинули від рук солдатів.

Вже в античному світі з'явились військові і політичні діячі, що, спираючись на армію в боротьбі за владу, бачили в ній не  лише “грубу” військову силу, але й силу політичну. Юлій Цезар, який прийшов до керівництва армією після того, як здобув певний політичний досвід, вважав більш надійною опорою не римську “демократію”, а армію. І його керівництво армією мало не тільки військовий, але й політичний характер. На це були і свої об’єктивні причини, адже в умовах демократизації міського плебсу, політичної індиферентності сільського населення, за відсутності політичних партій лише армія, як найбільш консолідована сила суспільства, могла стати політичною опорою Цезаря. А тому виховання у солдат римської армії нових основ дисципліни та поведінки в цілому, прищеплення нових понять про професійну честь, обов'язок і т.п. мали певне спрямування. Звичайно, і Цезар в умовах, коли обставини політичної боротьби складалися не на його користь, використовував армію як силу суто військову, професійну. Разом з тим в його діяльності, на думку ряду історіографів, все ж домінував погляд на армію як політичну організацію.

Значну роль відігравала армія і в Середньовіччі та в Нові часи. Військові деспотії виступали формою правління в багатьох державах цієї епохи. Поза всякими конституційними нормами функціонували військові тиранії в Японії, Швеції, у Франції, Прусії та інших країнах. Армія держав Середньовіччя та Нового часу, як основне знаряддя насильства, призначалася для ведення грабіжницьких війн і для придушення виступів знедоленого селянства. Історія дає достатньо яскравих прикладів.

Японська воєнна доктрина, одна з найстаріших у світі, ще з часів раннього середньовіччя проповідувала завоювання всіх країн і  островів, які оточують Японію. Здавна існує японське прислів'я: “Вишневий колір — перший між кольорами, воїн — перший між людьми”. А великий сегун XVII ст., фактичний правитель Японії Ієясу, заповідав японцям: “Нехай японський дворянин пам'ятає про свій меч як про свою душу, і не розстається з ним до кінця життя”.

Яскравим прикладом військового диктаторства виступала й Прусія. Вся історія, все життя пруської військово-феодальної монархії були просякнуті духом мілітаризму і вотчинного деспотизму. Найбільш яскравим вираженням цих рис стали роки правління короля Фрідріха ІІ (1740-1786). У цей період чисельність пруської армії щодо населення країни була найбільшою в Європі. На утримання армії витрачалося близько двох третин державного бюджету. За  Фрідріха ІІ Прусія фактично була перетворена на військовий табір, де більшість населення працювало на армію. Красномовну оцінку юнкерської Пруссії дав у кінці XVIII ст. О. Мірабо: “Пруссія не країна з армією, а армія з країною”.

Мілітаристська спадщина сільськогосподарської цивілізації була примножена й у перші сторіччя промислової цивілізації. Прикладом самодостатності армії в суспільстві була Франція в часи Другої імперії Наполеона ІІІ (1852-1870 рр.), яку К. Маркс характеризував так: «У Другій імперії повинні панувати інтереси самої армії. Армії не потрібно більше підтримувати панування однієї частини народу над іншою частиною народу. Армії потрібно підтримувати своє власне панування в особі своєї власної династії над французьким народом взагалі».

З дня проголошення незалежності Сполучених Штатів Америки у 1776 р. армія відразу ж стала елементом збройного насильства як всередині країни, так і за її межами. Насильство пуритан, що панувало ще з початку XVII ст. в побуті, постійно поширювалося на суспільство в цілому. Схильність застосовувати зброю закріпилися в характері американської еліти, ставала звичкою, традицією найбільш агресивних її угруповань. Представники військової еліти висувалися на найважливіші державні пости. Історія США знає багато фактів свавілля військової еліти, порушення нею конституції країни. Неодноразово мілітаристи ставили Конгрес США перед здійсненим фактом зовнішніх військових акцій американської армії.

Тісний взаємозв'язок армії і політики найбільш зримо проявився в минулому сторіччі. Фактором їх взаємної детермінації в ХХ ст. був тип політичного режиму. При тоталітарному режимі відомі три моделі  взаємовідносин армії і влади. Перша — “комуністична” (що найбільш явно проявила себе передусім у СРСР, КНР та ряді інших соціалістичних країн). Політичне панування здійснюється монопольно керівництвом правлячої партії (цивільною партійною номенклатурою). Армія стає найважливішим і повністю підлеглим, підконтрольним об'єктом партійної влади. Як результат такого свавілля партії — застосування репресій проти воєначальників усіх рівнів у будь-який бажаний для партії час з метою нагадати армії її  “місце в строю”. Для ілюстрації подібної моделі взаємовідносин достатньо лише однієї цитати з промови К.Ворошилова на засіданні Військової ради при наркомі оборони 29 листопада 1938 р., коли він, як про велике досягнення, доповів: “У ході чистки в Червоній Армії у 1937-1938 роках ми вичистили більше 40 тисяч людей... За десять місяців 1938 року висунули 100 тисяч нових командирів. З 108 членів Військової ради старого складу залишилося лише 10 чоловік”. З травня 1937 р. по вересень 1938 р. була репресована майже половина командирів полків, майже всі командири дивізій і бригад, всі командири корпусів і командуючі військами військових округів, більшість політпрацівників корпусів, дивізій і бригад, близько третини комісарів полків.

Друга — “фашистська” (яка найбільше явно проявила себе, передусім у Німеччині епохи А.Гітлера та Італії періоду правління Б.Муссоліні). Політична влада знаходиться в руках правлячої партійної еліти, яка складає або органічний компонент політичної влади, або найбільш потужну і впливову силу тиску на неї. Армія є водночас центральним об'єктом політичної влади та її частковим суб'єктом. Як відзначав К. Юнг: “Державі такого роду не загрожують жодні соціальні або економічні кризи. Доки сила цієї держави не підірвана — тобто, доки в ній є дисциплінована, сита і готова виконувати поліцейські функції армія — вона може існувати невизначено довго і може збільшувати свою владу до будь-яких меж”.

Третя модель —  “стратократична” (від грец. stratos - військо). В ній армія відтісняє політичну партію і здійснює одноосібне (монопольне) політичне керівництво країною. При такому режимі існуючі органи влади скасовуються або  підмінюються військовими.

В усіх зазначених моделях армія виконувала функцію найважливішої опори влади і була гарантом встановленого нею порядку. Оскільки її метою було забезпечення повного і повсюдного контролю влади над всіма сторонами державного, громадського і навіть приватного життя, остільки політична роль збройних сил не могла не бути виключно реакційною — жандармською і репресивно-мілітаристською.

Авторитарний режим влади включає наступні моделі: “цивільно-авторитарну”, “напіввійськово-авторитарну” і “військово-авторитарну”. Армія в них займає положення об'єкта, підпорядкованого авторитарній владі. Незважаючи на зовнішню подібність моделей авторитарного і тоталітарного режимів влади, політична роль армії має істотні відмінності. Авторитарний режим, представляючи собою сильну державну владу, не поширює її вплив на всі сфери суспільного і приватного життя. Він допускає відому свободу політичним інститутам, включаючи політичні партії і деякі громадські організації. Принцип розподілу влади фактично не діє, навіть якщо і маються формальні структури законодавчої, виконавчої і судової влади. Вона концентрується в руках монарха, диктатора або невеликої авторитарної групи.

Однак саме в умовах авторитарних режимів армія найбільш активно втручається в сферу політики, перетворюється з об'єкта в активного суб'єкта політичного життя. У Латинській Америці у ХХ ст. 200 з 600 путчів завершилися встановленням військової диктатури. Одна Болівія з 1825 по 1964 рр. пережила 180 військових переворотів. В Аргентині за всю історію її існування було здійснено 60 військових переворотів, в Бразилії — 15, Мексиці — 8. Військові диктатури тривалий час володарювали в Уругваї, Парагваї і Чилі.

У лютому 1992 р. військові марно намагалися захопити владу у Венесуелі. Свій вплив армія продемонстрував під час політичної кризи в Перу, де 5 квітня 1992 р. президент А.Фухіморі розпустив парламент, арештував  групу його керівників і призупинив дію деяких статей конституції. Тверда підтримка збройними силами дій президента дозволила йому контролювати ситуацію і рішуче здійснювати свою програму виходу з “конституційного глухого кута”.

В Азії військові також є активними учасниками політичної боротьби. За даними Г. Кеннеді, за період з 1945 по 1972 рр. там сталося 42 військових перевороти. І в подальшому активність військових у цій частині світу не знижувалися, про що свідчать перевороти на Філіппінах, Фіджі (1987 р.), у Бірмі (1988 р.), Таїланді (1991 р.), Пакистані (1999 р.) та ін. В цілому ряді країн регіону — Шрі-Ланці, Бірмі, Південній Кореї — армія є потужною політичною силою, а вищі військові чини займають ключові пости в уряді. В Іраку після військового перевороту (1978 р.), здійсненого С.Хусейном, зберігається один з  найрепресивніших режимів сучасності.

Зоною тривкої нестабільності є Африка. З 1948 по 1985 рр. на континенті було відсторонено від влади насильницьким шляхом 68 глав держав і урядів, у тому числі 20 з них були вбиті або страчені. Всього за період сорокарічного незалежного розвитку африканських країн (1961-2000 рр.) на континенті було здійснено понад 100 успішних військових переворотів. Найбільш часто військові перевороти здійснюються в Тропічній Африці. До середини 1980-х років загалом тут було здійснено 120 переворотів, з них 56 були вдалими,  щонайменше один переворот або ж спробу перевороту пережило 80% держав регіону.

З середини 1980-х років військові захопили владу в Нігерії і Ліберії (1985 р.), Лесото й Уганді (1986 р.), Того і Сомалі (1991 р.). У січні 1992 р. під тиском військових змушений був піти у відставку президент Алжиру Бенджедит, після підписання декрету про розпуск парламенту. У травні того ж року збройні сили скинули президента Сьєрра-Леоне Джозефа Момо. Найбільш реакційними формами військового режиму в Африці за роки незалежного розвитку були правління Ж.Б. Бокасси в Центрально-Африканській Республіці (ЦАР), Іді Аміна Дада в Уганді, Муси Траоре в Малі, М.Х. Мариама в Ефіопії, Х. Хабре в Чаді, Сіада Барре в Сомалі.

В якості прикладу реакційного військового режиму  в Африці можна взяти військову диктатуру Ж.Б. Бокасси в ЦАР. Протягом 13 років, починаючи з 1966 р., він панував у Центрально-Африканській Республіці. За цей час Бокасса встиг спочатку незаконно призначити себе маршалом і довічним президентом ЦАР, згодом проголосив країну імперією, а себе імператором. Всіх небажаних осіб і потенційних конкурентів новоявлений імператор зміщав з постів, висилав з країни, наражав на арешти, середньовічні катування і страти. У квітні 1979 р. він особисто керував розправою над школярами, які протестували проти варварських порядків у країні. Після скинення імператора-вбивці у жовтні 1979 р. з'ясувалося, що до всього іншого він був ще й канібалом.

 Другим, не менш одіозним військовим диктатором, був Іді Амін Дада, що протягом восьми років у 1970-і роки стояв на чолі держави Уганди і сповнював жахом 15-мільйонне населення країни. За часи його правління було  знищено 800 тис. чоловік — від політичних супротивників режиму до невинних людей. Будучи неписьменним, цей самозванець присвоїв собі звання “фельдмаршал”, “водив за ніс” великих політичних діячів Сходу і Заходу, обирався головою Організації Африканської Єдності.

Достатньо високу активність продемонстрували військові і в політичному житті деяких європейських країн. Наприклад, в Греції за останні 50 років відбулося 11 військових путчів, включаючи дві останні спроби (у 1978 і 1981 рр.) вже в умовах становлення демократичного суспільства. Вісім військових переворотів було здійснено в Іспанії. Португальські збройні сили зіграли вирішальну роль у квітневій “революції гвоздик” у 1974 р., що ліквідувала фашистський режим. Французька армія у 1958 і 1961 рр. кидала виклик уряду. В Польщі в обстановці зростаючої політичної кризи президент В. Ярузельский за допомогою армії у 1980 р. запровадив режим надзвичайного стану. Н. Чаушеску в Румунії був усунутий від влади у 1989 р. виключно за допомогою військових.

Усвідомлення неприпустимості силової участі військових у політиці знайшло свій прояв у тенденції поступового відсторонення їх від політичної боротьби у країнах Заходу. Однак було б дещо передчасним оголошувати цю тенденцію “домінуючою у ХХ сторіччі” і стверджувати, що в Європі процес цей “давно закінчився”, а в “Латинській Америці наближається до повного і незворотного завершення”. Адже Європа не обмежується тільки західною частиною, де з початку 1980-х років справді відсутні спроби військових переворотів та інші активні форми втручання армії в боротьбу за владу. В умовах переходу пострадянських держав до побудови демократичного суспільства, імовірність втручання військових у владні відносини продовжує залишатися достатньо високою. В країнах Латинської Америки кількість військових переворотів останнім часом також помітно знизилася, але серйозних підстав для висновків про те, що в майбутньому їх вдасться повністю уникнути, немає. Для цього повинні бути викорінені причини, що їх породжують.

Які ж екзогенні та ендогенні чинники штовхають армію на здійснення військових переворотів, на її вихід на авансцену політичного життя країни?

До екзогенних чинників можна віднести наступні п'ять.

Перший — економічний. Він характеризується передусім спадом виробництва в країні, зростанням безробіття, погіршенням життєвого рівня широких верств населення, відсутністю дієвої програми уряду по виводу країни з економічної кризи, корупцією на всіх рівнях державної системи управління та ін.

Другий — політичний, що проявляється в зростанні нестабільності в країні, посиленні сепаратистських настроїв в її окремих регіонах, дисипативних процесах в суспільстві, незаконних репресіях проти власного народу, відсутності підтримки широкими народними масами чинних інститутів влади, порушенні конституційних прав громадян, відсутності демократичних свобод. Так, наприклад, у своєму телевізійному зверненні до країни генерал Первез Мушарраф, який восени 1999 р. здійснив військовий переворот у Пакистані, відзначав: “Я хочу поінформувати вас, що збройні сили вдалися до цього кроку  в ім'я того, щоб відвернути подальшу дестабілізацію”.

Третій — соціальний: відсутність соціальної справедливості в суспільстві, відкрите нехтування ним владою, велика поляризація суспільства на багатих і бідних, неможливість для більшості народу забезпечити гідний рівень існування для себе і своїх дітей і т.п.

Четвертий — ідеологічний: відсутність консолідуючої національної ідеї, духовна дезорієнтація нації, бездуховність, залежність від ідеологем інших держав, зростання міжконфесійних протиріч.

П'ятий — власне військовий, що звичайно пов'язаний з поразкою в бойових діях, що велися армією і що, з її точки зору, не були відповідним чином забезпечені державою, необгрунтовані кадрові переміщення у верхньому ешелоні військової еліти.

Безумовно, всі ці чинники не можуть розглядатися відокремлено один від одного, вони повинні аналізуватися тільки в єдності, у взаємообумовленості. При цьому потрібно враховувати і особливості розвитку того чи іншого регіону планети. Так, наприклад, африканське суспільство, на відміну від суспільств інших континентів, що вже сформувалися, має деякі специфічні соціальні історичні особливості: незавершеність загальноісторичних, модернізаційних процесів; відносно короткий історичний період існування політичної незалежності після ліквідації тривалого колоніального панування; складне переплетіння різних типів економічних відносин — від общинно-патріархальних до індустріальних укладів, слабка соціальна диференціація суспільства і збереження общинно-племінних відносин; широкий спектр ідеологічних переконань народів регіону — від підтримки традиційних африканських цінностей і релігій до сповідування ісламу чи католицизму; наявність гострих глобальних і соціальних проблем. Всі ці моменти знайшли відбиток в особливостях військових переворотів на даному континенті.

В цілому можна констатувати, що імовірність безпосереднього втручання військових у політику значно зростає в обстановці суспільної і міжнародної нестабільності, що поглиблюється, особливо коли уряд та інші структури влади втрачають контроль за розвитком подій, виявляються неспроможними приймати дієві рішення і проводити їх в життя. Так, наприклад, у першому комюніке “Вільних офіцерів”, які прийшли до влади в Єгипті, були вказані наступні причини захоплення ними влади: “Єгипет переживав важкий період своєї сучасної історії, період хабарництва, корупції і нестабільності правління. Все це суттєво впливало на армію і було однією з причин нашої поразки в Палестині. Армія, якою керували  неосвічені, неспроможні і зрадливі елементи, більше не здатна захищати Єгипет”.

Давно помічено, що військові практично завжди підтримують ефективно діючий цивільний уряд. І навпаки, одним з головних чинників, що підштовхує їх до підготовки і здійснення переворотів є слабкий, бездарний, безпорадний уряд. Тому не можна дати абсолютну гарантію того, що навіть найбільш стабільні нині країни Західної Європи у майбутньому можуть уникнути дестабілізації внутрішнього або міжнародного життя, яка здатна спровокувати військовий переворот.

За висновками провідних західних політологів, наприклад Дж. Лепінгвелла з університету штату Іллінойс, такі ситуації найчастіше виникають в умовах так званих системних конфліктів, що становлять загрозу засадничим інтересам суспільства, національній безпеці, суверенітету і цілісності держави, конституційному устрою і суспільному порядку. Традиційно ж армія виступає в якості гаранта суспільно-політичної стабільності і цілісності держави. Відстоюючи інтереси безпеки, вона вважає себе силою, відповідальною за відвертання міжусобиць, недопущення хаосу, анархії, розпаду країни. Її девіз: “Політика належить партіям, Батьківщина ж — армії”. В подібному дослідженні Т.Горовиця, присвяченому виявленню причин втягнення офіцерського корпусу Шрі-Ланки до підготовки і здійснення військових переворотів, показаний вплив саме названих чинників, які викликають системні конфлікти.

Поряд з екзогенними ми не повинні скидати з рахунків і ендогенні чинники, що штовхають армію на здійснення військових переворотів. До найбільш важливих, з нашої точки зору, можна віднести наступні: корпоративність, низьку політичну культуру офіцерів, відсутність демократичних традицій в армії, антитетичність військової діяльності, домінування модусу буття, що орієнтується на володіння.

Корпоративність проявляє себе в тому, що офіцерський склад починає ототожнювати свої інтереси з інтересами держави (що в принципі саме по собі і вірно), але у подальшому починає переносити “центр ваги” з площини загальнонаціональних інтересів у площину корпоративних. Всі невдачі цивільного уряду розглядаються за такої ситуації передусім через призму корпоративності.

Низька політична культура проявляється в тому, що замість того, щоб шукати прийнятне рішення тієї чи іншої державної проблеми в рамках легітимного поля, армія віддає перевагу силовим методам розв’язання проблем. Причому, потрібно зазначити, що стереотип «силового втручання» в політику, хоч раз застосований армією, після цього може через певний проміжок часу репродукувати себе в ситуації, далекій від критичної. Яскраве свідчення цьому — той же Пакистан, де військові вже чотири рази за останні сорок років вчиняли військові перевороти — у 1958, 1969, 1977 і 1999 рр.

Відсутність демократичних традицій знаходить свій вияв передусім у неповазі до всенародно обраних органів влади, до верховенства закону, відсутності толерантності. Армія, що базується на принципі  єдиноначальності, більш легко сприймає авторитарний тип правління, а за певних умов готова підтримати і тоталітарну владу. Це їй ближче, це їй зрозуміло, вона сама живе в подібному середовищі, а тому готова до репродукування її на все суспільство. В арміях, що йдуть на здійснення військового перевороту, домінує архетип, що орієнтується  на авторитаризм. Як відзначав ще К. Юнг, архетип  володіє нездоланною силою, що йде від несвідомого, і ця сила проявляє себе в спробі армії нав'язати своє бачення вирішення проблем, що стоять перед суспільством.

Антитетичність військової діяльності знаходить свій вияв в конструктивних і деструктивних засадах, що обов'язково реалізуються в ході здійснюваного військового перевороту. Конструктивність звичайно достатньо яскраво проявляє себе в праведних, гуманних цілях, що декларуються  здійснювачами перевороту. Відбувається апелювання до внутрішньоармійських етичних цінностей: патріотизму, честі, гідності, військового обов'язку. Деструктивність проявляється в ході здійснення актуалізованих цілей і може мати всі ті форми, які досить докладно проаналізував Еріх Фромм. Споконвічна проблема — “ціль і засіб її досягнення”, в армійському середовищі орієнтована на деструктивність, оскільки сутнісне призначення воїна — перемога над ворогом. Як, якими засобами досягається ця перемога — питання друге. Але ця “вторинність” в умовах ведення бойових дій набуває «першорядного значення» в умовах мирного життя. І от ця антитетичність часом штовхає армію на черговий військовий переворот.

Для армій, що ввергають себе і країну в черговий військовий переворот, характерне домінування модусу буття, орієнтованого на володіння. Армії таких країн звичайно віддають перевагу підрахунку кількості гармат, танків, гелікоптерів, літаків тощо. Вони рахують все те, чим володіють вони і чим володіють збройні сили сусідніх країн. Це простіше і це достатньо зрозуміло кожному солдату. Коли ж суспільство опиняється в ситуації вибору, в ситуації можливого зростання дисипативних процесів без ясних систем-атракторів, без достатньо чітких перспектив або при наявності перспектив, що виглядають надто примарними, то орієнтація на модус володіння природно штовхає армію в бік звичайних, ясних і зрозумілих їй цінностей. Трансформація модусу буття, зорієнтованого на володіння, в модус буття, зорієнтований на якісне перетворення системи, взагалі дуже складна річ для суспільства, але найбільш важко ці процеси відбуваються в збройних силах.

До речі,  без такої трансформації взагалі неможливе ефективне існування самої армії в сучасних умовах ведення бойових дій. І це ще раз служить свідоцтвом того, що у демократичному суспільстві проблема втручання армії в політику властивими їй специфічними засобами втрачатиме свою гостроту.

Влада військових у будь-якому вигляді, за висновками більшості політологів, неефективна як форма державного правління і режиму влади. Насамперед тому, що управління державою в кінцевому рахунку — не є справою армії. Для цього потрібні спеціальні знання і навички. Причому, чим суспільство більш розвинуте, тим менш припустимий в ньому командний стиль управління. Введення жорсткої дисципліни, інших заходів наведення порядку, що спроможна здійснити армія, можуть дати лише короткотерміновий ефект, оскільки не усуваються основні причини суспільної кризи.

Візьмемо для прикладу військовий переворот 1976 р. в Аргентині. Тоді військова хунта усунула від влади уряд соціалістів, що привів країну до економічної кризи і розквіту корупції. Хунта проголосила програму ринкових перетворень і розвитку приватної підприємницької ініціативи. В країні розпочався справжній економічний бум. Водночас генерали затвердили Доктрину національної безпеки, де були зафіксовані точні рамки обмеження на свободу слова. Необережні висловлювання щодо порушення громадянських прав або критика хунти призводили до фізичного переслідування, включаючи вбивства і  зникнення людей (і досі в Аргентині під час ремонтно-дорожніх робіт знаходять тлін людей, закатаних під асфальт). Під час цієї «брудної війни», що тривала сім років, загинуло 30 тис. громадян. Все закінчилося ганебною поразкою у війні з Великобританією за Фолклендські (Мальвінські) острови, яка знов ввергла країну в стан економічної кризи. Коло замкнулося...

В багатьох країнах верхівка військових режимів починає хворіти тими ж хворобами, що і скинуті нею уряди. Загальновідомою є корупція керівництва африканських військових режимів. За повідомленнями американської преси, президент Заїру маршал Мобуту Сесе Секо мав на власних рахунках у  швейцарських банках понад 5 млрд. доларів, у той час як борг його власної країни складав 8 млрд. доларів. Інший військовий диктатор — генерал М. Траоре, за час перебування при влади перевів мільярди доларів з Малі на свої банківські рахунки в Німеччину і Канаду. До корупції була причетна і дружина Траора, що привласнила золоті зливки та інші цінності, вилучені нею з національної скарбниці. Така ж пристрасть до наживи характерна і для диктаторів в інших частинах світу. Найбільш хрестоматійний приклад — генерал-президент Індонезії Сухарто, що за 32 роки свого правління зумів збити багатомільярдне багатство для себе і своєї родини.

Військові, захопивши владу, досить часто спираються на силові засоби розв’язання проблем, часом застосовуючи прямий терор. Встановлення диктатури чорних полковників у Греції (21 квітня 1967 р.) призвело до масового терору в країні. Тільки за один рік було ув'язнено 60 тис. чоловік, багато з яких було страчено. На островах Юра і Лерос були споруджені концентраційні табори. Такої ж трагедії зазнав і народ Чилі. Міжнародна комісія по розслідуванню злочинів військової хунти в Чилі встановила, що з першого дня захоплення влади (11 вересня 1973 р.) хунта здійснювала довільні арешти в масовому масштабі з метою нейтралізації своїх політичних супротивників і створення атмосфери тривоги і страху. Офіційні документи і свідоцтва експертів показують, що приблизно 30 тис. чилійських громадян були страчені без суду і досудового слідства.

Дуже тривожним прецедентом є факт захоплення влади військовими в країнах, що володіють ядерною зброєю. Генерал Мушарраф сьогодні фактично одноосібно контролює від 10 до 25 ядерних зарядів потужністю 40-45 кілотонн кожний, які є у Пакистану. Спецслужби США, Ізраїлю та деяких європейських держав стверджують, що у Мушаррафа дуже тісні взаємини з відомим міжнародним арабським терористом-мільярдером Усамом бен Ладеном. Досить важко передбачити наслідки такої дружби, якщо взяти до уваги і той факт, що після військового перевороту пакистанська комісія з атомної енергії, що відповідала за цивільну і військову складову національної ядерної програми, сьогодні повністю перейшла під контроль військових. Навіть якщо припустити, що ядерні заряди і не потраплять до бен Ладена, то не можна забувати про достатньо рішучі заяви пакистанських генералів про готовність використати ядерну зброю у збройному конфлікті з Індією.

В принципі, військовий режим, встановлений внаслідок перевороту, на думку С.Файнера, не зможе забезпечити собі достатньо широку і тривку підтримку в суспільстві, необхідну для проведення реформ. Військовими методами неможливо досягти громадянської згоди. Не стимулюють вони і трудову активність громадян. Абсолютизація влади військовими обертається проти самої ж армії. “Як тільки військові в будь-якій державі втрачають свою політичну невинність, — пише У.Гаттеридж, — падає військова дисципліна, занепадає професійна традиція визнання авторитету влади”.

Військові перевороти є складним соціально-політичним феноменом в історії цивілізації. Вони були, вони залишаються і, очевидно, ще довго потенційно будуть одним з варіантів вирішення проблем суспільства армією, яка взяла на себе відповідальність за стан справ у країні.

Політична роль армії не завжди реакційна. Вона може бути і патріотичною, миротворчою (що утримує від соціальних зіткнень, громадянської війни), що консолідує суспільні сили і зміцнює державу. Якщо здійснюється трансформація авторитарного політичного режиму у бік демократичного суспільства, то політична роль армії має явне позитивне спрямування. Практично завжди успішна економічна і політична модернізація була забезпечена підтримкою армії (Іспанія, Тайвань, Сінгапур, Південна Корея). Вона допомагала владі, націленій на реформи, розгорнути боротьбу з корупцією і махінаціями чиновництва, мобілізувати всі ресурси країни, провести успішні перетворення в економіці і силою придушити виступи тих прошарків населення, які намагалися їй перешкоджати. Так діяв режим Пак Чжон Хі, що прийшов до влади в лютому 1961 р. в Південній Кореї. В результаті були закладені основи нинішнього процвітання країни.

2.3. Цивільний контроль над збройними силами — вимога демократичного суспільства

 

Рух України на шляху побудови демократичного суспільства припускає створення ефективно діючих інститутів правової держави. Причому ці інститути повинні мати чітко обкреслені функціональні межі, діяти в інтересах держави і народу, вони не повинні представляти загрози для процесу реформ і перетворень в країні. З цього погляду, потенційно небезпечним інститутом держави для здійснюваних демократичних реформ в умовах трансформації суспільства виступає армія. Як мінімізувати можливість втручання армії в справи держави, як захистити суспільство від захисників? Досвід демократичних держав свідчить про те, що рішення цієї проблеми можливе лише на шляху створення ефективного цивільного контролю над збройними силами. Цивільний контроль можна визначити як теорію і практику такого регулювання  військово-цивільних  відносин у правовій  демократичній  державі, при  якій основні принципи демократії займають провідне місце стосовно принципів військової справи. При цьому в кожній із сфер законодавчої, виконавчої і судової влади держави створюються засоби контролю за неухильним дотриманням вищевказаної  пріоритетності  принципів. До таких  засобів звичайно  відносять  закріплену  за ними вищу стосовно органів військової адміністрації компетенцію у військовій сфері.

В ідеалі, найменше обмежень на військових повинно накладатися в питаннях оборонної політики. Але оскільки оборонна політика стикається з безліччю інших питань (дипломатія, політична стратегія, розподіл економічних ресурсів, соціально-демографічна політика й ін.), розходження між самостійністю військових у питаннях стратегії і воєнної доктрини та утручання військових у питання, які краще залишити політикам, може бути дуже тонким. Ці питання активно обговорювалися в минулому (К.Клаузевиц, Г.Леер, Е.Кінгстон-Маклорі), залишаються вони предметом дослідження і в наші дні (Б.Канівський, С.Олійник, Б.Перротт, К.Райс, В.Серебрянников, С.Хантінгтон, М.Яновитц та ін.).

Незважаючи на принципову подібність, системи цивільного контролю в демократичних правових державах мають і свої національні особливості. Поява їх обумовлена, головним чином, тим, як формувалася конкретна правова держава: за допомогою еволюційного розвитку демократичних принципів державного устрою чи в результаті краху під впливом зовнішніх або внутрішніх причин попереднього йому тоталітарного режиму. Розрізняють  “американський” і “німецький” варіанти цивільного контролю.

Американський варіант полягає в наступному:

по-перше, конгресу надано право обговорювати і затверджувати військовий бюджет, вимагати звіту вищих військових чинів про стан справ в армії, видавати статути, порадники, що регламентують дії військ;

по-друге, цивільне міністерство оборони, де міністр, його заступники є цивільними особами, здійснює безпосереднє військово-політичне  управління військами;

по-третє, політичні права і свободи військовослужбовців мають значні правові обмеження.

Німецький варіант відрізняється, передусім, тим, що крім законодавчих прав парламенту встановлений спеціальний інститут уповноваженого бундестагу з оборони “для захисту основних прав і як допоміжний орган бундестагу при здійсненні ним парламентського контролю”. Він обирається парламентом терміном на п'ять років і підпорядковується тільки йому, володіючи великими повноваженнями. Крім того, міністр оборони — цивільна особа, а його заступники та інші армійські керівники — військові. Довіра до них з боку політичного керівництва виходить із прагнення не підірвати ефективність військового управління. Нарешті, військовослужбовці вважаються громадянами у військовій формі. Їм гарантуються рівні права, в тому числі і вступу до політичних партій (при цьому забороняється агітувати в інтересах партії на службі), участі в політичних заходах у позаслужбовий час. Не припускаються агітація, політичні промови, розповсюдження друкованих матеріалів, суміщення служби з депутатською діяльністю.

Цивільний контроль сприяє здійсненню армією політичної ролі чи, як говориться в Конституції Італії, “відповідати демократичному духу Республіки”. Свій реальний прояв це знаходить у підтримці законно обраної народом влади, захисту, як говорить Конституція Іспанії, конституційного устрою і порядку, забезпеченні стабільності суспільно-політичної обстановки. Варто підкреслити, що стабілізуюча роль армії не зводиться до силової реакції на дії, які загрожують суспільству зсередини, які небезпечні великою, безглуздою кров'ю. Армія забезпечує стабільність суспільства своєю неучастю в політичній боротьбі, відсутністю партійних симпатій і антипатій, неможливістю використання її в політичних та інших цілях, твердістю і послідовністю своїх політичних позицій, орієнтованих на підтримку закону, держави, її законодавчої і виконавчої влади.

Аналітики пропонують різну класифікацію структурних елементів системи цивільного контролю. Наприклад, П.Гарсіа зводить їх до двох складових: “владне обмеження” — юридичні обмеження функціонування збройних сил і військовослужбовців установленим блоком законів, і “моральне самообмеження” — засноване на моральних переконаннях військовослужбовців. Напрямок цивільного контролю, заснований на моральних переконаннях, виділяє і Б.Перротт. Інші автори, конкретизуючи владні обмеження, називають всі гілки влади або серед елементів системи цивільного контролю виділяють також контроль з боку суспільства.

У найбільш загальному виді необхідно відзначити, що система цивільного контролю припускає:

по-перше, контроль і керівництво армією з боку законодавчої влади (парламент  приймає концепцію національної воєнної політики, призначає чи  затверджує  військове  командування, затверджує військовий бюджет, визначає повноваження збройних сил у надзвичайних обставинах), з боку виконавчої  влади (керівництво збройних сил підлегле цивільному уряду; керування військовою адміністрацією здійснює один із  членів уряду — також цивільна особа) і з боку судової влади (контроль за тим, щоб діяльність армії не порушувала основних  прав і свобод громадян; захист прав і свобод військовослужбовців);

по-друге, вище керівництво збройними силами здійснюється політичними  керівниками, що несуть, у кінцевому рахунку, відповідальність перед парламентом і виборцями;

по-третє, створення всередині збройних сил системи обмежень, що ускладнюють чи виключають використання армії в антиконституційних цілях;

по-четверте, безпосередній контроль за армією з боку суспільства.

Найбільш значимим елементом  системи  цивільного контролю виступає керівництво армією з боку виконавчої влади й одночасно парламентський контроль за всіма питаннями військової сфери. Причому питання верховного керівництва армією в різних країнах носить свої особливості. Наприклад, відповідно до Конституції Чеської Республіки 1992 р., Президент є верховним головнокомандуючим збройними силами, присвоює і підвищує генеральські звання, аналогічне право закріплено за Президентом Конституцією Румунії 1991 р., Конституцією Французької Республіки 1958 р. У відповідності з Бельгійською конституцією 1831 р. в сфері оборони і зовнішньої політики командування сухопутними і морськими збройними силами покладається на Короля. Відповідно до Конституції Республіки Філіппіни 1987 р. Президент є верховним головнокомандуючим усіма збройними силами і, коли це необхідно, може призвати збройні сили припинити чи  придушити незаконне насильство, вторгнення чи заколот. У випадку агресії чи заколоту, якщо цього вимагає національна безпека, він може не більш, ніж на 60 днів, призупинити дію привілею судового наказу хабеас корпус чи ввести на Філіппінах або у будь-якій їхній частині воєнний стан (martial law) із представленням протягом наступних 48 годин особистої чи письмової доповіді Конгресу. На черговому чи спеціальному засіданні Конгрес спільним голосуванням палат і більшістю голосів усіх своїх членів може відкликати рішення Президента, причому відкликання не може бути відхилене Президентом. Таким же способом за ініціативою Президента Конгрес може продовжити дію ініційованих Президеном заходів, визначивши термін, якщо вторгнення чи заколот продовжуються і національна безпека вимагає цього.  По клопотанню будь-якого громадянина, заявленому у відповідному порядку, Верховний суд може перевірити достатність фактичної основи для припинення згаданих дій Президента або для їхнього продовження і протягом 30 днів промульгувати своє рішення.

Існує й інший підхід до вирішення даної проблеми. Так, наприклад, у довоєнній Німеччині згідно всім законодавчим актам, що діяли, глава держави був головнокомандуючим збройними силами. Це ставило армію в особливе положення, практично виводячи її з-під цивільного контролю. От чому в ході обговорення статусу бундесверу депутати нижньої палати парламенту в 1956 р. прийняли рішення про ліквідацію зв'язку між посадами глави держави і головнокомандуючого і передачі збройних сил у розпорядження виконавчої влади. Тепер у мирний час у відповідності із ст. 65 Конституції ФРН повноваження віддавати накази і розпорядження військам передані міністру оборони — цивільній особі, підзвітній парламенту.

Парламент у більшості демократичних країн затверджує воєнну доктрину держави, військовий бюджет, організаційно-штатну структуру, визначає чисельність збройних сил, оголошує надзвичайний стан в країні у випадку різкого загострення міжнародної обстановки і виникнення загрози безпеці країни.

Контрольні функції парламент здійснює таким чином. По-перше, проблемами збройних сил займається ряд парламентських комітетів, у першу чергу комітет з оборони. По-друге, у ряді країн (в Швеції з 1915 р., у ФРН — з 1956 р.) існує інститут уповноваженого парламенту з оборони, в обов'язки якого входить постійний контроль за ситуацією у військах.

Парламент контролює сферу військових закупок, приймаючи участь у затвердженні державного бюджету на черговий фінансовий рік. Статті військових витрат проходять експертизу в комітетах з бюджетних питань і оборони. Міністр оборони зобов'язаний за вимогою депутатів обґрунтувати доцільність виділення коштів по кожному проекту, передбачувану ефективність їх використання, а також необхідність реалізації даного проекту.

В ряді парламентів існують дозвільні комісії всіх військових проектів понад визначену вартість, наприклад у ФРН – на вартість понад 50 млн. марок. Дозвільна комісія — це спеціальний парламентський орган, до складу якого входять представники всіх фракцій парламенту. Він дозволяє контролювати сферу закупок військової техніки й озброєння, в якій нерідко відзначалися випадки зловживань. Широко відомий факт закупівлі в 1959 р. міністерством оборони, що тоді очолював Ф. Штраусс у американської компанії Локхід ліцензії на виробництво значної кількості літаків типу F-104G, незважаючи на негативні відзиви експертів. Більш третини з них розбилися під час навчальних польотів, за що німецькі льотчики прозвали F-104G літаком-вбивцею. За словами людей, що знали про контракт, причина симпатій Штраусса до цієї фірми полягала в тому, що керівництво християнського соціалістичного союзу як хабар одержало 10 млн. доларів. Як відзначалося в пресі, дану інформацію не було можливості ні підтвердити, ні спростувати в зв'язку з таємничим зникненням усієї документації по контракту.

Після затвердження бюджету парламентський контроль за реалізацією військових проектів продовжується. За вимогою комітету з оборони міністерство оборони зобов'язане представляти доповідь про хід робіт зі створення будь-якої системи озброєння (наприклад, тільки по питанню виробництва літаків Торнадо було заслухано 12 доповідей у бундестазі).

Важливим парламентським інститутом по контролю над збройними силами являється уповноважений парламенту з питань оборони. Закони визначають місце уповноваженого стосовно законодавчої влади, а також взаємини і взаємодію між парламентом, комітетом з питань оборони і цією особою. У період виконання своїх обов'язків він не може паралельно займати іншу посаду чи мати політичний мандат.

Так, наприклад, уповноважений у бундесвері обирається бундестагом без попередніх дебатів таємним голосуванням. Ним може стати будь-який громадянин Німеччини, що досяг 35-літнього віку. При цьому знання про повсякденну військову службу, придбані безпосередньо в ході її, не є обов'язковою умовою для обрання. Щоб зайняти цю посаду, необхідно набрати абсолютну більшість голосів членів бундестагу. Повторне обрання не допускається. Діяльність уповноваженого з питань оборони закінчується після закінчення терміну повноважень, в зв'язку з відкликанням парламентом, якщо на це є причини, за власним бажанням, а також у випадку смерті. Комітет бундестагу по обороні може зажадати його зняття з займаної посади, що можливо лише за підтримкою більшістю депутатів нижньої палати парламенту. Тому дострокова заміна уповноваженого, що став незручним за якихось причин, є непростим питанням. Імовірність появи таких причин визначена характером його роботи.

Відповідно до закону, уповноважений парламенту по обороні покликаний діяти як допоміжний орган парламенту для захисту основних прав військовослужбовців, а також при здійсненні парламентського контролю над збройними силами. Закон чітко визначає посадові обов'язки цієї особи: вона починає діяти, якщо стають відомі  факти, які дозволяють припускати, що порушуються основні права військовослужбовця чи закони з оборонних питань. Законами передбачається виконання особливої задачі, пов'язаної з розглядом петиції.

Законодавством передбачається право солдат і офіцерів збройних сил звертатися безпосередньо до уповноваженого парламенту по обороні, минаючи своїх безпосередніх і прямих начальників, зі скаргами  на обмеження прав, зокрема, на заборону вільного висловлення думок, правовий і соціальний захист, матеріальне становище, кадрові питання,  принцип поваги і захисту людської гідності тощо. До уповноваженого можна звернутися тільки персонально, колективні скарги заборонені, анонімні не розглядаються. Крім того, військовослужбовцю не потрібно особисто звертатися до уповноваженого, з такою заявою можуть звернутися родичі, довірені особи чи друзі. Командуванню заборонено пригноблювати солдат і офіцерів, що звернулися до уповноваженого.

Уповноважений парламенту по обороні наділений значними правами. Так, йому зобов'язані надавати будь-яку потрібну для нього інформацію, що мається у військових частинах чи військових закладах. Для виконання своїх функцій уповноважений має право в будь-який час без попереднього попередження відвідувати війська, штаби, військово-навчальні заклади, інші об'єкти та адміністративні установи армії. Уповноважений парламенту має право вимагати представлення звітів про здійснення дисциплінарної влади в збройних силах, а також особисто бути присутнім як спостерігач на кримінальних або дисциплінарно-правових процесах і судових розглядах.

Щорічно уповноважений з оборони звітує перед парламентом про ситуацію в збройних силах. Практикуються також тематичні виступи уповноваженого на пленарних засіданнях нижньої палати парламенту або в комітеті з оборони.

Успішне функціонування цивільного контролю можливо лише в тому випадку, коли здійснення владних функцій держави засновано на законі, що співвідноситься з інтересами громадянського суспільства і виражає його волю. Іншими  словами, цивільний контроль є формою регулювання військово-цивільних відносин у правовій державі, і поки така держава не сформована, говорити про цивільний  контроль за військовою сферою в тій чи іншій країні можна з великою часткою умовності.

Слід спеціально зазначити той факт, що міцний фундамент цивільного контролю створюється саме в період утворення нових держав. Разом з тим, саме цей період найбільш болісно відбивається на діяльності і долі військовослужбовців. Новий політичний режим прагне до вирішення основного протиріччя — з одного боку виникає гостра необхідність формування відносин між цивільною владою і військовими; з іншого боку — всі кваліфіковані і досвідчені офіцери є продуктом старого порядку.

Демократичні держави в своєму прагненні до здійснення цивільного контролю над збройними силами орієнтовані на три взаємозалежних принципи: департизацію, демократизацію і професіоналізацію.

З огляду на специфічне місце і призначення армії в суспільстві, законодавство більшості країн світу або цілком забороняє членство в партіях для військовослужбовців (США, Великобританія, Канада, Туреччина), або накладає істотні обмеження на участь військовослужбовців у політичних партіях і політичній діяльності (Італія, Німеччина та ін.).

Повна департизація, як тип відносин між армією і політичними партіями, полягає в забороні діяльності в збройних силах будь-яких партій, у тому числі і правлячої. Військовослужбовцям у даному випадку не дозволяється бути членами партійних організацій, здійснювати будь-яку роботу в їх інтересах у будь-який час і в будь-яких умовах. Такий характер відносин між армією і політичними формуваннями  можна спостерігати  як у державах з розвинутою демократією, так і в країнах, що здійснюють перехід від авторитаризму  до  демократії.

Після другої світової війни з'явився і такий тип відносин між партіями й армією як гнучке сполучення департизації з часткової  партизацією. У цьому випадку партіям заборонено мати свої організації в армії і вести у військах партійну роботу, однак військовослужбовцям  дозволяється перебувати в партіях і займатися партійною діяльністю поза військовими частинами, не у військовій формі і винятково в позаслужбовий час (Німеччина, Італія). Вони входять у територіальні (місцеві) парторганізації. У бундесвері, наприклад, свобода військовослужбовців настільки широка, що вони поза службою  беруть участь у діяльності навіть пацифістських партій і організацій.

Такі відносини  партій і збройних сил характерні для правових держав з високим рівнем розвитку демократії і громадянського суспільства.

Таким чином, відлучення  військовослужбовців від участі в партійних формуваннях, так і  від  політики взагалі — свого роду закон передусім для тих суспільств, що здійснюють перехід від диктатури до демократії. Ігнорувати дію цього закону неприпустимо і небезпечно. Більш того, військовослужбовцям необхідно довести, що вони  не мають  права відмовляти в підтримці політичних лідерів, що зайняли свої посади конституційним шляхом. Це положення повинне сполучатися з чітким обґрунтуванням принципу невтручання військових професіоналів у політику, що пояснює, чому для демократичного  суспільства  важливою є  неучасть армії в політиці. Все це повинне стати складовими частинами політичної культури військових кадрів.

Важливо також забезпечити пошану принципу неучасті військовослужбовців у політиці з боку інших важливих  інститутів у нових демократичних країнах. Насамперед, це відноситься до засобів масової інформації, які у своєму прагненні до вивчення суспільної думки найчастіше цікавляться ставленням військових професіоналів до  того  чи  іншого політичного рішення або політичного лідера.

Армія виступає не тільки військовим, але і політичним інститутом суспільства, важливим інструментом політики держави, гарантом безпеки, цілісності і стабільності політичної системи та суспільства в цілому. За своїм характером її політична роль може бути і негативною. Досягти повної деполітизації армії неможливо. Разом з тим департизація збройних сил припустима і необхідна.

Важливим напрямком забезпечення неучасті військових у політиці виступає, по-перше, відмова від залучення армії до підтримки законності  і правопорядку в країні з метою зосередження її зусіль винятково на підготовці до захисту від зовнішнього ворога.

По-друге, система цивільного контролю припускає відповідальність політичних керівників перед парламентом і виборцями за здійснюване ними вище керівництво збройними силами. Рівновагу між цивільною і військовою владою можна визначити як кордон, встановлений для діяльності військових у політичному житті. Залишається справедливим твердження про те, що відлучення військових від процесу прийняття політичних  рішень  у  цілому  сприяє стабільності. Без такого відлучення постійно  зберігається небезпека, що військова сила буде використана проти законно обраної влади. Вихід військових на політичну арену є точним показником хвороби суспільства.

Армія може вийти з-під контролю державної влади при наступних умовах:

*                    при виникненні внутрішньої чи зовнішньої загрози державному і суспільному устрою. При цьому влада через свою слабкість нездатна їх захистити;

*                    у випадку антиконституційних дій офіційної влади стосовно держави і народу. Свій авторитет влада намагається підтримати силою армії;

*                    при розігруванні армійської карти у вузько партійних інтересах в умовах конфронтації політичних сил;

*                    у випадку дискримінації армії з боку деструктивних сил і нездатності державної влади цьому перешкоджати. Подібна ситуація змушує армію піклуватися про свій захист.

Змішання політичного і військового керівництва  спричиняє негативні наслідки і для політики, і для професійної військової справи. Тому у всіх демократичних країнах військово-політичне і військово-професійне управління збройними силами розділяється, що забезпечується заміщенням керівних посад міністерства оборони цивільними діячами. Військові ж відповідають  за  професійне  управління життям і діяльністю військ.

Збройні сили правових демократичних держав  не грають  активної  ролі в політиці, однак за всі політичні помилки, пов'язані з використанням армії, відповідають політичні керівники. У країнах з партійним способом керівництва чи військовою диктатурою такої відповідальності ніхто не несе. Відповідно, всі моральні і матеріальні витрати лягають на армію, що істотно підриває її авторитет і престиж військової служби. На рівні повсякденної свідомості в усьому виявляються винуватими військові. От чому без правової  відповідальності політичних керівників, що безпосередньо віддають розпорядження про використання армії, за наслідки застосування сили і без строгого дотримання правових норм самими військовими суспільна цінність армії знижується, її легко можна звинуватити в придушенні демократичних перетворень у суспільстві.

По-третє, система цивільного контролю припускає створення  всередині збройних сил системи обмежень, що затрудняють чи виключають можливість використання армії в антиконституційних  цілях. Один з шляхів для досягнення цієї мети та забезпечення  рівноваги між цивільною і військовою владою закордонним військовим аналітикам (Ч.Москос, К.Райс , В.Серебрянников, С.Хантінгтон  та ін.) вбачається в тому, щоб військовослужбовцям на дійсній службі не надавати громадянських прав у повному обсязі. Однак ці обмеження повинні бути зведені до мінімуму, щоб за військовими професіоналами зберігалося якнайбільше громадянських прав.

Втручання військових в інші суспільні сфери у державах з цивільним управлінням обмежується нормативними чинниками. Ці норми являють собою органічно засвоєні правила поведінки — внутрішнє відчуття правильного чи неправильного, що не має законодавчого закріплення, але вплив якого постійно відчувається. Якщо в ешелонах влади за ініціативою військових виникає суперечка, що порушує норми взаємин між цивільною і військовою владою, то це відразу ж викликає їхню відставку. З погляду демократичного суспільства вважається неприпустимим, коли генерал порушує нормативну грань, що відокремлює солдата від політика. Історія повна ілюстраціями щодо даної тези: Г.Трумен — Д.Макартур, Б.Єльцин — В.Лобов, Л.Кравчук — К.Морозов, Б.Єльцин — І.Родіонов.

Норми, що керують поведінкою військових у країнах з давніми демократичними традиціями, формувалися здавна і не відразу. Японії і Німеччині після другої світової  війни  необхідно було не тільки відтворювати свої армії, але і вирішувати надзвичайно складні питання, пов'язані з їхньою військовою історією і традиціями, які мали негативний резонанс серед більшості країн світу.

У Німеччині багато чого було зроблено для того, щоб визначити, які з традицій її багатовікової військової історії відповідають демократичним принципам, а які — ні. Нові норми були розроблені і  реалізовані, коли Німеччина провела в життя “Статут внутрішньої служби”, названий одним з істориків бундесверу “військовим керівництвом сучасного світу, що дозволяє солдату виконувати свій обов'язок і гарантувати його громадянські права”.

Демократичні країни йдуть шляхом демократизації військової служби. Армія наближається до громадянського суспільства: у ній заохочуються ті ж цінності, що панують у суспільстві. Змінюється  традиційне  ставлення  до  авторитетів, іншими стають відносини між солдатами й офіцерами, змінюється орієнтація офіцерського корпусу. Солдат-підлеглий перетворюється в солдата-громадянина  в  уніформі: відсутня особлива військова юстиція; захист військовослужбовців від несправедливого звертання гарантується на рівні парламента.

Закони Німеччини на період військової служби визначають обмеження прав офіцерів і солдат, але при цьому не обмежуються права свободи совісті і людської гідності. Під час служби солдати  й  офіцери бундесверу не мають права брати участь у роботі будь-яких політичних партій. Разом з тим, поза службою вони можуть обговорювати зі своїми товаришами політичні проблеми в спеціальному  приміщенні. Оскільки держава має потребу в діяльній участі громадян у політичному житті, то і “німецький солдат повинен брати свідому участь у духовному і політичному житті суспільства”.

Американські військові мають право голосу, але не можуть балотуватися чи брати участь у політичній кампанії. Крім того, вони не обов’язково голосують у військовій формі чи в місцях свого розквартирування, а можуть реалізовувати свої громадянські права там, де вони були призвані на службу. Іншими словами, вони здійснюють свої права як громадяни, а не як професійні військові.

Захист прав свободи совісті і людської гідності військовослужбовців на період проходження військової служби гарантується наявністю специфічних демократичних інститутів, що включають  різні союзи (профспілки військовослужбовців у Німеччині, Нідерландах), а також інші форми об'єднання інтересів військовослужбовців.

Ще одним із шляхів створення усередині збройних сил обмежень, що утруднюють чи виключають використання армії в антиконституційних цілях, можна розглядати необхідність регулярної змінюваності вищого військового керівництва та розмежування функцій між міністром оборони і генеральним штабом. Воно припускає пряме цивільне керівництво військовими відомствами, а також призначення на всі  ключові посади міністерства оборони (за винятком посад, пов'язаних з безпосереднім керівництвом військами) цивільних осіб з реальною посадовою владою, делегованою їм парламентом і вищими виконавчими органами.

Нарешті, ефективність системи цивільного контролю немислима без такого важливого елементу як контроль армії  з боку суспільства. Відомо, що влада над збройною силою найчастіше розуміється як підконтрольність військових структур вищим державним органам. Але це лише одна сторона справи. У правовій демократичній державі життя і діяльність військових, армії контролюється не тільки законодавчими, виконавчими і судовими інститутами, але і всією суспільно-політичною системою за участю партій, рухів, масових організацій, рядових громадян. Влада народу виявляється як через діяльність його представників у вищих структурах влади, так і безпосередньо завдяки максимально можливій інформованості населення, проведенню референдумів, опитувань, дискусій щодо актуальних питань військового будівництва.

Функціонування армії в обстановці відкритості, свободи преси в сполученні з ліквідацією монополії військових на інформацію, що відноситься до сфери національної безпеки, створює реальну основу для контролю армії з боку суспільства.

У демократичному суспільстві армія розглядається як специфічний інструмент держави, що не є священним  чи  недоторканним, а військовослужбовці — як одна з категорій державних службовців.

Трагічний досвід другої світової війни визначив для Німеччини необхідність будувати збройні сили в демократичному руслі. При цьому військовослужбовці повинні були  керуватися тим, що  “збройні  сили не мешкають і не можуть мешкати якимось відособленим життям. Вони є плоттю від плоті народу  і держави, якім вони належать і які вони покликані захищати”.

Тенденція відокремлення армії від народу в демократичних країнах нейтралізується свідомими діями як суспільства в цілому, так і самого керівництва збройних сил. Приклад продуманої, цілеспрямованої політики з метою максимального розвитку контактів армії з населенням дають такі країни як Великобританія, Канада, США, Японія, Франція та ін. Військово-політичне керівництво цих країн докладає великих зусиль щодо залучення громадськості до можливо більш широкого обговорення військових проблем. З цією метою видається щорічна “Біла книга” з питань оборони, яка надає цивільному населенню систематизовану узагальнену інформацію про стан збройних сил країни. У цих країнах існує спеціальний розгалужений апарат, що забезпечує зв'язок з громадськістю всіх основних ланок збройних сил.

Особливо велика увага приділяється підтримці контактів військовослужбовців з населенням у місцях дислокації армійських частин. Для цього використовуються такі загальноприйняті форми, як запрошення цивільного населення на святкування історичних дат і ювілеїв, що пов'язані з боротьбою за національну незалежність, соціальною революцією і  встановленням нині існуючої державності. Форми підготовки і проведення цих святкувань у всіх країнах однотипні: видається безліч  книг, брошур, платівок, фільмів, використовуваних на масових заходах з приводу святкування чергової річниці.

Традиційними стали паради військ, марші військових оркестрів, військово-спортивні свята, проведені за участю цивільного населення, демонстрації різної військової техніки, катання населення на танках і бронетранспортерах, запрошення відвідувачів для прогулянок у морі на бойових кораблях, для польотів у  літаках чи гелікоптерах. Нерідко місцеві жителі запрошуються на маневри і навчання “сил самооборони” (Японія).

Для залучення цивільного населення до армійського життя командування регулярно проводить дні відкритих дверей, коли бажаючим  пропонується провести кілька діб у військовій частині, де їх переодягають у військову форму і дають можливість вести життя у відповідності з розпорядком дня військовослужбовців. Для старшокласників (у США — це бойскаути) створюються воєнізовані табори, програма перебування в яких передбачає життя по військовому зразку.

Всі ці заходи строго фіксуються, налагоджено облік контактів військовослужбовців з населенням. Наприклад, у Японії, в середньому на рік гарнізони японської армії відвідують майже 4 млн. чоловік, а близько 20 млн. японців (16% населення країни) мають у тій чи іншій формі безпосередні контакти з військовослужбовцями. З огляду на те, що японська армія не перевищує 250 тис. чоловік, це означає 80 контактів на рік на одного  військовослужбовця. Закордонні аналітики (У.Келлейн, Ч.Москос, Б.Перротт, К.Райс, С.Хантінгтон, У.Хаузер) сходяться  в думці, що навчання майбутніх офіцерів збройних сил США в цивільних університетах і коледжах сприяє подоланню корпоративної замкнутості офіцерського корпусу, мілітаристських поглядів, формує розуміння непорушних цінностей демократичного суспільства і правової держави, яким вони покликані служити.

Підводячи підсумок розгляду проблеми цивільного контролю як гаранта лояльності армії, необхідно зробити деякі узагальнюючі висновки:

Цивільний контроль у демократичній правовій державі виступає свого роду регулятором військово-цивільних відносин, при якому основні принципи демократичного суспільства займають головне місце стосовно принципів військової справи. Здорові військово-цивільні відносини детерміновані, по-перше, привнесенням твердих обмежень  на  політичну діяльність військових професіоналів, і, по-друге, чітким розмежуванням юрисдикції між інститутами, яким суспільство надає право на застосування сили, серед яких роль армії обмежується обороною від зовнішнього ворога.

Системи цивільного контролю в демократичних державах, при всій своїй подібності, мають національні особливості. Україні, як молодій державі, важливо враховувати, що міцний фундамент цивільного контролю створюється саме в період розбудови державності. Разом з тим саме цей період найбільш болісно відбивається на діяльності і долі військовослужбовців.

В період формування правової бази військово-цивільних відносин Україні важливо активно використовувати світовий досвід їхнього нормативного регулювання. Норми  виступають важливим засобом унеможливлення від втручання військових у політику. Крім того, активне впровадження нормативних взаємин виступає свідченням високої політичної культури суб'єктів військово-цивільних відносин, властивої лише державам з розвиненим рівнем демократії.

Як орган  держави, армія повинна провадити і захищати політику держави, а не окремих політичних партій чи угруповань. Це означає, що збройні сили потрібно виховувати не в дусі відданості  якій-небудь  партії  та  її ідеям, а  в дусі любові до своєї Батьківщини, до свого народу, його історії і традицій, у дусі пошани до держави, її символів і законів, у тому числі в дусі святості військового обов'язку, визнання вищої цінності загальнолюдських моральних норм.

 Невизначеність статусу армії в суспільстві, відсутність законодавчої бази функціонування і розвитку збройних сил, слабка соціальна і правова захищеність військовослужбовців і членів їхніх родин найчастіше ставлять військових професіоналів у роль заручників обставин. Навпаки, у демократичних країнах, де  за  збройними  силами  встановлено цивільний контроль, така ситуація виключається. Ефективне функціонування механізму  відповідальності  політиків  за  наслідки застосування сили дозволяє уникати спроб перекладання відповідальності за політичні помилки на армію. Крім того, подібний механізм утримує політиків від прийняття необдуманих рішень, пов'язаних з використанням збройних сил. Військовослужбовець повною мірою може реалізувати себе лише в умовах досконалої законодавчої бази та цивільного контролю.

 

Л і т е р а ту р а

 

1. Армия и общество / Сост. и общ. ред. Чалдымова Н.А и Черкасенко А.И. - М.: Прогресс, 1990.
2. Гарсиа П. Вооруженные силы в условиях перехода от тоталитарного государства к демократическому // Военная мысль. — 1992. — № 8-9.
3. Ковтунович О.В. Революция “свободных офицеров”в Египте. – М.: Наука, 1984.
4. Пэрротт Б. Армию нельзя реформировать по абстрактной схеме // Военная мысль. — 1992. — №12.
5. Boldwin H. W. Strategy for Tomorrow. — New York: Harper and Row, 1970.
6. Doorn J.A.A. van. The Soldier and Social Change: comparative Studies in the History and Sociology of the Military. — Beverly Hills: Sage Publications, 1975.
7. Horowitz T. Conp Theories and Officers Motives: Sri Lanka in Comparative Perspective. — Princeton, 1980.
8. Huntington S.P. The Soldier and the State. The Theory and Politics of Civil-Military relations. — Cambridge: Belknap Press of Harvard University Press, 1957.
9. Janowitz M. The Professional Soldier: a social and political Portrait. — Clencoe: Free Press, 1960.
10. Lepingwell J. Institutional Change and Soviet Civil - Military Relation. —  Chicago. 1990.
11. The Sociology of the Military/ edited by Giuseppe Caforio. — Cheltenham: Edward Elgar Pub., 1998.
12. Wörterbuch der Soziologie. — Frankfurt am Main, 1972.