ОСНОВНІ  НАПРЯМКИ  ВОЄННОЇ  ПОЛІТИКИ  УКРАЇНИ

За перші десять років незалежності Україна пройшла складним шляхом свого утвердження як суверенної держави. Державність - це гарант розвитку економіки, суспільного прогресу, збереження нації, її культури, традицій. Оскільки атрибутом державності і самим надійним гарантом її безпеки є власні Збройні Сили, то одразу після здобуття незалежності Україна націоналізувала всі військові формування (за винятком Чорноморського флоту) і оголосила своєю власністю всю військову інфраструктуру, техніку та озброєння, включаючи стратегічну ядерну зброю, розташовану на її території.

Політика України, спрямована на забезпечення власної національної безпеки, викликала велике занепокоєння на Заході та в Росії. Це було зумовлено не тільки тим, шо стратегічні ракети на українській території були націлені на США, але й тим, шо саме Україна, на відміну від Білорусі та Казахстану, вимагала від ядерних держав чітких гарантій своєї безпеки, матеріально-технічної та фінансової компенсації за ядерне роззброєння.

Отже, утвердження української держави в міжнародному співтоваристві було пов'язане насамперед з військовими питаннями, шо являють собою сферу воєнної політики.

Воєнна політика - складова частина політики держави, яка полягає у створенні військових організацій та інститутів, підготовці та використанні їх для досягнення політичних цілей.

Головна мета воєнної політики України - зміцнення оборонного потенціалу країни, забезпечення суверенітету, територіальної цілісності, національної, регіональної і міжнародної безпеки. Вона залежить від внутрішніх та зовнішніх факторів. Воєнна політика України базується на принципах позаблоковості та без'ядерності.

Протягом 1990-х рр. зовнішньополітична обстановка для України, в цілому, була сприятливою, незважаючи на перешкоди, що чинилися їй з боку Заходу та Росії на шляху до суверенітету та незалежності.

Можливості реалізації української воєнної політики визначалися військовою та військово-економічною базою, яку Україна успадкувала від Радянського Союзу.

До 1991 р. на території України дислокувалося одне з самих могутніх військових угруповань СРСР чисельністю у 720 тисяч чоловік, 6478 танків, 7153 БТР і БМП, 3392 артилерійських систем, 1430 бойових літаків, 285 бойових вертольотів. До 1996 р. в Україні налічувалося 130 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) 55-19 і 46 МБР 55-24, на озброєнні яких було 1652 ядерні боєголовки. Їй належало 22 стратегічних бомбардувальника ТУ-95 і 20 бомбардувальників ТУ-160, які були озброєні 460 авіаційними ядерними боєзарядами. Україна мала також до 3000 одиниць тактичної ядерної зброї. Маючи такий потужний ядерний арсенал, Україна була третьою ядерною державою світу. На теренах України було сконцентровано понад 18% союзного військово-промислового комплексу, тобто більше 700 оборонних підприємств, науково-дослідних та конструкторських бюро.

Така оборонна могутність дозволяла Україні відвернути будь-яку військову загрозу. Але наміри відстоювати своє право власності на ядерну зброю стали причиною шаленого тиску на Україну з боку ядерного клубу. Відсутність в перші роки незалежності обгрунтованої воєнної політики щодо реформування Збройних Сил та структурної перебудови оборонної промисловості, суспільна криза, хибна практика різкого і тотального обмеження оборонних видатків частково зруйнували оборонний потенціал держави.

Незважаючи на те, що після ядерного роззброєння України Захід ставиться до нашої країни більш приязно, воєнно-політична ситуація для неї залишається складною. Спостерігається тенденція до відновлення воєнно-політичного суперництва між Росією та Заходом у Східній та Центральній Європі, а також із США щодо створення системи ПРО; тліють регіональні конфлікти у суміжних країнах; висуваються територіальні претензії з боку деяких сусідніх держав; наявні зазіхання на Україну як на зону "жизненно важных интересов" з боку деяких політиків Росії.

8.1. Воєнно-політичний курс України

Складна внутрішньо- та зовнішньополітична ситуація вимагає нових воєнно-політичних орієнтирів для України. При обгрунтовані концептуальних основ воєнної політики, реалізація яких забезпечила б національну безпеку держави, необхідно визначати три основні складові воєнної політики: воєнно-політичну, воєнно-економічну і воєнно-технічну.

 

 

Крім зміцнення обороноздатності держави, одним з головних завдань воєнної політики України є створення сприятливого та безпечного для неї зовнішньополітичного  оточення.   Останнє  досягається,   як  правило, нормалізацією воєнно-політичних відносин із сусідніми країнами та центрами сили, які, врешті-решт, і впливають на воєнно-політичну обстановку навколо України.

На Європейському геополітичному просторі центрами сили є НАТО і Росія. Отже, визначення воєнно-політичного курсу України полягає передусім у розробці стратегії її поведінки у стосунках з НАТО і Росією.

Увага до воєнно-політичних стосунків з тим чи іншим центром сили має визначатись наявністю в них чинників, що зумовлюють воєнну небезпеку для України. Це: претензії на воєнно-політичне панування, намагання контролювати політику України та її державні інститути; наявність у стосунках політичних протиріч, в яких сторони переслідують взаємовиключні інтереси; наявність декларованих або прихованих територіальних претензій до України; наявність таких збройних сил і військових структур прилеглих країн, які за своїм  складом, можливостями, технічною оснащеністю, структурою, дислокацією, характером бойової підготовки здатні за певних політичних умов реалізувати цілі війни.

Українсько-російські воєнно-політичні відносини  як предмет першочергової уваги

В “Основних напрямах зовнішньої політики України”, схвалених Верховною Радою України 2 липня 1993 р., визначено, що Україна виходячи з особливостей її історичного розвитку, специфіки геополітичного положення та економічних взаємин вважає українсько-російські відносини стратегічно важливими і пріоритетними.

Проте політичне протиріччя, що лежить в основі українсько-російських воєнно-політичних відносин полягає у різних геополітичних орієнтаціях України та Росії, розбіжності, а часом і зіткненні їх національних інтересів. Геополітичні орієнтації обох країн визначаються передусім їх різним відношенням до Заходу, баченням його ролі в своєму цивілізаційному розвитку.

Як свідчить російська історія, протиріччя, які існували протягом багатьох віків між Росією та Заходом, носять цивілізаційний характер. Проявом цього протиріччя є циклічність зміни в національній ідеології Росії двох ідеологом: "західництва" та "слов'янофільства". При цьому, якщо носіями першої ідеологеми була незначна частина російської еліти та інтелігенції, то друга базувалася на особливостях духовного і соціального життя російського народу та внутрішніх ресурсах Росії.

Широку популярність в рамках слов'янофільства має концепція панславізму. Центральними ідеями російської панславістської думки є:

ü  неминучість та природний характер антагонізму Росії та Європи;

ü  заперечення того, що європейська цивілізація є синонімом загальнолюдської цивілізації;

ü  звинувачення російських західників (теперішніх демократів) в намаганнях деформувати "російсько-слов'янський організм";

ü  неминучість та необхідність боротьби Росії проти Європи;

ü  історична закономірність створення Всеслов'янського союзу на чолі з Росією як єдиного засобу протистояти економічній, політичній, духовній та воєнній експансії Заходу.

Розпад соціалістичної співдружності і Радянського Союзу, а потім посилення відцентрових і дезінтеграційних процесів в самій Росії були сприйняті більшістю росіян як черговий історичний замах Заходу на Росію, її національну самобутність, національні інтереси. Тому не випадково, що саме цей переломний етап розвитку Росії зрештою призвів до реанімації і модернізації панславізму, національної ідеології країни.

Згідно з цією ідеологією певною мірою формуються національні інтереси та державний курс Російської Федерації. Останній об'єктивно породжує ситуації, коли існування Заходу та його дії сприймаються як загроза національним інтересам Росії. Це, до речі, пояснює неприйнятність для Росії поширення НАТО на Схід та відверто просербську позицію при розв'язанні конфлікту на Балканах. Подібне сприйняття Росією західноєвропейських структур безпеки унеможливлює її членство в них, а значить і побудову на їхній базі загальноєвропейських структур безпеки.

Маючи таку позицію, Росія втрачає перспективу встановлення тісних партнерських стосунків з НАТО. При подальшому розвитку такої тенденції стане безперспективною і нерезультативною зовнішньополітична стратегія України, в якій нашій державі відводиться роль "мосту" між Росією і Заходом. Згідно з нею Україна та Російська Федерація мають рухатися у напрямку до Заходу. Кінцевою метою такого руху могла б стати об'єднана Європа із загальноєвропейською структурою безпеки.

Сприйняття Заходу як чинника "загрози" національним інтересам Росії в суспільній свідомості росіян завжди поєднувалася з намаганням контролювати великий геостратегічний простір. Великі території неодноразово сприяли спасінню Росії від іноземної навали. Отже, російська воєнно-політична експансія і в історичному, і в сучасному плані розглядається як основний шлях забезпечення безпеки гігантської російської держави. В одному з аналітичних російських документів зазначається, що завдання Росії - зберегти історично їй притаманний геостратегічний статус, як в Європі, так і в інших регіонах світу. Але: "...критичний внутрішній стан Росії не дозволить у найближчій, а також середньостроковій перспективі зайняти провідні (з усіма наслідками, що випливають з цього для її національної безпеки) позиції в глобальних (типу ООН) системах міжнародної безпеки".

Отже, збереження геостратегічного статусу Росії в Європі буде полягати у відновленні свого геостратегічного контролю в Центральній Європі, відводячи їй роль "буферної зони", і досягненні повного воєнно-політичного панування над Східною Європою.

Особливою зоною російських життєво важливих інтересів вважаються країни СНД. Це не випадково, адже географічні обриси Всеслов'янського союзу фактично збігалися з конфігурацією Радянського Союзу. Ідеї панславізму, згідно із задумом творців російської державної ідеології, мають стати об'єднуючою силою для братніх слов'янських народів, а територія колишнього СРСР - будівельним майданчиком для відновлення великої держави.

Отже, геополітичні інтереси Росії в Україні визначаються трьома основними чинниками:

- сприйняттям Заходу як загрози національним інтересам Росії, виходячи з якої співробітництво України із Західноєвропейськими структурами безпеки сприймається як дії, недружні до Росії;

- претензією на воєнно-політичне панування над Україною, за якого співробітництво Заходу з Україною та її незалежна політика без патронування Росією сприймається останньою як замах на її національні інтереси, як обмеження її доступу до геостратегічних виходів в Атлантичний океан і Середземне море, до західноєвропейського ринку та загальноєвропейських політичних процесів;

- Україна посідає основне місце серед країн "близького зарубіжжя" у відновленні великої та могутньої російської держави чи то у формі теперішньої Російської Федерації, куди країни СНД увійдуть на правах її суб'єктів, чи то у формі "интегрированного зкономически и  политически объединения государств".

Посідає вона таке місце насамперед тому, що є не тільки найбільш могутньою в економічному і воєнно-технічному відношенні, але і тому, що на її території мешкає майже половина росіян "близького зарубіжжя" (більше 11 мільйонів). Крім того, саме Україна як незалежна суверенна держава підриває легітимність існування Росії, оскільки існування першої розриває історичний зв'язок між Київською Руссю і сучасною Росією, підриває претензію останньої на наддержаву.

Отже, утвердження України в міжнародному співтоваристві як незалежної та суверенної держави створюватиме значну перешкоду в реалізації Росією нового стратегічного курсу, що дає підставу передбачати розбіжності в поглядах на європейську безпеку.

До 1997 р. двосторонні українсько-російські відносини регулювалися Договором про основи відносин між двома країнами від 19 листопада 1990 р. Зрозуміло, що відсутність повноцінного широкомасштабного політичного Договору між двома країнами у цей період давалася взнаки при вирішенні багатьох проблемних питань.

Україна завжди розглядала відносини з Росією як справді добросусідські, дружні і взаємовигідні, засновані на повазі суверенітету, територіальної цілісності і непорушності державних кордонів обох держав та невтручання у справи одна одної. Тому пріоритетним завданням, яке стояло перед двома країнами, було укладення Договору про дружбу, співробітництво і партнерство.

Після проведення багатьох раундів переговорів делегацій України та РФ 31 травня 1997 р. відбулося підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією. Проте російська сторона обумовила набуття чинності Договору ратифікацією угод по Чорноморському флоту Верховною Радою України. Прийняття українським парламентом закону про ратифікацію базових угод по ЧФ 24 березня 1999 р. відкрило шлях для набуття чинності “великого” Договору, що й відбулося 1 квітня.

Безсумнівно, віхове значення у відносинах між Укрїною та РФ мало набуття чинності трьох базових угод по Чорноморському флоту, які забезпечували правові засади тимчасового перебування ЧФ РФ на території України.

Сьогодні між Україною і Росією не існує нерозв’язаних політичних проблем. Необхідно знайти лише кокретні механізми щодо створення сприятливих умов для наповнення реальним воєнно-політичним та економічним змістом українсько-російських відносин.

Курс України на взаємовигідне співробітництво в економіці та позаблоковий статус у воєнно-політичній сфері відносин з Росією виправданий часом. Але дотримання такого курсу стає дедалі складнішим у зв'язку з поширенням НАТО на Схід та посиленням протидії Росії даному процесу. До того ж час показує, що дотримання двовекторної політики хоча і залишається продуктивним для України, не зовсім влаштовує Росію і, передусім, позаблоковий статус України.

Відстоювати свої інтереси у стосунках з Росією за умов, що та дотримується переважно силової політики, можливо тільки при спиранні на Захід, зокрема, на НАТО. Отже, досягнення мети воєнної політики України, що полягає у встановленні безпечних, взаємовигідних,  рівноправних і добросусідських відносин з Росією можливе в умовах сьогодення тільки в тісному співробітництві з третьою стороною, а саме - з НАТО.

НАТО як стратегічна перспектива

Визначення довгострокової стратегії стосунків з НАТО - головне питання воєнної політики України. Його вирішення неможливе без розгляду таких аспектів: як Україна сприймає НАТО і які інтереси має НАТО в Україні?

Основною тенденцією, характерною для воєнно-політичної обстановки в найближчому майбутньому, очевидно, стане поширення НАТО на Схід. Воно диктується, насамперед, необхідністю забезпечення власних інтересів країн-членів альянсу та розвитком ситуації в Росії.

Ці інтереси полягають в тому, що поширення НАТО на Схід:

а) виправдовує доцільність існування і збереження цієї воєнно-політичної організації; у НАТО з розпадом його антипода - Варшавського Договору і СРСР залишилося дві альтернативи: або рухатися, або вмерти; в поширенні НАТО зацікавлені, насамперед, країни Заходу, які не бажають втрачати цю досить дієву організацію забезпечення своєї національної безпеки;

б) дає всі підстави для збереження і подальшого ствердження США як лідера в Європі;

в) відповідає стратегічним інтересам Німеччини, яка вбачає в ньому можливість створення максимально стабільної воєнно-політичної обстановки на своїх власних східних кордонах, а також засіб посилення свого економічного впливу на Центральну та Східну Європу;

г) передбачає стримуючу дію альянсу щодо загострення протиріч між країнами Центральної та Східної Європи, і в цьому сенсі такий процес може розглядатися як поширення фактору стабільності в Європі;

д) дає можливість США і країнам альянсу запобігати появі на теренах колишнього СРСР нового військового та економічного суперника і здійснювати стримуючі заходи щодо нового курсу Російської Федерації відносно Східної Європи;

е) відповідає інтересам країн Центральної Європи, які вбачають у приєднанні до НАТО не тільки можливість здобуття гарантій від "загрози зі сходу", але й можливість ствердити себе в новій Європі за рахунок членства в "альянсі і отримати доступ до необмеженої західної допомоги та полегшити економічну і політичну інтеграцію в Європу.

Відтак поширення НАТО є одним з шляхів інтеграції нової Європи. Шляхи та термін поширення будуть залежати від того, які інтереси стануть пріоритетними для членів НАТО: економічні, політичні чи військово-стратегічні. Залежно від цього, як зазначають аналітики американської корпорації "РЕНД", можливі три шляхи поширення НАТО.

Перший шлях - еволюційний. Пріоритетними при цьому варіанті є економічні інтереси країн як Західної, так і Центрально-Східної Європи. Передбачається, що безпосередньої загрози безпеці цих країн не існує, а демократичні реформи набули незворотнього характеру. Головним завданням для країн Центральної та Східної Європи в інтеграційному процесі буде приєднання до Європейського Союзу (ЄС) як найкращий засіб вирішення своїх економічних проблем. Приєднання до НАТО при цьому варіанті буде мати другорядне значення і виступати як доповнення європейського інтеграційного процесу. Сам же інтеграційний процес буде визначатися ЄС як його основною і провідною організацією. Оскільки членству в НАТО буде передувати вступ до ЄС, то останнє і буде визначати критерії та терміни прийняття нових членів. Безумовно, що основними критеріями такого варіанту вступу до НАТО будуть показники економічного розвитку, з огляду на які процес поширення альянсу на Схід може відбутися не раніше, ніж через десять років.

Перевагою цього варіанту є те, що він зменшує ризик конфронтації НАТО з Росією і значно розширює можливості співробітництва з нею.

Другий шлях - зміцнення стабільності. Пріоритетними тут є геополітичні інтереси. Необхідність вибору саме такого шляху поширення НАТО диктується нестабільною політичною ситуацією у Східній та Центральній Європі. З розпадом Варшавського Договору, Радянського Союзу та крахом комунізму створився вакуум безпеки в Східній та Центральній Європі, який при відродженні тенденцій націоналізму та геополітичного суперництва може зруйнувати зачатки демократії в країнах цього регіону.

Тобто, головною метою такого шляху поширення НАТО є зміцнення демократії в Центральній та Східній Європі. Для цього країнам Центрально-Східної Європи необхідна могутня система безпеки. Прибічники цього шляху вважають, що членство в ЄС не може вирішити всіх основних проблем країн Центрально-Східної Європи. Сам факт, що ці країни опинилися у вакуумі безпеки, може не тільки спокусити Росію відновити свій вплив в цьому регіоні, але й створити таку ж саму спокусу для Німеччини.

Таким чином, НАТО повинно розширити систему безпеки, щоб прив'язати ці країни до Заходу і стабілізувати Центрально-Східний регіон Європи в цілому. З урахуванням як ризику, так і наслідків нестабільності в Центральній Європі для всього континенту прибічники цього шляху стверджують, що НАТО не має права чекати того часу, коли Європейський Союз буде готовий до розширення.

Стурбованість нестійкою рівновагою в регіоні підштовхує прибічників цього шляху до того, щоб визначити термін розширення НАТО у 3-5 років за умови, що розширення ЄС відбуватиметься максимальними темпами слідом за рухом альянсу.

Третій шлях - стратегічне реагування. Головним пріоритетом цього шляху є військово-стратегічні інтереси НАТО. При цьому передбачається, що НАТО буде розширюватись тільки в тому разі, коли виникає безпосередня військова загроза безпеці країн НАТО та Центрально-Східної Європи, коли Росія зробить крок до авторитаризму або експансіонізму. До прибічників цього шляху відносяться, насамперед, політики, які вважають основним політичним завданням Заходу стабілізацію Росії, а також ті військові, які вбачають в альянсі передусім колективну оборонну організацію, що створена для отримання гарантій захисту в разі нападу на її членів, і при необхідності - для ведення війни з метою захисту інтересів Заходу за межами НАТО.

Ця точка зору на сьогодні є переважною серед політиків, військових і аналітиків НАТО. Згідно з цим варіантом рішення про необхідність і термін розширення НАТО буде визначатися виключно за воєнно-стратегічними критеріями та буде залежати від подій в Росії. Очевидно, що і роль України в процесі розширення НАТО залежно від вибраного шляху буде різною.

Прикладом реалізації першого, еволюційного, варіанту є інтеграція в європейські структури позаблокових країн: Фінляндії, Швеції, Австрії. При цьому процес їхнього  приєднання  до  Європейського  Союзу  не супроводжується паралельним вступом до НАТО. Це й зрозуміло, оскільки в цьому інтеграційному процесі переслідуються насамперед обопільні економічні інтереси. Україна, як і зазначені країни, є позаблоковою, але її відрізняє від них незрівнянно низький рівень економічного розвитку.

Отже, при такому варіанті Україні ні зараз ні в близькому майбутньому "не загрожує" ні вступ до НАТО, ні приєднання до ЄС. Невизначеність економічних реформ, відсутність сприятливого інвестиційного клімату призводить до того, що Захід досить слабо і повільно усвідомлює свої інтереси в Україні і не дуже зацікавлений залучати її до європейського інтеграційного процесу. До того ж такий варіант розширення НАТО значно зменшує можливість загострення протиріч з Росією, а відповідно зменшується і воєнно-політичний інтерес до України з боку альянсу. Співробітництво НАТО з Україною в такому разі буде обмежене рамками програми "Партнерство заради миру".

Шлях стратегічного розгортання дозволяє альянсу зайняти позицію "спостерігача" розвитку російсько-українських стосунків та ситуації в Україні. При такому варіанті НАТО не буде вдаватися до будь-яких кроків, які можуть зіпсувати його стосунки з Росією. В той же час воно не візьме до уваги теперішню стурбованість станом своєї безпеки країн Центрально-Східної Європи і очікуватиме результатів політичної боротьби в Росії.

Слід зазначити, якщо така російська загроза виникне, то вона не буде являти собою безпосередню військову загрозу кордонам країн-членів альянсу. Відтак НАТО може примиритися і пристосуватися до нових силових реалій російської політики, або його розширення буде супроводжуватися торгом, пошуком компромісів з Росією, жертвою якого може стати Україна. В такому разі слід очікувати нового розподілу Європи, коли НАТО поширюється на Центральну Європу, а Східна Європа вважається сферою впливу Росії.

Шлях забезпечення стабільності, головним пріоритетом якого є зміцнення демократичних режимів в країнах Центрально-Східної Європи, змусить Захід формувати на базі НАТО систему європейської колективної безпеки, де альянс буде відігравати провідну роль серед інших європейських організацій. Незважаючи на різку і хворобливу реакцію Росії, такий шлях розширення надає НАТО і країнам Центрально-Східної Європи певні переваги. Країни Центральної Європи отримують стабільний політичний фундамент і міцні гарантії своєї безпеки. США і НАТО самі визначають темпи та критерії розширення. Захід, завдяки розширенню НАТО, отримує геополітичний бар'єр від загрози зі Сходу, а в разі виникнення такої військової загрози альянс буде мати набагато кращі позиції для військового реагування.

Система безпеки в такому разі визначатиметься балансом сил між Росією та НАТО, вирішальний вплив на який буде відігравати Україна за умов, що вона збереже значний воєнний потенціал. Військова реінтеграція України в Росію здатна змінити весь баланс сил в Центрально-Східній Європі.

Якщо Україна економічно та стратегічно реінтегрується з Росією, відкриється можливість розміщення російських військових угруповань на українській території поблизу кордонів з країнами Центральної Європи, майбутніми членами альянсу. НАТО в такому разі опиниться в досить складній ситуації. Воно буде змушене докласти значних зусиль в галузі оборонного планування: розвивати військову інфраструктуру, розміщувати свої військові угруповання на території нових членів тощо.

Відтак майбутня орієнтація України з питань забезпечення своєї безпеки буде мати вирішальний вплив на поширення НАТО зазначеним шляхом. Для країн Центральної Європи Україна є природним воєнно-політичним буфером. Для НАТО Україна являє собою додаткову військово-стратегічну глибину в разі виникнення нової військової загрози з боку Росії.

Таким чином, якщо Україна залишиться позаблоковою і стабільною країною, то це значно полегшить завдання розширеного НАТО у сфері оборони. При цьому НАТО має враховувати, що його розширення на Схід зазначеним шляхом значно посилить тиск, який Москва здійснюватиме на Київ з метою військової реінтеграції.

Відтак безперечною передумовою розширення НАТО повинно бути впровадження Заходом стратегії збереження незалежності України. Основними складовими такої стратегії мають бути більш могутня політична підтримка української незалежності та пакет заходів щодо стабілізації економіки. НАТО буде вкрай зацікавлене в розширенні з Україною самого тісного оборонного співробітництва та налагодження з нею "особливих" стосунків, які можуть здійснюватись через практичну реалізацію розширеної програми "Партнерство заради миру". Захід буде змушений всіляко заохочувати і підтримувати тісні зв'язки країн Центральної та Західної Європи з Україною з метою інтеграції її в західні структури.

Отже, стратегія України щодо НАТО має враховувати передусім три можливі шляхи його розширення на Схід. Залежно від обраного шляху альянс може відігравати в системі забезпечення національної безпеки України роль посередника-партнера-союзника.

За будь-якого варіанту розширення НАТО стратегічні інтереси України у стосунках з альянсом можна представити такими трьома пунктами:

1. Інтеграція в європейські економічні та політичні структури, а також структури безпеки. Співробітництво з НАТО сприяє цьому процесу.

2. Отримання надійних міжнародних гарантій безпеки за допомогою НАТО.

3. Нормалізація стосунків з Росією шляхом ствердження авторитету України в європейських структурах при підтримці і сприянні НАТО.

При варіанті стратегічного розгортання можливий також сценарій, згідно з яким в кризовій ситуації НАТО, намагаючись запобігти ескалації воєнного конфлікту з Росією, визнає Україну сферою російського впливу. Такий сценарій є також досить небезпечним для України. Щоб цьому запобігти, необхідно постійно демонструвати самостійну і незалежну від Росії позицію у вирішенні міжнародних проблем безпеки, поглиблювати співробітництво і взаємодію з НАТО в операціях з підтримання миру та заходах щодо зміцнення стабільності в Європі.

Поширення НАТО на схід шляхом забезпечення стабільності є продуктивним для України. Адже воно відповідає основним стратегічним інтересам.

Присутність НАТО на західних кордонах України відкриває нові можливості інтеграції України в європейські сфери безпеки. Україна буде мати значно кращі умови для ствердження свого авторитету в Європі. Спільний кордон призведе до більш тісного співробітництва України з НАТО та іншими європейськими структурами. Крім того, при такому варіанті розширення НАТО буде вкрай зацікавлене в збереженні незалежності України, а відтак воно змушене буде надавати значну допомогу, політичну підтримку і сприяти її приєднанню до політичних та економічних структур.

Оскільки при розширенні НАТО шляхом забезпечення стабільності пріоритетними стають політичні інтереси, то критеріями вступу до альянсу будуть: мирне розв'язання конфліктів, відсутність територіальних претензій до своїх сусідів, цивільний контроль над Збройними Силами, дотримання прав національних меншин та прав людини, демократичний розвиток. Дотримання цих вимог країнами Центральної Європи - претендентами на членство призведе до зміцнення стабільності і безпеки на західних кордонах України.

Вірогідність того чи іншого шляху, як вже було зазначено, залежить передусім від того, яким інтересам - економічним, політичним чи військово-стратегічним, віддадуть переважне значення країни НАТО та претенденти в члени альянсу. Вирішальне значення для процесу розширення буде мати розвиток ситуації в Росії. Необхідно враховувати і те, що не всі країни готові до вступу в НАТО. Деякі відповідають вимогам, але не мають наміру у близькій перспективі приєднуватися до альянсу.

З огляду на всі фактори найбільш вірогідним є те, що розширення НАТО розпочнеться забезпеченням стабільності. При цьому розширення НАТО буде здійснюватися "хвилями". Оскільки основна мета розширення НАТО таким шляхом полягатиме в забезпеченні стабільності Центральної та Східної Європи, а не в реагуванні на нову стратегічну загрозу з боку Росії, то альянс буде змушений трансформуватися в структуру Європейської колективної безпеки, поєднуючи в собі функції оборони та функції безпеки, віддаючи при цьому перевагу останнім.

Виходячи з такої трансформації та різного геостратегічного положення країн Центральної Європи, слід очікувати застосування різних моделей оборони в забезпеченні гарантій їхньої безпеки.

За умови розширення НАТО шляхом забезпечення стабільності в Центральній та Східній Європі стосунки України з альянсом мають будуватися за формулою "партнер-союзник". Реалізація цієї формули передбачає поєднання двох стратегій: ствердження позаблокового статусу і рух в напрямку вступу до НАТО.

Якщо розширення НАТО буде одночасно означати поширення стабільності на Центральну та Східну Європу, то приєднання до цього процесу України, яка прагне бути в системі європейської колективної безпеки, є цілком природним. Відношення з НАТО як з союзником стануть можливими по мірі трансформації альянсу в структуру європейської безпеки. З цих позицій слід визначитися в тому, що Україна має намір в майбутньому приєднатися до НАТО. Але для цього потрібен час, певний перехідний період. Це період, протягом якого до НАТО приєднаються західні сусіди України, і сам альянс буде трансформований і більш відкритий для співробітництва в формуванні загальноєвропейської системи колективної безпеки.

Перехідний період необхідний для України також в силу внутрішніх обставин та її геополітичного положення. Негайний вступ України до НАТО призведе до зростання соціально-політичної напруженості в країні, обумовленої різними геополітичними орієнтаціями її східних і західних регіонів. Поки що існує певна політико-психологічна несприйнятність НАТО як союзника серед населення України та особового складу Збройних Сил.

Термін перехідного періоду буде визначатися темпами розширення НАТО та трансформацією його в структуру загальноєвропейської безпеки, а також характером зовнішньополітичного та воєнно-політичного курсу Росії. Протягом цього періоду найбільш сприятливою для України є стратегія ствердження свого позаблокового статусу, оскільки саме він відповідає воєнно-політичним реаліям сьогодення і дає можливість, з одного боку, забезпечити свою національну безпеку, з другого - запобігти значній конфронтації з Росією, з третього - розвивати тісне співробітництво з НАТО, а головне - створити всі передумови до вступу України в європейські політичні та економічні структури.

Надання Україні міжнародно-правових гарантій безпеки як позаблоковій країні повинно стати складовою механізму розширення НАТО шляхом забезпечення стабільності в Центральній та Східній Європі. Має бути підписано всеохоплюючу Угоду між НАТО і Росією, де, як зазначає 3.Бжезінський, мають бути зафіксовані спільні, офіційні і дуже чіткі зобов'язання обох сторін щодо незалежності і безпеки України. Гарантії НАТО і Російської Федерації Україні будуть випливати зі спільної зацікавленості обох країн в неантагоністичному процесі поєднання трансатлантичної і євроазіатської безпеки. В той же час Україна бере на себе такі зобов'язання: не вступати ні в один з воєнно-політичних блоків; не надавати своєї території і повітряного простору для розміщення іноземних військ та проведення агресії проти третіх країн. Порушення позаблокового статусу України однією із сторін Договору має розцінюватися іншою як безпосередня воєнна загроза її безпеці. Україна залишає за собою право на співробітництво з кожним із блоків в галузі миротворчості, запобігання конфліктів і зміцнення загальноєвропейської безпеки.

На перехідний період Україна будує свої стосунки з НАТО як з "партнером" в зміцненні стабільності в Європі. Пріоритетними мають бути такі напрямки "партнерства":

1. Узгодження підходів щодо зміцнення стабільності та безпеки в Європі.

2. Управління кризами та конфліктами.

3. Спільні миротворчі операції та миротворча діяльність.

4. Контроль за озброєнням.

5. Цивільний контроль над Збройними Силами.

6. Досягнення сумісництва Збройних Сил та їхня відповідність західним стандартам.

Перехідний період стане періодом підготовки України до встановлення "союзницьких" стосунків з НАТО. Але навіть при таких відносинах Україна змушена буде орієнтуватися на домінуючу самооборону з опорою на власні Збройні Сили і національну оборонну промисловість в забезпеченні своєї безпеки. НАТО може взяти на себе лише окремі функції в забезпеченні оборони України. Така обмежена відповідальність НАТО у відношенні до обороноздатності України обумовлюватиметься насамперед небажанням створювати воєнну загрозу для Росії та провокувати її до експансії воєнного протистояння.

Зміцнення ОБСЄ та поглиблення регіонального співробітництва

Незважаючи на провідну роль НАТО в розбудові європейської безпеки, воєнно-політичний курс України не може бути одностороннім, тобто зорієнтованим на співробітництво тільки з цією організацією. Паралельно воєнно-політичні зусилля України мають бути сконцентровані на зміцненні організації безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та ствердженні свого авторитету в ній. ОБСЄ залишається поки що єдиною загальноєвропейською орієнтацією безпеки. Це наділяє її особливою роллю в створенні системи європейської колективної безпеки та вирішенні проблем її членів.

У грудні 1994 року на Будапештській зустрічі було започатковано значну еволюцію ОБСЄ. Члени ОБСЄ розробили всеохоплюючу структуру для майбутнього контролю над звичайними озброєннями, встановили однорідні принципи непоширення для 52 країн-членів та приділили більшу увагу питанням превентивної дипломатії. Усі ці досягнення є важливими кроками на шляху до переростання ОБСЄ у впливовішу організацію із значно більшими можливостями, яка діятиме незалежно від лінії поділу часів "холодної війни".

Основні зусилля України в рамках ОБСЄ повинні бути сконцентровані на таких напрямках: вдосконалення механізму превентивної дипломатії; контроль за озброєнням та заходи щодо зміцнення воєнної довіри; поширення демократичних цінностей.

Оскільки найбільшу загрозу для безпеки Європи становлять регіональні конфлікти, то їх врегулювання та запобігання стає головною із функцій ОБСЄ. Орієнтуючись на цю тенденцію, необхідно основну увагу приділяти активнішій участі українських представників у місіях ОБСЄ з підтримання миру та розробці механізмів ліквідації причин конфліктів на ранніх стадіях.

Контроль над озброєннями та заходи зміцнення воєнної довіри - реальний шлях забезпечення національної безпеки України. Україна приділяє належну увагу цьому напрямку. Своєчасно виконано основні умови скорочення звичайних озброєнь відповідно до Договору про звичайні Збройні Сили в Європі. Україна дотримується Віденського Документу щодо заходів із зміцнення довіри та безпеки 1994 р.

Але при цьому слід зазначити, що з часів укладення деяких договорів у військовій сфері, особливо Договору про звичайні Збройні Сили в Європі (ЗЗСЄ), воєнно-політична ситуація на європейському континенті змінилася докорінно. Виникло багато проблем під час реалізації прийнятих угод. Для України це насамперед: проблема "флангових обмежень" з огляду на регіональні рівні озброєнь у фланговій зоні; проблема виконання забов'язань колишнього СРСР щодо скорочення ОТОД, а також проблема скорочення озброєнь зі складу сухопутних сил Чорноморського флоту та інші. Всі ці проблеми Україна не може подолати самостійно. Їх потрібно вирішувати спільно з Росією та іншими країнами-членами міжнародних угод. До того ж, не всі країни дотримуються підписаних договорів.

Розвиток двостороннього та регіонального військового співробітництва.

Окрім визначення стратегії відносин з Росією, НАТО та ОБСЄ важливим напрямком воєнної політики України є розвиток двостороннього та регіонального військового співробітництва. Перевага двостороннього співробітництва полягає в тому, що воно дозволяє краще врахувати військові, воєнно-політичні та військово-технічні інтереси кожної з країн й ефективніше використати їхні національні можливості. Враховуючи це, Україна підписала угоди про військове співробітництво з усіма країнами-сусідами та переважною більшістю країн-членів НАТО.

Пріоритетне значення в розвитку такого співробітництва має віддаватися США та Росії. Орієнтація України у першу чергу на США виправдана часом, оскільки Україна вбачає в США гаранта своєї національної безпеки і має певні підстави розраховувати на значну фінансову та технічну допомогу і політичну підтримку.

Двостороннє співробітництво з Росією з боку України носить передусім військово-технічну спрямованість. Така орієнтація є цілком виправданою. Адже незважаючи на те, що Росія, на відміну від України, приділяє першочергову увагу воєнно-політичним питанням та замкненому циклу свого військового виробництва, існує обопільна потреба у військово-промисловій кооперації, модернізації та ремонті військової техніки радянських зразків тощо.

Заслуговують на увагу також двосторонні зв'язки з іншими країнами СНД. Спільне минуле залишило багато невирішених проблем. Серед них: необхідність ремонту та модернізації радянської техніки, яка дісталася у спадщину молодим державам, підготовка військових кадрів, забезпечення запчастинами та комплектуючими вузлами до військової техніки. Всі ці проблеми ще довго стоятимуть перед керівництвом військових відомств Співдружності. Їхньому вирішенню сьогодні сприяють угоди про військове співробітництво, які підписала Україна з переважною більшістю країн СНД. Допомога країнам Співдружності у вирішенні зазначених проблем може бути не тільки економічно прибутковою для України, а й політичне виграшною.

Переконання країн Центральної Європи в тому, що вступ до НАТО вирішить всі проблеми їхньої національної безпеки не дало змоги створити регіональну Центрально-Східну систему колективної безпеки, до чого докладала значних зусиль Україна. Хоча необхідність в створенні регіональної безпеки існує, і її пошук повинен продовжуватись. Адже саме регіональна система дає змогу вирішити ті проблеми безпеки, які характерні для певного регіону. Перспективним в цьому напрямку виглядає Чорноморський регіон.

Важливість Чорноморського регіону визначається не тільки його великим воєнно-стратегічним, політичним та економічним значенням, але й тим, що Чорне море оточує ціла низка конфліктогенних зон. Це створює ситуацію нестабільності в регіоні.

Система регіональної безпеки в Чорноморському регіоні може бути створена на базі Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва або шляхом розширення системи двостороннього військового співробітництва. Ініціатива України у створенні такої регіональної системи безпеки могла б знайти підтримку у Туреччини та Азербайджану. Саме з цими країнами збігаються геополітичні та воєнно-політичні інтереси України.

При   створенні   Чорноморської   регіональної   системи   безпеки першочергового    вирішення   потребує   проблема   неврегульованості територіальних питань з Румунією. Предметом дискусії з цих питань, що виникає в Румунії, є острів Зміїний - частина території Чернівецької та Одеської областей України. В силу існуючих територіальних розбіжностей подальший розвиток відносин між Україною та Румунією у воєнно-політичній сфері і надалі буде будуватися на балансі сили та інтересів. Необхідно зазначити, що саме баланс сили визначає сьогодні стабільність румуно-українських стосунків.

Таким чином, воєнно-політичний курс України має визначатися:

• першорядним значенням російсько-українських відносин у воєнно-політичній сфері, їх нормалізацією у поєднанні з необхідністю адекватної реакції на ситуацію в Росії;
• орієнтацією на НАТО як стратегічну перспективу;
• підтримкою процесу зміцнення ОБСЄ як однієї із складових фундаменту загальноєвропейської безпеки;
• розвитком регіонального та двостороннього військового співробітництва.

8.2. Воєнна економіка: можливості та перспективи розвитку

Невід'ємною умовою успішності воєнно-політичного курсу України при її орієнтації на кожний із зазначених орієнтирів є опора на власні Збройні Сили та військово-промисловий комплекс. Геополітичне положення та розвиток воєнно-політичної ситуації в Європі такий, що незалежно від шляху розширення НАТО, участі в системі регіональної колективної безпеки чи при дотриманні позаблокового статусу Україна в забезпеченні своєї безпеки має спиратися передусім на власні Збройні Сили і розвинену національну воєнну економіку.

 

 

Стан та можливості оборонної промисловості.

Кінець "холодної" війни показав, що ефективність та технологічний рівень економіки держави є найбільш важливими складовими воєнної могутності країни на довготривалий період. Але утримання великих і дорогих ЗС у мирний час лягає величезним тягарем на національну економіку, отже, якщо держава стала на демократичний шлях розвитку і безпосередньої загрози її безпеці немає, утримувати ефективні ЗС дуже важко. Більше того, держава, яка протягом багатьох років витрачає надто великі ресурси на оборону, фактично підриває матеріальний благоустрій своїх громадян і відносну боєздатність Збройних Сил.

З іншого боку, скорочуючи регулярні Збройні Сили майже до мінімуму, держава сподівається, що у неї досить часу для мобілізації своїх людських, фінансових і промислових ресурсів і віддає свою долю у руки краще підготовленого противника. При складанні оборонних програм слід вирішувати наскільки скоротити ВПК, наскільки його реструктуризувати, у той же час підтримуючи розумний баланс між наявними силами і реальними мобілізаційними потребами на випадок особливого стану.

Після розвалу колишнього комуністичного блоку, одразу з'явилися заклики згорнути оборонну промисловість або взятися за її конверсію, тобто, перепрофілювати виробництво систем озброєння на виготовлення споживчих товарів. Але те, що відбувається сьогодні - це не стільки демонтаж або конверсія оборонної промисловості, хоч окремі її сектори пішли цим шляхом, скільки структурна еволюція галузі, яка має дати відповідь на такі питання:

1. Які фактори необхідно врахувати при виконанні можливого рівня витрат держави на оборону без ризику нанести збитки національній економіці?

2. Яку частку озброєння і військового обладнання необхідно виробляти в країні? У яких випадках стратегічно важливо або економічно вигідно розраховувати на іноземного постачальника озброєння і воєнного обладнання?

3. Кому має належати національна оборонна промисловість - приватному сектору чи державі? Які плюси і мінуси у кожному випадку?

4. Яка державна політика необхідна для підтримання адекватного військово-промислового комплексу у мирний час?

5. Витрати на оборону і зусилля з підтримання міцної оборонної бази є стимулом чи перешкодою для економічного зростання країни?

При розробці політики в галузі розвитку воєнної економіки необхідно з'ясувати передусім ті причини, які призвели оборонну промисловість до сучасного кризового стану. Основною з них стало різке зменшення військових витрат на оборону без підготовчих етапів.

Україна успадкувала від колишнього СРСР гіпертрофовану у військовому відношенні економіку. На оборонну економіку було задіяно 1/3 виробничих фондів, ще більша частина наукового потенціалу і висококваліфікованих людських ресурсів. І не можна було приймати рішення без наявності науково обгрунтованої програми трансформації військової економіки у сферу економіки цивільного призначення, а також не враховувати того, що військова продукція може бути корисною для держави, що її реалізація може забезпечити значні валютні надходження. Це призвело до значних втрат і руйнації не тільки економіки оборонної сфери, але й національної економіки. Крім того, було втрачено час щодо освоєння секторіальних світових ринків для експорту військової техніки, озброєнь, нових матеріалів та високих технологій.

Механізм руйнації національної економіки в цілому, особливо військової економіки, був закладений не в системі процесів виробництва, створенні ВВП і НД, хоча тут існує пряма залежність, а в системі розподілу і споживання цього продукту. Вірус руйнації був занесений у першу чергу через грошову, фінансову, валютну і кредитні системи. Таким чином, було створено сприятливі умови для руйнівних процесів національної економіки: по-перше, збільшення "тіньового" сектора економіки (за даними експертів, до 60% суми національного доходу); по-друге, неконтрольований відтік ресурсів за межі держави (до 20 млрд доларів США, що майже у два рази перевищує річний державний бюджет України); по-третє, неправильно був вибраний стратегічний курс макроекономічних процесів.

З такої кризової ситуації є два виходи. Перший - це структурна перебудова оборонної промисловості з метою перетворення її у фактор економічного зростання та посилення обороноздатності країни. Другий - оптимізація оборонних видатків.

Чи має Україна для цього достатню економічну базу? Аналіз можливостей її оборонної промисловості дозволяє стверджувати про наявність таких технічних спроможностей, які відповідають рівню індустріальне розвинених країн світу. Це: електроніка важких ядер та надпровідні схеми, космічні системи, ракетна технологія, оптика, гідродинаміка, суднобудівництво та надводні автоматичні пристрої, літакобудування, техніка електрозварювання, якої не має у світі, а також технології зварювання підводних човнів, космічних ракет та супутників, технології ядерних, хімічних, надтвердих матеріалів, біотехнології тощо. Вона володіє науковим та інженерним потенціалом, а також має кваліфіковані трудові ресурси.

Поряд з літакобудуванням та суднобудуванням, враховуючи розвиток науково-технічного прогресу, зміни напрямку стратегії у бік електронної, інформаційнної, високоточної зброї, а також враховуючи реальні можливості України, найбільш пріоритетною і перспективною галуззю є електронна галузь. Саме вона може не тільки підняти оборонну могутність держави, підготувати і оснастити її Збройні Сили сучасними засобами боротьби, але й послужити ефективним чинником економічного зростання України.

У військово-промисловому комплексі України зосереджений досить потужний науковий і виробничий потенціал електронної промисловості: близько 250 тисяч висококваліфікованого персоналу. Отже, треба докласти всіх зусиль для збереження цих наукових та виробничих колективів.

Вчені прогнозують, що найближчим часом 50% працездатного населення буде зайнято в інформаційній сфері, базою якої є вироби електронної техніки (ВЕТ). Підприємства електронної промисловості розробляють і серійно випускають широку номенклатуру ВЕТ. У першу чергу це: дискретні напівпровідникові прилади (діоди, транзистори, теристори тощо); вироби мікроелектроніки (всі типи інтегральних схем, у тому числі -вищого рівня функціональної складності); електровакуумні прилади; лазерна техніка; НВЧ-прилади; конденсатори; резистори; феритові та магнітокерамічні вироби; трансформатори малої потужності і блоки живлення; вироби електронного машинобудування; спецтехнологічне, метрологічне і контрольно-вимірювальне обладнання га апаратура; персональні ЕОМ, побутова електронна апаратура, інші види електронної техніки та апаратури на їх основі.

Неоцінена важливість даного спектру виробів електронної промисловості полягає в тому, що вони мають прямий вплив на всі галузі народно­господарського комплексу, і це якісно трансформує галузі, щоб вони були на рівні розвитку науково-технічного прогресу. Дане твердження практично продемонстрували ті країни, яким вдалося досягти найбільшого у світі індустріального та економічного розвитку: США, Японія, Німеччина, Ізраїль, Голландія, Південна Корея, Тайвань, Гонконг. Саме завдяки вдало вибраним пріоритетним напрямкам розвитку, створення максимально електронізованої технічної бази нових галузей промисловості і сфери послуг забезпечило цим країнам найвищий економічний та експортний потенціали. Сьогодні електронна промисловість індустріальне розвинених країн світу забезпечує найбільший прибуток на одиницю вкладених інвестицій у порівнянні з іншими галузями промисловості. Вартість сировини і напівфабрикатів різко збільшується, якщо їх вкласти у високотехнологічне виробництво. Так, вартість сучасного літака адекватна його вазі із золота - 1 кг літака коштує 700 дол. США. Але 1 кг дискретних напівпровідникових приборів загального призначення коштує 4000 дол. США. Тому для виведення України з економічної кризи необхідно провести широкомасштабне впровадження електронної техніки і комп'ютерних інформаційних технологій та комунікацій у виробництво для комплексної автоматизації, трансформувати потужності оборонної сфери в цивільну (це такі галузі, як промисловість і сільське господарство, економіка і торгівля). Це дозволить з мінімальними інвестиціями та темпами розвитку підвищити їхню економічну ефективність, підняти більше ніж у два рази продуктивність праці, у два-три рази збільшити ресурс обладнання, на 1/3 зменшити енерго- та матеріаломісткість продукції.

Вкрай важливою проблемою для національної економіки України є проблема зовнішнього боргу, адже Україна імпортує велику кількість енергоресурсів. Щоб своєчасно розраховуватись за них, слід реалізовувати продукцію, яка забезпечить державі значні валютні надходження. Вийти на світовий ринок дуже важко, майже всі його сектори насичені, а то і перенасичені. Але є ще ті сектори ринку, де попит перевищує пропозицію. І Україна повинна зайняти сектори цього ринку - це реально, і знову ж у цьому їй може допомогти економіка оборонної сфери.

Володіючи таким інтелектуальним і технологічним потенціалом, особливо в галузі електроніки, де є повністю замкнені цикли, створення конкурентоспроможної продукції, починаючи з вирощування монокристала і закінчуючи готовими виробами, дозволяє зробити висновок, що військова сфера може не тільки забезпечити себе, а й надати значну допомогу цивільній сфері, що може стати поштовхом для розвитку національної економіки.

Сьогодні точиться багато розмов про те, що Україна може перетворитися у сировинний придаток. Не слід забувати, що Україна, крім інтелектуального потенціалу, володіє величезним сировинним потенціалом. Головне, щоб було створено комплексну систему захисту відтворення і ефективну реалізацію сировинних ресурсів.

Тенденція розвитку світової економіки показує, що вартість продукції промислового виробництва до 2005 року зросте лише на 18 %, а вартість продукції сировини - на 200-220%, тобто в 11 разів більше, адже це обумовлено обмеженістю і вичерпністю природних ресурсів. Саме в цьому напрямку слід розглядати роль і місце України у світовій економіці.

Маючи площу 0,44 % від площі усіх країн світу, Україна зосередила на своїй території близько 40 % світових запасів чорнозему. Причому 57 % від цих земельних угідь - орні землі. В Україні зосереджено близько половини всіх родовищ залізних руд колишнього Союзу РСР. Є значні поклади вугілля, практично увесь "союзний" титан, більше половини запасів графіту, чотири п'ятих самородної сірки, майже половина видобутку кухонної солі, велике родовище урану, значні поклади калійних та натрієвих солей. В цілому, за міжнародними критеріями, в Україні щорічна сумарна вартість продукції мінерально-сировинного комплексу складає майже 28 млрд доларів (20 % від виробництва мінеральної сировини в колишньому СРСР, або 5 % від світового виробництва). Запаси марганцю, урану, титану, залізних руд та інших мінеральних ресурсів України переважають її внутрішні потреби і можуть використовуватись для обміну на нафту й газ, яких не вистачає.

Потужна мінерально-сировинна база України ще далеко не вивчена. Проте вже нині на території республіки знайдено близько 8 тис. родовищ різних (понад 90 видів) корисних копалин, з яких майже 5 тисяч експлуатуються.

В Україні знаходиться географічний центр Європи (в Закарпатті), що свідчить про надзвичайно вигідне територіальне розташування держави, яка межує з усіма сусідніми країнами. Тому необхідно ефективно використовувати і розвивати транспортні артерії держави, що дає можливість мати добрі валютні надходження за залізничні, автомобільні, повітряні перевезення, транспортування нафти й газу. Все це разом може поповнити скарбницю держави шістьма млрд доларів щорічно, що у 12 разів більше від загальної суми військового бюджету.

Проблеми формування військового бюджету.

Багатовікова історія говорить про те, що фінанси є вирішальним фактором розвитку оборонної промисловості. Особливо це стосується України, яка володіє таким військовим потенціалом, що за міжнародним визначенням відноситься до середнього. Але щоб його утримувати і забезпечувати добру боєздатність, необхідні адекватні військові витрати. Якщо за військовим потенціалом Україна відноситься до середньої групи країн, то за військовими видатками - до країн з низьким їхнім рівнем, Її військові видатки у 20 разів менші, ніж у країнах з низькими військовими видатками.

Руйнація оборонної сфери значною мірою була закладена в різкому зменшенні оборонних видатків. Але навіть планові обсяги не фінансуються в межах затверджених лімітів і не індексуються відповідно до коефіцієнту росту інфляції.

Як приклад, наведемо ті частки видатків на оборону, які передбачають інші країни у своїх бюджетах. Група країн з низьким доходом: Індія - 17,2%, Кенія - 12,2%, Буркіна-Фасо -17,9%, Заїр - 14%; група країн з середнім рівнем доходів: Йорданія - 25,7%, Оман - 41,9%, Сірія - 40%, Сальвадор - 27,9%; країни з високим рівнем доходів: США - 24,6%, Ізраїль - 26,1%, Об'єднані Арабські Емірати - 43,9%, Сінгапур - 21,2%.

Не менш важливе значення має внутрішній зміст видатків: на що вони витрачаються, який існує зв'язок між боєздатністю і боєготовністю тощо.

В Російській Федерації у військовому бюджеті передбачено на утримання особового складу 45,6 % від загальної суми видатків і 21,3 % - на закупівлю озброєння і військової техніки, адже ця стаття є вирішальною в сучасних умовах технологічної революції в оборонній промисловості. Аналогічні пропорції спостерігаємо і в інших країнах (табл. 8.1).

Таблиця 8.1

Структура військових видатків

Країна	Видатки на утримання особового складу, %	Видатки на закупку озброєння, %
Бельгія	63	17,1
Канада	47	19,0
Німеччина	60	10,9
Греція	63	24,4
Люксембург	78,5	2,8
Португалія	78,0	8,1
Іспанія	64,9	13,3
Туреччина	46,2	34,2
Великобританія	42.7	26,1
США	38,3	19,9

 

За даними зарубіжних експертів, якщо витрати на утримання особового складу перевищують 70% від загальної суми військових витрат, то країні загрожує втрата боєздатності. Особливо тепер, коли відбувається революція у військовій справі. Без своєчасного переоснащення Збройних Сил сучасними видами озброєння та військової техніки, без вкладення коштів у НД і ДКР Збройні Сили втратять свою стратегічну актуальність, із захисника суверенітету держави можуть перетворитися на джерело дестабілізації суспільства.

Вкрай небезпечні тенденції у фактичних видатках військового бюджету. Небезпека полягає в тому, що більше 90% від загальної суми військового бюджету йде на утримання особового складу. Це зумовлено значним ростом цін і тарифів - з одного боку, а з другого - відсутністю індексації видатків на оборону. Хоча вони могли б бути захищені від інфляційного впливу. Для прикладу: у військовому бюджеті США окремим рядком передбачено суму видатків на компенсацію інфляційного впливу.

Ця небезпечна тенденція веде до повної ліквідації системи відтворювальних процесів розвитку Збройних Сил.

Боєздатність Збройних Сил повинна забезпечуватись постійно діючою ефективною бойовою підготовкою, але видатки по даній статті складають менше 0,01% від суми військового бюджету. У конкретних цифрах це настільки мізерні кошти, що говорити про бойову підготовку не доводиться.

Головною статтею військового бюджету повинно бути придбання озброєння та військової техніки. Україна успадкувала озброєння та військову техніку з великим ступенем морального та фізичного зносу. Крім того, за роки незалежності процент старіння техніки ще збільшився, а оновлення фактично не було, що значно знизило військовий потенціал держави.

Небезпека полягає, з одного боку, у втраті воєнного потенціалу, а з іншого - у руйнації національного військово-промислового комплексу. Незавантаження його виробничого потенціалу призводить не тільки до втрати робочих місць - до соціальної напруги, адже у ВПК було зосереджено 2,4 млн працівників, найкращий технічний та інженерний персонал, що могло забезпечити значні валютні надходження.

Так, реалізація 300 танків Т-84 може дати валютну виручку державі в 1 млрд дол. США, що у два рази більше річного військового бюджету України.

Величезну небезпеку для України на сьогоднішньому етапі становлять і внутрішні загрози. Зауважимо, що офіційне безробіття складає близько 1% від чисельності населення. Але до катастрофічної межі наближається цифра прихованого безробіття. Тому сьогодні проблема зайнятості населення постає для держави проблемою №1.

Неправильно стверджувати, що кошти, витрачені на фінансування національної оборони, витрачені марно. Оборона - це державний механізм регулювання, і в першу чергу - фінансових та економічних процесів, адже більше 45% коштів надходить у народногосподарський комплекс у вигляді держзамовлення. Тобто, гарантоване  фінансування  агропромислового комплексу - це продукти харчування, текстильна промисловість, платня за обмундирування,  сфера послуг тощо. Таким чином,  фінансування національної оборони дає близько 2,2 млн робочих місць.

Оскільки ресурси для закупівлі нової техніки та озброєння вкрай обмежені, а також враховуючи те, що в державі з багатьох видів озброєнь відсутні замкнені цикли виробництва, з метою недопущення втрати боєздатності необхідно зосередити зусилля на модернізації та ремонті існуючих систем озброєння і техніки. Хоча зрозуміло, що ці заходи не можуть бути адекватні закупівлі нових систем озброєння. Але і ця стаття витрат вкрай недостатня, вона складає близько 1% від загальної суми військового бюджету. Для порівняння, у США стаття "Утримання та експлуатація матеріальної частини" складає 26%. Таким чином, відсутність коштів на ремонт озброєння і техніки негативно впливає на фінансово-економічний стан ремонтних, підприємств, що може призвести до їх руйнації.

Перспективи розвитку воєнної економіки України.

Підбиваючи підсумки, можна визначити пріоритетні напрямки та заходи розвитку воєнної економіки.

1. Без ризику нанесення збитків національній економіці держава може витрачати на національну оборону не менше 4% ВВП.

2. Враховуючи реальне економічне становище держави, вона повинна взяти на себе:

по-перше, ту частку озброєння і військового обладнання, за якою вона володіє сучасним науковим, технічним і виробничим потенціалом, маючи замкнені або більш ніж на 70 % замкнені цикли (це ракетно-космічні системи, авіація, танкобудування, суднобудування та інші напрямки);

по-друге, ті системи озброєння військової техніки, технології, які користуються попитом на світовому ринку і забезпечують валютні надходження;

по-третє, розробку та створення засобів боротьби і захисту, які необхідні будуть у завтрашніх війнах (засоби ведення інформаційної війни, лазерна зброя, зброя надвисокої частоти, інфразвукова зброя, засоби радіоелектронної боротьби та інші); для цього необхідно переорієнтувати стратегію оборонної економіки у напрямку розвитку електроніки і насамперед мікроелектроніки, а також високих, критичних і наукоємних технологій;

вчетверте, кошти, виділені за статтею "Закупівля озброєння та військової техніки", максимально надавати підприємствам військового комплексу України, а не фінансувати інші держави;

вп'яте, розробити програму вдосконалення та модернізації існуючих зразків техніки і озброєння на діючих сьогодні ремонтних фондах.

3. Національна оборонна промисловість не повинна на 100% належати державі у тому стані, у якому її успадкувала Україна. Оборонна промисловість може складатися з трьох секторів. Перший сектор - державний. Це та частина підприємств, де зосереджено технології виробництва озброєння і військової техніки. Наукові центри, що відносяться до казенних підприємств, приватизації не підлягають.

Другий сектор - це група підприємств, які випускають продукцію як військового, так і цивільного призначення. Цим підприємствам необхідно дозволити акціонування, але 51% акцій має належати державі, через які вона буде керувати підприємствами в інтересах держави.

Третій сектор - це група підприємств, де мала частка військової продукції, важкий фінансовий стан, і держава не в змозі їх утримувати. Тут необхідно провести повну приватизацію. На величину частки державного майна підприємство повинно виконувати на ньому замовлення МО, забезпечувати оновлення виробничого обладнання, утримувати його у стані мобілізаційної готовності.

4. Витрати на оборону і зусилля, направлені на підтримання міцної оборонної бази, є стимулом, а не перешкодою для економічного зростання країни. Адже сама оборонна сфера, яку звинувачують у всіх бідах, може і повинна стати важливим чинником економічного зростання. Вона має бути не тільки споживачем національного продукту, але і його активним творцем. Адже саме тут зосереджено передовий науковий, технологічний і кадровий потенціали, які можна і треба спрямовувати як на створення військової продукції, здатної забезпечити державі великі валютні надходження, так і на використання наявного потенціалу в інтересах народногосподарського комплексу.

5. При розробці економічної стратегії першочергової уваги заслуговують такі моменти:

ð  З метою обгрунтування витрат на оборону і підтримку інших національних пріоритетів необхідно усвідомити, що Україна відноситься до групи країн з середнім військовим потенціалом, а по військовим видаткам - до країн з низькими військовими видатками. І це не тому, що у неї занадто велика армія, вона відповідає світовим нормативам у порівнянні чисельності Збройних Сил до території держави і працеспроможного населення.

ð  З метою недопущення подальшої руйнації економіки країни слід терміново вжити комплекс заходів щодо припинення темпів падіння ВВП, у тому числі залучити науково-технічний та виробничий потенціал оборонного комплексу, який повинен стати ядром перебудови економіки на рівні ресурсозбереження та наукоємних технологій.

ð  Збалансувати частку нагромадження у ВВП, без чого неможливо розраховувати на перспективи державного розвитку як в цілому, так і оборонного комплексу зокрема. Пропонується підняти частку державних видатків у ВВП до 50%. Одним з  найголовніших чинників, що потребує першочергової уваги, є продуктивність праці. Зрозуміло, що продуктивність праці забезпечується високорозвиненими продуктивними силами при гарантованому забезпеченні ресурсами. Саме наукові і дослідно-конструкторські розробки, зосереджені в оборонній сфері, можуть стати поштовхом для зростання продуктивності праці через наукову організацію праці, концентрацію ресурсів.

Аналіз економічного стану держави та її оборонного комплексу дозволяє зробити висновок, що у теперішніх умовах найефективнішою є система самозабезпечення оборонного комплексу. Тобто, створення такої системи, яка б у процесі своєї виробничої та іншої діяльності могла б створити безперервний грошовий потік, який постійно забезпечувався б тією частиною грошових коштів, які не зміг дати Держбюджет. Досвід китайської армії свідчить, що до 3О% свого утримання вона має за рахунок госпрозрахункової діяльності. Основними напрямками позабюджетного фінансування ЗС можуть бути: госпрозрахункова діяльність виробничих підприємств Міністерства оборони та здача в оренду об'єктів військової інфраструктури Радянського Союзу, що залишилися на території України на основі міждержавних угод.

8.3. Пріоритетні напрямки розбудови Збройних Сил України

 

Розвиток сучасної воєнно-політичної обстановки в Європі свідчить, що досить небезпечно перебільшувати значення міжнародних систем безпеки. Система загальноєвропейської колективної безпеки знаходиться тільки на початку свого розвитку. На жаль, тенденція створення її така, що вона переважною більшістю формується не на основі консенсусу інтересів, а на основі балансу сили, що не дає підстави покладати великі надії на її гарантії. Навіть ті країни, що входять до такої найдієвішої оборонної організації, як НАТО, утримують досить могутні національні Збройні Сили і не мають наміру вдаватися до їхнього значного скорочення. Також Україна мусить пам'ятати, що система колективної безпеки у найближчому майбутньому не зможе надати їй повноцінної підтримки. Зовнішньополітична реальність така, що саме стан Збройних Сил України буде визначати її власну безпеку та авторитет в міжнародних системах безпеки.

Стан Збройних Сил України

Україні, як зазначалося, дісталася від Радянської армії велика спадщина. На час проголошення Україною незалежності під її юрисдикцію перейшло 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії та 8 артилерійських бригад, 1 бригада спецназу, 9 бригад ППО, 7 полків бойових вертольотів.

Після 24 серпня 1991 р. в Україні було прийнято понад 200 правових документів, що регламентують військові питання. Найважливішими з них є закони про оборону, про Збройні Сили, про Національну гвардію, про державний кордон і прикордонні війська, про Службу безпеки. Восени 1993 р. було прийнято "Воєнну доктрину України", яка носить дещо декларативний характер і складається з трьох частин: військово-політичної, військово-технічної і військово-економічної. Її політична частина відбиває норми міжнародного права, у тому числі Гельсінкської угоди та угоди ООН.

Військові підприємства, хоча і були зорієнтовані на союзний оборонний комплекс та забезпечення потреб Радянської армії, все ще зберігають досить значний виробничий потенціал. Україна має потужну ремонтну базу військової техніки.

Певні зрушення дали також і намагання військового керівництва реформувати Збройні Сили. Сформовано Генеральний штаб та центральний апарат Міністерства оборони.  Завершено реформування оперативно-стратегічної, оперативної та оперативно-тактичної ланки управління. Замість 32 військових учбових закладів, дислокованих на території України, сьогодні функціонує вісім. Значно краще стали вирішуватися проблеми соціального захисту в армії. Незважаючи на великі складнощі, вдається розв'язувати житлові проблеми.

У листопаді 1995 року Україна виконала свої зобов'язання і привела граничний рівень своєї техніки та озброєння у відповідність з положеннями Договору про скорочення Збройних Сил і озброєнь в Європі. Відповідно до його положень для України кількість танків обмежено 4080 од., БМП - 5050 од., артилерійських установок - 4040 од., бойових літаків - 1090 од., ударних вертольотів - 330 од.

Та незважаючи на деякі позитивні зміни, основна тенденція полягає в стрімкому зниженні боєздатності та швидкому руйнуванні бойового потенціалу Збройних Сил України. Таку тенденцію обумовлює відсутність фінансування на підтримання необхідного рівня боєздатності та розвиток української армії. До того ж використання не за призначенням резервів матеріально-технічних ресурсів   призвело   до   різкого   зменшення   стратегічних запасів. Невідрегульованість системи державного управління в новій економічній ситуації призводить до розвалу системи мобілізаційних ресурсів.

Прискоренню процесу розвалу української армії послугували: огульна, без з'ясування причин, критика як армійських порядків Збройних Сил у цілому, так і окремих представників армії; недосконала кадрова політика; практична відмова від опрацювання і проведення націленої у майбутнє військово-технічної політики.

Але попри все тяжке економічне становище головна проблема національних Збройних Сил полягає у відсутності обгрунтованої програми їхнього реформування. Невизначеність чітких орієнтирів розвитку Збройних Сил, невідповідність їхньої структури, чисельності, характеру підготовки, дислокації новим геополітичним реаліям та внутрішнім соціально-політичним і економічним умовам призводить до того, що військове керівництво змушене концентрувати основні зусилля на проблемах самовиживання армії, а не на виконанні покладених на неї державних функцій та її розвитку.

Висвітлюючи стан Збройних Сил, слід звернути увагу на його найважливіші складові: бойову і мобілізаційну готовність, військово-технічну політику, воєнну науку, підготовку кадрів, військову дисципліну, соціальний аспект.

Плани бойової підготовки в частинах і підрозділах через недостатнє фінансування, брак пального і запасних частин виконуються лише на 50-60 % (особливо небезпечний стан справ у частинах ВПС). Боєготовність частин залишає бажати кращого і визначається зараз в основному низьким матеріально-технічним оснащенням військ. Разом з тим, за заявами керівників МО України, чергові сили і засоби підтримуються у повній бойовій готовності. В сухопутних військах необхідний рівень боєготовності озброєння досягається значною мірою за рахунок використання вузлів та деталей, що були зняті з техніки, яка пішла на знищення.

У зв'язку із скороченням Збройних Сил України різко зростає роль мобілізаційної роботи. Сьогодні тут є низка невирішених проблем. Досі не визначені бойовий і кількісний склад Збройних Сил України, а також обсяг мобілізаційних резервів.

Наростання кризової ситуації в галузі оснащення ЗС сучасними видами озброєння і військової техніки вимагає від Міністерства оборони України форсування розробки Програми озброєнь на період до 2010 р. Окрім оптимізації процесу закупівлі ОВТ, однією з головних цілей цієї програми є ув'язка потреб ЗС з можливостями і перспективами розвитку військово-промислового комплексу республіки.

Ефективна розбудова Збройних Сил та інших військових формувань України можлива лише за певних оптимальних умов, вивчення яких є завданням воєнної науки. Рівень її розвитку поки що не відповідає новим політичним, економічним і соціальним реаліям. Вона відстає в розвитку стратегії та оперативного мистецтва, у розробці перспективної концепції "мобільної оборони". Остання має передбачати наявність невеликих за чисельністю військ постійної готовності, здатних швидко розкрити намір противника й ефективно відреагувати на можливу агресію. Такі війська повинні створити умови для своєчасного розгортання як оперативного мобілізаційного, здатного до маневру в найкоротші терміни в будь-якому регіоні держави, так і стратегічних резервів. Особливої уваги потребує створення єдиної автоматизованої системи управління та зв'язку для всіх ієрархічних рівнів. Загальна теорія воєнної науки в Україні досі не торкається проблеми формування цілісної концепції воєнної безпеки. У зв'язку з цим перед воєнно-теоретичною думкою стоїть завдання - розробити основи воєнної безпеки, визначити закономірності її забезпечення і механізми запобігання війни.

На рівень морально-психологічного стану як офіцерського складу та прапорщиків, так і військовослужбовців строкової служби, впливає усвідомлення ними кризи суспільства, стану справ у Збройних Силах та їх соціального становища, що в свою чергу відбивається на ставленні до свого соціального статусу військовослужбовця. Так, за даними військово-соціологічних досліджень, що були проведені інформаційно-аналітичним управлінням ГШ МОУ, лише 49% опитаних позитивно оцінюють те, що в даний час вони є військовослужбовцями. Багато в чому на формування такого ставлення до свого соціального статусу впливає загальне сприйняття та оцінка військовослужбовцями стану справ у Збройних Силах, у їх частині, ступінь задоволеності тими чи іншими сторонами життєдіяльності. Проте середньостатистичний показник злочинності - коефіцієнт участі з розрахунку на 1000 чоловік - у Збройних Силах менший, ніж у державі, і дорівнює 8,2 % проти 12,4 % в Україні.

8.4. Тенденції розвитку військової політики України

Кадрова політика. Нераціональне і непродумане використання кадрового складу армії призвело до звільнення останніми роками понад сімдесяти тисяч офіцерів і прапорщиків. Водночас джерела поповнення цих ресурсів майже вичерпані. Нині середня укомплектованість з'єднань і частин не перевищує 60%. Кадровий склад швидко скорочується за рахунок відтоку зі Збройних Сил досвідчених офіцерів, що мають вислугу 20-25 років і вік 37-45 років (тобто, право на пенсію), і відмови служити в армії молодих офіцерів і випускників військових інститутів. Сьогодні взагалі по ЗС України в мотострілецьких, танкових частинах з трьох командирів взводів у роті - тільки один. А це означає, що навантаження на молодших офіцерів зросло втричі. Вживаються заходи щодо налагодження системи підготовки офіцерського складу, майже зруйнованої після розпаду СРСР. Спроба скопіювати американську систему навчання курсантів без урахування місцевих умов також закінчилася невдачею. Нині проводиться всебічний аналіз власного досвіду у цій галузі.

 

 

Воєнна політика країни та її воєнна організація повинні бути приведені у відповідність з новими геополітичними реаліями і внутрішньополітичними умовами, в яких опинилася Україна. Цілком зрозуміло, що мова не може вестися лише про Збройні Сили. Головне завдання полягає в розробці та реалізації виваженого воєнно-політичного курсу України, який би визначався наступними орієнтирами:

• нормалізація російсько-українських відносин у військово-політичній сфері на засадах рівноправного партнерства;
• орієнтація на НАТО як стратегічну перспективу;
• зміцнення ОБСЄ як однієї із складових фундаменту загальноєвропейської безпеки;
• розвиток регіонального та двостороннього військового співробітництва.

Невід'ємною умовою успішності воєнно-політичного курсу України при її орієнтації на кожний із зазначених орієнтирів є опора на власні Збройні Сили та військово-промисловий комплекс.

Існуюча система оборони України вже не може функціонувати у нових економічних умовах, тому що вона зобов'язана бути якісно перетворена під нові умови, які докорінно змінилися. Нова система оборони і воєнної безпеки країни мусить бути приведена у відповідність з умовами духовного життя країни, новими ідеологічними і моральними орієнтирами.

Необхідно відпрацювати воєнну ідеологію, в основу якої треба закласти ідеї  патріотизму,   захисту  української  державності,   суверенітету  та територіальної цілісності.

Воєнне будівництво повинно здійснюватися за рахунок проведення глибоких перетворень самої суті Збройних Сил та інших військових структур. Такими істотними характеристиками Збройних Сил є:

• функції або основне призначення;
• чисельний склад і структура;
• спосіб комплектування;
• система управління;
• система оснащення бойовою технікою і озброєннями, всебічне забезпечення військ (сил) тощо.

Виходячи з цього, основними завданнями воєнного будівництва повинні стати:

ü  формування нової державної воєнної політики і воєнної ідеології України;

ü  якісні перетворення Збройних Сил та інших військових структур;

ü  створення нової єдиної системи управління воєнною організацією країни, цілісного механізму прийняття рішень в галузі її воєнної безпеки;

ü  відтворення ефективної системи економічного забезпечення потреб Збройних Сил, інших елементів оборонного комплексу країни як у мирний, так і воєнний час;

ü  адаптація мобілізаційної підготовки країни до умов нового економічного устрою;

ü  здійснення оперативного обладнання території країни і розвиток воєнної інфраструктури держави за нових геополітичних умов;

ü  створення єдиної системи воєнно-наукових організацій і закладів оборонного призначення;

ü  подальше удосконалення системи підготовки кадрів для Збройних Сил та інших військових структур держави;

ü  активізація діяльності держави і суспільства щодо забезпечення готовності  громадян  до виконання військового обов'язку, захисту Батьківщини, підвищення престижу військової служби, авторитету Збройних Сил та інших військових структур;

ü  здійснення  рішучої перебудови  системи  соціального  захисту військовослужбовців, членів їхніх сімей, працівників оборонної сфери держави тощо.

Виходячи з цього, слід зазначити декілька основних напрямків воєнної політики.

Перший напрямок стосується основних заходів у воєнно-політичній сфері, а саме:

• відпрацювання концепції нової воєнної політики і уточнення воєнної доктрини держави;
• формування системи глобальних, регіональних та внутрішньодержавних воєнно-політичних стосунків, пов'язаних із забезпеченням воєнної безпеки України;
• створення єдиної системи політичного керівництва воєнною організацією країни, у тому числі органів, що опрацьовують пропозиції щодо воєнного будівництва, координують і контролюють хід воєнної реформи;
• уточнення ролі і функцій Збройних Сил та інших військових структур як політичних інститутів Української держави, приведення їхнього статусу, складу і структури у відповідність до воєнно-політичних призначень;
• законодавче закріплення правового статусу системи воєнно-політичного керівництва країни, що створюється, визначення місця та ролі усіх органів законодавчої та виконавчої влади у вирішенні завдань оборони і воєнної безпеки держави, розробка відповідних положень до Конституції України, а також внесення відповідних змін до законодавчих актів в галузі організації оборони, що вже були прийняті;
• безумовна  заборона  створення  військових  формувань  поза розробленими та затвердженими державними органами воєнної організації України, притягнення до карної відповідальності за порушення цього положення;
• уточнення ряду міжнародних договорів, що були прийняті з питань обмеження чисельності збройних сил і звичайних озброєнь, у бік повнішого врахування інтересів України.

Зважаючи на важкий економічний стан країни і неможливість задовольнити потреби реформування оборонного комплексу негайно і у повному обсязі, необхідно визначати контури майбутніх Збройних Сил і нової воєнної організації, виходячи з можливостей сьогодення. Однак, необхідно пам’ятати, що військове будівництво розраховано не на один місяць і навіть не на один рік. Його результатом повинні стати така воєнна організація і такі Збройні Сили, які були б спроможні захистити національно-державні інтереси.

Другий напрямок воєнної політики - це комплекс заходів щодо здійснення перетворень у воєнно-економічній сфері держави.

Суть будівництва повинна полягати у створенні економічних умов для збереження й наступного розвитку воєнної могутності держави, у якісній структурній  перебудові  оборонно-промислового  комплексу  (ОПК)  і пристосуванні його роботи до умов ринкової економіки.

Наслідком нинішнього воєнного будівництва, поряд з іншими завданнями,  повинні стати збереження та нарощування військово-економічного потенціалу країни, накопичення державних резервів, ефективне матеріально-технічне та фінансове забезпечення Збройних Сил та інших військових формувань, а також усіх елементів воєнної системи країни.

Вирішити це завдання в умовах кризи економіки вкрай складно. Різко впали обсяги поточного виробництва озброєнь та військової техніки, розірвані основні коопераційні зв'язки у сфері воєнного виробництва. Через відсутність поповнення необхідними запасними частинами та іншими матеріальними засобами, несвоєчасне проведення регламентних робіт і ремонту бойовий потенціал України, за розрахунками спеціалістів, щорічно знижується на 9% і складає сьогодні близько 40% від того, що був у 1991 р., а за окремими видами ЗС цей показник ще нижчий, як, наприклад, для авіації. У зв'язку з погіршенням демографічної ситуації у країні різко загострилися проблеми накопичення мобілізаційних резервів особового складу.

Такий тяжкий стан справ змушує з великою увагою поставитися до визначення пріоритетів у реформуванні економічних основ оборони країни і виявити наполегливість у здійсненні необхідних перетворень.

До першочергових завдань у цій галузі слід віднести:

q  розробку воєнно-економічної концепції України на перехідний період;

q  визначення воєнних потреб держави в локальних і регіональних конфліктах;

q  реорганізацію системи і структури оборонної промисловості;

q  визначення пріоритетних напрямків розвитку оборонної промисловості, якими  мають бути: електроніка, ракетобудування, літакобудування, суднобудування, танкобудування;

q  реформування інфраструктури воєнної економіки (транспорт, зв'язок, система матеріально-технічного забезпечення тощо);

q  вдосконалення методів та організаційної структури управління воєнно-економічною діяльністю у мирний та воєнний час;

q  визначення порядку і термінів переводу народного господарства на роботу за планами воєнного часу (це нормативи, структури і обсяги запасів та резервів матеріалів, сировини і обладнання для оборонної промисловості, Збройних Сил і загальногосподарських потреб);

q  законодавче забезпечення військово-економічної діяльності в країні;

q  підготовку висококвадіфікованик кадрів у цій галузі;

q  гарантоване фінансове забезпечення основних заходів у сфері військової економіки.

Серед перелічених вище завдань особливу увагу слід приділити тим, що стосуються військово-технічної та бюджетної політики в галузі оборони.

Військово-технічна політика - найважливіший напрямок діяльності держави, який забезпечує її безпеку, а також один з елементів національної індустріальної політики. Вона безпосередньо пов'язана з формуванням і виконанням державного оборонного замовлення на озброєння і військову техніку (ОВТ). Робота над оборонним замовленням сьогодні набуває важливого значення для подальшої долі країни, оскільки це майже єдина можливість зберегти високі технології, які сконцентровані в оборонному комплексі. Сучасні зразки ОВТ відносяться до наукоємної продукції, і попит на високі технології визначають саме вони. Безпека України сьогодні, завтра і особливо у перспективі потребує саме наукоємних систем озброєння.

Військово-технічна політика повинна максимально ефективно використовувати досягнення у галузі інформатики з тим, щоб усунути дисбаланс між окремими елементами всередині самої системи озброєння. Так, маючи унікальні зразки засобів вогневого ураження, Україна відстає у засобах їхнього інформаційного забезпечення, шо призводить до збільшення витрат боєприпасів і надмірно навантажує систему забезпечення.

Передбачається, що процедуру формування оборонного замовлення, яка базується на принципах матеріальних засобів, слід обов'язково доповнити відповідним програмним фінансовим плануванням.

Недостатній обсяг фінансових ресурсів суттєво відбивається на реформуванні Збройних Сил: їх організаційної структури, технічної озброєності, підготовці особового складу тощо. Цілком очевидно, що неможливо довільно скорочувати фінансування оборонного комплексу і Збройних Сил, маючи на увазі соціально-політичні наслідки таких кроків і обороноздатність України.

Пропорція між оборонною і необоронною частками Державного бюджету за даними військових аналітиків має складати 1:8, що забезпечить ефективне фунціонування оборонної сфери - необхідної умови незалежності України. Видатки на фінансування національної оборони за цими розрахунками повинні складати не менше 12% від загальної суми видатків Державного бюджету, що дасть можливість збільшити військовий бюджет і підніме до мінімально необхідної межі спроможність виконання своїх функцій Збройними Силами.

Третій напрямок пов'язаний з реформуванням власне Збройних Сил та інших військових структур України, що залучаються до виконання завдань оборони країни. Головну увагу необхідно зосередити на складі і структурі Збройних Сил, інших військових організацій, на приведенні їх у відповідність потенційним, існуючим загрозам, викликам безпеці України, економічним і науково-технічним можливостям.

Слід пам'ятати, що українські Збройні Сили та інші військові формування ні за своєю структурою й призначенням, ні за складом і засобами підготовки не можуть бути схожими на Збройні Сили США, ФРН або Великобританії. Геостратегічне положення України у світі, її політичний устрій та економічна система, традиції і духовна культура народів, її етнонаціональний склад і наявність багатьох релігій - ці та багато інших специфічних особливостей Української держави, як у краплині води відбиваються у Збройних Силах, впливають на їх істотні харатеристики.

Виходячи з зазначених чинників, до першочергових заходів реформування Збройних Сил необхідно віднести: скорочення протягом декількох років чисельності особового складу до рівня, визначеного Державною програмою реформування та розвитку Збройних Сил України до 2005 р.; формування сил стримування та швидкого розгортання; досягнення збалансованості видів Збройних Сил; реконструкцію системи військової інфраструктури.

В ході військового будівництва слід відпрацювати й закріпити централізований порядок планування й використання усіх військових сил держави для оборони країни, забезпечити координацію діяльності Збройних Сил з іншими військовими структурами як в умовах мирного, так і воєнного часу. А це, у свою чергу, потребує уточнити функції, склад і структуру органів військового управління, забезпечити створення єдиної системи замовлень озброєння і військової техніки, проведення НДДКР для Збройних Сил та інших військових структур. Необхідно також розробити уніфіковані для усіх військ системи технічного, тилового і мобілізаційного розгортання, які були б створені за територіальним принципом.

Заслуговують на особливу увагу питання комплектування військових сил, кадрової політики та військової освіти.

Окремими напрямками військового будівництва, крім трьох названих вище, могли б стати перетворення у галузі інформаційно-ідеологічної та морально-психологічної діяльності, які були б пов'язані з формуванням "оборонної" свідомості народу, організацією воєнно-патріотичного виховання молоді і особового складу Збройних Сил. Перетворення у соціально-правовій сфері діяльності держави й суспільства повинні бути спрямовані на забезпечення воєнної безпеки і зміцнення оборони країни, і пов'язані із становищем громадян, що працюють в оборонних структурах держави.

 

Л і т е р а т у р а

 

1. Евстафьев Д.Г. Особености современной американской военной политики // США - экономика, политика, идеология. - 1996. - №3.
2. Законодавство України про Збройні Сили: Зб. законів: Станом на 10 берез. 2001р.. - К.: Парлам. вид-во, 2001.
3. Клітура Я. Розбудова Збройних сил України у сучасних політичних умовах // Конгрес Українських Неціоналистив (1;1993;Київ). Матеріали Першого Збору Конгресу Українських Націоналістів. - К., 1995.
4. Копиленко М.Л., Чумак В.М. Внутрішні фактори зовнішньої політики. - К. : НІСД, 1997. -  (Сер. "Зовнішньополіт. стратегії"; Вип. 4).
5. Косевцов В.О. Оцінка рівня воєнної небезпеки для України з боку сусідніх держав // Наука і оборона: Зб. наук. матеріалів. - К., 1995. - Вип.2(5).
6. Кузьо Т. Національна безпека України. - К., 1994. - 147 с. - (Спецвип. журн. “Військо України”, №4-5.)
7. Кущ Л. Законодавство про оборону: проблеми вдосконалення // Право України. - 1996. - №8.
8. Мунтіян В. І., Перепелиця Г. М., Соболєв А. А. Воєнна політика України: проблеми і пріоритети : Монографія. - К. НІСД, 1996.  - (Сер. "Воєнна безпека"; Вип. 3).
9. На «кібер-війні» в ціні не гарматне м’ясо, а фахівці. Військова реформа у Німеччині: повчімось на чужих помилках // http://www.wz.lviv.ua/wz122/inshi.html.

10.  С прицелом на новые реальности: [Формирование вооруженных сил государств НАТО в настоящее время: США, Бельгия, Дания, Германия, Франция, Греция, Великобритания, Исландия, Италия, Канада, Люксембург, Нидерланды, Норвегия, Португалия, Испания, Турция / Газ. “Франкфуртер Альгемайне”] // Зеркало недели. - 1996. - 17 авг. (№22). 

11.  Соколов С. Законодательные основы строительства и боевого применения вооруженных сил США // Зарубеж. военное обозрение. - 1996. - №12.

12.  Стрекозов В.Г., Королев Г.Н. Свобода вероисповедания и статус воннослужащих: проблемы и суждения // Гос-во и право. - 1994. - №5.

13.  Тот Л., Дяракі К. Угорщина. збройні сили // Військо України. - 1996. - №3-4.

14.  Фой С. Вооруженные силы Украины: перспективы и проблемы // Материалы к курсу: Оборонная политика. Политика обеспечения мира и безопасности: [Сб. ст.]. - К., 1993. - [Т.2].

15.  Французская армия: сегодня и завтра // Киев. Новости. - 1996. - 19 апр.

16.  Фрис В. Великобританія: [Військова політика. Сучасний стан війська] // Військо України. – 1996. - №5-6.