|
 |
Багатовіковий досвід боротьби народу України за свою державність беззаперечно довів, що на всіх етапах цієї боротьби саме українські збройні формування відігравали найважливішу роль. Під час існування української держави 1917-1921 рр. захист суверенітету, територіальної цілісності України також покладався на національні збройні сили. Однак після відновлення української державності у 1991 р. виникла необхідність створення та удосконалення структури, на яку покладалось завдання цільового забезпечення воєнної (ширше – національної) безпеки держави. Такою структурою стала Воєнна організація України. Воєнна організація держави, як записано у Концепції національної безпеки України, це більш широке поняття ніж Збройні Сили. До її складу входять Збройні Сили України, Прикордонні війська, Внутрішні війська, Сили цивільної оборони, Служба безпеки України та інші військові формування, утворені відповідно до Конституції України. На першому етапі створення Воєнної організації України до її складу входила Національна гвардія україни (лікідована як державний інститут у 1999 р.). Розглянемо її основні складові частини.
Збройні Сили України – це одна із найголовніших складових частин Воєнної організації держави. Паралельно з процесом формуванням Воєнної організації України активно велась робота над уточненням змісту терміну “збройні сили”, оскільки зміст цього поняття у різних джерелах визначався по-різному. Так, Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про Збройні Сили України“ від 5 жовтня 2000 р. тлумачить термін “Збройні Сили України” як військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості. У відповідності з цим Законом Збройні Сили України структурно складаються із Міністерства оборони, Генерального штабу, видів Збройних Сил (Сухопутних військ, Військово-Повітряних Сил, Військ Протиповітряної оборони, Військово-Морських Сил), об`єднань, з`єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ і організацій, що не належать до видів Збройних Сил України. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, об`єднань, з`єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій. Отже, як випливає із положень цього Закону, Прикордонні війська, Внутрішні війська, Сили Цивільної оборони, Служба безпеки України не належать до Збройних Сил України, а є окремими військовими формуваннями, утвореними відповідно до Конституції України. В той же час існує точка зору, що термін “збройні сили” включає в себе й вищеперелічені державні структури. Саме так визначається термін “збройні сили” в українському політологічному енциклопедичному словнику: “Збройні Сили включають: армію (Сухопутні війська, флот, авіацію і протиповітряну оборону), національну гвардію, службу безпеки, прикордонні та внутрішні війська”. Поряд з цим інколи зустрічається ототожнення термінів “армія” і “збройні сили”. Отже, ми бачимо два діаметрально протилежні погляди на зміст терміну “збройні сили”. Тому у подальшому ми зупинимось на визначенні змісту терміну “збройні сили” відповідно до його тлумачення Законом України. Це дає можливість чітко розмежувати такі категорії як “збройні сили”, “озброєні військові формування”, “Воєнна організація держави”. Процес будівництва Збройних Сил незалежної України було розпочато з відновленням української державності у 1991 р., адже саме 24 серпня того року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українському терені військових формувань Збройних Сил колишнього СРСР та про створення одного з ключових відомств – Міністерства оборони України. Протягом 1991-1992 рр. був започаткований процес розробки законодавчої бази будівництва Збройних Сил України та розпочався процес їх практичного створення з урахуванням наступних основних принципів: 1. Будівництво Збройних Сил України повинне здійснюватись за принципом розумної достатності як за чисельністю та структурою, так і за озброєнням. 2. Органи військового управління, об`єднання, з`єднання і частини у мирний і воєнний час повинні комплектуватись громадянами України у добровільному порядку, за контрактом і на підставі Закону “Про проходження громадянами України дійсної строкової служби”. 3. Система військової освіти повинна змінюватись з урахуванням специфіки підготовки фахівців для Збройних Сил. 4. Створення Збройних Сил має відбуватись у напрямі поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони і Чорноморського флоту. 5. Бойовий і чисельний склад Збройних Сил має визначатись в обсязі, достатньому для оборони України. Реалізація принципів будівництва Збройних Сил України була покладена на органи військового управління, до яких належали: Верховна Рада України, Президент України, Рада оборони, Міністр оборони, Генеральний штаб. Як вже зазначалось, організаційно Збройні Сили України складаються із військових об`єднань, з`єднань, частин, підрозділів, установ і військових навчальних закладів. Видами Збройних Сил є Сухопутні війська, Військово-Повітряні Сили, Війська Протиповітряної оборони і Військово-Морські Сили. Кожен з цих видів Збройних Сил включає в себе роди військ. СУХОПУТНІ ВІЙСЬКА – найчисельніший вид Збройних Сил України. Родами сухопутних військ є механізовані, танкові, аеромобільні війська, ракетні війська і артилерія, армійська авіація, війська протиповітряної оброни Сухопутних військ. До складу спеціальних військ належать розвідувальні, інженерні частини, частини радіаційно-хімічного захисту, зв`язку, радіоелектронної боротьби, топографії, технічного, тилового та медичного забезпечення. До цього ще слід додати вищі навчальні заклади Сухопутних військ. Основними завданнями Сухопутних військ є:
ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ призначені, разом з іншими видами Збройних Сил, вирішувати завдання вогневого ураження противника, забезпечувати підтримку наземних військ та проводити самостійні повітряні операції. У своєму складі ВПС мають важку бомбардувальну, винищувальну, фронтову, розвідувальну і транспортну авіацію. На озброєнні знаходяться літаки четвертого та п`ятого поколінь. Це, зокрема, бомбардувальники СУ-24, винищувачі СУ-27, МІГ-29, штурмовики СУ-25, важкі транспортні літаки ІЛ-76. ВІЙСЬКА ПРОТИПОВІТРЯНОЇ ОБОРОНИ На них покладені завдання з охорони повітряних кордонів і повітряного простору України. До складу військ Протиповітряної оброни входять зенітно-ракетні, радіотехнічні війська і частини спеціального призначення. Їх основними завданнями є ураження в повітрі засобів повітряного нападу противника та захист від ударів з повітря угруповань Збройних Сил, адміністративно-політичних центрів країни, постійне ведення розвідки противника, встановлення початку його повітряного нападу і попередження про нього керівництва держави та Збройних Сил, забезпечення Збройних Сил даними повітряної і космічної розвідки тощо. ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ Створення та становлення Військово-Морських Сил України посідає особливе місце у будівництві національних Збройних Сил. На них покладені завдання по захисту суверенітету і державних інтересів України на морі. У своєму складі Військово-Морські Сили України мають наступні роди військ: надводні сили, підводні сили, морську авіацію, берегові ракетно-артилерійські війська та морську піхоту. Крім того, до ВМС належать частини зв`язку, розвідувальні, радіотехнічні, радіоелектронної боротьби, пошуково-рятувального забезпечення, гідрографічні та метеорологічні, частини технічного, тилового та медичного забезпечення та школа підготовки молодших спеціалістів. Отже, Збройні Сили України є однією з найголовніших складових Воєнної організації держави та забезпечують, передусім, захист незалежності та територіальної цілісності країни від будь якої зовнішньої агресії. ПРИКОРДОННІ ВІЙСЬКА Організація охорони державного кордону є однією з найважливіших функцій держави, яка дбає про забезпечення власного суверенітету. Україна, проголосивши свою незалежність, розпочала активну роботу з утвердження своїх державних кордонів та створення структури, яка б забезпечила їх охорону. Такою структурою стали Прикордонні війська – одна із складових Воєнної організації держави. Об’єктивно склалося так, що Україна повинна була забезпечити охорону одного з найдовших кордонів в Європі - 8215 кілометрів. Крім того, Прикордонні війська України мали охороняти морську економічну зону на Чорному та на Азовському морях. Для реального будівництва прикордонних військ України передусім необхідно було створити законодавчу базу. Треба зазначити, що прийняття державних законодавчих актів, спрямованих на будівництво Прикордонних військ, відбулося у дуже стислі терміни. Уже 4 листопада 1991 р. Верховна Рада ухвалила закони "Про державний кордон України", "Про Прикордонні війська України" та "Положення про порядок комплектування військового, матеріально-технічного і фінансового забезпечення Прикордонних військ України". Прийняття державних законодавчих актів дозволило вже наприкінці 1991 р. створити Державний комітет у справах охорони державного кордону України та сформувати три регіональні управління: Південно-Західне (м. Львів), Південне (м. Одеса), Південно-Східне (м. Харків). Головою Державного комітету у справах охорони державного кордону України, командувачем Прикордонних військ України, в грудні 1991 р. було призначено генерал-лейтенанта В.Губенка. Утворення структури Прикордонних військ України йшло поряд з їх комплектуванням особовим складом, який 12 січня 1992 р. присягнув на вірність народу України. Визначним етапом у становленні Прикордонних військ України стала розробка наприкінці 1992 р. Концепції охорони кордону та морської економічної зони. Ця Концепція визначала головні принципи і напрями прикордонної політики української держави, форми і способи захисту державного кордону, економічної зони, а також будівництва Прикордонних військ України, участь у цій відповідальній справі державних органів, громадських організацій. Внаслідок активного будівництва Прикордонних військ України, вже на початку 1993 р. вони організаційно складалися з 9 прикордонних загонів, двох окремих морських бригад, авіачастин та шести контрольно-перепускних пунктів, котрі мали 13 залізничних, 15 морських та 5 повітряних пунктів пропуску. Крім того, вони мали частини забезпечення та обслуговування діяльності Прикордонних військ. Загальна чисельність Прикордонних військ на середину 1993 р. становила 43 тис. осіб. Протягом наступних років відбувався розвиток та удосконалення структури Прикордонних військ. Так, у травні 1994 р. до складу трьох регіональних управлінь входили 10 загонів прикордонного контролю, 5 прикордонних загонів, 3 контрольно-перепускні пункти, 2 окремі морські бригади, 3 авіаційні частини, 4 навчальних загони, господарські та інші частини, що забезпечували особовий склад усім необхідним. Крім того, кадри для Прикордонних військ готував інститут Прикордонних військ у м. Хмельницькому. Необхідність охорони державного кордону України з самого початку становлення української державності не викликала жодних сумнівів. Перші ж роки незалежності Української держави безперечно підтвердили такий висновок. Протягом 1991-1994 рр. охорона державного кордону України здійснювалась в умовах складної, а на окремих напрямах гострої оперативної обстановки. Це було пов'язано передусім з великим зростанням кількості спроб порушення кордону громадянами так званих країн "третього світу". Нелегальна міграція за ці роки вийшла за межі окремих держав і перетворилася на світову проблему, що реально загрожувала громадській безпеці, сприяла зростанню злочинності, розповсюдженню наркотиків та зброї, розширенню підпільного ринку праці. Щомісяця протягом цих років тільки на західній ділянці кордону і на підступах до неї затримувались десятки порушників – громадян Південно-Східної Азії, Близького і Середнього Сходу. Така ситуація вимагала вжиття термінових заходів до негайного і надійного прикриття кордону, запобігання нелегальній міграції та контрабандній діяльності злочинних груп. У зв’язку з цим було Президентом України було підписане розпорядження "Про прикордонно-митний контроль на державному кордоні України з Республікою Білорусь і Російською Федерацією”. Зростала напруга і на теренах морської економічної зони України. Моряки-прикордонники постійно зіштовхувалися з фактами лову риби в українській економічній зоні, з порушенням правил промислу. Сума накладених на порушників штрафів сягала багатьох мільйонів доларів. Водночас складалось ситуація, коли недосконалість чинного законодавства не дозволяла адекватно реагувати на правовий нігілізм на кордоні. У зв’язку з цим гостро постало питання про необхідність подальшого удосконалення законодавчої бази та розвитку структури Прикордонних військ. Необхідно відзначити те, що протягом наступних років законодавча база їх діяльності була доповнена суттєвими документами. Щодо подальшого розвитку та удосконалення структури Прикордонних військ, то справа була гіршою, адже це вимагало значних коштів. Економічна криза, в якій перебувала Україна не дозволяла у повному обсязі забезпечити всім необхідним більшість державних інститутів, у тому числі і Прикордонні війська. Зокрема, у 1995 р. з державного бюджету Прикордонним військам було виділено 9,5 трлн. карбованців, що становило 44% від реальної потреби. Незважаючи на матеріальну скруту, прикордонники сумлінно виконували покладені на них завдання з охорони державного кордону України. У 1995 р. була підготовлена Концепція охорони державного кордону, розроблена Комплексна програма розбудови державного кордону. Однак недостатнє фінансування Прикордонних військ у наступному 1996 р. (48% від суми, офіційно запланованої бюджетом) не дозволило здійснити заходи, спрямовані на виконання Комплексної програми, серед яких передбачалося подальше облаштування пунктів перепуску та доведення їх обладнання до європейських стандартів, цілеспрямована підготовка кадрів та ін. Наступні 1997-1998 рр. не стали легшими для Прикордонних військ. Протягом них охорона державного кордону України, як і раніше, здійснювалась в умовах складної, динамічної, а стосовно окремих ділянок - дуже напруженої ситуації. Так, за словами голови Державного комітету у справах охорони державного кордону, командуючого Прикордонними військами України генерала В.Банних у 1997 р, порівняно з 1996, "кількість затриманих порушників збільшилась в 1,6 рази і становила понад 20 тисяч чоловік". Незважаючи на заходи протидії, у ці роки значно збільшилась кількість спроб незаконного переміщення товарів та вантажів поза пунктами перепуску, насамперед, на молдавській та білоруській ділянках кордону. З метою припинення ввезення контрабандних товарів в Україну, протягом 1997 р., було проведено спеціальні прикордонні операції "Канал", “Мігрант'', "Капкан'', "Рубіж". Окреме місце в цьому переліку посіла операція "Кордон-97". Проводилася вона на українсько-молдавському кордоні відповідно до доручення Президента України Л.Кучми та затвердженим на державному рівні оперативним планом. До участі в операції, крім прикордонників, були залучені підрозділи СБУ, Збройних Сил, Національної гвардії, Міністерства внутрішніх справ та Державної митної служби. Про її ефективність свідчило те, що за короткий термін було затримано понад тисячу порушників прикордонного законодавства, припинено 361 спробу контрабандної діяльності, при цьому вилучено 2,8 млн. пачок сигарет, понад 100 тис. літрів винно-горілчаних виробів, 156 тонн сільгосппродуктів тощо. Протягом 1997-1998 рр. зростала противоправна діяльність порушників на морській ділянці. З'єднаннями морських сил Прикордонних військ на Чорному та Азовському морях за різноманітні порушення було затримано 70 одиниць плавзасобів. Важливу роль у забезпеченні охорони державного кордону відігравали прикордонні авіатори. Вони брали активну участь практично у всіх спеціальних операціях на державному кордоні, а також у рятувальних заходах на морі. Крім того, ними були перевезені десятки тонн вантажу, вчасно евакуйовано і доставлено до медичних закладів чимало хворих, життю яких загрожувала реальна небезпека. Доцільність існування у складі Прикордонних військ авіаційних підрозділів була підтверджена часом. У 1997 р. у складі Прикордонних військ було сформовано аеромобільний загін спеціального призначення, який у багатьох прикордонних операціях довів, що він є надійним резервом військ в охороні рубежів держави. Наступний, 1998 р., теж не був легким для українських прикордонників. Як зазначив голова Держкомкордону, командуючий прикордонними військами України генерал В.Банних, "оцінюючи результати службово-бойової діяльності військ за 1998 рік, наголошую, що вони дещо прикрі і не такі, які б могли і повинні бути”. У цей рік прикордонникам довелось вести охорону державного кордону у дуже складних умовах. Постійне збільшення кількості спроб порушення кордону, провезення контрабанди та наркотиків вимагали посилення охорони кордону та митного контролю. Попри труднощі, така робота проводилась. У 1998 р. було проведено на 27 прикордонних операцій з пошуку порушників кордону більше, ніж попередніми роками. Частини прикордонних військ у цьому році доволі часто несли службу у посиленому режимі. Наприкінці 1998 р. головою Держкомкордону, командуючим Прикордонних військ був генерал-лейтенант В.Банних, першим заступником голови Держкомкордону, начальником штабу Прикордонних військ України генерал-лейтенант П.Шишолін. Командуючими військами напрямів були: Південно-Західного напряму - генерал-лейтенант М.Йолтуховський, Південно-Східного напряму - генерал-лейтенант Б.Лейда, Південного напряму - генерал-лейтенант В.Бондар. Суттєві зміни у Прикордонних військах відбулися у 1999 р. Протягом цього року Прикордонні війська у цілому успішно виконували покладені на них завдання. На кордоні не було допущено ускладнення обстановки з вини прикордонників, своєчасно вживалися заходи щодо її нормалізації. Основні зусилля Державний комітет у справах охорони Державного кордону та органи управління Прикордонних військ спрямовували на забезпечення національної безпеки, територіальної цілісності державного кордону України та охорону її морської економічної зони. Проводилась ця робота на фоні розширення масштабів нелегальної міграції та активізації організованої злочинності на державному кордоні, погіршення стану фінансування військ. Суттєво зросла у 1999 р. кількість спроб порушень державного кордону поза пунктами перепуску на румунській, угорській, словацькій та російській ділянках (в 1,6 раза). Протягом 11 місяців 1999 р. прикордонниками було проведено понад 100 різних за масштабом пошуків порушників кордону, що перевищувало кількість подібних заходів за весь 1998 р. У 1999 р. Прикордонними військами було затримано близько 23750 порушників кордону, у тому числі майже 14 тис. нелегальних мігрантів. Під час прикордонної служби та спеціальних операцій прикордонники виявили та вилучили 77 одиниць зброї, 1122 штук боєприпасів, 10,5 кг вибухових речовин та 177,7 кг наркотичної сировини. Поряд з цим прикордонники запобігли незаконному вивезенню (ввезенню), затримали і передали митним і податковим органам контрабандних товарів на суму понад 1,3млн. гривень. Отже, напруга на кордоні України вимагали підвищення ступеню ефективності службово-бойової діяльності прикордонників, пошуку нових підходів до забезпечення надійної охорони кордону. Це вимагало, передусім, адаптації законодавства держави до стандартів Європейського союзу, розробки Закону про Державну службу прикордонної охорони та іміграційного контролю. Надзвичайно багатим на зміни для Держкомкордону України став грудень 1999 р. 13 грудня Президент України підписав Указ “Про звільнення В.Банних з посади Голови Державного комітету у справах охорони Державного кордону України - командувача Прикордонних військ України“. Наступним своїм Указом Президент України призначив на цю посаду генерал-лейтенанта Б.Олексієнка. Крім цього, 20 грудня у Києві відбулося засідання Колегії Державного комітету у справах охорони Державного кордону України, в якому взяв участь генеральний військовий інспектор Генеральної військової інспекції при Президентові України генерал-полковник В.Собков. На Колегії були обговорені питання щодо ходу реалізації Прикордонними військами державної прикордонної політики, результати діяльності Прикордонних військ України та головні завдання на перспективу. Велика увага приділялась обговоренню питання про необхідність реформування Прикордонних військ. Необхідність реформування Прикордонних військ передусім пов`язувалась із зміною загроз національній безпеці та інтересам України на державному кордоні, які набували переважно невійськового характеру. Це діяльність транснаціональної організованої злочинності, яка спеціалізувалась на торгівлі наркотиками та зброєю, розширення масштабів нелегальної міграції, що теж набувало організованих форм і мало кримінальний відтінок, активізація контрабандної діяльності на кордоні, незаконний промисел морських продуктів в економічній зоні України. Все це вимагало створення Державної служби прикордонної охорони та іміграційного контролю України на базі Прикордонних військ. Це дозволило б зміцнити національну безпеку України, у тому числі на державному кордоні, забезпечити належну його охорону, здійснення ефективного іміграційного контролю тощо. Отже, Прикордонні війська України були сформовані як державна структура та довели, що вони є важливою складовою Воєнної організації держави яка забезпечує недоторканість і охорону кордонів України. ВНУТРІШНІ ВІЙСЬКА Будівництво Внутрішніх військ України в 1991 р. розпочалось на базі з’єднань і частин внутрішніх військ колишнього Радянського Союзу, що були дислоковані на території України. Законодавче утвердження Внутрішніх військ як державної структури відбулося 26 березня 1992 р., коли Верховна Рада України ухвалила Закон "Про Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України" . Саме з того часу внутрішні війська стали складовою частиною Воєнної організації держави, яка здійснювала у рамках закону збройний захист інтересів країни на засадах єдності принципів гуманності та правопорядку. Сили і засоби цих військ на території областей і міст були підпорядковані керівникам управлінь Міністерства внутрішніх справ. Законодавчо було передбачено, що підрозділи Внутрішніх військ та їхні бойові засоби могли бути використані тільки в межах встановленої законом компетенції. Тобто, їх дії мали бути адекватними загрозі правопорядку та безпеці, а засоби відповідати формі, в якій ця загроза могла виникати: провокаційній, стихійній, організованій, збройній, техногенній тощо. До складу Внутрішніх військ у різні часи входили мотострілецькі частини оперативного призначення, конвойні частини, підрозділи охорони особливо важливих підприємств, споруд, науково-дослідних установ, атомних електростанцій тощо, а також спеціальні моторизовані частини міліції та навчальні підрозділи. У січні 1992 р. у структурі Міністерства внутрішніх справ було створене Головне управління військ внутрішньої та конвойної охорони. Загальна чисельність особового складу внутрішніх військ у 1993 р. становила близько 40 тис. чоловік . З метою подальшого удосконалення законодавчої бази функціонування Внутрішніх військ, 21 липня 1994 р. Президентом України був підписаний Указ "Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю". Відповідно до цього Указу в складі Міністерства внутрішніх справ України було розпочато формування спеціальних частин оперативного призначення для виконання завдань, що виникають раптово, при надзвичайних обставинах. Саме в 1994 р. у місті Калинівка, що на Вінничині, був сформований полк спеціального призначення Міністерства внутрішніх справ, який дістав назву "Ягуар". Він був створеними з метою підготовки кваліфікованих фахівців для виконання найскладніших операцій. Зокрема, для знешкодження злочинців, які захопили повітряне судно, важливі об'єкти, звільнення заручників, затримання небезпечних озброєних правопорушників. Крім того, воїни цього підрозділу могли виконувати функції загону швидкого реагування. На вертольотах ескадрильї, що входила до складу полку, вони були спроможні швидко дістатися до району надзвичайної події і негайно приступити до забезпечення громадського порядку, надання допомоги при ліквідації наслідків стихійних лих, аварій, пожеж, екологічних катастроф тощо. Час довів, що формування цього підрозділу було необхідним, адже бійцям "Ягуара" неодноразово доводилось брати участь у затриманні небезпечних злочинців, забезпеченні громадського порядку у різних регіонах та ліквідації наслідків стихійного лиха. У наступні роки було сформовано ще декілька спецпідрозділів, зокрема, "Гепард" і "Барс". Важливі завдання, які були поставлені державою перед Внутрішніми військами, вимагали постійного удосконалення їх структури. Вже в 1995-1996 рр. активно обговорювалась ідея необхідності реформування як цих військ, так і самого Міністерства внутрішніх справ у цілому. Передусім необхідно було скоротити чисельність внутрішніх військ, яка у середині 1990-х рр. сягала чисельності близько 50 тис. чоловік особового складу. По-друге, активно розглядалося питання про їх комплектування особовим складом виключно на контрактній основі. Треба зазначити, що наступні 1997-1998 рр. стали періодом практичного реформування Внутрішніх військ. Протягом цих років значно скоротилась чисельність їх особового складу, яка наприкінці 1998 р. становила близько 25 550 чоловік. Поряд із скороченням чисельності особового складу було здійснено два етапи реформування Внутрішніх військ, внаслідок чого до Управління виконання покарань (яке було підпорядковано Міністерству юстиції) було передано 13 тис. військовослужбовців Внутрішніх військ. Наприкінці 1998 р. особовий склад Внутрішніх військ здійснював охорону близько 120 установ, де відбували покарання особи, засуджені за скоєння різноманітних злочинів. Для забезпечення режиму їх охорони було задіяно 20 тис. військовослужбовців. У відповідності до плану реформування Внутрішніх військ у перспективі передбачалося змінити статус цих військовослужбовців на статус співробітників органів внутрішніх справ та підпорядкувати їх начальникам установ не в оперативному відношенні, як було раніше, а напряму. Також планувалося у майбутньому установи виконання покарання підпорядкувати Міністерству юстиції. Проте ні Міністерство юстиції, ні Міністерство внутрішніх справ не мали законодавчого механізму для проходження в цих структурах служби солдатами строкової служби, які у той час служили в підрозділах внутрішніх військ. Тому актуально поставало питання про здійснення 100-відсоткової професіоналізації, тобто, запровадження у цих підрозділах служби на основі контракту та відмови від використання солдатів - строковиків. У середині 1998 р. професіоналами-контролерами були укомплектовані 40% особового складу охоронних підрозділів та всі підрозділи контролерів. На думку тогочасного командувача Внутрішніх військ генерал-майора В.Поважнюка, реформування не повинно було погіршити соціальний статус контролерів та охоронців – звання, пільги та грошові оклади передбачалося зберегти. Протягом всіх цих років воїни внутрішніх військ сумлінно виконували обов'язки з охорони громадського порядку. Щодоби близько 10 тис. патрульних зі складу Внутрішніх військ брали участь в охороні громадського порядку в крайні. Патрульні спеціальних моторизованих сил міліції мали власні райони патрулювання, які не збігалися з маршрутами міліції. Водночас вони були оперативним резервом обласних управлінь міліції та використовувались у випадку надзвичайних ситуацій. У 1998 р. остаточно було завершено створення власних авіаційних підрозділів Внутрішніх військ. До них належали вертолітні ескадрильї, що входили до складу підрозділів спеціального призначення ("Ягуар", "Барс", "Гепард") та підрозділи транспортних літаків. Це дало можливість здійснювати доставку особового складу Внутрішніх військ у будь-який район України власними силами, не залучаючи для цього військово-транспортну авіацію. Однак, незважаючи на доволі стрімкий розвиток та реформування, у Внутрішніх військах гостро існувала кадрова проблема. Протягом 1997-2000 рр. залишались вакантними близько 30% офіцерських посад, в тому числі близько 30% - командирів взводів. Гостра економічна криза в Україні наклала свій відбиток і на Внутрішні війська. Вони потерпали від вкрай обмеженого фінансування, що втім було характерно для всіх силових структур України. Отже, Внутрішні війська стали важливою складовою Воєнної організації держави, яка забезпечувала охорону громадського порядку в країні, вела боротьбу із злочинністю чим вирішувала певні завдання по забезпеченню національної безпеки України. СИЛИ ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ Питання про створення власних сил Цивільної оборони України постало з перших років існування української держави, Вже у 1993 р. Верховною Радою України було прийнято Закон "Про Цивільну оборону України”. Однак необхідно зазначити, що завдання які покладалися державою на Цивільну оборону, значно відрізнялися від тих завдань, які була покликана виконувати система Цивільної оборони в Радянському Союзі. За часів існування СРСР система Цивільної оборони передусім була зорієнтована на підготовку до можливої термоядерної війни і ліквідації її наслідків. Територією восьми областей України проходив аміакопровід високого тиску, що теж приховував у собі чималу загрозу. Зонами небезпеки були 12 гідровузлів і 16 водосховищ. До цієї категорії також належали пожежно небезпечні та вибухонебезпечні об'єкти, атомні електростанції тощо. Крім того, для України були характерні практично всі види геофізичних, геологічних, гідрометеорологічних та інших стихійних лих. Отже, переорієнтація Цивільної оборони України передусім на виконання завдань, пов'язаних з захистом населення країни від наслідків аварій, катастроф, стихійних лих, було доцільним, продуманим і обґрунтованим рішенням. Після ухвалення верховною Радою України Закону "Про Цивільну оборону України" Кабінет Міністрів України 20 грудня 1993 р. затвердив Положення про штаб Цивільної оборони України. Згідно з цим Положенням, штаб Цивільної оборони України визначався органом державної виконавчої влади та був підвідомчим Кабінетові Міністрів України. Основними завданнями Штабу Цивільної оборони були:
На основі цих двох державних документів (Закону України "Про Цивільну оборону України" і "Положення про Штаб Цивільної оборони України") постановою Кабінету Міністрів України 10 травня 1994 р. було затверджено "Положення про Цивільну оборону України”. Відповідно до "Положення про Цивільну оборону України" вся система Цивільної оборони в Україні була організована за територіально-виробничим принципом. Загальне керівництво Цивільною обороною покладалось на Кабінет Міністрів України, Уряд Криму, центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, адміністрацію підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання. У містах, районах, селищах і селах керівництво здійснювали місцеві адміністрації. Безпосереднє керівництво виконанням завдань Цивільної оборони було покладене на штаби Цивільної оборони, спеціальні підрозділи міністерств та інших центральних органів державної влади, залучених до виконання завдань захисту населення і надання йому допомоги у надзвичайних ситуаціях. Для розв'язання завдань в галузі запобігання виникненню надзвичайних ситуацій в 1994 р. була створена Інспекція Цивільної оборони України, на яку покладався контроль за: експлуатацією діючих підприємств, споруд і потенційно небезпечних об'єктів включаючи контроль за наявністю засобів колективного та індивідуального захисту, майна цивільної оборони, системи контролю і оповіщення; зберіганням, транспортуванням, використанням та захороненням сильнодіючих отруйних, радіоактивних і вибухових речовин, а також проведенням заходів щодо запобігання їх аварійним викидам; дотриманням будівельних норм і правил у частині інженерно-технічних заходів цивільної оборони, а також техногенної безпеки на хімічно, пожежно- і вибухонебезпечних об’єктах. Організаційно сили Цивільної оборони України складалися з війська, спеціалізованих і невоєнізованих формувань. Війська Цивільної оборони багато разів брали безпосередню участь у ліквідації наслідків аварій на нафтопроводах у Луганській та Закарпатській областях, постійно проводили знешкодження тисяч вибухонебезпечних предметів. Воїни Дрогобицької окремої механізованої бригади Цивільної оборони виконували роботу з ліквідації наслідків стихійного лиха не лише на теренах своєї держави, а й за кордоном. Їх добре знали у Польщі, особливо у місті Ополє, де вони брали участь у рятівних роботах під час великої повені. Високий професіоналізм і майстерність продемонстрували воїни цієї бригади під час міжнародних навчань " Карпатська безпека-96", на яких українські рятувальники були визнані одними з найкращих в Європі. До спеціальних формувань Цивільної оборони належали воєнізовані гірно-рятувальні загони Міністерства вугільної промисловості України, воєнізовані загони Держнафтопрому, воєнізовані частини у складі хімічно-небезпечних підприємств. Вони призначалися для виконання специфічних робіт, пов'язаних з ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій на підприємствах відповідних міністерств і відомств. До невоєнізованих формувань Цивільної оборони належали різноманітні контрольні лабораторії на підприємствах, які контролювали стан забруднення довколишнього середовища, регулювали та готували до роботи вимірювальну апаратуру, проводили радіаційну розвідку.. Поряд з вищепереліченими структурами та підрозділами Цивільної оборони, завдання щодо запобігання загибелі людей, надання потерпілим першої медичної допомоги виконували й різноманітні добровільні товариства. Зокрема, товариства центрально-рятувальної водолазної служби, недержавної контрольно-рятувальної служби. Протягом перших років існування структура Цивільної оборони пройшла етап створення, становлення та реформування. Визначним етапом в удосконаленні Цивільної оборони стало створення, відповідно до Указу Президента України Л. Кучми від 28 жовтня 1996 р. на базі Мінчорнобиля України і республіканського штабу Цивільної оборони Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Очолив це міністерство В.Кальченко. З того часу воно стало єдиним в державі органом виконавчої влади, уповноваженим Президентом України на вирішення завдань захисту населення від надзвичайних ситуацій. Наступні роки переконливо довели доцільність існування даного Міністерства та стали періодом його подальшого удосконалення. У 1997 р. у Міністерстві з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи відбулась перша в Україні науково-технічна конференція аварійно-рятувальної служби, яка підтвердила необхідність і визначила шляхи утворення єдиної пошуково-рятувальної служби. Необхідність створення такої служби була обґрунтована гострою потребою, адже внаслідок виникнення надзвичайних ситуацій в Україні протягом 1991-1997 рр. щорічно гинуло понад 50 тис. осіб, що було на порядок вище, ніж у розвинутих країнах Європи. У листопаді 1998 р. надзвичайна ситуація виникла на Закарпатті. Внаслідок великої повені в зоні стихійного лиха опинилися понад 400 тис. мешканців цього регіону. На допомогу людям з перших хвилин стихійного лиха прийшли сили Цивільної оборони Міністерства з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. У боротьбу зі стихією, поряд з особовим складом інших державних збройних формувань, вступили війська Цивільної оборони. Враховуючи практичний досвід щодо виконання завдань з ліквідації наслідків стихійного лиха, Міністерством оборони України було запропоновано створити спільний українсько-угорсько-румунський військовий інженерний підрозділ на територіях цих трьох держав, який би брав участь у миротворчих місіях і був би спроможним в найкоротші терміни виконати першочергові завдання з надання допомоги в ліквідації наслідків стихійного лиха. З цією ініціативою 14 січня 1999 р. виступив Міністр оборони України генерал армії України О.Кузьмук під час зустрічі міністрів оборони України, Угорщини і Румунії, що відбулася у м. Ужгороді. Результатом зустрічі стало підписання міністрами оборони цих держав протоколу намірів щодо створення міждержавної військової частини. Було домовлено і про назву майбутнього підрозділу. Після його створення ця військова частина повинна була отримати назву "Тиса". Необхідність створення "Тиси" в складі збройних зил трьох держав, як зазначив Міністр оборони України, була обгрунтована тим, що Міністерство з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи не мало такої інженерної техніки, яка була в складі підрозділів Збройних Сил України, Румунії та Угорщини. Цей військовий підрозділ у випадку виникнення стихійного лиха повинен був діяти у тісному зв’язку з підрозділами Міністерства з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Утворення української частини цього спільного військового підрозділу було розпочато на підставі директиви Міністра оборони України 30 квітня 1999 р. в м. Виноградів Закарпатської області. Було передбачено що він складатиметься із семи взводів, що зведені у дві роти. Отже, протягом 1991-2000 рр. в Україні була створена система Цивільної оборони яка стала складовою Воєнної організації держави. Керівним органом Сил Цивільної оборони стало Міністерство з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Основним завданням Сил Цивільної оборони стало забезпечення захисту населення країни від загрози техногенних аварій і катастроф, стихійних лих та інших непередбачених ситуацій, що несподівано виникали в різних регіонах України. СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ Служба національної безпеки України була створена 20 вересня 1991 р. відповідно до Постанови Верховної Ради України “'Про створення Служби національної безпеки”. Вона стала ще однією складовою Воєнної організації України. 25 березня 1992 р. згідно із прийнятим на сесії Верховної Ради України Законом "Про службу безпеки України", її було перейменовано у Службу безпеки України. Стратегія її роботи базувалася на усвідомленні нових внутрішньо- та зовнішньополітичних чинників, динаміки змін, які стосувались національних інтересів держави. Працювати в таких обставинах було вкрай важко. Формуванню загальнонаціональної злагоди та громадянського миру заважали відчутні вади об'єктивного процесу регіоналізації країни, зростання міжконфесійного та політичного напруження, потяг до силових методів вирішення проблем. Наочним прикладом комплексного впливу зазначених чинників, на розвиток ситуації стали червневі події 1995 р. у Криму, які впритул підвели до тієї межі, за якою масштабні насильницькі дії, у тому числі і міжнаціональні конфлікти, могли стати реальністю. Основним завданням розвідувальної діяльності Служби безпеки було отримання інформації про наміри і плани інших держав стосовно України, аналітичне опрацювання одержаної інформації, прогнозування можливого розвитку подій та надання рекомендації державним органам влади щодо окремих питань міжнародних стосунків. Завдання контррозвідки полягали у глибокому знанні конкретної ситуації і проблем, що стосувалися безпеки держави. Контррозвідка здійснювала захист інтересів держави і громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, організацій, груп та окремих осіб. Окрім того, зусилля контррозвідки спрямовувались на захист економічної безпеки у сфері оборонно-промислового виробництва, науки, екології, валютно-фінансової системи, міжнародних науково-технічних та торгівельно-економічних каналів. Треба відзначити, що з цим питанням органи контррозвідки справлялись успішно. Тільки протягом 1995 р. за матеріалами, наданими військовою контррозвідкою СБУ, військовою прокуратурою було порушено понад 100 кримінальних справ, з яких 43% стосувались розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, 20% - посадових злочинів. За матеріалами Головного управління військової контррозвідки та його органів на місцях, протягом 1995-1997 рр. було попереджено завдання збитків державі на суму понад 22,6 млн. гривень, не допущено протизаконне вивезення за кордон 4 тис. тонн чорних металів на суму понад 8 млн. доларів. Крім того, оперативному обслуговуванню підрозділами військової контррозвідки підлягали всі національні військові формування, утворені відповідно до Конституції України, які, згідно з Концепцією національної безпеки України, покликані були забезпечувати оборону країни, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканості кордонів, протидію зовнішній і внутрішній загрозі. Важливим завданням Служби безпеки стала боротьба з організованою злочинністю і корупцією. Для проведення цієї роботи у складі Служби безпеки було сформовано Управління "К" по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією. Незважаючи на невеликий штат (близько 600 чол.), протягом 1994-1996 рр. за корупційні діяння за матеріалами цього підрозділу було заарештовано 216 осіб. У 1995 р. було сформовано новий підрозділ Служби безпеки України - Управління "А". Він був покликаний проводити спеціальні антитерористичні заходи, силові операції зі знешкодження організованих злочинних груп. Крім того, цей підрозділ діяв у новому для української спецслужби напрямі роботи – фізичному захисті працівників суду та правоохоронних органів, гарантуванні безпеки учасників кримінального судочинства. Тільки у 1995 р. Управлінням "А", чи за його матеріалами, іншими правоохоронними органами з незаконного обігу було вилучено 2486 одиниць вогнепальної зброї ( у 1994 р. – 1844). За час свого існування Служба безпеки України працювала у тісному контакті з Міністерством внутрішніх справ України. Ця співпраця призвела до того, що в 1995 р. між керівництвом Служби безпеки України і Міністерством внутрішніх справ була досягнута домовленість про створення Антитерористичного центру . Активну роботу проводила Служба безпеки у боротьбі з наркобізнесом, зокрема, по виявленню та знешкодженню міжрегіональних і транснаціональних наркоформувань, каналів доставки в Україну і транзиту через її територію наркотиків і наркосировини. Протягом 1994-1996 рр. поширились контакти Служби безпеки України з спецслужбами іноземних держав. Наприкінці 1996 р. Служба безпеки вже мала підписані угоди про співпрацю із спецслужбами 20 країн світу. Щодо чисельності Служби безпеки, то, як сказав, в березні 1996 р. Голова Служби безпеки України В.Радченко, співробітників СБУ порівняно з особовим складом Міністерства внутрішніх справ України "..приблизно у 20 разів менше". Значне місце у роботі Служби безпеки протягом 1991-2000 рр. посідало питання підготовки кадрів. Вирішувати його, передусім, мала створена за рішенням Кабінету Міністрів України в січні 1992 р. Академія Служби безпеки України. Цей навчальний заклад пройшов шлях від Вищих курсів органів державної безпеки, на яких щорічно навчалося близько 400 оперативних співробітників, до академії в якій наприкінці 2000 р. навчалося понад півтори тисячі слухачів та курсантів. Протягом 1991-2000 рр. Служба безпеки України працювала у напрямі забезпечення національної безпеки, захисту інтересів народу і української держави. Пройшовши шлях становлення, Служба безпеки України наприкінці 2000 р. остаточно була сформована як державна структура, що стояла на сторожі української державності. НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ Поряд з будівництвом Україною власних Збройних Сил на початку 1990-х рр. відбувався процес створення Національної (на початку планувалась назва Республіканської) гвардії України. Будівництво цього державного збройного формування з перших днів отримало неоднозначну оцінку в українському суспільстві, адже поряд з тими, хто гаряче втримував ідею створення Національної гвардії, була значна кількість супротивників її формування, які вважали існування останньої недоцільним. Прихильники необхідності створення Національної гвардії України в 1991 р. аргументували свою точку зору тим, що вона буде виконувати функції, які не притаманні Збройним Силам України, а саме: підтримання громадського порядку в державі, охорона державних і дипломатичних представництв та установ, боротьба з тероризмом тощо. Противники існування Національної гвардії основним з аргументів щодо недоцільності створення останньої вважали те, що функції, які передбачалося покласти на Національну гвардію, в повному обсязі зможе виконувати міліція. Треба зазначити, що протягом другої половини 1991 р. існувала ще одна точка зору щодо ролі, завдань та функцій Національної гвардії. Цей погляд зводився до того, що “...Національна гвардія в подальшому буде виконувати роль Збройних Сил”. Прихильники саме цієї точки зору розглядали Національну гвардію як основу Збройних Сил України, яка в перспективі мала б виконувати функції, притаманні Збройним Силам, тобто, здійснювати захист держави від зовнішньої агресії. Цей період становлення силових структур в Україні багато в чому нагадує часи Центральної Ради Української Народної Республіки 1917-1918 рр. Як і тоді, прихильники думки про те, що збройні формування, утворені на міліційній основі за регіональним принципом, зможуть забезпечити оборону держави від зовнішнього ворога, ставили питання про достатність існування однієї силової структури, тобто, Національної гвардії (в добу Центральної Ради УНР - збройних формувань міліційного типу, створених за регіональним принципом). Безумовно, ця думка була хибною, адже історичний досвід доби Центральної Ради Української Народної Республіки переконливо довів, що тільки регулярні Збройні Сили спроможні захистити суверенітет держави, і будь-які намагання перекласти цю функцію на інші збройні формування неминуче призведуть до втрати державою незалежності. Прихильники ідеї виконання Національною гвардією функцій Збройних Сил пропонували створити в кожному обласному центрі з’єднання (об’єднання) Національної гвардії, загальна чисельність якого сягала б близько 50 тис. чоловік. Можна сказати, що у випадку втілення цієї ідеї Україна повторила б помилку лідерів Центральної Ради УНР М.Грушевського і В.Винниченка, які вважали міліційні загони, створені за регіональним принципом, достатніми для забезпечення оборони Української держави. У той період таке рішення врешті-решт призвело до фатальних наслідків - Збройні Сили Української Народної Республіки в 1917-1918 рр. урядом Центральної Ради були знищені як високоорганізована і боєздатна державна структура, а міліційні загони не змогли забезпечити захист держави від збройної агресії ззовні. Тому така точка зору наприкінці 1991 р. була визнана хибною і відкинута. Питання щодо надання функцій Збройних Сил Національній Гвардії України більше не розглядалось. Доцільність існування Збройних Сил ні в кого не викликала сумнівів, тим більше, що активно йшов процес їх будівництва. Щодо Національної гвардії, то обговорення необхідності існування цієї структури в Україні продовжувало дискутуватись навіть на фоні утворення її структур і підрозділів. Активна робота над законодавством щодо будівництва Національної гвардії проводилась, починаючи з вересня 1991 р. 4 листопада Верховна Рада України ухвалила Закон “Про Національну гвардію”. Поряд з творенням законодавчої бази будівництва Національної гвардії розглядалося питання призначення її командувача. 22 жовтня 1992 р. розпорядженням Голови Верховної Ради України Л.Кравчука командувачем Національної Гвардії України було призначено полковника В.Кухарця. Відповідно до Закону України “Про Національну гвардію”, остання визнавалась державним збройним формуванням, призначеним для захисту суверенітету України, її територіальної цілісності, а також життя та особистої гідності громадян, їх конституційних прав і свобод від злочинних посягань та інших антигромадських дій. Основне завдання Національної гвардії у мирний час полягало у виконанні внутрішньодержавних функцій, а захист держави від зовнішньої агресії було покладено на Збройні Сили України. Національна гвардія ставала лише однією із складових частин Воєнної організації Української держави, яка разом із Збройними Силами та іншими державними військовими формуваннями мала забезпечити оборону і захист України в разі зовнішньої агресії. У мирний час основними завданнями Національної гвардії були визначені:
Використання Національної гвардії для виконання завдань, не передбачених Законом “Про Національну гвардію”, заборонялось. Протягом 1991-1992 рр. активно йшов процес розподілу частин і підрозділів внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України та передача їх з усім особовим складом, озброєнням, технікою і майном до складу Національної гвардії, де відбувалось формування її частин і підрозділів. Процес передачі Національній гвардії армійських частин протягом 1991-1992 рр. проходив доволі складно та повільно. Командування Національної гвардії наполягало на якомога швидшому визначенні і передачі керівництвом Збройних Сил конкретних військових частин, об'єктів і майна у повне своє розпорядження. У свою чергу, керівництво Міністерства оборони всіляко затримувало й гальмувало цей процес, мотивуючи свої дії тим, що необхідно створити загальний план розміщення штабів і військ Національної гвардії та план його забезпечення за рахунок Збройних Сил шляхом скорочення армійських частин і фондів. Така неузгодженість у діях призвела до виникнення напруги у стосунках між керівництвом двох відомств, що ще більше гальмувало процес передачі військових частин, підрозділів і майна Національній гвардії. Про те, що передача військового майна і об'єктів Національній гвардії проходила повільно, свідчить той факт, що навіть у середині 1992 р. командування Головного управління Національної гвардії не мало свого пункту управління, а тимчасово розміщувалось на території і спорудах внутрішньої конвойної охорони Міністерства внутрішніх справ України. З постачанням техніки, озброєння, майна Національній гвардії справа була не краща. Забезпечення НГУ здійснювалося через бази Міністерства внутрішніх справ за залишковим принципом. Отже, проблеми, що накопичились, вимагали термінового рішення, і, потрібно відзначити, в наступні роки справа зрушила з місця. Так, Міністерство оборони планувало, починаючи з липня 1992 р. по 1995 р., поетапно передати Національній гвардії тільки в Житомирі споруди Житомирського ВІКУ та фонди танкової армії з частинами і підрозділами забезпечення, які підлягали розформуванню. На початку 1993 р. чисельність Національної гвардії України становила майже 35 тис. осіб. Розглядаючи питання створення та становлення Національної гвардії, не можна оминути й той факт, що її будівництво проводилось на засадах позапартійності (відповідно до Закону "Про Національну гвардію"). Це означало, що діяльність будь-яких політичних партій і рухів у Національній гвардії заборонялась, а військовослужбовці Національної гвардії, на період служби в ній, не мали права брати участь або бути членами будь-яких політичних партій або організацій чи рухів. У 1993-1998 рр. продовжувався процес утвердження Національної гвардії як державної структури, хоча необхідно зазначити, що протягом усього цього терміну в суспільстві так і не було досягнуто однозначної думки щодо доцільності існування Національної гвардії. Протягом існування Національної гвардії змінювались і її командувачі. У липні 1996 р. Указом Президента України командувачем Національної гвардії України було призначено генерала І.Вальківа, який замінив на цій посаді генерала О.Кузьмука. У лютому 1998 р. командувачем Національної гвардії став генерал О.Чаповський. За роки своєї діяльності Національна гвардія України неодноразово доводила свою корисність і значущість у забезпеченні надійного захисту конституційного ладу та суверенітету української держави, її особовий склад першим серед воїнів інших державних з6ройних формувань 5 січня 1992 р. присягнув на вірність народу України. Пройшовши непростий шлях становлення, наприкінці 1998 р. Національна гвардія України складалася з 4-х дивізій і 4-х окремих бригад, дислокованих у різних регіонах України. До їх складу організаційно входили підрозділи спеціального призначення, гірсько-стрілецькі, танкові та вогневої підтримки тощо. Основною бойовою одиницею гвардії був окремий батальйон. До складу Національної гвардії також входила вертолітна бригада, що дислокувалася на Кіровоградщині, а в її складі - окрема вертолітна ескадрилья, дислокована під Києвом. Функції гвардійської авіації не обмежувалися тільки вогневою підтримкою бойових підрозділів. Екіпажі були підготовлені для проведення пошуково-рятувальних робіт, аерофотозйомки, а також повітряної і радіаційної розвідки. Однак подальше удосконалення Воєнної організації України вимагало перегляду її складових частин і тих завдань які вони виконують. Саме це стало причиною того, що 14 грудня 1999 р. Президент України Л.Кучма підписав Указ про адміністративну реформу, у відповідності з яким Національна гвардія України ліквідовувалася як структура, що вже зіграла свою роль на першому етапі становлення резалежності України. У зв'язку з цим близько 26 тис. національних гвардійців повинні були увійти у військові формування Збройних Сил і Міністерства внутрішніх справ України. Рішення про ліквідацію Національної гвардії як державної структури випливало з того, що наприкінці 1991 р. Україна фактично ще не мала національних Збройних Сил, а тільки було розпочато процес створення законодавчої бази для їх майбутнього практичного будівництва. Тому утворення Національної гвардії у той час було необхідним і вірним рішенням. Наприкінці 1999 р. Україна вже мала сформовану Воєнну організацію держави, до складу якої входила регулярна армія чисельністью більше як 320 тис. особового складу, близько 400 тис. співробітників міліції та інші силові структури. Національна гвардія ж виконувала завдання по охороні зарубіжних посольств, брала участь у заходах Міністерства з надзвичайних ситуацій і внутрішніх справ. Однак ці структури могли виконувати вищеназвані завдання самостійно, без допомоги Національної гвардії, що зводило існування останьої до дублюючої структури, яка у разі передачі вищезазначених функцій Міністерству з надзвичайних ситуацій і Міністерству внутрішніх справ України практично залишалась без чітко визначеного статусу, що ставило під сумнів доцільність існування цієї державної структури, ліквідація якої давала економію у 50 мільйонів гривень щорічно. З огляду на це, 15 грудня 1999 р. Президент України підписав Указ “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади”, відповідно до якого було ліквідовано Головне управління командувача Національної гвардії України, а виконання його функцій покладалось на Міністерство внутрішніх справ України та Міністерство оборони України. Відтак, з цього часу Національна гвардія України припинила своє існування як державний інститут. Отже, Воєнна організація України включає в себе Збройні Сили України, Прикордонні і Внутрішні війська України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (Сили Цивільної оборони), Службу безпеки України, інші військові формування, утворені відповідно до Конституції України. Вона забезпечує:
Перед тим як ми розглянемо напрями діяльності Воєнної організації України, доцільним буде ознайомитись з напрямами діяльності кожної із її складових частин у галузі забезпечення національної безпеки держави, що дозволить більш детально усвідомити й загальні напрями діяльності всієї Воєнної організації. Однією із найважливіших складових Воєнної організації держави є Збройні Сили України. Розглянемо головні напрями діяльності цієї державної інституції. Зрозуміло, що найголовнішим напрямом діяльності Збройних Сил є забезпечення стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорона повітряного простору держави та акваторії територіального моря. Інакше кажучи, Збройні Сили мають три пріоритетні напрями діяльності:
Усі ці напрями скеровані на виконання зовнішньої функції Збройних Сил, що визначає основне призначення цієї державної інституції. Однак поряд із зовнішніми напрямами діяльності Збройні Сили мають і певні внутрішні напрями, які умовно можна поділити на “силові” (конфліктні) і “несилові”. Ці внутрішні напрями діяльності Збройних Сил особливої актуальності набувають за сучасних умов. “ Несилові” внутрішні напрями діяльності Збройних Сил не викликають особливих запитань, більш того - вони вже давно і досить успішно реалізуються в Україні. Збройні Сили надають допомогу органам державної влади і населенню під час ліквідації наслідків стихійних лих. Це – евакуація людей і медична допомога, відновлення інфраструктури життєзабезпечення (прокладення трубопроводів, ремонт автодоріг і залізниці, наведення мостів тощо), ліквідація наслідків техногенних аварій і катастроф. Збройні Сили беруть участь у проведенні пошуково-рятувальних операцій у важкодоступних районах, в горах і на морі. Отже, Збройні Сили мають доволі об`ємні внутрішні напрями діяльності, надають допомогу владним структурам і населенню. Більш складним є питання про “силові” внутрішні напрями діяльності Збройних Сил. “Силові” напрями діяльності пов`язані з виконанням завдань, коли не виключається застосування зброї. Мова йде про:
Наведені напрями діяльності Збройних Сил України у першу чергу є напрямами діяльності інших складових Воєнної організації України. Але світовий досвід свідчить, що в більшості випадків ці напрями діяльності притаманні й збройним силам, без допомоги яких вирішити значну кількість перелічених завдань не вдасться. Також треба зазначити що збройні сили застосовуються багатьма країнами світу по таких напрямах, як локалізація внутрішніх конфліктів, пов`язаних з діяльністю незаконних військових формувань, проявами сепаратизму і тероризму. Але здійснюють вони це по-різному. Так, наприклад, в США, Канаді, Великобританії, Італії та Франції законодавство передбачає відповідні запобіжні процедури, стримування і противаги, які дозволяють уникнути небажаних негативних наслідків. В Китаї, Туреччині, Ірані, Росії, Лівії цього немає. Тому можливо стверджувати, що в Україні нагальною потребою стало більш чітке визначення зовнішніх і внутрішніх напрямів діяльності Збройних Сил та їх законодавче затвердження. Важливою складовою Воєнної організації України є Прикордонні війська. Найголовнішим напрямом діяльності Прикордонних військ є захист кордонів України від незаконного проникнення на її територію небажаних осіб, контрабанди товарів, незаконної міграції іноземних громадян. Проводячи роботу за цими основними напрямами своєї діяльності, Прикордонні війська тим самим виконують завдання щодо забезпечення національної безпеки держави. Внутрішні війська мають свої чітко окреслені напрями діяльності, які полягають в охороні та конвоюванні засуджених, охороні особливо важливих об`єктів (підприємств військово-промислового та енергетичного комплексів), а також охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю. Останній напрям діяльності, тобто, охорона громадського порядку і боротьба зі злочинністю, було покладено на внутрішні війська відповідно до доповнення до Закону України “Про внутрішні війська” від 31 жовтня 1995 р. З цього часу внутрішні війська зобов’язані брати участь в охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю силами спеціальних моторизованих частин. Основними напрямами діяльності сил Цивільної оборони в Україні є:
Щодо напрямів діяльності Служби безпеки України по забезпеченню національної безпеки держави, то вони полягають у здійсненні розвідувальної, контррозвідувальної та інформаційної діяльності в інтересах забезпечення зовнішньої та внутрішньої політики, захисту інтересів України від спрямованої діяльності іноземних спецслужб та організацій. Поряд з цими напрямами діяльності Служби безпеки особливе місце становить оперативне супроводження державних заходів, спрямованих на реформування економіки, подолання кризи та економічну стабілізацію, сприяння органам влади у підтриманні громадської злагоди, протидія тероризму. Отже, визначивши напрями діяльності кожної із складових Воєнної організації держави, можливо окреслити пріоритетні напрями діяльності всієї цієї державної інституції. Головним з них є :
Іншими словами - створення такого стану, при якому забезпечується безпека особи, суспільства і держави, що є стрижнем національної безпеки будь-якої країни. Однак Воєнна організація України не є раз і назавжди створеною і застиглою державною інституцією. Це – динамічна система, яка оперативно реагує на зміну зовнішніх і внутрішніх чинників. Тому, не дивлячись на те, що становлення Воєнної організації України відбулося, актуальним є питання щодо її якісного удосконалення. Ця необхідність, передусім, обґрунтовується тим, що Україні треба збалансувати структуру, чисельність і ресурсні потреби силових структур з потенційними воєнними загрозами, можливостями економіки і загальними пріоритетами розвитку держави. Для цього, у перспективі, необхідно буде вжити низку ефективних заходів які необхідно реалізувати протягом наступних 5-7 років. Проведення реформування Воєнної організації обумовлюється багатьма внутрішніми чинниками. По-перше, це кількісно надмірна структура. Військові формування розвивалися і продовжують розвиватися окремо, без належного узгодження. Кожна силова структура створює свої власні (автономні) підсистеми: управління, тилового і технічного забезпечення, військової освіти. Цей процес триває протягом всього часу існування Воєнної організації, хоча з самого початку було зрозуміло, що такий підхід є неекономним і помилковим. Більше того, з огляду на обмеженість ресурсів, він є шкідливим. Прикладом відомчого підходу до вирішення питань підготовки кадрів для складових Воєнної організації може слугувати відомча система утримання власних вищих військових навчальних закладів різними складовими цієї системи. Однак, як свідчить аналіз підготовки наприклад, лейтенанта Сухопутних військ, вона на 80-90% співпадає з базовою підготовкою лейтенанта Прикордонних або Внутрішніх військ. Але кожне військове формування утримує свій відомчий вищий військовий навчальний заклад. До того ж утримує неефективно, оскільки в кожному з них навчається обмежена кількість курсантів. Результат – кошти розпорошуються. Другим прикладом саме відомчого підходу може служити те, що Україна утримує два військові флоти - це Військово-Морські Сили (входять до складу Збройних Сил), а також з`єднання морських сил Прикордонних військ. Флоти діють в одній акваторії моря, кожен має на озброєнні понад 100 кораблів, авіацію. Результат – обидва вирішують суто відомчі завдання, хоча кінцева мета цього одна: виконання завдань, покладених на Воєнну організацію держави. Тому логічно постає питання: чому не централізувати керівництво цими двома частинами однієї організації? Це дозволило б узгодити їхні дії, зменшити термін прийняття рішень, ліквідувати дублюючі структури, зменшити фінансові витрати та, врешті-решт, підвищити її ефективність. Такий висновок підтверджено й науковими дослідженнями. Так, за оцінками експертів Українського центру економічних і політичних досліджень, ліквідація надмірних структур дала б змогу вже через рік-два, після її впровадження, скоротити бюджетні витрати, як мінімум, на 100-150 млн.гривень (без урахування вартості матеріальних засобів, що вивільняються). Отже, у перспективі, можна очікувати зменшення кількості складових Воєнної організації України, об`єднання її декількох складових частин в одну із збереженням їх функцій і завдань. Такий крок буде обґрунтований, передусім, економією коштів на утримання Воєнної організації та оптимізацією її структури. По-друге, існують певні диспропорції в розвитку окремих складових Воєнної організації. При розвитку цих складових необхідно враховувати, що серед загроз національній безпеці України на перший план вийшли криміналізація суспільства, організована злочинність, надзвичайні ситуації, нелегальна міграція, наркобізнес і тероризм. Водночас, малоймовірним є загроза широкомасштабної агресії ззовні. Це повинно призвести до визначення у пріоритетах у фінансуванні складових частин Воєнної організації, однак у будь-якому випадку кожна із складових частин повинна мати фінансування і забезпечення на рівні, який дозволить ефективно виконувати поставлені завдання. По-третє, актуальною стала необхідність уточнення і деталізації функцій Воєнної організації в цілому, та її складових частин зокрема. Визначення цих функцій належить до компетенції Верховної Ради. Після прийняття Конституції України (1996 р.) окремих законів про функції силових структур розроблено не було. В законах про військові формування, які приймалися раніше, функції прописані по-різному: більш-менш детально - для військ Цивільної оборони, Прикордонних і Внутрішніх військ, Служби безпеки; в надто загальному вигляді - для Збройних Сил України. Це, безумовно, стримує процеси стратегічного планування, розрахунку сил та засобів, розробку планів застосування військ. Корисним і прийнятним для України є досвід визначення функцій силових структур Великобританії. У цій країні, наприклад, функції Збройних Сил формулюються більш конкретно. Цих функцій не три, як в Україні, а значно більше (близько 20). Окрім того, функції визначаються і на мирний, і на воєнний час та містять в собі кількісні параметри. Отже, у перспективі, можливо очікувати на уточнення і деталізацію функцій як всієї Воєнної організації України, так і її окремих складових частин Четверте. Воєнна організація стала економічно обтяжливою для держави. Як бачимо, усе вищезазначене об`єктивно вимагає проведення реформування Воєнної організації України в цілому, та її складових частин зокрема. Згідно із висновками експертів згаданого Українського центру економічних і політичних досліджень, які вони опублікували у 2000 р., у перспективі можливо очікувати створення у складі Збройних Сил України єдиних Військово-Морських Сил. Це може відбутися шляхом об`єднання нинішніх ВМС і морських сил Прикордонних військ. Об`єднання Військово-Повітряних Сил і Сил Протиповітряної оборони може призвести до створення єдиних Військово-Повітряних Сил. Поряд з цим можливо очікувати розширення функцій Збройних Сил в т.ч. - у протидії тероризму і сепаратизму. У перспективі може постати питання щодо передачі військ Цивільної оборони Міністерства з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи у підпорядкування Міністерству оборони. Поряд з цим можливо сподіватися на значні структурні зміни в інших складових Воєнної організації України які, передусім, будуть торкатись ліквідації наявних дублюючих структур та зменшення їх чисельності. Щодо чисельності Воєнної організації, то загальна чисельність військовослужбовців усіх силових структур, на думку експертів Українського центру економічних і політичних досліджень, за штатом мирного часу не повинна перевищувати 300-320 тис. чоловік. Гранична чисельність особового складу Збройних Сил, в перспективі, у мирний час може бути близько 200-220 тис., у тому числі 150-170 тис. військовослужбовців і 50 тис. цивільних. Поряд з цим особливої уваги набуде питання створення підготовленого резерву за рахунок військовослужбовців, які вивільняються при скороченні чисельності військових формувань. Збройні Сили воєнного часу мають налічувати 500-550 тис. чоловік з терміном готовності (до застосування) в 4-6 місяців. Резерв постійної готовності Збройних Сил може мати чисельність в 100 тис. чоловік з терміном готовності в два-три тижні. Значні зміни можливо очікувати й у забезпеченні діяльності Воєнної організації. Передусім це перехід до єдиних підсистем тилового і технічного забезпечення, військової освіти для всіх військових формувань. Перегляду потребують й пріоритети у фінансуванні окремих складових Воєнної організації. Можливо очікувати пріоритетне фінансування Збройних Сил, Прикордонних військ, антитерористичних підрозділів Служби безпеки, структур військової розвідки. Особливої уваги вимагає ґрунтовне вивчення, в рамках програм двостороннього військового співробітництва з Великобританією, США, ФРН та іншими державами, можливості лізингу озброєння і військової техніки іноземного виробництва для потреб Воєнної організації України. Усе вищезазначене дозволяє стверджувати що у перспективі головні напрями реформування Воєнної організації України будуть зконцентровані у таких основних сферах:
Можливо очікувати зміни й у системі управління Воєнною організацією. Для підвищення ефективності управління можна сподіватися на наступні кроки: - обговорення на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України доктринальних питань розвитку Воєнної організації, напрямів реформування окремих силових структур; - підготовку нормативно-правової та матеріально-технічної бази для створення Ставки Верховного Головнокомандувача ( на воєнний час); - створення у кожній силовій структурі мобільних об`єднаних пунктів управління для організації роботи представників інших військових формувань, центральних органів місцевого самоврядування, громадських організацій; - більш чітке розподілення відповідальності і повноважень між оперативним командуванням та командуваннями видів Збройних Сил (як це зроблено, наприклад, в структурах НАТО). Узагальнюючи вищевикладений матеріал, можливо зазначити, що становлення Воєнної організації в Україні, як державного інституту, відбулося. На часі її подальший розвиток, удосконалення структури, уточнення пріоритетних напрямів діяльності тощо. Не дивлячись на те, що на найближчі 5-7 років широкомасштабна агресія проти України ззовні є малоймовірною, Воєнна організація держави вимагає надзвичайно уважного ставлення до себе з метою чіткого збалансування її складових частин, бажаним і реально можливим у її розвитку. Воєнна організація не може бути надто могутньою – це лякає сусідів, виснажує економіку і стримує розвиток суспільства. Воєнна організація не повинна бути надто слабкою – це провокує воєнні конфлікти. Вона повинна посилювати політичні, економічні й дипломатичні важелі державної політики.
Л і т е р а т у р а
|
|
|
© i-bictashev |