|
 |
Оптимізація процесів державотворення, необхідність продовження комплексних трансформацій в Україні вимагають від політичних суб’єктів чіткого бачення ролі і значення силового фактору у забезпеченні конструктивного розвитку держави та суспільства, визначенні напрямів їх взаємодії з мінливим міжнародним середовищем, у формуванні національної геостратегії на перспективу. Проблеми розробки та імплементації ефективної національної геостратегії, визначення геополітичних пріоритетів та національних інтересів України, об’єктивного усвідомлення політичною елітою її ролі і місця на глобальному та регіональному рівнях перетворюються в особливо важливі питання національно-політичної еволюції. Це означає, що проблеми силового супроводу державного розвитку належать до переліку обов’язкових повноважень політиків та військових діячів сучасності. Не є винятком Україна, географічне розташування якої виключає варіант нехтування геополітичними особливостями розвитку не лише Європи, але й всього світу.
Дискусія щодо визначення наукового статусу геополітики, специфіки її взаємодії з іншими науками та науковими дисциплінами протягом останніх років перебуває в центрі уваги фахівців багатьох спеціальностей. При цьому єдиного визначення геополітики, яке б мало універсальне значення для представників відмінних наукових шкіл різних держав світу досі фактично не створено. У вузькому розумінні геополітика досліджує політичні явища у їх просторових характеристиках. Такий характер досліджень своїм наслідком має визначення географічної обумовленості внутрішньої і зовнішньої політики держави, системи її міжнародних відносин. Зокрема, по-своєму продуктивними є наступні визначення геополітики: Геополітика (від грец. geo – земля і politike – мистецтво управління державою) – одне з фундаментальних понять теорії міжнародних відносин, яке характеризує місце та конкретно-історичні форми впливу територіально-просторових особливостей розміщення держав або блоків держав на локальні, регіональні, континентальні і глобальні міжнародні процеси. Геополітика – порівняно молодий напрямок наукової думки, який містить об’єктивні наукові знання про вплив географічних умов на політику держав і який передбачає об’єктивний аналіз впливу просторово-географічних факторів на логіку міжнародних відносин, внутрішню і зовнішню політику держав, їх національну безпеку. Геополітика – це наука про використання просторової логіки міжнародних відносин в інтересах забезпечення національної безпеки. Історично становлення геополітики пов’язується з дослідженням ролі географічного фактору в житті суспільства, у першу чергу з концепціями географічного детермінізму (ХVІІІ ст. – Ш.Л.Монтеск’є, А.Р.Ж.Тюрго, ХІХ ст. – К.Ріттер, Г.Т.Бокль, В.Кузен, Ж.Е.Ренан, І.О.Тен, Л.І.Мечников та ін.). Формування геополітики у самостійний напрям наукових досліджень пов’язане з іменами Ф.Ратцеля (Німеччина) і Р.Челлена (Швеція) – автора самого терміну “геополітика”. Роботи Ф.Ратцеля сприяли становленню суміжної наукової дисципліни – політичної географії, в той же час вони стимулювали дещо спрощений погляд на сукупність політичних ідей у суспільстві як на безпосередній продукт географічних та біологічних процесів. Проте досвід масштабних міжнародних конфліктів ХІХ ст., а також першої світової війни призвели до необхідності розробки теоретичних моделей маневрування мільйонними масами людей, технікою, боєприпасами, продовольством, спорядженням тощо при сполученні, комбінації складних географічних, політичних і власне військових умов (конфігурація кордонів ворожих, союзних і нейтральних держав, співвідношення сухопутних і морських дільниць державних кордонів, стан та пропускна здатність комунікацій у мирний і військовий час, кількісно-якісні особливості транспортних засобів, авіації і флоту тощо). На змістовне ускладнення геополітики на протязі минулого віку вплинула сукупність об’єктивних зовнішньополітичних причин. Геополітика як перспективний напрямок наукових пошуків з початку ХХ ст. складалася в умовах визрівання глобальних політичних змін, швидкої інтернаціоналізації світових економічних процесів, створення та зміцнення на протязі 1920-80-х рр. СРСР як потужного геополітичного утворення, виходу на світову арену США як дедалі могутнішої держави світу, “пробудження Азії” (у середині століття), а потім і Африки (після другої світової війни), руйнування традиційних європейських міжнародних моделей “концерту сил”, “балансу сил”, “реальної політики”, які вже не давали вичерпної відповіді на виклики сучасності. Оперуючи п’ятьма факторами – територією, населенням, господарством, суспільством, урядом – геополітика на протязі десятиріч намагалася знайти оптимальну формулу, яка б могла орієнтувати керівні кола держав різних континентів у динамічному калейдоскопі світової політики і економіки. Дослідження з питань геополітики особливо актуалізувались після першої світової війни у Німеччині, де був створений Інститут Геополітики та спеціальний часопис “Zeitschrift fur Geopolitik”. Геополітичні концепції, що активно розвивались німецькою школою, очолюваною К.Хаусхофером, значним чином зумовили зовнішньополітичну стратегію німецького фашизму, зокрема теорію “життєвого простору (lebensraum)”, виправдання німецької агресії в 1930-ті рр. і розв’язання другої світової війни. Після 1945 р. геополітика стає популярною в США, Японії, країнах Скандинавії, а з 1950-х рр. і у Німеччині. У Сполучених Штатах і у Західній Європі в пісявоєнний період геополітика набуває двох нових значень: по-перше, її додатково використовують як синонім геостратегії у вирішенні конкретних зовнішньополітичних та військово-стратегічних завдань, по-друге, розуміють як еквівалент політичної географії в поясненні районування політичних процесів як регіонального, так і глобального рівнів. На такій основі на Заході формувались концепції “стримування” СРСР та світового комунізму, “теорії доміно” при поясненні процесів на колишній колоніальній периферії, так званого “ідеалізму” зовнішньої політики США після війни у В’єтнамі та ін. ХХ ст. – це часовий інтервал розгортання нових геополітичних концепцій. Невпинний розвиток техніки, яка потребувала великих запасів нафтопродуктів, перевезення значних обсягів сировини на далекі відстані, прогресуюча залежність життєдіяльності десятків країн і регіонів від ввезення (вивезення) значної кількості товарів (особливо продовольства), поглиблення міжнародного розподілу праці та міжнародна кооперація багатьох технологічних процесів висунули використання природніх географічних переваг держав у ряд найважливіших передумов їх довгострокової зовнішньоекономічної та політичної діяльності. Як наслідок, збільшилась турбота більшості держав планети щодо нейтралізації або компенсації внутрішніми техніко-економічними або військово-технічними засобами невигідних моментів просторового розташування у поєднанні з відповідною орієнтацією зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної діяльності. Остання теза передбачає політику створення військових блоків, військових баз за межами національної території, підриву або послаблення політичних режимів у потенційно ворожих державах, підтримання дружніх країн та ін. Переважна більшість сучасних політологів різних країн світу попри відмінності особистих позицій визнають роль географічного чинника в тому чи іншому наповненні політики конкретної держави. Як правило, у більшості випадків політологічні дослідження аналітичного та прогностичного спрямування активно використовують взаємозв’язок цього чинника з національними інтересами, політичними і економічними пріоритетами, рівнем розвитку суспільства, характером державного устрою, рівнем життя населення тощо. Загальноприйнятою стає позиція, у відповідності з якою геополітика розглядається як своєрідний синтетичний інструмент при аналізі взаємодії держав на міжнародній арені. Наприклад, територіальні розміри такої держави, як Росія, а також її розташування на всьому євразійському просторі, наявність значної кількості корисних копалин, вихід на три океани певною мірою впливають на зміст, характер і спрямованість зовнішньої політики РФ (правонаступництво колишнього СРСР, оголошення Москвою пострадянської території зоною своїх життєвих інтересів, політичний підтекст експорту багатих енергоресурсів, прагнення зберегти себе в ролі наддержави тощо), впливають на формування ментальності народу, на політичну культуру населення та на розвиток міждержавних відносин. Не буде перебільшенням наступне твердження: геополітичні чинники можуть бути досить продуктивно використані при деталізації “політичного обличчя” будь-якої держави сучасності. Не ставлячи за мету кількісне збільшення означень геополітики, накопичених наукою за останні сто років, констатуємо поступовий вихід предмету геополітичних досліджень за традиційні межі їх просторових параметрів, розширене трактування географічного детермінізму, зміцнення геополітики як самостійної політологічної дисципліни, що здатна істотно посилити об’єктивність усвідомлення логіки розвитку сучасного світового співтовариства. Відповідно, геополітика може бути визначена не просто як об’єктивна залежність зовнішньої політики тієї або іншої нації від її географічного місцеположення, а як об’єктивна залежність суб’єкта міжнародних відносин від сукупності матеріальних факторів, які дозволяють цьому суб’єктові здійснювати контроль над простором. Виступаючи протягом тисячоліть соціогенезису у досить примітивному оформленні базова ідея геополітики – ідея фізичної боротьби соціальних об'єднань (держав) за прямий контроль над суміжно-прилеглими територіями та акваторіями, в сучасних умовах демонструє підвищену диверсифікованість і у багатьох випадках не може бути описана у категоріях прямого військового або політичного контролю за квадратними кілометрами. Наслідком виникнення та практичного впровадження нових технологій контролю людини над простором стають транснаціональні можливості її впливу на довколишнє середовище, в першу чергу економічно-фінансові, комунікаційні або інформаційні, що додатково стимулює необхідність подальшого розвитку геополітики, у першу чергу оновлення її методологічних засад. Опираючись на геополітичні підходи з метою усвідомлення багаторівневих і широкомасштабних процесів сучасності, доцільно використати точку зору К.Гаджиєва, який в умовах радикального перегляду фундаментальних принципів вивчення сучасного світу пропонує інтерпретувати префікс “гео-” у терміні “геополітика” не як картографічний вимір міжнародно-політичних реальностей, а як сприйняття світового співтовариства у якості єдиної “завершеної” системи у масштабах усієї планети, яка перебуває у стані невпинного розвитку, зміщення акцентів регіонального та глобального домінування, складної взаємодії держав та їх об’єднань, кількість яких на планеті має тенденцію до подальшого збільшення. Система категорій, якими оперує геополітика, також динамічно удосконалюється. Окрім старих понять – сфера впливу, баланс сил, буферна зона, країни-сателіти, маргінальний пояс, військово-політичне залякування та ін. – у науковий обіг активно вводяться нові категорії: національні інтереси, інтеграція-дезінтеграція, динамічна рівновага інтересів тощо. Однією із найважливіших категорій геополітики є геостратегія – обгрунтований геополітикою напрямок діяльності держави на міжнародній арені. Опираючись на геополітичні концепції, владні структури окремих країн проводять політику активного впливу на інші держави, що отримує практичний вираз у створенні альянсів, встановленні сфер реалізації власних інтересів далеко за межами національних кордонів, обмеженні самодостатньої зовнішньополітичної поведінки середніх і малих за розмірами та геополітичним впливом держав. У зв’язку з географічними особливостями простору геостратегію класифікують як сухопутну, морську, повітряну, космічну. Масштаб геостратегії може бути глобальним, регіональним, державним. Імовірність мілітаризації космосу (так звана “нова геостратегія” високорозвинутих держав, у першу чергу США) може у найближчому майбутньому обумовити пріоритет космічного простору над сухопутним, морським, повітряним середовищем, що у випадку належного технічного забезпечення таких планів продовжить багатовікову традицію домінування одних країн над іншими. Новим напрямком осмислення геополітичних процесів сучасності стає глобалізація – явище, яке не має однозначного трактування серед науковців різних країн, проте яке дедалі частіше перебуває у центрі їх уваги. У найбільш загальному вигляді глобалізацію доцільно визначити як прогресуючу взаємозалежність держав та регіонів в економічній, політичній, екологічній, культурній та інших сферах. У своїй доповіді Генеральній Асамблеї ООН на Самміті Тисячоліття, що проходив восени 2000 р., Генеральний Секретар ООН Кофі Анан зосередився на ролі світової організації у ХХІ ст. Зазначена доповідь містить декілька завдань і пропонує низку пріоритетів для їх розгляду на зустрічах глав держав та урядів всіх країн-членів Організації. На думку Генерального Секретаря, основним завданням є “забезпечення перетворення глобалізації на позитивний чинник для всіх народів світу, на противагу проживанню мільярдів у бідності”. Вирішення цієї загальної проблеми глобалізації вимагає як “значної рушійної сили ринку”, так і більш потужного зусилля для того, щоб створити майбутнє, прийнятне для всіх... Це, в свою чергу, нового осмислення того, яким чином ми маємо організувати наші спільні заходи та забезпечувати наші спільні інтереси, оскільки безліч викликів, яким ми повинні протистояти сьогодні, не по силах будь-якій, окремо взятій країні”. Глобалізація, як було підкреслено К. Ананом, крім усіх зумовлених нею ризиків, пропонує також і виняткові та багатообіцяючі можливості, – якщо базується на таких цінностях, як справедливість, рівність і солідарність. Менш оптимістичний погляд на глобалізацію міститься в доповіді, підготовленій американським Інститутом національних стратегічних досліджень, який входить до складу Національного університету оборони. На відміну від прогнозів початку 1990-х рр., що передбачали домінування стабільності та тіснішої інтеграції, основні тенденції кінця десятиріччя вказали на те, що “світ стає дедалі похмурішим і небезпечнішим”. Ця оцінка зумовлена такими небажаними тенденціями і явищами, як економічна криза в Азії, зростаюче бажання Іраку й Північної Кореї забезпечити для себе тверді позиції у світі, напруга у відносинах між Китаєм і Тайванем, конфлікт у Чечні, низька ефективніть реформ у Росії, Україні та інших пострадянських ремпубліках (за виключенням Латвії, Литви та Естонії), випробування ядерної та ракетної зброї Індією і Пакистаном, зростаюче побоювання розповсюдження ядерної зброї по всьому світові, нарешті, останнє за часом, але не останнє за значенням – війни на Балканах. Зроблений американськими аналітиками з питань безпеки висновок полягає у тому, що на майбутнє (всієї планети – Авт.) “в найбільш важливих аспектах” впливатиме вибір США та їх союзників. Саме це міркування обгрунтувало рішення керівників НАТО прийняти у 1999 р. нову Стратегічну концепцію Альянсу, яка визначила нову роль цієї організації в реагуванні на “регіональні та етнічні конфлікти за межами держав-членів НАТО”. На основі всебічного аналізу основних тенденцій та невизначеностей аналітики США дійшли до висновку, що на рівні 2010 р. геополітичні процеси можуть мати продовження за одним із трьох різних сценаріїв, кожен з яких несе в собі конкретні виклики. Перший сценарій полягає в тому, що “Сполучені Штати та їх союзники діють ефективно”, а “загальний рівень небезпеки та наявні можливості можуть бути схожими на теперішні (мається на увазі початок ХХІ ст. – Авт.)”. Другий сценарій передбачає “швидке реагування на погіршення безпеки в світі, в якому загальний рівень нестабільності та небезпеки відчутно зростає”. Третій сценарій є найбільш оптимістичним – “швидкий прогрес на шляху до більшої стабільності та міцного миру”. Останній прогноз є найбільш бажаним, але водночас найменш вірогідним. Причина полягає у поступовій ескалації глобальних проблем, загальноприйнятого виходу з яких поки що не пропонується жодним суб’єктом геополітики. Поліваріантність, нелінійність, недостатня передбачуваність розвитку геополітичних процесів пояснюється істотними відмінностями між різними регіонами планети, високою динамікою соціально-політичних змін у них, що неминуче відбивається на макросвітовому рівні. Зокрема, найбільш передбачуваним і прогнозованим регіоном світу є Західна Європа, яка виконує роль своєрідного “геополітичного стабілізатора” стосовно десятків країн світу. Система європейської безпеки базується на демократичному плюралізмі, верховенстві прав людини, ринковій економіці – в межах держав, та на якісно розвинутих міжнародних організаціях з безпеки і співробітництва (НАТО, ЄС, ОБСЄ, Раді Європи). В той же час Балканський півострів, географічно близький до країн Заходу, відрізняється підвищеною нестабільністю, яка не може не впливати на загальноєвропейський геополітичний клімат. Простором високої геополітичної динаміки залишається євразійський пострадянський регіон, який охоплює Росію та інші держави СНД. У Російській Федерації провал економічних реформ 1990-х рр., високий рівень злочинності та війна у Чеченській республіці швидше посилили тяжіння до міцної автократичної влади з антизахідною орієнтацією, ніж бажання подальших демократичних перетворень. Країни Центральної Азії у їх зовнішній політиці часто відмежовуються від Росії, водночас утворюючи внутрішні авторитарні режими, засновані, на відміну від тоталітарної радянської комуністичної ідеології, на етнічному націоналізмові та на усвідомленні належності до певного віросповідання. На Кавказі напруга та ворожнеча виходять на передній план внаслідок: неврегульованих конфліктів між Азербайджаном та Вірменією навколо Нагірного Карабаху; сепаратистських рухів в Абхазії і Південній Осетії у Грузії; війни у Чечні, у якій масові порушення прав людини, злочини та руйнування стали на перешкоді остаточному політичному врегулюванню проблеми. Найбільш непередбачуваним є розвиток подій в Азії. Ситуації, що склалися на Корейському півострові, в районі Тайванської протоки та в індійському регіоні, легко можуть вийти з-під контролю, і є потенційними джерелами серйозних конфліктів. Фінансова криза в Азії призвела до економічного й політичного катаклізмів в Індонезії, Малайзії та інших країнах регіону, що підірвало їх геоекономічну стабільність. Пріоритетним для світової спільноти питанням залишається ситуація в Африці. Близько 44% африканців (51% з них мешкають на південь від Сахари) живуть в умовах страшної бідності. На початку ХХІ ст. з 30 млн. людей у всьому світі, заражених вірусом СНІД, 23 млн. проживали у цьому регіоні.
Можливо підсумувати: бідність, відсутність перспектив, економічний спад, нерівність, незадовільне політичне правління та ін. причини призводять до війн, спровокованих еволюційним нарощуванням невдоволення, особливо в країнах, які потерпають від названих бід. Наслідком такого становища є активне використання аргументів сили як у внутрішньому політичному просторі, так і на міжнародній арені.
Об’єктивно слід підкреслити, що політика з позиції сили продовжує залишатися ключовим поняттям при аналізі політичної еволюції численних держав світу та окремих наддержавних об’єднань. У силовій концепції політики сила (у першу чергу, військова) розглядається як засіб зовнішньої політики, спрямованої на реалізацію національних інтересів. У загальносоціологічному плані силова концепція політики грунтується на уявленнях про споконвічно насильницький характер взаємовідносин між людьми та державами, що нібито зумовлено самою природою людини і суспільства. У повній мірі таке твердження стосується і геополітики. З геополітичних позицій поняття “сила” слід розуміти як сукупність засобів і можливостей, які держава має у своєму розпорядженні з метою досягнення власних цілей на міжнародній арені, а також забезпечення бажаної поведінки інших держав. Силовий детермінізм політики започатковано вченнями Н.Макіавеллі, Т.Гоббса, Б.Спінози, Ж.Бодена та ін. мислителів Нового часу. Стосовно сфери міжнародного життя поняття “політика з позиції сили” означає, що використання сили, передусім у формі війни, є змістом міжнародної політики. Походження формули “політика з позиції сили” пов’язується з діяльністю американської школи “політичного реалізму” (Г.Моргентау, Н.Спайкмен, Р.Страус-Хюпе, Р.Нібур, Ч.Бірд). З названою школою пов’язані численні зовнішньополітичні концепції США та ін. країн Заходу, у яких факторові сили у період після другої світової війни надавалось і продовжує надаватись самодостатнє значення. Спираючись на німецькі політичні традиції (передусім на вчення К.Клаузевіца і О.Бісмарка), Г.Моргентау сформулював положення, яке стало класичним у західній політичній науці: сила являє собою сукупність усіх можливостей, які має політичний суб’єкт для задоволення своїх інтересів. За Г.Моргентау, “жадання влади” як відмінна риса будь-якої політичної діяльності веде до того, що міжнародна політика неминуче “набуває вигляду політики сили”. Американський політолог вважав, що хоч би які були абсолютні цілі міжнародної політики, сила завжди залишається безпосередньою ціллю. При такому підході сила, з одного боку, виступає як засіб зовнішньої політики, з другого – вона здатна переходити в поняття “національний інтерес”. І навпаки, “національний інтерес”, тобто мета зовнішньої політики, може трансформуватися у поняття “сила”. При цьому сила не зводиться виключно до військового вигляду останньої, у значній кількості випадків вона стосується матеріального (у першу чергу фінансово-економічного) чинника суспільства і держави загалом. Силу як багатовимірну соціально-політичну категорію розглядав і відомий американський політик Г.Кіссінджер. У відповідності з його поглядами, досягти світового, континентального чи регіонального панування окрема держава може шляхом мобілізації усіх своїх національних ресурсів, у тому числі і політико-дипломатичних можливостей. Розширене тлумачення сили передбачає, що результативність її застосування залежить від здатності держави маніпулювати конфліктними та кооперативними відносинами у світовому співтоваристві, а також від володіння мистецтвом політичної дипломатії (М.Уорд, Л.Хауз). У глобальній військовій сфері планети, яка об’єднує всі наявні армії, структури військово-промислового комплексу держав світу, їх людські, матеріально-технічні ресурси військового спрямування, а також механізми мобілізаційного розгортання, досі задіяно величезні групи найбільш здорового та кваліфікованого населення Землі: Таблиця 6.1 Кількість жителів планети, задіяних у глобальній військовій сфері наприкінці 1990-х рр.
Привертає особливу увагу друга половина ХХ ст., протягом якої різко посилились бойові можливості армій, збільшилась частота їх застосування, а до 50 армій світу, що функціонували на момент закінчення 2-ї світової війни додалось близько 150 їх повоєнних аналогів, з них 25 – на пострадянському просторі, при цьому приблизно в тридцяти країнах світу в результаті громадянського протистояння та збройної боротьби різних груп населення налічується як мінімум по дві армії. Таблиця 6.2 Динаміка кількості та чисельності армій світу у ХХ сторіччі:
Наведені числові викладки підкреслюють, що світова система армій – динамічна, змінна у часі сукупність насамперед національно-державних суб’єктів військової діяльності, яким властивий набір стійких тенденцій власного розвитку:
2. Зміцнюються і розширюються союзи армій груп держав, особливо показовим прикладом такого процесу є еволюція НАТО у другій половині 1990-х рр. 3. Показники технічної оснащеності приблизно 100 армій світу “підтягуються” до рівня передових збройних сил високорозвинутих країн за рахунок експортної експансії провідних виробників зброї на всі можливі ринки планети. 4. Країни, що розвиваються, намагаються започаткувати власне виробництво зразків сучасної зброї, оволодіти високими технологіями, насамперед, ракетними, мікроелектронними, лазерними та ін. Реальністю сучасного періоду розвитку геополітики є беззаперечне військово-політичне лідерство США – єдиної наддержави 1990-х – початку 2000-х рр., військова могутність якої не може бути урівноважена аналогічною могутністю довільно взятої іншої країни світу. Офіційні посадові особи США мають схильність говорити про свою державу як про “лідера” чи “виняткову націю”. Точка зору численних українських авторів з приводу американського державно-політичного лідерства співпадає із висновками американських політологів, позицію яких неодноразово оприлюднював колишній Держсекретар США З.Бжезинський: “Америка стоїть на вершині у чотирьох вирішальних сферах глобальної влади: у військовому плані вона спроможна досягти будь-якої точки земної кулі – і не має в цьому суперників; у плані економічному вона залишається головним локомотивом глобального розвитку, навіть якщо в деяких аспектах їй кидає виклик Японія та Німеччина…; у плані технологічному вона зберігає провідну роль у найновіших сферах; у плані культурному, незважаючи на деяку грубуватість, вона має незрівнянну привабливість для всього світу, а надто для молоді. Все це дає Сполученим Штатам політичну перевагу, на яку не може розраховувати жодна інша держава. Саме поєднання цих чотирьох факторів і робить Америку єдиною всеосяжною глобальною наддержавою”. Більшість політиків та анлітиків інших європейських держав вважають, що сьогодні США посідають виняткову позицію, зумовлену безпрецедентною концентрацією сили, що створює нову якість у міжнародних відносинах. На їх думку, однополярна геополітична система на чолі із Сполученими Штатами є “глибоко укоріненою матеріальною умовою світової політики, що має потенціал впливу на багато десятиліть”. Зрозуміло, що аналітичні матеріали, опубліковані останнім часом в Китаї та Росії, з політичних міркувань заперечують однополярне бачення світу, в якому Сполучені Штати мають відігравати роль імперії чи лідера. За оцінками аналітиків цих країн, однополярна система безпеки розглядається як легітимізація гегемонії США. Ідея “нового багатополярного світу” подається в Китаї як “історична необхідність і реалістичне існування”. Остання російська воєнна доктрина (2000 р.) серед основних зовнішніх загроз Росії визначає наступну: “...намагання ігнорувати (завдати шкоди) інтересам Російської Федерації при розв’язанні міжнародних проблем безпеки та протистояти її зміцненню як одного із впливових центрів у багатополярному світі”. Астрономічним продовжує залишатися військовий бюджет Вашингтону: 265,3 млрд. доларів у 1998 р., 270,6 млрд. – у 1999, 267,2 млрд. – у 2000. Сполучені Штати, поступаючись Китайській Народній Республіці у кількісних вимірах своєї армії (на 2000 р. – 1371500 військовослужбовців регулярних збройних сил, 1303300 резервістів, до переліку яких входять і представники Національної гвардії США), випереджують будь-якого геостратегічного конкурента за якістю наявних систем ударних озброєнь. Зокрема, більш ніж показовими (хоч іноді й прихованими) аргументами в ході політичних дискусій Заходу з рештами країн світу є близько 500 американських міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) “Мінітмен-3”, 50 МБР “Піскіпер” (МХ), більше двухсот бомбардувальників різних типів, близько ста підводних атомоходів, значна частина яких має на борту балістичні ракети морського базування, 12 багатоцільових авіаносців та інші види озброєнь, що перебувають у стані готовності до функціонального застосування у будь-якому регіоні планети. А тому навряд чи буде метафоричним наступний висновок: збройні сили США сьогодні – епіцентр не тільки військово-силових можливостей, але й безперервних військово-силових акцій безвідносно до географічних координат точки їх реалізації. Зокрема, тільки протягом 1990-х рр. Сполучені Штати організували демонстрацію військової сили в період загострення внутрішньополітичної обстановки в Ліберії (1990 р.), у Сомалі (1991-92 рр.), в Югославії (1992 р.), у Перській затоці проти Ірану (1992 р.), в Боснії і Герцеговині (1993 р.), проти Корейської Народно-Демократичної Республіки (1993 р.), в Македонії (1993 р.), на Гаїті (1993 р.), в Руанді (1994 р.), проти Куби (1994 р.), проти Китайської Народної Республіки (1996 р.). Бойовими діями армії США за той же період кваліфікуються операції в Панамі (1990 р.), в Сомалі (1993 р.), в Боснії і Герцеговині (1995 р.), проти Союзної Республіки Югославії (березень-червень 1999 р.). Найбільш масштабною військовою акцією США, поза сумнівом, залишається “Буря в пустелі” (1991 р.), метою якої було звільнення Кувейту від іракської окупації, повалення авторитарного режиму С.Хусейна, забезпечення безперебійного транспортування нафти в країни Заходу, врешті – посилення військово-політичного впливу Вашингтону на країни Близького і Середнього Сходу. Серйозність американських намірів в ході цієї збройної акції підкреслюється кількістю сил і засобів під американським прапором, задіяних для виконання загального плану операції: ВПС – 1250 бойових літаків, 1700 гелікоптерів, 250 літаків транспортної авіації; ВМС – 91 корабель, в тому числі 6 авіаносних багатоцільових груп, 75 тис. військовиків морської піхоти; Сухопутні війська – 335 тис. військовослужбовців. Слід підкреслити ту обставину, що й інші держави, прогнозуючи високу вірогідність реалізації фактору сили США за межами арабського світу, вважають за необхідне збільшувати свої військові витрати. Якщо Північноатлантичний оборонний альянс за період 1985-1993 рр. зменшив фінансування військових потреб на 10% (з 540 млрд. доларів до 485 при загальносвітових витратах приблизно у 800 млрд. доларів протягом року), то країни тихоокеанського регіону за цей же час, діючи методом “від супротивного”, підвищили рівень військових витрат на 50% (з 90 млрд. доларів до 135). Помітно збільшили військові бюджети Японія, Південна Корея, Таїланд, Малайзія. Хоча аналогічні процеси спостерігаються і в Південній Азії (протягом 1993-98 рр. Іран збільшив військовий бюджет на 42%, Пакистан – на 20%, Індія – на 12%), проте наймасштабнішим явищем у картині глобальних військових приготувань є збільшення військової могутності Східно-Азіатського регіону, на який припадає 32% збройних сил всього світу, при цьому армія Китаю залишається найбільшою у світі (близько 2,9 млн. чол. на 2000 р.), а КНДР, Південна Корея, В’єтнам, Тайвань, Індонезія за кількістю військовослужбоців входять у перелік найбільш мілітаризованих держав планети. На фоні загального озброєння “жовтого континенту” професійні політики і політологи-теоретики все пильніше придивляються до Китайської Народної Республіки: починаючи з 1991 р., Пекін збільшує свої військові витрати на 13-17 % щорічно. У 2000 р. військовий бюджет КНР зберіг тенденцію до зростання і досяг показника близько 15 млрд дол. Проте по плану розвитку країни на 2001-2005 рр. затрати на утримання Національно-визвольної армії Китаю подвояться, сягаючи відмітки у 30 млрд. доларів США. В ході реформування військової організації КНР чітко простежується намагання китайського військово-політичного керівництва урівноважити кількісні параметри національного військового будівництва його якісними показниками за рахунок найсучасніших систем озброєнь, в тому числі і російського виробництва. Наприкінці 2000 р. китайські ВМС приступили до будівництва першого авіаносця середнього класу, а також до створення першого атомного підводного човна. На зламі ХХ-го і ХХІ-го ст.ст. військовий флот країни налічує близько 1100 кораблів, що втричі більше, ніж у США. Не менш серйозно слід ставитись й до нарощування військових м’язів іншим економічним колосом сучасності – Японією, валовий внутрішній продукт (ВВП) якої у 1996 р. досяг 4,6 трлн. доларів (другий у світі після США), а військовий бюджет у 1998 р. склав 43,3 млрд. Далеко не всі політики вірять у японські антимілітаристські рефлекси, у стримуючий ефект ст. 9 Конституції Японії, яка забороняє створення національних збройних сил. У 1992 р. японський парламент дозволив 270-тисячним “силам самооборони” здійснювати миротворчі акції за межами японських островів, після чого військові підрозділи цієї країни досить швидко були направлені у Камбоджу, Мозамбік, Руанду. Хоча на сьогодні США продовжують залишатися гарантом безпеки Японії, принагідно підкреслюючи довготривалість таких планів, економічна й військова гігантизація Китаю не може не враховуватись Токіо, що уможливлює варіант майбутнього зближення цих двох центрів світової сили всупереч бажанню Сполучених Штатів. Відповідно, актуальним для будь-якої держави світу стає наступний висновок: апробоване часом ототожнення національного варіанту військової могутності насамперед з великими регулярними арміями індустріального типу – не анахронізм військового будівництва, а реальність силового забезпечення національних інтересів непоодинокими державами світу, і така реальність матиме продовження у видимій історичній перспективі. Силове бачення геополітики неможливе без використання терміну “баланс сил” між державами (наддержавними об’єднаннями, блоками, коаліціями), оскільки порушення такого балансу є першопричиною переростання конфліктної ситуації у війну. У статичному відношенні баланс сил є умовою існування незалежних держав, що перебувають у контакті одна з одною. У динамічному розумінні баланс сил – це політика уряду, спрямована на реалізацію такої умови. У зв’язку з цим баланс сил можливо визначити як ситуацію, при якій агресивна акція будь-якої держави зустріне протидію з боку коаліції держав (у формуванні якої головну роль відіграють ситуативні чинники), достатньо сильної, щоб нейтралізувати агресію. Баланс сил, як свідчить геополітичний досвід, є результатом свідомих і цілеспрямованих дій сукупності держав ( в окремих випадках наддержавних органів), напрямком і результатом практичного втілення їх зовнішньої політики. Хоча перші спроби встановлення континентального балансу сил своїм корінням сягають епохи Відродження, визначальним принципом зовнішньої діяльності європейської міждержавної системи політика балансу сил стала лише у ХХ ст. Друга половина ХХ ст. – складний шлях держав світової спільноти до створення геополітичної ситуації, за якої баланс сил дозволяв унеможливлювати ситуацію початку третьої світової війни. Міжнародна стурбованість карколомними масштабами військових приготувань у їх ядерному і термоядерному варіантах поступово призвела до розробки й реалізації низки міжнародних угод і домовленостей, які, змістовно ускладнюючись і набираючи ознак політико-правової системи, дозволили на кілька десятиріч сформувати світовий геополітичний баланс сил. На 18-му році існування ядерних ударних засобів (у 1963 р.) країни-засновниці “ядерного клубу” підписали Договір про часткову заборону випробувань ядерної зброї. США, СРСР, Великобританія, Франція і КНР, домовившись про заборону випробувань ядерних пристроїв в атмосфері, космічному просторі і під водою, започаткували еру міждержавних контактів, спрямованих на часткове обмеження гонитви озброєнь і створення мінімальних засад міжнародного контролю над ними. Вірогідно, що моральні мотиви усвідомлення наслідків третьої світової війни у її “ядерній партитурі” хоча й мали місце, проте поступалися тискові політичних аргументів, а також негативних екологічних наслідків сотень ядерних випробувань, які бумерангом вдарили по крихким екосистемам пустель Центральної Азії, Арктики, Північної Америки, атолів Тихого океану. Договір набув чинності 10 жовтня 1963 р. Жовтень 1967 р. став точкою відліку людських зусиль, спрямованих на обмеження військової експлуатації космічного середовища. Сполученими Штатами і Радянським Союзом було підготовлено й підписано Космічну угоду – Договір про принципи діяльності держав при дослідженні та використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Документ забороняв виводити на навколоземну орбіту, встановлювати на Місяці або на будь-якому іншому небесному тілі чи розміщувати у будь-який інший спосіб у космічному просторі ядерну та іншу зброю масового знищення. Договір набув чинності 10 жовтня 1967 р. Десятиріччя, що минули після підписання Договору засвідчили про його безумовну практичну значущість, яка, втім, вимагає подальшого розвитку з урахуванням космічних можливостей тепер вже десятків країн Землі. У 1968 р. ядерні держави ініціювали підготовку і підписання одного із найвагоміших документів сучасності – Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Метою його розробки було взаємне намагання ядерних лідерів запобігти “розповзанню” бойових ядерних засобів по планеті з одночасним сприянням мирному використанню ядерної енергії. Сьома стаття Договору передбачала право держав укладати регіональні угоди з метою забезпечення повної відсутності ядерної зброї на їх території, тобто, утворювати без’ядерні зони. Цією нагодою, зокрема, скористалися країни Латинської Америки, які на правовому рівні забезпечили відсутність ударних ядерних засобів на своєму континенті (договір Тлателолко), країни Південно-Тихоокеанської зони (договір Раротонго), країни Південно-Східної Азії (Бангкокський договір), африканські країни (договір Пеліндаба). Набравши чинності 5 березня 1970 р., документ істотно сприяв локалізації наявних ядерних озброєнь в руках лише восьми держав (окрім засновників “ядерного клубу” таємницею ядерної зброї наприкінці ХХ ст. оволоділи Ізраїль, Індія та Пакистан), що надає змогу спеціалізованим наддержавним органам ООН, насамперед – МАГАТЕ, порівняно ефективно здійснювати заходи контролю над використанням ядерних матеріалів у різних регіонах світу. Договір про заборону розміщення ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення на дні морів і океанів та у їх надрах став здобутком 1971 р. Об’єктивно не існує підстав вважати дно Світового океану стерильним стосовно зброї масового ураження. Втрачені США і СРСР авіабомби і торпеди у ядерному спорядженні, ядерні реактори підводних човнів, що зазнали катастрофи, затоплені контейнери з бойовими отруйними речовинами – це “міни уповільненої дії” для майбутніх поколінь, рецептів демонтажу яких поки що не запропоновано. В той же час наявність величезних акваторій, вільних від атомних або хімічних сюрпризів – наслідок дії вищезазначеного Договору, який набув чинності 18 травня 1972 р. У 1972 р. світовому співтовариству для підписання було запропоновано Конвенцію про заборону розробки, виробництва і накопичення бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про її знищення. Країни, що приєдналися до Конвенції, взяли на себе зобов’язання не розробляти, не виробляти, не накопичувати і не придбавати біологічних речовин чи токсинів “тих типів і у тих кількостях, які не зумовлені їхнім використанням у профілактичних, захисних чи інших мирних цілях”, а також відповідних видів зброї і засобів доставляння. Набравши чинності 26 березня 1975 р., Конвенція сприяла припиненню відповідних експериментів з біологічними речовинами, вона ж започаткувала процес зменшення загальної кількості озброєнь масового ураження. Розуміючи значення цього документу, Україна 13 січня 1993 р. підписала Конвенцію, яка, набравши чинності 15 листопада 1998 р. після її ратифікації Верховною Радою, стала істотним правовим регулятором вітчизняного варіанту військового будівництва. Указ Президента України від 25 січня 1999 р. передбачив повне знищення у державі компонентів хімічної зброї до 2008 р. Важливою віхою у зменшенні амплітуди ядерного протистояння між США і СРСР стала Тимчасова угода про деякі заходи стосовно обмежень стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Набравши юридичної сили у жовтні 1972 р., угода по суті започаткувала тернистий шлях радянсько-, а після 1991 р. – російсько-американських діалогів навколо проблем взаємного ядерного роззброєння і заходів контролю за зброєю такого типу. Засобом ефективного регулювання геополітики на протязі більш як трьох десятиліть, а в останній час і предметом широкого дискутування є домовленість між США і СРСР про системи ПРО – Договір про обмеження систем протиракетної оборони. Вступивши в дію одночасно з ОСО-1, Договір обмежував кількість баз розміщення пускових пристроїв так званих “антиракет” спочатку до двох, а з 1974 р. – до однієї для кожної із сторін. Документ дозволяв стратегічним опонентам застосовувати системи оборони від ракетних ударних систем для захисту тільки одного об’єкта: або столиці держави, або єдиної стартової позиції міжконтинентальних балістичних ракет (з використанням не більше 100 ракет-перехоплювачів). Радянський Союз віддав перевагу захисту Москви, Сполучені Штати визнали за належне оборону комплексу балістичних ракет, розміщеного на базі ВПС Гранд-Форкс (штат Північна Дакота). У подальшому еволюція військової теорії і практики призвела до диференціації систем ПРО на стратегічну, яка підлягає нормам Договору, і тактичну (ПРО театру військових дій), яка є новим словом у розвитку протиракетних систем і, відповідно, не вписується в рамки угоди початку 1970-х рр. Проте, починаючи з 1998 р., Вашингтон дедалі активніше ставить питання про вихід США із договірних обмежень 1972 р., обгрунтовуючи таке рішення наявністю ракетних технологій і окремих видів зброї масового знищення у Іраку, Ірану, КНДР, Пакистану, Лівії, військово-політичне керівництво яких за певних політичних умов може визначити територію США як об'єкт для ракетного враження. Відповідно, 2001 р. адміністрація Сполучених Штатів розглядає як момент збільшення протиракетних систем на своїй території (виходу із Договору по ПРО), що досить критично сприймається у сучасній Російській Федерації, офіційні представники і наукові кола якої ототожнюють такий крок з підривом міжнародної системи геостратегічної стабільності з непередбачуваними результатами. Непроста політична доля чекала і на Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї між СРСР та США. Метою розробки і підписання Договору була заборона підземних випробувань ядерних зарядів потужністю понад 150 кілотонн. Підписаний у липні 1974 р., він набрав чинності лише у грудні 1990-го. Втім, виключення із практики ядерних експериментів мегатонних боєприпасів, що стало можливим завдяки цьому документу, доцільно віднести до позитивних аспектів міждержавних контактів 1970-х рр. у сфері ледве започаткованого міжнародного роззброєння. Каталізатором конструювання загальноєвропейської системи безпеки став підписаний 1 серпня 1975 р. Гельсінський прикінцевий Акт Наради з питань безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ). Глави 35 держав (у тому числі США і Канади) зобов’язалися повідомляти інших учасників Наради про проведення масштабних військових маневрів за участю більш ніж 25-тисячних контингентів військ. Незважаючи на наявність кількамільйонних угруповань військ у Західній, Центральній та Східній Європі, ескалацію військового протистояння між Варшавським Договором і блоком НАТО, пік якого припав на кінець 1970-х – першу половину 1980-х рр., Гельсінський Акт стимулював пошук нових форм взаємодії табору соціалізму і світу капіталізму, у переліку яких варіант військового зіткнення дедалі більше набував рис гіпотетичності або ж випадковості. Ядерну тему продовжив Договір про підземні ядерні вибухи у мирних цілях, підписаний керівниками США та СРСР у травні 1976 р. і ратифікований Москвою лише у грудні 1990-го. Сторони засвідчили необхідність обмеження тими ж 150 кілотоннами потужність кожного окремого ядерного вибуху, здійснюваного поза американськими і радянськими ядерними випробувальними полігонами з метою вирішення промислових проблем. 18 травня 1977 р. у Женеві була відкрита для підписання Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого впливу на природне середовище (Конвенція Енмод), яка забороняла застосування технологій військового або будь-якого іншого впливу з ворожими намірами на природне середовище, що мають широкомасштабний, тривалий і серйозний ефект, з метою здійснення руйнації, пошкоджень або інших збитків державі-учасниці Конвенції. Документ набув чинності 5 жовтня 1978 р. У червні 1979 р. політичні лідери СРСР і США підписали Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2), який змінив Тимчасову угоду 1972 р. Проте ні Верховна Рада Радянського Союзу, ні Конгрес Сполучених Штатів Договору не ратифікували. Позитивним наслідком взаємної недовіри став пошук нових шляхів зниження рівня ядерного протистояння, утримання ядерних апетитів національних військово-промислових комплексів в межах внутрішньодержавного, а в перспективі і міжнародного контролю. 3 березня 1980 р. у Відні та Нью-Йорку була запропонована для підписання Конвенція про фізичний захист ядерних матеріалів, що набула чинності 8 лютого 1980 р. Конвенція зобов’язала держави забезпечувати захист ядерних матеріалів, призначених для використання в мирних цілях, при міжнародному транспортуванні. 10 квітня 1981 р. у Нью-Йорку була відкрита для підписання Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію (Конвенція про “негуманну” зброю), а також Протоколи І, ІІ та ІІІ. Протокол І забороняв застосування зброї, призначеної для ураження фрагментами, що не піддаються виявленню в тілі людини за допомогою рентгенівського апарату. Протокол ІІ забороняв або обмежував застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв. (Протокол ІІ з доповненнями, які посилюють обмеження застосування протипіхотних мін, набув чинності 3 грудня 1998 р.). Протокол ІІІ обмежував застосування запалювальної зброї. Конвенція набула чинності 2 грудня 1983 р. Протокол ІV, який забороняв застосування лазерної зброї, розробленої з метою спричинення постійної сліпоти окові, набув чинності 30 липня 1998 р. Результатом роботи українського парламенту стосовно даного питання став Закон України "Про прийняття Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв з поправками, внесеними 3 травня 1996 р. (Протокол ІІ з поправками, внесеними 3 травня 1996 р.), що додається до Конвенції про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію" (із застереженнями) від 21 вересня 1999 р. Закон посилив процес набуття національною оборонною сферою України нормативів її відповідності загальноєвропейським роззброювальним заходам. Період радянської “перебудови” вніс принципово нові моменти у процес обмеження зброї масового знищення, надав підвищеної динаміки міждержавним і міжблоковим контактам, метою яких стало конструювання нових систем безпеки як на європейському, так і на глобальному рівнях. Взаємна стурбованість Сходу і Заходу масштабами ядерних змагань цілком обгрунтована: 1986 р. об’єктивно став кількісною “вершиною” ядерних арсеналів, накопичених на земній кулі, їх загальні запаси становили 69490 одиниць (США – 23410, СРСР – близько 45000, Велика Британія – 300, Франція – 355, КНР – 425). Не в останню чергу керуючись такими кількісними викладками, у вересні 1986 р. європейські держави підписали Заключний документ Стокгольмської конференції, присвяченої заходам зміцнення довіри і безпеки у Європі. Значною мірою Стокгольмські домовленості продовжували обмежувальний військово-політичний процес, започаткований у Гельсінкі, але при цьому їх якісною відмінністю стало доповнення співіснування у Європі двох взаємно націлених військових систем дозованими заходами, спрямованими на взаємодію військовослужбовців Варшавського Договору і НАТО. Обов’язковим елементом їх спілкування стала наземна або повітряна інспекція військової діяльності, кількарівневий контроль над підготовкою і проведенням великих начань військ і штабів. Не лише атлантичного, але й світового резонансу набули Керівні принципи Режиму контролю за ракетними технологіями (РКРТ), розроблені і прийняті у 1987 р. за ініціативою США, Канади, ФРН, Франції, Великобританії, Італії та Японії, до яких поступово приєналися промислово розвинуті держави світу. Основною метою Режиму стало запобігання розповсюдженню ракетних засобів доставки зброї масового знищення (балістичних ракет класу “земля-земля” і крилатих ракет) насамперед у країни, що не мають таких засобів. Під обмеження РКРТ підпадають ракетні системи, здатні доставити не менш як 500 кг (1100 фунтів) корисного навантаження на відстань не менш як 300 км (190 миль). Контрольні заходи передбачають комплекс паралельних перевірок експорту, які здійснюють учасники угоди з метою обмеження передачі технологій, компонентів і цілих ракетних комплексів для їх використання в ракетних програмах інших держав. Підписанням у травні 1994 р. “Меморандуму про взаєморозуміння між урядом Сполучених Штатів Америки та урядом України стосовно передачі ракетного обладнання та технологій” Україна офіційно підтвердила свій намір у майбутньому дотримуватись вимог міжнародних Керівних принципів. Важливою, хоча й суперечливою ланкою роззброювальних ініціатив, запропонованих М.Горбачовим, став Договір між СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і малої далекості. Документ ставив за мету демонтаж і наступну ліквідацію радянських і американських балістичних ракет наземного базування та крилатих ракет радіусом дії від від 500 до 5500 кілометрів (від 300 до 3400 миль). Підписаний 8 грудня 1988 р., Договір був повністю виконаний 1 червня 1991 р. Вперше в історії світової цивілізації цілеспрямовані зусилля політиків та військових фахівців призвели до взаємної ліквідації цілого типу найсучасніших ядерних озброєнь, що різними соціально-політичними силами пострадянського простору (в тому числі і представниками України) оцінюється і як прецедент неминучого повного роззброєння світової співдружності держав у майбутньому, і як спланований за океаном провокаційний крок у напрямі спочатку зниження військової могутності Радянського Союзу, а пізніше і ліквідації його самого як потужної держави-лідера ХХ ст. 19 листопада 1990 р. 22 держави, що представляли Варшавський Договір і НАТО, підписали Договір про звичайні збройні сили у Європі. Договір скорочував і встановлював для європейських країн кількісні рамки на основні типи озброєнь, що використовуються для здійснення раптової атаки та початку широкомасштабних наступальних операцій – танки, бойові броньовані машини, артилерійські системи калібру 100 мм і вище, бойові літаки та ударні вертольоти. Дія Договору поширювалась на геополітичний простір від Атлантичного узбережжя до Уральських гір. Документ набув чинності 9 листопада 1992 р. Помітною політичною подією роззброювального спрямування став радянсько-американський Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Підписаний на межі розпаду СРСР (31 липня 1991 р.), Договір все ж дозволив істотно знизити рівень ядерного протистояння обох держав, встановивши значно нижчі межі кількості міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) та їх пускових пристроїв і боєголовок, пускових пристроїв і боєголовок балістичних ракет на підводних човнах, а також важких бомбардувальників і їх ядерних озброєнь (в тому числі крилатих ракет повітряного базування). Радянський Союз і Сполучені Штати домовились про скорочення кількості ядерних зарядів до рівня у 6000 одиниць. Документ набув чинності 5 грудня 1994 р. Для України особливого значення набув Ліссабонський протокол по стратегічним наступальним озброєнням від 23 травня 1992 р., який став доповненням до Договору СНО-1 і визнав Білорусь, Казахстан, Російську Федерацію і Україну правовими спадкоємцями зобов’язань Радянського Союзу щодо цієї угоди. Протокол передбачав, що пострадянські ядерні республіки у найкоротший термін приєднаються до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а Білорусь, Казахстан і Україна, крім того, протягом п’яти років передадуть Російській Федерації всю ядерну зброю, розміщену на їх територіях. У контексті зміцнення заходів довіри близько тридцяти держав Євразії та Північної Америки домовились про підписання Договору з відкритого неба з метою розвитку відкритості та транспарентності, сприяння спостереженню за виконанням діючих або наступних угод у галузі контролю над озброєннями і для розширення можливостей щодо запобігання кризам та кризовим ситуаціям. Починаючи з березня 1992 р., держави-учасниці на взаємних засадах відкривають свій повітряний простір з метою забезпечення прозорості власної військової діяльності для неозброєних літаків спостереження інших зацікавлених держав. Україна, маючи спеціалізовану ескадрилью "Блакитна стежа", приєдналася до Договору у березні 2000 р. Станом на 1 січня 2000 р. документ чинності не набув. У липні 1992 р. Договір про звичайні збройні сили у Європі було переглянуто і трансформовано у Підсумковий акт переговорів про чисельність особового складу звичайних збройних сил у Європі. Сторони, які підписали документ, заявили про запровадження істотних обмежень щодо чисельності звичайних збройних сил своїх держав від Атлантики до Уралу. У січні 1993 р. в Парижі була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення. Метою даної угоди, підготовленої 39 державами-учасницями Конференції з питань роззброєння, стала заборона хімічної зброї у всьому світі та поступова ліквідація її наявних запасів. Повне виконання Конвенції можливе лише у майбутньому, проте безумовним позитивним моментом силового забезпечення світової геополітики 1990-х рр. стали практичні заходи десятків країн світу, спрямовані на виконання цієї домовленості. Конвенція набула чинності 29 квітня 1997 р. 3-го січня 1993 р. президенти Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки підписали двосторонній Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2). Документ передбачав нові скорочення російських і американських стратегічних ядерних систем шляхом ліквідації всіх МБР з касетними боєголовками індивідуального наведення та зменшення загальної кількості боєголовок для кожної із сторін до 3000-3500 одиниць. Сенат США ратифікував Договір 26 січня 1996 р., Російська Дума та Рада Федерації Росії схвалили ратифікацію, відповідно, 14 та 19 квітня 2000 р. Проте ще 26 вересня 1997 р. сторони підписали Протокол до Договору, згідно з яким термін виконання Договору було продовжено до кінця 2007 р. 14 січня 1994 р. прозвучала Тристороння заява президентів США, Росії і України, яка конкретизувала процедуру передання Російській Федерації українських ядерних боєголовок, механізми компенсації за них і надання Україні гарантій безпеки. Слідом за Південно-Африканською Республікою Україна повторила шлях добровільного ядерного роззброєння, що суперечливо оцінюється різними соціально-політичними групами сучасного українського суспільства. 24 вересня 1996 р. на 51-й сесії Генеральної асамблеї ООН було відкрито для підписання довгоочікуваний Договір про всезагальну заборону ядерних випробувань. Проте абсолютизація його військово-політичного значення є передчасним кроком: вже після “народження” документу блискавичне проведення Індією серії ядерних випробувань у 1998 р. і миттєва відповідь Пакистану засвідчили, що навіть така міжнародна угода попри її підвищену потрібність для світового співтовариства приречена на цілеспрямоване затягування з боку окремих країн, які віддають перевагу аргументам військової сили при вирішенні міждержавних проблем. За умовами Договору він почне діяти лише у випадку приєднання до умов заборони ядерних випробувань 44 конкретних держав. До кінця ХХ ст. до Договору відмовлювались приєднатися Індія, Пакистан, Ізраїль, Іран, Північна Корея. Це означає, що ядерний фактор розвитку геополітики продовжує залишатися загрозою №1 для всього людства. Ядерні можливості країн на 1 січня 2000 р. становили: 1. США:
2. Російська Федерація:
Ту-95МС і Ту-160, 3540 на МБР, 1576 на БРПЧ.
3. Велика Британія:
4. Франція:
5. Китай:
6. Індія:
7. Пакистан:
8. Ізраїль:
Країнами, що здійснили ядерне роззброєння, стали: Південно-Африканська Республіка (1991 р.), Білорусь, Казахстан, Україна (1994-96 рр.). Слід відзначити, що США і Росія, виконуючи ядерно-роззброювальні угоди, а також Великобританія та Франція не ставлять перед собою мету кількісного накопичення національних ядерних арсеналів. У вересні 1996 р. 18 французьких балістичних ракет середньої далекості S3D, шахтне базування яких на протязі кількох десятиріч забезпечувалось на Плато д’Альбіон, були зняті з озброєння. Протягом двох років шахтно-пускові установки та ракети було демонтовано (вартість робіт склала 77,5 млн. дол. США). Уряд Великобританії має наміри ввести у практику “субстратегічне” – “обмежене та виключно вибіркове” бойове завдання для власних ядерних засобів. У цих країнах спостерігається тенденція якісного удосконалення ядерних боєприпасів при зменшенні їх загальної кількості. В той же час Китай продовжує збільшення та модернізацію власного ядерного потенціалу, у першу чергу засобів доставки ядерної зброї. Не вважають до кінця виконаними плани ядерного озброєння Індія та Пакистан. Окрім відносного зменшення кількості ядерних і звичайних озброєнь наприкінці ХХ ст. прослідковувалась тенденція скорочення військових бюджетів переважної більшості країн світу. З 1987 р. по 1997 р. світові військові витрати зменшились з 1,36 трлн доларів на рік до 800-850 млрд (зменшення склало 7-8 % щорічно). Загальна чисельність регулярних армій всіх держав планети скоротилась від 28,5 мільйонів військовослужбовців на початку десятиріччя до 24,5-25 мільйонів при його завершенні. Сукупний арсенал ядерних боєприпасів у світі протягом 1990-х рр. зменшився майже вдвічі і досяг значення у 39047 одиниць. У функціональному застосуванні армій при вирішенні міждержавних, міжетнічних, міжконфесійних суперечностей спостерігається намагання ООН і ОБСЄ за допомогою миротворчих військових заходів наднаціонального рівня надати збройним конфліктам міжетнічного походження рис контрольованості, керованості з боку світового співтовариства, обмеженості їх часових і просторових значень. Нарощується мережа контактів між арміями, які ще у 1980-ті рр. вважали одна одну ворогами. Проте надмірний оптимізм щодо багатообіцяючих перспектив екстраполяції західного демократичного досвіду на інші регіони планети, щодо обов'язкової корелятивної залежності демократії і миру був би передчасним варіантом ототожнення локального фрагменту соціальної дійсності з її глобальною макроструктурою. Об’єктивно слід визнати: підписання низки міжнародних обмежувальних і роззброювальних угод та домовленостей – окремі ланки заплутаного й суперечливого процесу, який не гарантує “автоматичного” виживання людства. Більшість із вищезазначених документів – нормативні акти швидше ідеального, аніж реального (позитивного) права. Не існує абсолютних гарантій безумовного виконання “країною N” своїх своїх стратегічних зобов’язань перед світовим співтовариством стосовно припинення експериментального чи промислового виробництва зброї масового знищення. Маючи беззаперечні підстави на збройне (в тому числі і ядерне) гарантування своїх національних інтересів, РФ і США відсувають у невизначене майбутнє можливості підготовки й реалізації Договору СНО-3 між нею та Сполученими Штатами, який би передбачав зниження запасів ядерної зброї кожної із держав до кількості в 2 – 2,5 тис. одиниць вже на початку третього тисячоліття і, що не менш важливо, залучав би до процесу стратегічного ядерного роззброєння Великобританію, Францію і КНР, які досі залишаються зацікавленими спостерігачами російсько-американського роззброювального діалогу. Поки що зберігають вигляд пацифістської фантазії плани розроблення і впровадження міжнародної угоди про заборону виробництва збройових ядерних матеріалів – збагачених до 90% урану і до 7% плутонію з перспективою використання їх наявних запасів тільки у мирних цілях. Лабораторії та експериментальні виробництва різних держав продовжують опрацьовувати проблему виготовлення зброї, яка, залишаючись по суті зброєю масового знищення, не підлягає правовому регулюванню, обмеженню, а тим більше знищенню через існуючі правові механізми. До таких зразків, як мінімум, належать променеві, пучкові, інфразвукові, радіочастотні, радіологічні, геофізичні засоби силового впливу на живу силу або техніку держави-ворога. До того ж традиційні види і системи звичайної зброї при використанні в їх конструкціях нових технологічних матеріалів (наприклад, уламкових радіоактивних ізотопів та інших радіоактивних речовин, пально-повітряних сумішей тощо) також можуть набувати властивостей зброї масового знищення. Надбанням ЗМІ стали відомості про активну розробку Сполученими Штатами і Радянським Союзом упродовж 1970-90-х рр. психотропної зброї, яка також не підлягає правовому контролю у будь-якій державі світу. Додамо, що ще у 1995 р. Пентагон визнав за необхідне прийняття “доктрини інформаційних війн”, в основі реалізації якої перебувають системи інформаційної зброї: засоби впливу на інформаційну інфраструктуру; засоби розвідки, отримання інформації з інформаційних, телекомунікаційних і подібних до них систем; засоби впливу на інформацію, яка обробляється в інформаційних системах, наприклад, на програмно-математичне їх забезпечення; засоби впливу на суспільну свідомість. А тому необхідно підкреслити, що стан балансу сил у його незмінній якості не є геополітичною константою. Спроби окремих держав досягти нарощення своїх “геополітичних м’язів”, у першу чергу військової сили, здатні перервати період взаємоузгодженого силового балансу держав, який досі унеможливлював ситуацію початку 3-ї світової війни. Відтак, не буде перебільшенням наступний висновок: перехід десятків країн різних регіонів світу на засади демократичного розвитку не зменшив ризику війн і збройних конфліктів, не ліквідував сценаріїв їх безпосереднього втілення у практику міжнародних стосунків, а тим більше не попередив передумов їх визрівання.
У науковій палітрі сучасної України спостерігається дедалі системніша експлуатація терміну “геополітика”, до якої вітчизняна наукова думка пропонує віднести політологічну концепцію, що вбачає у політиці (головним чином у зовнішній) тієї чи іншої держави засадничу, визначальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність (обмеженість) природних ресурсів, клімат, кількість і густоту населення та ін. Додамо, що опора на термін “геополітика” стала нормою розробки значної кількості державних документів України, які мають принципове політичне значення. Зокрема, Постанова Верховної Ради України “Про основні напрямки зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 р., по суті виступаючи “політичним компасом” орієнтації України на світовій арені протягом початкового етапу державотворення, кількаразово використовувала словосполучення “геополітичне положення”, “геополітичні інтереси”, “геостратегічні інтереси”. Цей документ, а також Конституція України 1996 р. визначили базові принципи формування зовнішньополітичного курсу держави:
Обгрунтованість цих принципів, їх універсальність дають можливість Україні здійснювати багатовекторну геополітичну стратегію, забезпечують прагматизм міжнародної діяльності щодо відстоювання власних національних інтересів, встановлюють відповідний геополітичний баланс у відносинах як із Сходом, так і з Заходом. Не абсолютизуючи ролі виключно географічних чинників у висвітленні специфіки політичного процесу в Україні на загальнодержавному або ж регіональному рівнях його організації, все ж визнаємо за істинне стійку взаємодію географічних детермінант з національними інтересами країни, її політичними та економічними пріоритетами, рівнем розвитку суспільства, характером державного устрою, якістю життя населення тощо. Додамо, що і військова сфера держави (в тому числі України) у найширшому розумінні її змісту безумовно опирається на географічні фактори планування імовірних військових дій та мобілізаційних заходів, завчасного створення необхідної оборонної інфраструктури, накопичення відповідних людських і матеріальних ресурсів. У контексті таких міркувань військова могутність сучасної держави, а також рівень її обороноздатності одним із джерел свого формування (а як показує практика, і використання) об’єктивно мають військово-географічний потенціал, дослідження якого за межами геополітичного аналізу фактично неможливе. Для України “геополітичний зріз” оточуючого її довкілля має підвищене значення з огляду на особливе просторове розташування, яке стимулює визначення і реалізацію специфічної геополітичної ролі Української держави – бути зв’язуючим мостом (транс’ядерною зоною) між країнами Європи та Азії. Розміри території України, чисельність її населення, потужні промисловий та аграрний комплекси, науковий потенціал, природні ресурси у поєднанні з вигідним географічним положенням дають їй право мати статус великої європейської держави з відповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією. В той же час існують вагомі зовнішні чинники важливості геополітичної проблематики для сучасної України. Для прикладу розглянемо дві концепції майбутнього світоустрою, осмислення яких неможливе без деталізації ролі нашої держави. У відповідності з поглядами вищезгаданого визнаного американського геополітика Генрі Кіссінжера, викладеними ним у книзі “Дипломатія” (1994 р.), міжнародна система ХХІ ст. буде позначена суперечністю: з одного боку – фрагментацією більшості світових процесів, з іншого – їх зростаючою глобалізацією. На рівні відносин між державами новий світопорядок буде більше подібний до європейської системи держав ХVІІІ і ХІХ ст., ніж до жорстких зразків часу “холодної війни”. Він включатиме принаймні шість головних носіїв могутності – Сполучені Штати, Європу, Китай, Японію, Росію і, ймовірно, Індію, а також низку держав середнього і меншого розмірів. За умов переходу до нового світопорядку глобальна нестабільність буде породжуватись внутрішніми проблемами та поведінкою на міжнародній арені держав, що мають “мало історичних атрибутів держав-націй”. Ці проблемні складники світового співтовариства можливо поділити на три категорії. Перша – “етнічні уламки дезінтегрованих імперій” на зразок держав-наступниць Югославії і Радянського Союзу. Друга – деякі постколоніальні держави, для яких “альтернативою територіальному статус-кво є нескінченний і брутальний громадянський конфлікт”. Третя – держави континентального типу, такі, як Індія, Китай, а також до певної міри США і Росія, які не є націями-державами у європейському розумінні. Останню групу, на думку Г.Кіссінджера, складають, імовірно, базові одиниці нового світопорядку. Даючи лаконічну характеристику головним дійовим особам світопорядку ХХІ ст., американський аналітик відзначає: “З усіх великих і потенційно великих носіїв могутності Китай – держава з найбільш висхідною траєкторією розвитку. Сполучені Штати – це вже наймогутніша держава, Європа мусить виконувати більшу єдність, Росія – хисткий гігант, а Японія багата, але водночас і млява”. Якщо Китай Г.Кіссінджер сприймає як найдинамічнішу державу, Європу і Японію – як найбільш стабільних та близьких Америці членів клубу великих, то Росія викликає у нього найсуперечливіші почуття. Навіть після проголошення курсу на широкі реформи у пострадянський період Росія і далі дає багато підстав для сумнівів у реальній спроможності цієї країни та її керівників відмовитися від експансіоністських традицій минулого. І хоча допомога та заохочення економічних реформ в Росії є важливим інструментом американської зовнішньої політики, проте вони не можуть замінити серйозних зусиль, спрямованих на підтримання глобального балансу сил супроти країни з тривалою історією експансіонізму. Однак політика балансу сил і військово-стратегічна рівновага як її “технічна” мета, за Кіссінджером, мають не лише російське призначення, вони є головним методом і метою всієї світової політики США на перспективу. Америка як країна з ідеалістичною традицією не може грунтувати свою політику на балансі сил як на винятковому критерії для підходів до нового світопорядку. Але вона мусить усвідомити, що рівновага є фундаметальною передумовою для досягнення її історичних цілей. На думку Г.Кіссінджера, найдоцільнішим є створення глобальних структур на засадах взаємодоповнення. Одні з них грунтуються на спільних політико-екномічних засадах за зразком країн Заходу. Інші структури функціонують на спільних принципах та інтересах безпеки, як це відбувається у регіонах Атлантики і Північно-Східної Азії, або ж мають у своїй основі головним чином економічні зв’язки, що властиво Південно-Східній Азії. Таким чином, американський політолог пропонує досить цілісну геостратегічну концепцію, яка справлятиме вплив на дипломатію США у наступні десятиріччя. Її доцільно визначити як концепцію постбіполярного глобального балансу сил. Для України особливе значення має та обставина, що вона виявляється залученою у геополітичний простір між двома центрами світової могутності – Західною Європою і Російською Федерацією, взаємодії яких на виключно конструктивній основі у найближчому майбутньому не передбачається. Концепцію Семюела Гантінгтона – директора Інституту стратегічних досліджень ім. Джона Оліна при Гарвардському університеті (США) – доцільно вважати ультрасучасним варіантом традиційної для Заходу атлантистської геополітики. Концепція, грунтована на цивілізаційному підході до вивчення історії людства і міжнародної політики, була опублікована у 1996 р. у книзі “Зіткнення цивілізацій і нова перебудова світового порядку”. С.Гантінгтон відштовхується від базової тези про те, що в сучасну пору світова політика вступає у нову фазу. Згідно з гіпотезою автора, фундаментальним джерелом конфліктів у новому світі буде не ідеологія або економіка, а насамперед розмежування всередині людського роду і суперечності у сфері культури. “Держави-нації лишатимуться наймогутнішими дійовими особами у міжнародних відносинах, але найважливіші конфлікти у глобальній політиці траплятимуться між націями і групами країн різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій домінуватиме у глобальній політиці. Лінії розлому між цивілізаціями будуть фронтовими лініями майбутнього”. Гантінгтон додатково наголошує, що з кінцем “холодної війни” міжнародна політика виходить із “західної фази” і її центральним елементом стає взаємодія між Заходом і незахідними цивілізаціями, а також між окремими незахідними цивілізаційними спільнотами. Дослідник подає власну номенклатуру головних цивілізацій сучасності. Їх щонайменше сім:
Як проблематична кваліфікується восьма цивілізація – африканська. Згадані цивілізації вступатимуть у конфлікти на двох рівнях. На мікрорівні “групи людей на суміжних територіях уздовж лінії розлому між цивілізаціями борються, часто способом насильства, за контроль над територією і своїми опонентами”. На макрорівні держави, які належать до різних цивілізацій, змагаються за відповідну військову і економічну могутність, борються за контроль над міжнародними інституціями та третіми сторонами в міжнародній політиці, на загальних засадах сприяють просуванню своїх власних політичних і релігійних цінностей. Гантінгтон вважає, що Європу після закінчення “холодної війни” розділяють не ідеологічні, а культурно-цивілізаційні відмінності. Західній протистоять православна і мусульманська цивілізації. Лінія поділу в Європі пролягає між Росією та Фінляндією і країнами Балтії, розтинає Білорусь та Україну, відокремлюючи греко-католицьку Західну Україну від православної Східної, обігнувши зі сходу Трансільванію у Румунії, сягає Адріатики. На захід та на північ від цієї лінії – народи зі спільним досвідом європейської історії, найважливішими епохами якої були феодалізм, Ренесанс, Реформація, Просвітництво, Французька революція та індустріальна революція. На схід і на південь – православні та мусульманські народи, які історично належали до Оттоманської та Російської імперій. Гантінгтон вважає, що вони значно меншою мірою спроможні побудувати стабільні політичні системи на демократичних засадах. У будь-якому випадку Україна залишається у “гарячій зоні” міжнародного та міжцивілізаційного спілкування сучасної Європи, що вимагає від неї чіткого визначення власних геополітичних орієнтирів. У наукових розробках сучасної України (зокрема у роботах аналітиків Національного інституту Стратегічних досліджень) зазначається, що основним базовим національним інтересом, геополітичним пріоритетом і водночас стратегічним завданням зовнішньополітичного курсу України є її виживання і розвиток як незалежної суверенної держави сучасного світу за умов збереження національних цінностей, захисту економічного та політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичності. З опорою на пізнавальні можливості геополітики посильним завданням стає визначення сукупності макромасштабних соціально-політичних проблем, без вирішення яких поступальний розвиток держави неможливий. До таких проблем українські геополітичні аналітики відносять: 1. Відродження європейської ідентичності України. Інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних структур, посилення економічного і політичного потенціалу та “дієспроможності” України в широкому розумінні цього терміну за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки. Пріоритетна орієнтація на інтеграцію до ЄС і ЗЄС, поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання до політичних структур цієї організації, яка є наріжним каменем структури європейської безпеки. 2. Політика активного нейтралітету. Найбільш раціональною та ефективною щодо реалізації власних національних інтересів політикою України повинна стати послідовна імплементація у життя стратегії “активного нейтралітету”, за якої формально нейтральна Україна поступово підвищить рівень своєї кооперації з НАТО в рамках РЄАП (Ради Євро-Атлантичного Партнерства), програми “Партнерство заради миру” і відносин “особливого партнерства” з Альянсом. 3. Зміцнення і розвиток стратегічного партнерства із США. На думку провідних аналітиків України, на рубежі ХХ і ХХІ ст.ст. Сполучені Штати, виходячи з їх фінансово-економічних та державно-політичних можливостей, є єдиною у світі наддержавою, що здійснює багатосторонній прямий і непрямий вплив на Україну. США перетворюються на головний чинник і гарант процесів інтеграції України до євроатлантичної спільноти, а тому подальше посилення стратегічного партнерства з Вашингтоном має стати головним пріоритетом зовнішньої політики України. 4. Розвиток рівноправних і взаємовигідних відносин з Російською Федерацією. Відмова від полярної альтернативи україно-російського міждержавного спілкування: або співдружність, політична й економічна кооперація, або конкуренція і конфронтація. Підхід до вищезгаданих відносин як до складного багатовимірного комплексу, який одночасно має і сфери співробітництва, і сфери конкуренції, можливо, навіть конфронтації (не обов'язково військової). 5. Сильна регіональна політика. Україні потрібен курс на альтернативне лідерство на пострадянському просторі, активна кооперація з тими країнами СНД, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій. Посилення економічного, політичного, військового, культурного співробітництва з новими незалежними державами (особливо з Грузією, Азербайджаном, Туркменистаном, Узбекистаном, Молдовою та ін., інтереси яких загалом не конфронтують з українськими, а є взаємодоповнюючими). Пропагування ідеї поступового перетворення всього євразійського геополітичного простору – від Атлантики до Тихого океану – на цивілізовану спільноту суверенних держав без домінування єдиного політичного центру. 6. Зміцнення особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед – з країнами Центрально-Східної та Південної Європи, Балтії, Транскавказького регіону, з Туреччиною. Формування “поясу стабільності” і регіональних структур безпеки у трикутнику Чорне море – Балтійське море – Каспійське море. Тісна кооперація і співробітництво з країнами ЦСЄ і Балто-Чорноморського регіону у галузях економіки, політики і безпеки. 7. Формування стратегічного трикутника Польща – Туреччина – Україна з перспективою приєднання до нього інших країн. Опираючись на флангах на дві країни НАТО і відчуваючи підтримку Брюсселя і Вашингтона, Україна реально змогла б виконати роль ключової ланки нової архітектури європейської безпеки. 8. Активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів. Створення і використання нових систем транспортних та енергетичних комунікацій як по Балто-Чорноморсько-Близькосхідній осі, так і по осі Західна Європа – Україна – Транскавказзя – Центральна Азія – Китай. Питання диверсифікації джерел постачання енергоносіїв і стратегічної сировини мають бути віднесені до життєво важливих проблем національної безпеки і поставлені під жорсткий державний контроль. Прискорена розбудова нафтогазових транспортних коридорів, що ведуть через Україну та інші країни Чорноморсько-Каспійського регіону, створення умов їх безпечного функціонування – одні з найпріоритетніших завдань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної стратегії України у ХХІ сторіччі, від вирішення яких залежить якість її політичної незалежності. 9. Розширення економічної (в тому числі військово-економічної) та політичної присутності України на Близькому Сході, в Центральній та Південній Азії, в країнах Азіатсько-Тихоокеанського регіону, активна інтеграція у систему міжнародного поділу праці. Подолання автаркії, фактичної відокремленості української економіки від міжнародних ринків товарів, послуг, капіталів і технологій. Активна боротьба за “нові економічні ніші” на світових ринках, в тому числі на ринках озброєнь і військової техніки. Україна, належачи до “осі Європи” (разом з країнами Балтії, Польщею, Білоруссю, Угорщиною, Чехією, Словаччиною та Румунією), визначає рівень стабільності усієї Євро-Атлантичної системи, стан і структуру європейської безпеки у майбутньому. Відповідно, геополітичне середовище, утворюване саме цими країнами, у другій половині 1990-х років опинилося у центрі дискусії щодо розширення НАТО. Саме за ці країни велась, а за окремі з них ведеться і досі наполеглива боротьба між державами НАТО (перш за все, Сполученими Штатами) і Російською Федерацією. Попри відмінні геополітичні можливості Вашингтона і Москви Україна розглядається ними як ключова ланка Балто-Чорноморської осі. Це одностайно визнають і представники атлантизму, і прихильники євразійства. Проте географічне положення України на крайньому східному фланзі євроатлантичної цивілізації має не тільки плюси, а й мінуси. З одного боку, Україна має всі підстави вважатися наріжним каменем системи європейської безпеки. З іншого боку, існує реальна небезпека (яку створює діяльність, а у окремих випадках і бездіяльність правлячої еліти України) перетворення України в “сіру зону” між НАТО і Російською Федерацією. За таких умов інтенсивний розвиток Києвом співробітництва та кооперації з країнами Балтії та іншими державами Центрально-Східної Європи набуває вирішального значення для прискорення процесу європейської інтеграції України, причиною чого є невідповідність насамперед економічних показників її розвитку західноєвропейським критеріям. В той же час самі країни Балтії і Центрально-Східної Європи зацікавлені у підтримці України, оскільки пов'язують власну національну безпеку і суверенітет із збереженням її політичної незалежності і суверенітету. Протягом 1990-х рр. було чимало зроблено для безпосереднього входження України в європейські та міжнародні структури. Вона стала повноправним членом Ради Європи (РЄ), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з Європейським Союзос (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Держава співпрацює з Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком, іншими європейськими кредитно-фінансовими інституціями. На 2000 р. загальна кількість організацій і форумів, членом яких є України, становила 66. На протязі 2000-2001 рр. Україна вперше як незалежна держава виконувала функції непостійного члена Ради Безпеки ООН. Повторно наголосимо: реальна геополітична практика 1990-х рр. доводить, що геостратегія України має бути не прозахідною чи просхідною, а проукраїнською, спрямованою на забезпечення власних національних інтересів. Останнім часом це стає одним із найважливіших, дійсно стратегічних імперативів національної геостратегії незалежної Української держави.
Л і т е р а т у р а
10. Annan K.A. Millenium Report of the Secretary-General of the United Nations, We, the peoples, The Role of the United Nations in the 21st Century, UN document A/54/2000, 3 Apr. 2000. < http://www.un.org/millenium/sg/report/>. 11. Strategic Assessment 1999: Priorities for a Turbulent World (National Defense University, Institute for National Strategic Studies: Washington, DC, 1999). 12. Binnendijuk H. with Henrikson A. ‘Back to bipolarity?’, Strategic Forum (National Defense University, Institute for National Strategic Studies), May 1999. 13. Taylor P.D. ‘Nuclear war between India and Pakistan is a real possibility’, International Herald Tribune, 14 Mar. 2000.
|
|
|
© i-bictashev |