Персональный сайт - головні принципи та приорітети зовнішньої політики україни

ГОЛОВНІ ПРИНЦИПИ ТА ПРІОРИТЕТИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Зовнішня політика – складова частина політичної діяльності держави. В сиву давнину століть сягає історія зовнішніх відносин між державами. Уже в первісному суспільстві між племенами укладалися угоди і створювалися економічні та політико-військові союзи, складалися й існували певні відносини. З виникненням держави роль зовнішньої політики і дипломатії як засобів забезпечення зовнішньополітичної діяльності держави значно підвищились. Не є винятком Україна, для якої зовнішньополітична сфера на протязі 1990-х рр. перетворилась в один із найпріоритетніших напрямків реалізації державотворчих зусиль.

11.1. Світ як поліструктурна система міжнародних відносин

Сучасний світ далекий від гармонії. І як би хтось того не бажав, суперечності між державами існували, є і будуть існувати на різних рівнях: глобальному (на зміну суперечностям Схід — Захід прийшли суперечності Північ — Південь, а відомий американський політолог Самюель Хантінгтон вважає, що основними суперечностями третього тисячоліття будуть суперечності та сутички між цивілізаціями); міжрегіональному у першу чергу між інтегрованою Європою та державами азійсько-тихоокеанського регіону, що набирають силу; регіональному; двосторонньому — між країнами-суперниками, між транснаціональними корпораціями. Не виключено, що така класифікація є неповною, оскільки можливим є виникнення нових суперечностей в системі міжнародних відносин. Аналіз такої системи має величезне практичне значення. Від правильного врахування всіх зовнішньополітичних складових багато в чому залежить саме життя людей на планеті.

В сучасних умовах міжнародні відносини плідно вивчаються в межах багатьох галузей наук. У вивчення міжнародної політики держав як галузі суспільного життя найбільший вклад внесла історична наука. Історія зовнішньої політики національних держав, взаємин між окремими державами і групами держав, історія дипломатії, історія міжнародних відносин як єдиної цілісності мають стійку традицію. Давно сформовано ефективний теоретичний каркас за допомогою якого історична наука досліджує і нагромаджує факти, аналізує і оцінює події, явища тощо. В теорії дипломатії, зовнішньої політики держав найважливіше місце займає поняття час, що дозволяє розглядати явища, події з погляду їх розвитку і в межах макро- і в межах мікроперіодизації. Інше поняття – географічне місце – локалізує дослідження і зосереджується на описові та узагальненні фактів не тільки в тимчасових, але й у сталих географічних межах. Поняття сфера міжнародних відносин (економічні, дипломатичні, політичні, військові, ідеологічні) — дозволяє визначати предмет і напрямок дослідження, залучати або відкидати певні факти в залежності від їх взаємозв'язків з конкретною галуззю відносин. Традиційною наукою, що плідно вивчає сферу міжнародного життя, є міжнародне право. Найважливіша особливість міжнародного права полягає в тому, що право концентрує увагу на вивченні норм і принципів, які регулюють систему міжнародних відносин, а також стосунків у межах окремих груп чи країн на двосторонній основі. Міжнародне право ближче інших галузей наук підійшло до вивчення міжнародних відносин як єдиної системи, чітко визначило об'єкт – правові норми, зафіксовані у міжнародних відносинах, у статутах міжнародних організацій та інших міжнародно-правових актах.

Протягом всієї історії людства, і особливо в XIX і XX ст., для глибокого і всебічного вивчення міжнародних відносин багато зробили філософська і соціологічна науки. Починаючи з Платона й Арістотеля, різні філософські школи прагнули створити систему понять, категорій і принципів, що дозволяють аналізувати складну і рухому сферу людського спілкування – міжнародні відносини. Філософи минулого – Іммануїл Кант, Георг Гегель, Томас Гоббс, Шарль Монтеск’є та багато інших внесли значний внесок у формування прогресивних ідей міжнародних відносин.

В сучасних умовах традиційні методи дослідження міжнародних відносин досить часто виявляються недостатніми. Це пояснюється не тільки небувалим зростанням масштабів міжнародних відносин, але і їх дедалі більшим впливом на політику кожної держави та на розвиток всього людства. Вирішальне значення має докорінний злам звичних уявлень про міжнародні відносини, викликаний досягненнями науково-технічної революції, зокрема, створенням зброї масового знищення, яка по-новому поставило проблеми війни і миру, безпеки і міжнародного співробітництва. Важливу роль відіграв і розпад в ХХ ст. колоніальної системи. На світовій арені виникла значна кількість історично молодих національних держав, які привнесли в міжнародне життя свою культуру, свої принципи. Для розуміння нових явищ у міжнародних відносинах і світовій політиці існує достатньо плідний, творчий підхід політології, заснований на використанні соціологічних методів, і, насамперед, системного аналізу. За його допомогою досліджується взаємодія всіх елементів і сил, що беруть участь у міжнародному житті і впливають на його загальний стан, реальні ситуації.

Відомо, що при розгляді будь-якої сукупності подій і явищ як системи відразу ж виділяються два комплекси проблем: один пов'язується із внутрішньосистемними процесами, другий включає процеси, що виникають внаслідок відносин системи із зовнішнім середовищем. І якщо внутрішні процеси – це закономірність функціонування і розвитку міжнародних відносин, то їх зовнішнє середовище (взаємозв'язки між якісно відмінними міжнародними відносинами) видзначаються економічним, соціальним і політичним розвитком на національному (державному), регіональному і глобальному рівнях. Очевидно, що на емпіричному рівні існує тісний зв'язок між функціонуванням і розвитком міжнародних відносин та сукупністю впливів, що діють на них від середовища, у якому вони розгортаються. Так само справедливим є вплив системи міжнародних відносин на середовище. Іноді буває важко визначити, до якого з двох комплексів, варто віднести той чи інший фактор, ту чи іншу ситуацію. Але в інтересах об’єктивного аналізу умовне виділення обох комплексів виправдане. Комплекси відкривають додаткові можливості для вивчення тих зв'язків, які у реальному житті є нерозривними. Важливо пам'ятати, що будь-яке членування живої тканини суспільного процесу має більш-менш теоретичний характер.

Одна з основних специфічних особливостей міжнародних відносин і зовнішньої політики в порівнянні з внутрішньою політикою і внутрішніми відносинами держав — відсутність єдиної центральної міжнародної влади, що була б світовим еквівалентом державної влади.

У міжнародних відносинах держава вважається найважливішим, ефективним суб'єктом їх реалізації. Польський політолог Є. Кукулка стверджує, що міждержавні відносини мають головне значення у відносинах між іншими міжнародними акторами, створюючи для них правові рамки і речовинні умови. Саме вони утворюють систему відліку для характеристики позадержавних відносин, за згодою чи всупереч волі держави, однак, завжди виходять за межі окремих суспільств. Система міжнародних відносин впливає на державу, хоча не можна стверджувати, що держава автоматично, повністю і завжди їй підкоряється. Сучасні держави перебувають в набагато більш складній, різнобічній і суперечливій взаємодії з міжнародним середовищем, їх зовнішня політика постійно і активно впливає на систему міжнародних відносин.

Практично вплив системи міжнародних відносин на окремо узяту державу і суспільство реалізується за трьома основними напрямками.

По-перше, система міждержавних відносин на глобальному і регіональному рівнях створює кожній державі комплекс об'єктивних матеріальних і політичних зовнішніх умов життєдіяльності. Вступаючи у міждержавні стосунки, будь-яка держава зустрічаається з уже сформованою практикою реалізації різних конкретних видів відносин: визначені певні світові ринки товарів, світові, регіональні, економічні, військові, військово-політичні й інші союзи, угруповання тощо. На світовій арені держава переслідує власну мету і зобов'язана враховувати, поважати уже існуючу об'єктивну дійсність, прагнути використовувати її сприятливі можливості, намагатися відгородитися від негативних аспектів міжнародного життя тощо. В результаті внутрішні процеси в такій державі відчувають прямий чи непрямий вплив міжнародної об'єктивної реальності.

По-друге, зовнішні впливи на державу і суспільство виявляються і на такому всезростаючому по важливості напрямку, як поширення світових інформаційних потоків.

Нарешті, система міжнародних відносин у певному сенсі має визначальний вплив на зовнішню політику, на інші форми поведінки держав — суб'єктів міжнародних відносин. Отже, вплив системи міжнародних відносин на зовнішню і внутрішню політику держав може відбуватися не настільки очевидно. Навіть виступаючи з якимись власними ініціативами, суб'єкт міжнародних відносин для досягнення успіху має врахувати повністю або окремо основні об'єктивні характеристики системи міжнародних відносин. Укладаючи міжнародні угоди, суб'єкт міждержавних відносин в окремих випадках може підкорити дії таких угод своє внутрішнє законодавство (наприклад, включення у внутрішнє законодавство прав і свобод людини, зафіксованих у актах міжнародного співтовариства).

Держава — не пасивний об'єкт, а активний суб'єкт міжнародних відносин. Впливи на неї з боку системи міжнародних відносин створюють можливості вибирати і підтримувати одних, принижувати значення інших, активно протидіяти третім, не звертати уваги на четвертих тощо. Що саме робитиме держава, визначається, насамперед, потребами її внутрішнього розвитку, її національними інтересами. Кожна держава, в принципі, розглядається як рівноправний елемент системи міжнародних відносин. Але в дійсності різні держави не рівноцінні одна одній за матеріальним потенціалом, людськими ресурсами, культурним розвитком, фактичною участю в регіональних і глобальних міждержавних відносинах. Існує особлива спільність держав — так звані великі держави, здатні (хоча й по-різному) сильно, навіть формуюче впливати на систему міжнародних відносин. Отже, на сучасному етапі специфіка становища, ролі держави як суб'єкта поліструктурної системи міжнародних відносин дуже істотна. Держава має внутрішні системи відносно високої самостійності і у ряді випадків здатна впливати на структуру чи хід розвитку міжнародних відносин. Деякі держави — нинішні і майбутні великі держави — мають всі об'єктивні ознаки, що дозволяють розглядати їх як істотних суб'єктів, які активно впливають на систему міжнародної політики. Важливим суб'єктом системи міжнародних відносин виступають і регіональні міждержавні об'єднання — військово-політичні та економічні коаліції і союзи, інтеграційні організації. В основі створення таких об'єднань лежать, як правило, спільні або суміжні інтереси та цілі держав-учасників, прагнення використовувати об'єднану сукупну силу для досягнення своєї мети. У таких об'єднаннях звичайно виділяється провідна держава, лідер. Між членами об'єднання поступово встановлюються особливі, специфічні стосунки. Суперечності між учасниками таких об'єднань не зникають, а поступово створюють механізми, інститути, що допомагають улагоджувати суперечності.

У другій половині ХХ ст. на міжнародній арені найбільш впливовими міждержавними об'єднаннями виступали Північноатлантичний блок (НАТО) та Організація Варшавського Договору (ОВД). До 1990-х рр. протистояння цих двох світових об'єднань визначало характер міжнародних відносин. В 1991 р. в результаті глибоких змін в СРСР та інших країнах Східної Європи відбулась самоліквідація Організації Варшавського Договору та перетворення НАТО у найпотужнішу військово-політичну структуру сучасності. До міждержавних регіональних об'єднань, що відіграють значну роль у світовій політиці, належать Ліга арабських держав, Асоціація країн Південно-Східної Азії, Азіатсько-тихоокеанська рада, Організація Африканської Єдності. Суб'єктом міжнародних відносин і фактором, що впливає на міжнародну політику виступають міжнародні економічні об'єднання – Європейське Економічне Співтовариство (виникло на початку 1950-х років) і Рада Економічної Взаємодопомоги (створена наприкінці 1940-х рр., функціонувала до початку 1990-х рр.). Такі об'єднання створено і на інших континентах.

Певними суб'єктами системи міжнародних відносин є всесвітні політичні урядові і неурядові організації. Універсальною і важливою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), що за період існування (з 1945 р.) виявила себе як структура, здатна сприяти стабілізації міжнародних відносин, врегулюванню конфліктів, послабленню конфронтації між державами. У систему міжнародних відносин як суб'єкти можуть входити і неурядові організації, наприклад, комітети з питань роззброєння в Женеві і Нью-Йорку, Комітет із прав людини в Женеві тощо. Серед організацій, що беруть участь у формуванні системи міжнародних відносин, є організації змішаного типу: Міжнародна організація праці, де представлені уряди, об'єднання підприємців і профспілки.

Аналіз суб'єктів системи міжнародних відносин дозволяє визначити рівні міжнародних відносин. Міжнародні відносини відрізняються за ступенем складності, обсягом вирішуваних питань, рівнем зв'язків. Виділяється кілька рівнів міжнародних відносин. По-перше, глобальний. На такому рівні розглядаються проблеми, що цікавлять народи всієї планети і потребують об'єднання зусиль для їх реалізації. Ці проблеми вирішуються в ООН та її органах. Прийнято багато міжнародно-правових актів, що регулюють відносини на такому рівні: Декларація прав людини (1948 р.), Декларація про поглиблення й упорядкування розрядки міжнародної напруженості (1977 р.), Декларація про міжнародне співробітництво з метою роззброєння (1979 р.), Декларація про мирне вирішення міжнародних суперечок (1982 р.) та ін. По-друге, регіональний рівень, що враховує інтереси регіону. Тут в системі міжнародних відносин можлива діяльність двох видів суб'єктів: міжурядових і неурядових організацій.

Широко розповсюджений двосторонній рівень міжнародних відносин.

Які ж закономірності функціонування системи міжнародних відносин, міжнародного життя? Думка про силове протиборство як закономірне, а не випадкове явище міжнародного життя сформувалася ще в часи античності. Проте лише з кінця XIX ст. в науці докладаються цілеспрямовані зусилля, щоб сформулювати систему силових законів, визначити їх ієрархію і субпідрядність. Австрійський соціолог Людвіг Гумплович стверджував, що основним законом міжнародного життя є “постійна боротьба між сусідніми державами через прикордонну лінію”. Однак крім основного закону є ще й другорядні, за термінологією Л.Гумпловича, закони, які, на його погляд, випливають з основного. Будь-яка держава має прагнути до збільшення своєї могутності, а звідси випливає “другорядний закон — кожна держава перешкоджає розвитку могутності сусіда, дбає про збереження політичної рівноваги та із всіх сил протидіє порушення такої рівноваги”. “Інший другорядний закон полягає в прагненні кожної держави в напрямку найвигідніших придбань і найменшого опору”. Це означає, що “кожна держава тяжіє до моря як засобу придбання морської могутності і всього з ним зв'язаного”. І, нарешті, закон, суть якого полягає в тому, що внутрішня політика має бути підлегла меті зростання військової сили, розвитку “продуктивних сил країни, що забезпечує можливість військових витрат”, тобто, здійсненню зовнішньої політики. Це соціальний закон, що визначається особливостями функціонування міжнародної сфери. Жодна держава не може його ігнорувати чи відступати від нього, тому що “у загальній тисняві держава має пробитися вперед, інакше виявиться відтиснутою назад, буде затерта”. Немає підстав розраховувати на мирне вирішення міжнародних проблем: занадто різнорідні, нерівнозначні за силовим критерієм учасники міжнародного життя. Людвіг Гумплович підкреслює, що “історія вчить нас, що ми набагато швидше повинні чекати насильницького знищення слабких, ніж мирного злиття ворожих елементів”.

Концепція Л.Гумпловича співпадає з поглядами геополітиків, які виходять з того, що ключ до пізнання основної закономірності міжнародних відносин треба шукати в галузі географії. Посилання на важливість географічного фактора в суспільному житті можна знайти як у мислителів античності, так і у представників XVI-XX ст.ст. (у Шарля Монтеск'є, наприклад).Отже, міжнародно-силовий напрям має досить глибокі традиції в політичній думці. Теоретики геополітики вказують, що конфліктність міжнародних відносин, необхідність війн і завоювань є результатом впливу географічного фактора, яка визначає постійну боротьбу держав за певні території й акваторії. Справді, у самій ідеї впливу географії на політику є раціональне зерно. Та абсолютизація політичного значення географічного фактора додала цій концепції надмірної агресивності. До формування теорії географічного фактора причетний і французький філософ Віктор Кузен, який писав: “дайте мені мапу країни, її конфігурацію, її клімат, її води і всю її фізичну географію; дайте мені її природні продукти, її флору, її фауну, і я беруся сказати вам a priori, якою буде людина такої країни і яку роль ця країна відіграватиме в історії не випадково, а закономірно, не тільки в будь-який визначений час, але у всякий”.

Пізніше, німецький географ Фрідріх Ратцель, сформулював теорію динамічного розуміння простору (концепцію життєвого простору — Lebensraum). У книзі “Про закони просторового росту держав” Фрідріх Ратцель формулює сім законів експансії, “просторового росту держав”. Зростання держав обумовлюється тим, що “зростаючий народ має потребу в нових землях для збільшення своєї чисельності”, а “вище покликання народу в тому, щоб поліпшити своє географічне становище”. Закони обумовлюються тим, що, по-перше, простір держав збільшується разом з зростанням їх культури; по-друге, просторове розширення держави супроводжується іншими симптомами: розвитком ідей, торгівлі, виробництва, місіонерством, підвищеною активністю в різних сферах; по-третє, зростання і розширення держави здійснюється приєднанням і поглинанням менших держав; по-четверте, у своєму зростанні держава прагне увібрати найцінніші елементи фізичного оточення: берегові лінії, басейни рік, рівнини, райони, багаті ресурсами; по-п'яте, кордон є периферійним органом держави, який служить свідченням зростання держав, їх сили чи слабості і змін; по-шосте, вихідний імпульс до просторового розширення приходить до держав ззовні — завдяки перепадам рівнів цивілізації, територій-сусідів. Загальна тенденція до злиття і поглинання більш слабких націй, розгалужуючись в ході розвитку, переходить від держави до держави і в міру переходу набирає силу, тобто безупинно підштовхує до ще більшого збільшення територій. Шведському вченому Юхану Рудольфу Челлену геополітика зобов'язана назвою. Він вперше вжив термін геополітика аналізуючи анатомію сили і її географічні основи. Юхан Челлен пояснював суть держави через: географічний простір, народ, господарство, суспільство, управління. Крім фізико-географічних рис, держава виражається в чотирьох інших іпостасях: певна форма господарства зі своєю особливою економічною активністю; народ зі своїми етнічними характеристиками; соціальне співтовариство різних класів і професій і, нарешті, форма державного правління зі своєю конституційною й адміністративною структурою. Предметом геополітики є: закономірності взаємозв'язку політики і географічних факторів життєвого простору, актуальні проблеми національних інтересів і безпеки, стратегія глобального і регіонального розвитку націй, становище природних ресурсів і демографічної ситуації, економічна і воєнно-стратегічна обстановка та інші.

Сучасні напрямки геополітики ґрунтуються на глобальних геополітичних моделях (концепціях), розроблених ще наприкінці ХIХ - початку ХХ ст. класиками геополітики. До них належать:

Концепція панування на морі — сформульована американським істориком, адміралом Альфредом Тайєром Мехеном, який вважав, що морська сила значно обумовлює історичні долі народів і країн, що аналізувати позицію і геополітичний статус держави необхідне на підставі шести критеріїв. Ними є: по-перше, географічне становище держави, її відкритість морям, можливість морських комунікацій з іншими країнами. Довжина сухопутних кордонів, здатність контролювати стратегічно важливі регіони. Здатність загрожувати своїм флотом території супротивника; по-друге, фізична конфігурація держави, тобто конфігурація морських узбережь і кількість розташованих на них портів. Від цього залежить розквіт торгівлі і стратегічна захищеність; по-третє, довжина території. Вона дорівнюється довжині берегової лінії; по-четверте, статистична кількість населення. Воно важливо для оцінки здатності держави будувати кораблі і їх обслуговувати; по-п’яте, національний характер. Здатність народу торгувати, тому що морська сила ґрунтується на мирній і широкій торгівлі; по-шосте, політичний характер управління. Від цього залежить переорієнтація кращих природних і людських ресурсів на створення морської сили. Альфред Мехен вважав, що при сприятливому сполученні факторів, в дію вступає формула: військовий флот + торговий флот + військово-морські бази = морська сила. Виходячи із споконвічної боротьби морських і континентальних держав, обґрунтовується необхідність об'єднання зусиль морських держав (насамперед США і Великобританії) проти континентальних (Німеччини і Росії). Концепція панування на морі знайшла відображення в геополітичній стратегії Сполучених Штатів Америки.

Концепція серединної землі (Heartland). Її засновник британський вчений і політичний діяч Хелфорд Джон Маккіндер, який сформулював ідею провідної ролі в світі центрального континентального простору, що є на “географічній осі історії”, названий Хартлендом (від англ. heart – серце і land – земля: серцева (центральна) земля). Хартленд – ключова територія в межах світового острова (World Island). До світового острова Хелфорд Маккіндер включає три континенти — Азію, Африку і Європу, ієрархізує планетарний простір через систему концентричних кіл. У самому центрі – географічна вісь історії чи вісьовий ареал (pivot area), що називається хартлендом, землею серцевини. Далі йде внутрішній чи окраїнний півмісяць (inner or marginal crescent). Це – пояс, що збігається з береговими просторами євразійського континенту. На думку Хелфорда Маккіндера, внутрішній півмісяць – зона найінтенсивнішого розвитку цивілізації. Це відповідає історичній гіпотезі про те, що цивілізація виникла на берегах рік чи морів, так званій “потамічній теорії”. Далі йде більш зовнішнє коло: “зовнішній чи острівний півмісяць” (outer or insular crescent). Хартленд, на думку Хелфорда Маккіндера, є в російській частині Євразії, що визначає постійний тиск Росії на окраїнні землі внутрішнього півмісяця (Європа, Близький Схід, Китай) і його конфлікт із морськими державами зовнішнього півмісяця (Велика Британія, США, Канада, Японія).

Концепція великих просторів (Grobraum) – дітище німецького військового географа Карла Хаусхофера, який захоплювався ідеєю утворення великого континентального простору (на базі союзу Німеччини і Росії) для протистояння геополітичній експансії морських імперій (Великобританії і США). Картина планетарного дуалізму — морські сили проти континентальних сил чи талассократія (“влада за допомогою моря”) проти теллурократії (“влада за допомогою землі”) — стала тим ключем, що відкривав усі таємниці міжнародної політики. Саме К.Хаусхофер з геополітичної точки зору обґрунтував необхідність укладення у 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад. Але в гітлерівській Німеччині ідея про створення великого простору була взята для виправдання воєнної експансії на Схід.

Концепція прав народу розроблена німецьким філософом, юристом, істориком Карлом Шміттом і заснована на фундаментальній ідеї “прав народу” (Volksrechte), що протиставлялися ліберальній теорії “прав людини”. Всякий народ має право на культурну суверенність, на збереження своєї духовної, історичної і політичної ідентичності. Важливе місце в концепції приділялося номосу. Це грецьке поняття значає “щось узяте, оформлене, упорядковане, організоване” у значенні простору. К.Шмітт показує, що номос є такою формою організації буття, що встановлює найгармонічніші співвідносини усередині соціального ансамблю і між ансамблями. Номос — відображення особливого синтетичного сполучення суб'єктивних і об'єктивних факторів, що органічно виявляються в створенні політичної і юридичної систем. У номосі виявляються природні і культурні особливості людського колективу в поєднанні з навколишнім середовищем. Досліджуючи номос Землі, Карл Шмітт прийшов до висновку, що він абсолютно протилежний номосу моря. Це привело до створення особливої геополітичної методології для осмислення політичної історії світу. “Суша — море” — за допомогою такої пари протилежностей К.Шмітт сподівався з’ясувати необхідність переходу від “планетарного мислення категоріями сили” (planetarisches Machtdenken) до “мислення законами організації простору” (raumgesetzliches Ordnungsdenken), для того щоб здійснилася “глобальна організація простору”, що відповідає “планетарній просторовій свідомості”. Провідні держави Заходу (США, Німеччина і Великобританія) у геополітичній стратегії виходили та виходять в сучасних умовах з постулатів, сформульованих у вищеперелічених концепціях геополітики. Сучасні західні геополітичні концепції продовжують основні традиції класиків геополітики.

Спадкоємцем ідей Альфреда Мехена і Хелфорда Маккіндера виступив Ніколас Джон Спайкмен, який обґрунтував ідею переміщення центру історії із серединної землі (Хартленда) у серединний океан (Атлантику). Суть ідеї полягає в тому, що держави, розташовані на берегах Атлантики (США і країни Західної Європи), утворять атлантичний Рімленд (Rimland — від англ. rim — край, обід і land — земля: окраїнна, прибережна земля), покликаний домінувати в сучасному світі і стримувати натиск провідної держави Хартленда — Росії. Н.Спайкмен виділив десять критеріїв, на підставі яких варто визначати геополітичну могутність держави: 1) поверхня території; 2) природа кордонів; 3) чисельність населення; 4) наявність чи відсутність корисних копалин; 5) економічний і технологічний розвиток; 6) фінансова могутність; 7) етнічна однорідність; 8) рівень соціальної інтеграції; 9) політична стабільність; 10) національний дух. Якщо сумарний результат оцінки геополітичних можливостей держави виявляється відносно невисоким, це майже автоматично веде до того, що держава змушена вступати в більш загальний стратегічний союз, поступаючись частиною свого суверенітету заради глобальної стратегічної геополітичної протекції. Атлантична концепція Ніколаса Спайкмена лягла в основу геополітичної стратегії Північноатлантичного блоку (НАТО). Ідеї атлантизму поділяють і відомі західні аналітики Ганс Моргентау, Джеймс Болл, Уолт Ростоу, Збігнев Бжезінський, Самюель Хантінгтон. Дуже близька до атлантизму концепція мондіалізму (від французького слова monde — світ), зміст якої зводиться до постулювання неминучості повної планетарної інтеграції, переходу від множинності держав, народів, націй і культур до уніформного світу.

Альтернатива західним геополітичним моделям — східноєвропейські концепції євразійства, панславізму і поліцентризму.

Концепція євразійства розроблена наприкінці XIX — на початку ХХ ст. Петром Савицьким, Миколою Трубецьким, Львом Карсавіним, Миколою Алексєєвим, Георгієм Вернадським та іншими євразійцями. Євразійці виходять з особливого історичного призначення Росії, України, Білорусії —об’єднувати своє слов'яно-тюркське населення в євразійську націю, інтегрувати великі простори в цілісний євразійський моноліт. Іншими словами, зміст євразійства в синтезуванні європейських і азіатських витоків в українську, російську, білоруську самобутність і самодостатність. Концепція розвивалася на основі ґрунтовної теорії і введенного ними терміну місцерозвиток. Місцерозвиток – неповторне географічне середовище, де відбувається становлення окремої людини і великих людських співтовариств. Євразійці прагнули об’єднувати вірність джерелам з творчим прагненням у майбутнє, укорінення в національній традиції із соціальним модернізмом, технічним розвитком і політикою нетрадиційних форм. Дуже важливий аспект теорії євразійців — принцип ідеократії. П.Савицький вважав, що євразійська держава повинна будуватися, відштовхуючись від споконвічного духовного імпульсу, зверху вниз. А, отже, уся структура мала створюватися в згоді з апріорною Ідеєю, і на чолі структури мав стояти особливий клас духовних вождів. Ідеократія допускала верховенство непрагматичного, нематеріального і некомерційного підходу до державного устрою. Переваги географічної особистості, на думку П.Савицького, полягають в здатності підніматися над матеріальною необхідністю, органічно включаючи фізичний світ у єдиний духовно-творчий імпульс глобального історичного процесу.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. виникає панславізм — геополітична концепція об'єднання слов'янських держав і народів під егідою Росії. Її творцями виступили представники слов'янофілів Костянтин і Іван Аксакови, сербський просвітитель Вук Караджич, чорногорський просвітитель Петро Негош, чеські слав’яністи Йозеф Добровський і Павло Шафарик. У середовищі слов'янофілів народилася і концепція поліцентризму. У її основу покладено погляди Миколи Данилевського, Федора Достоєвського, Юрія Самаріна та інших російських мислителів, що відкидали європоцентристську модель світоустрою і виходили з того, що світ має поліцентристську структуру. За концепцією, поряд із західноєвропейським центром сили існують також російський, український та інші самобутні центри, що розвиваються своїм шляхом, відмінним від західного.

Аналіз основних геополітичних концепцій показує, що їх можна систематизувати за двома основними напрямками: континентальним й океанічним. Континентальний напрямок орієнтований на обґрунтування геополітичної стратегії континентальних держав (німецькі концепції життєвого простору і великих просторів; російські, українські моделі євразійства і панславізму) і одержав свій розвиток переважно у провідних державах континентального Хартленду: Німеччини й Росії. Геополітичне суперництво між ними за лідерство на континенті має глибокі корені та продовжується в сучасних умовах, щоправда, вістря протиборства після закінчення “холодної війни” перемістилося з військово-політичної та ідеологічної сфер в економічну і технологічну. Океанічний напрямок розвивався в основному в державах атлантичного світу (США, Велика Британія та ін.), іноді його називають океанічно-мондіалістським. Він включає концепції, що обґрунтовують пріоритетну роль у світі держав атлантичного Римленду і необхідність їх протидії континентальним державам. Існують також і проміжні концепції, засновані на симбіозі морських і континентальних пріоритетів, як, наприклад, французька геополітична модель Шарля де Голя. Проміжні моделі не настільки широко представлені в геополітичній теорії і практиці в силу того, що більшість світових держав поділяються на континентальні й острівні, що об'єктивно схильні до відповідного геополітичному напрямку.

В сучасних умовах поняттям геополітики в політології, як правило, визначається прагматична орієнтація зовнішньої політики, тверезий облік географічного і “силового” факторів і їх роль у світових справах. Певну визначеність своєрідності проблеми закономірностей міжнародної політики і міжнародних відносин додає методологічна ідея про те, що закономірність силового функціонування міжнародних відносин породжується самою системою відносин. Внесок у розвиток такого напрямку досліджень вносить системний аналіз. “Поведінка держав”, пишуть теоретики системного аналізу, є “функція” не внутрішньосуспільних процесів і характеристик (внутрішньополітичної обстановки, механізму прийняття рішень та ін.), а відображення “їх становища в міжнародній системі чи підсистемах”, наслідок того, як “інші держави поводяться”. Проводиться думка про те, що марною є сама постановка проблеми співвідношення внутрішніх і зовнішніх суспільних відносин, оскільки для них характерна взаємодія. Ідеологи системного аналізу вважають принципово важливим закріплення в науці вихідного методологічного положення про те, що “простих теоретичних зв'язків між внутрішніми рисами чи внутрішніми джерелами і зовнішньою поведінкою не існує”. У політології висловлюється думка, що соціальне явище – сила – породжується процесами в самому міжнародному житті, а структура системи є розподіл сили в межах сили. Оскільки поняття структура у системній теорії є синонім поняття закон у класичному суспільствознавстві, то зрозуміло, що сила, її розподіл і правила функціонування є фундаментом міжнародної системи, її основною закономірністю. Такий висновок багато в чому відповідає реаліям сучасного міжнародного життя. Мимоволі напрошується питання: чому функціонування міжнародної системи породжує саме силові відносини, а не якісь інші? Переконливої відповіді в межах системного підходу поки не знайдено.

У політології посилюється інтерес до концепції циклічного розвитку силової політики. Так, професори Вашингтонського університету — Дж. Модельські і П. Морган — виступили з ідеєю циклічності розвитку суспільства. Сучасні міжнародно-політичні відносини, чи “глобальна політична система” є “інститутами і механізмами для управління глобальними проблемами чи відносинами”. У центрі системи – світові держави, чий вплив є домінуючим у світі. Змінюючи одна одну, світові держави формують характер глобальної системи. Якщо уявити кожний період, що асоціюється зі світовою державою, як один цикл, то тоді історія системи може розглядатися як серія тривалих циклів. Поняття тривалий цикл вводиться для того, щоб уявити історію міжнародних відносин з кінця XV ст. аж до сучасності у вигляді п'яти етапів, що послідовно змінюють один одного, у вигляді панування чотирьох великих держав: Португалії, Нідерландів, Великобританії (її панування розтяглося на два цикли) і США. П'ятий цикл, названий американським століттям, почався у 1914 р. В концепції “тривалий цикл” дорівнює 107 рокам. Після закінчення терміну лідерство в “глобальній політичній системі” переходить до іншої держави. Звичайно процес “зміни лідера” супроводжується “глобальною війною”. Загроза “глобальної війни” має йти в строго визначених межах, оскільки війна є “складовою частиною дуже великої і складної системи, що не може легко усуватися чи замінюватися чим-небудь”. Висловлюються заперечення всяких спроб усунення збройного конфлікту з міжнародних відносин, висувається ідея збереження локальних війн, а мета ліквідації усіх видів війн в міжнародному житті розглядається як утопічна, нездійсненна.

Існує ряд інших типів теорії глобалізму, які відрізняються одна від одної другорядними деталями. Проте в сучасних умовах альтернативою силовим концепціям виступає мирне співіснування. Його глибинний об'єктивний суспільний зміст — відображення загальнолюдських інтересів у сфері міжнародної політики. Об'єктивними факторами, що лежать в основі мирного співіснування, виступають: процес інтернаціоналізації, посилення науково-технічного прогресу. Не втрачаючи суперечливості, сучасний світ під могутнім впливом науково-технічної революції стає дедалі цілісним, дедалі взаємозалежним. Якщо додати кардинальну зміну характеру і можливостей сучасної зброї, що не залишає у жодної держави надії захистити себе тільки військово-технічними засобами, загострення екологічних та інших глобальних проблем, що загрожують самому виживанню людства, то стає очевидним якісна новизна і масштабність суспільного фундаменту, на який спирається мирне співіснування як одна з найважливіших “базових конструкцій” сучасної міжнародно-політичної надбудови.

Міжнародні відносини, подібно будь-яким суспільним відносинам – система, що розвивається. Це переконливо показує історико-порівняльний аналіз. На кожному етапі історичного розвитку ці відносини мали специфічний вигляд. До середини XIX ст. склалася система міжнародних відносин, що вважається традиційною. Найістотніші розходження між традиційною і сучасною системою міжнародних відносин зводяться, по-перше, до того, що традиційна система може практично розглядатися як нескінченна, що охоплює інтегральність становища не тільки миру, але й війни. З виникненням війни (навіть такої, як світова) ця система не розпадалася, а переходила в нову фазу. Більш того, стан війни відігравав роль одного з факторів розвитку системи, фіксуючи на міжнародно-правовому рівні зміни економічної і політичної ваги різних держав. Поява засобів масового враження і їх перетворення в ядро військового потенціалу провідних держав світу створило реальну можливість самознищення людства. Війна, яка своїм імовірним наслідком має ліквідацію людської спільності (або близькі до цього наслідки), перестала бути елементом міжнародних відносин. Тим більше війна втратила колишню роль фактору їх рівноваги. У цьому ж напрямі почали змінюватися і функції війн меншого масштабу, які безпосередньо не зв'язані з загрозою загального знищення, однак можуть його спровокувати.

По-друге, традиційна система міжнародних відносин охоплювала переважно політичну сферу. В таких умовах вплив на зовнішню політику внутрішніх соціально-економічних процесів, при всій їх важливості, був опосередкованим і позначався переважно в надзвичайних кризових ситуаціях. Дипломатія, за допомогою якої формувалися міжнародні відносини, мала значну частку автономії. Це забезпечувало волю і простір маневру при прийнятті зовнішньополітичних рішень, жорстко не обумовлених обставинами внутрішньополітичного характеру. Нині при зростанні потреби в такій волі маневру можливості скоротилися. У міжнародні відносини включено економічну, політичну, ідеологічну сфери. Реалізуючись через них, вплив внутрішньополітичних факторів отримує більш безпосередній характер, що сприяє властивому для сучасного етапу різкому зростанню ролі мас у формуванні зовнішньої політики. Революція в галузі засобів інформації звузила чисто технічну автономію дипломатії.

По-третє, у XIX ст. міжнародна система – це рівнодіюча зовнішній політиці деяких великих держав і декількох десятків середніх і малих держав. Величезні території земної кулі, на яких проживала більша частина людства, були практично виключені із системи і становили лише об'єкт зовнішньої політики. Структура системи була порівняно проста, ситуації - прозорими. Складні проблеми взаємин між народами промислово розвинених і колоніальних країн зважувалися в межах внутрішньої політики відповідних імперій. Сучасні міжнародні відносини — це зовнішня політика більш 180 держав, серед яких переважна більшість – молоді країни, що розвиваються. Ускладнення системи міжнародних відносин призводить до зростання числа конфліктів, збільшення імовірності зрушень в орієнтації окремих країн, підвишення частоти зовнішньополітичних регіональних і глобальних угруповань. Зросло значення свідомого, цілеспрямованого втручання у функціонування системи міжнародних відносин як єдиної цілосності. Коли американці Ф.Кратохвіл і Дж.Раггі, розглядаючи організацію світового співтовариства як поле дослідження, спробували ідентифікувати його тверде ядро, тобто постійний компонент, що надає такій організації цілісності і ідентичності, вони дійшли до висновку, що його варто шукати в проблематиці міжнародного управління. Необхідність створення якихось форм глобального управління спирається на кілька основних посилань: світове співтовариство є функціонально взаємозалежною цілісною системою; загальні, спільні інтереси, вищі будь-яких приватних інтересів (національних, соціальних, конфесійних); загальні інтереси одержують моральну санкцію в новій системі цінностей та ін.

Глобальне управління характеризується, принаймні, двома важливими особливостями воно є управління процесами (у суспільстві, біосфері), а не територіями; управління здійснюється в умовах, коли відсутній суверенний агент влади (на глобальному рівні). Елементами глобального управління є інститути і механізми: міжнародне право, що обумовлює принципи і правила поведінки держав та інших учасників міжнародної системи; міжурядові організації, створені і діючі на основі делегованих суверенними державами повноважень; контроль з боку міжурядових організацій за дотриманням нормативних вимог міжнародного права, включаючи організацію колективних дій; лідерство великих демократичних держав, здатних служити дієвою опорою міжурядовим організаціям у вирішенні глобальних проблем, що стоять перед світовим співтовариством, на основі консенсусу.

11.2. Зовнішня політика: основні поняття, мета

На сучасному етапі модель системи міжнародних відносин, що складається, покликана забезпечити перехід до цілісності світового співтовариства, зазнати подальшої істотної еволюції. Активна взаємодія і всебічне взаємозбагачення глобальних тенденцій (зміцнення безпеки і розширення співробітництва) здатні породити якісно нову закономірність світового розвитку. У ній органічно мають поєднуватись становлення універсального кодексу цивілізованої поведінки на міжнародній арені та взаємопереходи внутрішньосуспільних і всесвітніх цивілізаційних процесів. Мирна, творча ера історії людства відкриє шлях до діалектичної єдності розмаїття світу.

Зовнішня політика — це курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету і незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів і мети. Зовнішня політика — складна система відносин між суверенними державами чи визнаними міжнародним співтовариством політичними утвореннями, що мають свої особливі національні інтереси. Кожна держава зобов'язана будувати свою зовнішню політику, виходячи зі своїх власних національних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та інших факторів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.

Зовнішня політика держави складається з чотирьох взаємозалежних компонентів:

з усвідомленого і наміченого власного курсу, спрямованого на досягнення мети держави на міжнародній арені;
з об'єктивного, іноді випадкового або взагалі ненавмисного “виносу” у зовнішню політику якихось внутрішніх процесів і явищ, що розвиваються в державі і суспільстві;
з необхідності для держави, так або інакше, враховувати об'єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин;
з потреб якось впливати на інших суб'єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагувати на їх дії, оскільки вони прямо чи побічно торкаються інтересів держави.

Виникають питання: В чому ж суть зовнішньої політики держави? Який характер взаємозв'язку між зовнішньою і внутрішньою політикою держави? Для з’ясування суті зовнішньої політики варто виходити з того, що, як вказував американський політолог Ганс Моргентау: “Суть міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. І внутрішня, і зовнішня політика є боротьба за силу, яка модифікується лише різними умовами, що складаються у внутрішній і міжнародній сферах”. Вишезгаданий австрійський соціолог Людвіг Гумплович досить чітко вказав, що “внутрішній розвиток держави обумовлюється розвитком її зовнішніх сил: на перший випадає службова роль стосовно останнього”. Виявляється це в тому, що біля влади знаходиться соціальна група, “якій більш всього на руку зовнішнє, міжнародне становище держави…Такий зв'язок між внутрішнім розвитком держави і його зовнішньою, міжнародною історією. У цьому причина того, що внутрішня історія є простим доповненням зовнішньої, обумовлюється нею”.

Проте як би не міркували вчені, зовнішня і внутрішня політика реально, об'єктивно існують і, природно, взаємно залежать одна від одної. Суть і зміст зовнішньої політики змінюється в залежності від внутрішнього становища держави і від міжнародної обстановки. При визначенні стратегічної мети зовнішньої політики можна виділити мету, характерну для більшості держав, особливо підкреслити необхідність забезпечення національної безпеки держави; зростання загальної могутності (потенціалу) держави; підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави.

Реалізація зовнішньої політики здійснюється у різних формах в залежності від конкретних умов і можливостей. Існує чотири форми зовнішньої політики: пасивна, характерна для економічно, політично і військово слабких держав, що виражається в зміні внутрішньої політики держав під впливом міжнародного оточення. Політично це означає відмову від частини суверенітету, перехід на позиції об'єкту зовнішньої політики інших держав; агресивна, котра характеризується формуванням експансіоністської мети, примусом зміни зовнішньої і внутрішньої політики інших держав; активна – характеризується активними пошуками рівноваги між зовнішньою і внутрішньою політикою; консервативна – характеризується активною, іноді навіть агресивною політикою захисту досягнутого раніше балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою.

З особливостями зовнішньої політики як специфічної сфери діяльності держави зв'язані її мета і функції. Основна мета зовнішньої політики будь-якої держави — це забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканості. Це пов'язано з захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів. Захисна функція полягає також у пристосуванні зовнішньополітичної стратегії держави до системи міжнародних відносин. Реалізація захисної функції спрямована на запобігання загрози для держави, на пошук мирних політичних рішень виникаючих спірних питань і проблем. Ефективна реалізація захисної функції залежить від здатності держави, її спеціальних органів і інститутів виявляти (визначати) потенційні джерела загрози і небезпеки, не допускати небажаного перебігу події. Спеціальними інститутами, призначеними для такої мети, є посольства, консульства, представництва, розвідка і контррозвідка. Найважливішим завданням зовнішньої політики є посилення економічного і політичного потенціалу держави. Від зовнішньої політики і положення держави на міжнародній арені залежить і економічний розвиток країни, і її політична стабільність. Зовнішня політика має сприяти ефективному функціонуванню економіки, зростанню добробута суспільства, тим-то її завданням стає забезпечення для держави більш вигідної участі в поділі праці, пошук більш дешевих ресурсів (сировинних і трудових), забезпечення більш вигідних умов збуту продукції, збереження стратегічних ресурсів країни тощо. Зовнішня політика здійснює важливу економічну функцію. Інформаційно-представницька функція зовнішньої політики знаходить своє вираження в діяльності відповідних органів по створенню позитивного іміджу держави у світовому співтоваристві. Спеціальні органи інформують свої уряди про наміри інших урядів, забезпечують контакти держави з іншими країнами. Представницька функція реалізується за допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола тих чи інших країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави, на збереження рівноваги в системі політичних зв'язків.

З метою реалізації зовнішньої політики держави використовуються чотири види засобів: політичні, економічні, військові та інформаційно-пропагандистські. Політичними засобами, насамперед, є дипломатія. Дипломатія — офіційна діяльність держави в особі спеціальних інститутів і за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, допустимих з позицій міжнародного права, які мають конституційно-правовий статус. Дипломатія здійснюється у вигляді переговорів, візитів, спеціальних конференцій і нарад, зустрічей, підготовки і укладання двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичного листування, участі в міжнародних організаціях. Економічні засоби зовнішньої політики мають на увазі використання економічного потенціалу країни для досягнення зовнішньої політичної мети. Держава, що має сильну економіку, фінансову могутність, займає і відповідне становище на міжнародній арені. Навіть територіально невеликі держави, небагаті матеріальними і людськими ресурсами, можуть відігравати важливу роль на світовій арені, якщо в них сильна економіка, що базується на передових технологіях і які здатні поширювати досягнення далеко за свої кордони. Дієвими економічними засобами є ембарго, чи навпаки, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позичок, іншої економічної допомоги чи відмовлення в її наданні. Військові засоби зовнішньої політики – військова могутність держави, що містить в собі армію, її чисельність і якість озброєння, моральний стан, наявність військових баз, володіння ядерною зброєю тощо. Військові засоби можуть використовуватися як засіб прямого так і непрямого впливу (війни, інтервенції, блокади та ін.). Інформаційно-пропагандистські засоби – весь арсенал сучасних засобів масової інформації, пропаганди й агітації, що використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забезпеченню довіри з боку союзників і можливим партнерів. За допомогою засобів масової інформації формується в очах світової громадськості позитивний образ держави, почуття симпатії до неї, а в разі потреби — антипатії й осуду стосовно інших держав.

Реалізація мети зовнішньої політики будь-якої держави заснована на принципах. Ще П'єр Прудон відмічав, що душею історії є принципи: будь-який предмет має свою ідею, отже, свій принцип і свій закон; будь-яке явище відповідає якійсь ідеї; ніщо не відбувається в світі, не виражаючи якоїсь ідеї. Своє втілення принципи зовнішньої політики дістають у міждержавних угодах. Основним міжнародно-правовим документом сучасності, де сформульовані принципи міжнародного права й передбачені заходи їх дотримання, є прийнятий 1945 р. 50 державами Статут Організації Об'єднаних Націй. Найважливіші принципи сучасної зовнішньої політики викладені в “Декларації про принципи міжнародного права”, що стосуються дружніх зносин і співробітництва між державами відповідно з Статутом ООН. Утвердженню сучасних принципів у практиці міжнародного спілкування сприяли документи Генеральної Асамблеї ООН: "Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам" (1960 р.), "Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав" (1981 р.) та ін. Важливу роль у розвитку головних принципів, наповненні їх новим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.). Конкретизації та визначенню процедур здійснення принципів зовнішньої політики значною мірою сприяють двосторонні угоди держав про співпрацю. При здійсненні зовнішньої політики держави керуються схваленими світовим співтовариством принципами: мирне співіснування, суверенність, рівноправність держав, рівноправність народів та їх права, щодо самостійного визначення своєї долі, незастосування сили або загрози силою, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання міжнародних зобов'язань, загального поважання прав людини й основних свобод.

Принцип мирного співіснування. Основна ідея принципу полягає в тому, що держави зобов'язані підтримувати мир на земній кулі, виявляти толерантність одна до одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних цивілізацій, політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, створює нормативну модель світового порядку, за якою не повинно бути місця насиллю й гнобленню народів у будь-якій формі

З принципом мирного співіснування безпосередньо пов'язаний принцип незастосування сили або загрози силою у міжнародних відносинах. Це загальна вимога на якій грунтується Статут ООН: "Усі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою та її застосування як проти територіальної недоторканності й політичної незалежності будь-якої держави, так і якось інакше". Статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках: для самооборони, якщо стався збройний напад на державу (ст. 51) і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (статті 39 і 42). Саме в такому порядку міжнародне співтовариство застосувало силу до Іраку в період агресії проти Кувейту. Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни у зовнішній політиці. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, що тягне міжнародну правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.

Принцип суверенної рівності держав. Домовитись можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях немає рівності, то вони базуються не на угодах, а на відвертому або прихованому підпорядкуванні. Ось чому Декларація про принципи міжнародного права проголошує, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від розбіжностей економічного, соціального, політичного чи іншого характеру; що для всіх країн існує однаковий обов'язок виконувати повністю і сумлінно їх міжнародні зобов'язання й жити в мирі з іншими державами; що всі країни рівноправно зацікавлені у розв'язанні загальнолюдських проблем, створенні всеохоплюючої системи міжнародної безпеки, колективної відповідальності держав перед людством.

Принцип непорушності державних кордонів полягає у міжнародно-правовому визнанні існуючих кордонів, у відмові від будь-яких зазіхань на них. Цей принцип і є підставою для заперечення територіальної експансії у будь-якій формі. Проблема кордонів особливо гостра для Європейського континенту. Ось чому учасники Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.) у Декларації принципів Заключного акту зазначили: "Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, і через це вони утримуватимуться нині й у майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони".

Принцип територіальної цілісності виключає насильне загарбання або зміну приналежності іноземних територій, а також забороняє протиправне використання іноземних територій або завдання їм шкоди. У Статуті ООН принцип мирного врегулювання суперечок сформульовано так: "Усі члени Організації Об'єднаних Націй розв'язують свої міжнародні суперечки мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість".

Формування принципу невтручання у внутрішні справи держави сягає ще епохи буржуазних революцій, що супроводжувалися протиборством, прагненням деяких держав здійснити втручання у внутрішні справи інших країн, а також у правила міжнародного спілкування. Статут ООН накладає на всі держави зобов'язання не втручатися безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, що належать до внутрішньої компетенції іншої країни.

Сучасну епоху характеризує утвердження принципу поважання прав людини як одного з основних принципів зовнішньої політики будь-якої держави. Саме поняття права людини введено у політико-правовий вжиток ще наприкінці XVIII ст. Нині цей принцип є універсальним, тобто, має загальне для всіх міжнародно-правове зобов'язання держав незалежно від їх політичних, економічних, соціальних систем та рівня розвитку поважати й дотримуватись прав людини та свобод усіх індивідів незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо.

В сучасних умовах в зовнішній політиці держави мають керуватися принципом взаємного інтересу. Ця, здавалося б, елементарна істина довго і важко пробивала собі шлях. Історія розпорядилася так, що з моменту виникнення перших держав і до сьогодення не було більш ефективного засобу взаємин між народами і країнами, аніж їх регулювання за допомогою сили. Формування концепції балансу сил, або політичної рівноваги, припадає на XVII ст. Тоді французький прелат Фенелон висунув ідею, за якою держава мала перешкоджати посиленню своїх сусідів, щоб вони не могли заподіяти їй шкоду; надмірне розширення розмірів і могутності однієї держави “за визначені кордони” веде до зміни загальної системи, де знаходяться всі держави, до руйнування або підпорядкування її сусідів. Вважалося, що підтримка рівності і рівноваги між сусідніми державами і є тим самим механізмом, що “забезпечує мир для всіх”. Поняття рівновага сил вперше було зафіксоване на Утрехтському конгресі (1713 р., Нідерланди) і майже за 300 років свого існування перетворилось у стійку характеристику стану міжнародних відносин.

Відтоді в західному суспільствознавстві дедалі більше утверджується думка, що рівновага сил — це не тільки інструмент зовнішньої політики, але й у певному сенсі її фундаментальна мета, досягнення якої автоматично забезпечує виконання інших важливих завдань держав на міжнародній арені — їх незалежності, національної безпеки. Наскільки цей принцип ефективний, видно хоча б з таких даних. За останні 5,5 тис. років мир на Землі панував лише 300 років, а в інший період було більш 15 тис. війн. Тільки в Європі війни забрали в XVII ст. – 3 млн., у XVIII ст. — більш 5 млн., у XIX столітті — 6 млн., у XX в. — більш 70 млн. людей і рахунок продовжується. Тисячоліття ворожнечі і війн переконливо показують неможливість подальшого прогресу на основі силового протиборства. Принцип балансу сил і формула розвитку держав шляхом обмеження інтересів інших країн і народів у сучасному світі втрачають сенс. На зміну концепції балансу сил йде концепція балансу інтересів у зовнішній політиці держав.

Виникає питання, як же співвідносяться національні інтереси у взаємозалежному, цілісному світі і чи можливий їх баланс? Адже не секрет, що визначеного балансу інтересів між країнами і народами вдавалося домагатися і на більш ранніх історичних етапах, і такий баланс, як правило, обмежувався досягненням якої-небудь спільно вагомої мети, а потім поступався місцем балансу сил. У національному інтересі відбиваються інтереси людей, які проживають у конкретній державі, об'єднані економічними і соціально-політичними зв'язками, культурними традиціями. Баланс інтересів у зовнішній політиці — це не підпорядкування інтересів інших країн своїм інтересам, а здатність включити їх інтереси в коло своїх власних. Інакше кажучи, баланс інтересів можливий на основі загальних потреб, загальних як для різних держав, так і для різних класів і страт, що складають народи цих держав, тобто, на основі загальнолюдських потреб та інтересів.

З'ясуємо, чи існують у сучасному світі такі потреби, які можна охарактеризувати як загальнолюдські і які можна відобразити в інтересах усіх класів і соціальних страт, що відбивають сучасну соціальну структуру цивілізації. Основна потреба, усвідомлена нині людством — це потреба збереження роду людського. Запобігання ядерної війни, всесвітньої екологічної кризи, здатних знищити все живе на планеті, безперечно, є головною потребою кожної людини і будь-якої держави, стосуються корінних інтересів усіх країн. Звичайно, потреба виживання роду людського різним країнам і народам уявляється по-різному, але має реальний зміст: збереження життя на Землі, збереження людини. Ще в 20 — 30-х роках ХХ ст. всесвітньо відомий український вчений Володимир Вернадський вважав космічною необхідністю збереження життя на Землі. Фундаментальні теоретичні положення проблеми збереження людства у складних умовах сучасності сформулювали Нільс Бор, Альберт Ейнштейн, Бертран Рассел та Фредерік Жоліо-Кюрі. Ці ідеї знайшли відзеркалення в документах Руху неприєднання, Пагуоського руху вчених за мир і роззброєння тощо. Об'єктивною потребою, що притаманна всім країнам і народам, є подальший розвиток людини як істоти разумної, що можливо за допомогою накопичення багатств культури, повсюдного поширення і утвердження принципів загальнолюдської моралі.

Безсумнівно, необхідність всебічного удосконалення людини є потребою всіх соціальних спільностей на рівні інтересу, тобто, на рівні усвідомлення потреби. Процес формування загальнолюдської культури є надзвичайно складним. На різних етапах історії люди зустрічаються з різко ворожим ставленням до чужої культури, що супроводжується прагненням її знищити. З історії не вилучити багаття інквізиції і релігійні війни, попіл спалених книг і зруйновані храми. І в сучасних умовах лунають заклики не залишити каменя на камені від “іншої культури”. Але мудрість людства саме в тому і полягає, що воно здатне пережити такий період так само, як і період патерналістського ставлення до чужої культури, моралі, ідеології. Поступово приходить порозуміння того, що розвиток культури будь-якого народу неможливий поза культурою інших народів, що це є єдиний, багатогранний процес. Як гармонія ліри складається з різних звуків, так і світовий процес – єдність множинного, різного. І світовий процес розвитку культури, поза яким неможливо уявити собі духовної досконалості людини, подібний до мелодії ліри, яку неможливо позбавити жодної ноти без втрати чистоти і якості звучання. Тому єдність світового культурного процесу виступає об'єктивною основою для пошуку балансу інтересів у сучасному світі. Баланс інтересів забезпечує культурний прогрес будь-якої нації і людства.

Дедалі нагальнішою потребою для сучасного людства стає розвиток матеріального виробництва на базі науково-технічного прогресу, без чого неможливий ефективний розвиток економіки будь-якої держави. Це характерно для розвинених держав, але ще більше для держав, що розвиваються. Усвідомлення державами необхідності створення справедливих відносин розподілу й обміну, формування загальноприйнятого економічного порядку є базою для складання балансу інтересів в економічній галузі. Існує реальна основа для формування балансу інтересів у зовнішній політиці держав, яка зв'язана з першочерговими потребами збереження життя на Землі, прогресом людського суспільства, всебічним удосконалюванням особи.

І знову виникає питання. Чому ж світ продовжують роздирати суперечності, не припиняються війни, воєнні конфлікти та ін.? Причини, без сумніву, полягають в тому, що процес формування світового соціуму складний і суперечливий, він перебуває на своїй початковій стадії. До того ж внаслідок неоднорідності економічного, соціального, політичного і культурного розвитку не всі держави і народи повністю усвідомлюють потреби, що обумовлюються логікою історичного розвитку. Найчастіше перед багатьма з них, зокрема перед країнами, що розвиваються, стоять проблеми, які мають бути вирішені ще в ХІХ ст. Тому від народів і керівництва сучасних держав вимагаються значні політичні зусилля для формування зовнішньої політики, що відповідає реаліям нового тисячоліття. Баланс інтересів держав складається суперечливо, що обумовлено і новизною самого явища, і специфікою економічного, соціально-політичного і культурного розвитку країн і народів. Тут найчастіше продовжує діяти національний, національно-державний і класовий егоїзм. На найвищих рівнях визнано, що жодна країна не в змозі поодинці вирішувати не тільки міжнародні, але й свої власні проблеми. Негативну роль у пошуку балансу інтересів нерідко відіграють віджилі звичаї і застарілі стереотипи. Не так просто взяти і відкинути десятиліття конфронтації і балансування на грані війни. Не так просто стерти в пам'яті поколінь образ ворога, створенню і культивуванню якого присвячені десятиліття.

Людство поступово уявляє для себе всю складність свого майбутнього, тому процес становлення взаємозалежного світу, єдиного соціуму інтенсивно розвивається. Закони цілісного світу не тільки наполегливо вимагають досягнення балансу інтересів різних держав, але й становлять необхідні економічні, соціальні, гуманітарні і політичні можливості, а політична воля керівників і народів усіх країн здатна забезпечити стійкий баланс інтересів як необхідну умову збереження миру, як невід'ємну умову прогресу цивілізації. Реалізація зовнішньополітичного курсу будь-якої держави здійснюється, дякуючи відповідним державним структурам – суб’єктам зовнішньої політики та контролю за зовнішньополітичною діяльністю, насамперед, міністерствами закордонних справ (чи зовнішніх зносин) і, відповідно, парламентськими комітетами з питань зовнішньої політики; посольствами і представництвами, у складі яких нерідко працюють фахівці з військових питань, організатори системи довірених осіб і агентів (резиденти розвідки і контррозвідки), фахівці з питань економічного (торгові представники), культурного співробітництва; наукові і культурні центри.

11.3. Україна на міжнародній арені

Київська Русь (ІХ-ХІІ ст.ст.) – початок, витік української державності, період формування українського народу як багатовікової європейської реальності. Територія, на якій розселилися українці, охоплювала землі Південно-Західної Русі: Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Волинське і Галицьке князівства, а також Північну Буковину і Закарпаття. Тоді ж історичним зосередженням формування українського народу стала Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина, Чернігівщина й ін.). Навколо Середньої Наддніпрянщини утворилося етнічне ядро, навколо якого згуртовувалося населення східних земель, створювалися місцеві суспільно-економічні, культурні і мовні особливості.

З XIV ст. починають складатися основні ознаки українського народу як етнічної спільності. Поступово зміцнювалися економічні зв'язки між південно-східними і південно-західними землями на базі феодальних відносин, хоча на формуванні суспільного і політичного життя до середини XIV ст. позначалося ярмо Золотої Орди. У 40—60-х роках XIV ст. західні українські землі потрапили під владу більш міцних держав Європи: Польщі, Угорщини, Литви. Спустошливі набіги турків і кримських татар, що почалися в кінці XV ст., ще більш ускладнили економічне і культурне життя на українських землях. Але й тоді відбувся розвиток землеробства, ремесел, торгівлі. Виникають міста, сприяючи поширенню економічних зв'язків між окремими землями, політичному згуртуванню в боротьбі проти іноземних загарбників і гнобителів. У XV — першій половині XVI ст. розширюється територія, на якій формується українська народність, йде заселення Середньої Наддніпрянщини, Побужжя, Слобожанщини збіглими селянами, виникає козацтво, що заснувало Запорізьку Січ. Але тоді ж зовнішня загроза Золотої Орди, набіги турків і кримських татар, роздробленість етнічної території між сусідніми державами не дозволяли створити українському народу свою державність, що негативно позначилося на його подальшій етнічній консолідації.

Цей процес посилився з другої половини XVI до середини XVIII ст. Відбуваються значні зміни в розвитку продуктивних сил — у землеробстві, ремеслах, внутрішній і зовнішній торгівлі. Йде подальше освоєння Наддніпрянщини, Слобожанщини, Запорізької Січі. Але в 1569 р. всі етнічні землі українського народу по Люблінській унії увійшли до складу Речі Посполитої. Починається не тільки економічне гноблення, але й полонізація і окатоличення України, особливо після Брестської церковної унії (1596 р.). Усе це викликало протест українського народу проти пригноблення: розгортається визвольний рух; прокочується хвиля козацько-селянських повстань, охоплюючи значну територію українських земель. Яскравим проявом національної самосвідомості українського народу стала визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Визначальним наслідком визвольної війни стало утворення козацько-старшинської державності — Гетьманщини, що сприяла дальшій консолідації українського народу. Тоді ж Україна мала досить інтенсивні зовнішні зв'язки. Але після підписання Переяславських угод державно-централізована політика Росії, особливо за період царювання Петра I, боротьба старшинських угруповань за владу не дали можливості здійснити надії й устремління українського народу на незалежний, вільний розвиток. Залишки автономії і самоврядування в Україні було остаточно знищено Катериною II. Розкол у 60-х роках XVII ст. України на Лівобережну і Правобережну призвів до того, що в 70-х роках агресія Оттоманської імперії знову загальмувала процес розвитку українського народу. І лише в XVIII ст. відбулося возз'єднання більшості українських земель в межах абсолютистської Російської імперії, а також здійснено вихід до Чорного й Азовського морів. В умовах розпаду сільськогосподарської цивілізації та виникнення і розвитку індустріальної в основному завершується процес формування української нації. Зовнішні економічні і культурні зв'язки сприяли консолідації українського народу.

Виходу України на міжнародну політичну арену в XX ст. сприяв процес дезінтеграцї Російської імперії і російські революції 1917 р. (лютнева та жовтнева).

В перші роки Радянської влади, до входження України в союзну державу, склалися сприятливі умови для налагодження економічних і політичних відносин України з іноземними державами. Здатність реально забезпечити встановлення міжнародних зв'язків і відносин України з іншими державами тоді ж продемонструвала молода українська дипломатія. У 1920—1922 рр. Австрія, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Туреччина, Чехословаччина, Болгарія, Угорщина визнають де-юре і де-факто народний уряд України і встановлюють з ним дипломатичні відносини. В той же час підписано українсько-французьку, українсько-англійську, українсько-австрійську та інша угоди — перші рівноправні договори з великими державами Європи. У 1921 р. встановлюються дипломатичні відносини з Аргентиною, Канадою, Югославією, Грецією і деякими іншими країнами. Тоді ж Україна укладає чи приєднується до більш ніж 60 міжнародних договорів і угод; урядові делегації України взяли участь у ряді міжнародних конференцій.

Після об'єднання в 1922 р. України з іншими радянськими республіками в нове федеративне об'єднання — СРСР, — діяльність України на міжнародній арені істотно обмежується. Відповідно до підписаного 30 грудня 1922 р. Договору про створення СРСР реалізація права союзних республік, у тому числі України, на здійснення відносин з іноземними державами і забезпечення їх зовнішньополітичних інтересів передавалися загальносоюзним зовнішньополітичним організаціям. Спочатку союзним республікам ще надавалися деякі можливості брати участь у виробленні зовнішньополітичного курсу СРСР через своїх представників у законодавчих і виконавчих органах Союзу, а також у реалізації конкретних питань, що стосуються їх специфічних інтересів у тих чи інших іноземних країнах. Так, представники України входили до складу колегії Наркомату іноземних справ СРСР, пізніше на території України вводиться інститут уповноваженого Міністерства закордонних справ СРСР, представники України входили до складу союзних дипломатичних місій в Австрії, Італії, Англії, Канаді, Німеччині, Польщі, Туреччині, Литві й ін. Але з 1930-х років Радянський Союз фактично перетворився в унітарну державу з гіпертрофованими владними повноваженнями центра, а союзні республіки позбавилися навіть незначних можливостей впливати на зовнішньополітичну діяльність СРСР. Посилення ролі Радянського Союзу внаслідок корінних змін на міжнародній арені на завершальному етапі другої світової війни, інтереси Союзу РСР і республік, ряд інших факторів стали тими об'єднавчими передумовами, що привели до поновлення в ході війни (на початку 1944 р.) участі союзних республік у міжнародних відносинах. Тоді, відповідно до прийнятого закону “Про надання союзним республікам повноважень в галузі зовнішніх стосунків і про перетворення у зв'язку з цим Народного комісаріату іноземних справ із загальносоюзного в союзно-республіканський Народний комісаріат”, до компетенції Президії Верховної Ради Української РСР і республіканського уряду було віднесено нові повноваження — серед них представництво Української РСР у міжнародних відносинах. Але права України, як і інших союзних республік, у міжнародних відносинах і надалі істотно обмежувалися.

Участь України в діяльності міжнародних організацій стала однієї з форм участі в міжнародних справах. Українська РСР стала однією з держав-засновників Організації Об'єднаних Націй, стала членом її важливих спеціалізованих установ: ЮНЕСКО — організації з питань утворення, науки і культури (з центром у Нью-Йорку, Парижі і Женеві), МАГАТЕ — міжнародного агентства по атомній енергії, ЮНІДО — організації по промисловому розвитку, МОП — міжнародної організації праці та інших. Були засновані і функціонують постійні представництва України при ООН у Нью-Йорку, при відділеннях ООН та інших міжнародних організацій у Женеві, при ЮНЕСКО в Парижі. Постійна особиста участь представників і делегацій України в діяльності асамблей, конгресів і конференцій ООН, міжнародних організацій, асоціацій, об'єднань та інших міжнародних форумів мала важливе значення для розширення міжнародних зв'язків. Виходячи з необхідності забезпечення своїх зовнішньополітичних інтересів і розширення міжнародного співробітництва, Україна постійно брала участь і в міжнародно-договорних відносинах. Починаючи із середини 1940-х років, Україна стала учасницею майже 170 міжнародних договорів, більшість з яких є багатосторонніми під егідою ООН та інших міжнародних організацій. Але двосторонні міжнародні договори й угоди Україною фактично не укладалися, тому що на двосторонній основі політичні, зовнішньоторговельні, правові й інші відносини з іноземними державами здійснювалися тільки відповідними органами Союзу РСР. Союзні республіки були позбавлені можливості здійснювати безпосередні дипломатичні і консульські відносини з іноземними державами. Хоча Україна мала право встановлювати міжнародні і консульські представництва (ст. 74 Конституції Української РСР), вона фактично не реалізувала його. На території України, як відомо, функціонував ряд іноземних консульств. Однак вони акредитувалися не при Міністерстві закордонних справ Української РСР, а при Міністерстві закордонних справ СРСР. Починаючи з 1940-х років Україна не обмінювалася дипломатичними і консульськими представництвами з жодною країною світу.

В період радянської перебудови 1985-1991 рр. в Україні розпочалися кардинальні зміни в оцінці концептуального визначення республіки в сфері зовнішньої політики. Зокрема, 29 квітня 1990 р. колегія Міністерства закордонних справ Української РСР розглянула питання "Про участь МЗС УРСР у розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені в нових умовах". У такій постановці проблема концептуальної визначеності України у сфері зовнішніх зносин за весь період повоєнного перебування України у складі Союзу РСР обговорювалася вперше. Тоді зазначалося, зокрема, що в основу концепції має бути покладено новий розподіл обов'язків між загальносоюзним і республіканськими зовнішньополітичними відомствами. Висловлювалась впевненість, що Україна матиме більше можливостей для встановлення двосторонніх відносин. Особливо наголошувалось на тому, що слід наполегливо боротися проти зацентралізованості та монополії з боку союзних відомств у сфері зовнішньої політики. Далі обговорення питання тоді справа не пішла. Москва не могла допустити, щоб союзні республіки отримали реальні важелі для визначення і реалізації зовнішньої політики, яка б відповідала національним інтересам суб'єктів Союзу.

Законотворча діяльність Верховної Ради Української РСР у сфері зовнішньої політики на прикінці 1980-х – на початку 1990-х рр.була важливою складовою механізму розробки та забезпечення міжнародної правосуб'єктності. Безпосередня практика зовнішньополітичної діяльності велася Комісією у закордонних справах Верховної Ради. Саме на її засіданні було прийнято рішення, відповідно до якого Міністерство закордонних справ Української РСР у двотижневий строк мало підготувати і внести на розгляд Комісії пропозиції законодавчого забезпечення зовнішньополітичної діяльності Української РСР. Пізніше на засіданні Комісії у закордонних справах на посаду Міністра закордонних справ Української РСР було одноголосно рекомендовано Анатолія Зленка. Тоді ж на сесії Верховної Ради було викладено і концепцію діяльності Міністерства закордонних справ.

Ідеї та пропозиції, нагромаджені в процесі обговорення питань, пов'язаних із зовнішньополітичною діяльністю Української РСР, створили підгрунтя для підготовки і прийняття Декларації про державами суверенітет України, що відіграла важливу роль в осмисленні нових реалій суспільного розвитку, концептуальній визначеності майбутнього зовнішньополітичного курсу. В ній, зокрема, наголошувалося, що Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, що відносини з іншими суверенними республіками мають будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи.

16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. Це стало важливою подією на шляху до справжньої правосуб’єктності держави в системі міжнародних стосунків. Іншим важливим зовнішньополітичним актом України цієї доби стала Постанова Верховної Ради Української РСР "Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх зносин" (25 грудня 1990 р.). При встановленні дипломатичних зносин з іноземними державами, зазначалося у документі, слід виходити з необхідності найбільш ефективного забезпечення інтересів України, їх пріоритетності. Особлива увага зверталася на спрямування зусиль щодо забезпечення безпосередньої участі України у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Ставилося також завдання розробити та подати на розгляд Верховної Ради проекти законів, які мають регулювати зовнішньополітичні відносини України. Справжнім проривом для української дипломатії став активний розвиток українсько-угорських двосторонніх відносин. 27 вересня 1990 р. відбувся офіційний візит Президента Угорської Республіки А. Гьонца в Україну, в ході якого сторони констатували невід'ємне право народів України і Угорщини “визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні”, а також домовились утримуватися “від будь-яких дій, що мають на меті прямими чи опосередкованими засобами порушити територіальну цілісність одна одної”.

Проголошення в серпні 1991 р. Акту про незалежність України і проведення всеукраїнського референдуму докорінно змінили її міжнародний статус — Україна стала незалежною державою, що володіє повним суверенітетом у здійсненні зовнішньої політики. Нині Україна — рівноправний суб'єкт міжнародних відносин, вихід якої на світову політичну арену є подією історичного значення. У зв'язку з цим відомий політолог США 3бігнев Бжезінський відзначив: “Незалежна Україна змінює всю геополітичну карту Європи. Її поява — одна з трьох найбільших геополітичних подій XX ст. Перша подія — розвал у 1918 році Австро-Угорської імперії. Друга — розподіл Європи в 1945 р. на два блоки. Поява незалежної України може вважатися третьою такою подією...”. Ця подія для самої України означало відновлення тієї вищої справедливості, за якою, як писав М. Грушевський: “...повна самостійність та незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку та самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку”. За геополітичними складовими (територією, населенням, природними ресурсами) Україна є помітним державним утворенням у світовій розстановці сил. В Україні розташований географічний центр Європи. Площа держави в її сучасних кордонах складає 603,7 тис.кв.км. За цим показником Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. В Україні проживає близько 49 млн. населення, це – сьоме місце в Європі. Україна виступає у світовій ієрархії країн як середня за величиною і рівнем розвитку держава, яка рівновіддалена від найбагатших та найпотужніших країн і країн, що є найбіднішими на планеті. Щоб стати більш впливовою державою у світі Україні та її народу потрібно докласти величезних зусиль у всіх сферах буття, у тому числі і в зовнішній політиці.

11.4. Зовнішня політика незалежної України

Справжньою датою народження зовнішньої політики України слід вважати 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет. В цьому історичному документі державу Україну проголошено суб'єктом міжнародного права та рівноправним учасником міжнародного спілкування, вперше заявлено про безпосередню участь України в загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Україна “...як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організації в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах”. Послідовно реалізовуючи курс, проголошений Декларацією, Верховна Рада законодавчо закріплювала право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. 1 грудня 1991 року народ України у ході референдуму підтримав рішення парламентарів на користь державної незалежності.

Почався процес міжнародного визнання України. 2 грудня 1991 р. першою незалежність України визнала і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини Польща. Тоді ж Канада заявила, що визнає Україну як незалежну державу. 4 грудня це зробили Литва і Латвія, 5 грудня – Росія і Болгарія. Тільки у грудні 1991 р. Україну як повноправний суб'єкт міжнародних відносин визнано 66 державами світу, в тому числі, Аргентиною, Великобританією, Естонією, Ізраїлем, Італією, Німеччиною, США, Францією, КНР, Японією. Найвизначальнішими стали останні дні 1991 р.: Україну визнали всі держави "Великої сімки", що свідчило про остаточний перелом у позиції світової громадськості стосовно незалежності держави. Україна стала членом Наради з безпеки та співробітництва в Європі (тепер — Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а 10 березня 1992 р. — приєдналася до Ради Північноатлантичного співробітництва (з 1998 р. — Рада євроатлантичного партнерства). Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин стало введення атрибутів державності, зокрема, визначення громадянства України, національної символіки, запровадження власної грошової одиниці. Особливо слід сказати про фіксацію та визначення правового статусу державного кордону України.

У проголошеному 5 грудня 1991 р. Зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” підкреслювалося: “Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. З цією метою Україна буде неухильно дотримувати норм міжнародного права, керуючись загальною Декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, та іншими відповідними міжнародними документами... Україна, одна з держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй, у повній відповідності з цілями і принципами Статуту ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва в розв'язанні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватися на загальновизнаних принципах міжнародного права”. У важливому зовнішньополітичному документі незалежної України намічено основні контури зовнішньополітичного курсу молодої української держави, перед якою постало завдання визначити основну мету, пріоритети і напрями зовнішньої політики і почати їх реалізацію. Уже 2 липня 1993 р. Верховною Радою України прийнято важливий документ: “Про Основні напрями зовнішньої політики України”, де окреслено базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики. В документі підкреслювалися фундаментальні загальнолюдські інтереси, відповідно до яких формулювалися принципи, напрями, пріоритети та функції української зовнішньої політики. Наголошувалося, що базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів держави. Ці інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основних групи. По-перше, стратегічні та геополітичні інтереси, в основі яких — забезпечення національної безпеки України та захист її політичної незалежності. По-друге, економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство. По-третє, регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, тобто, забезпечення різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання відповідальних і складних завдань. Головне з них – утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави. Органічними складовими є забезпечення стабільності міжнародного становища України, збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів, включення України у світову економічну систему для її повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу, захист прав і інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримки контактів із закордонними українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги відповідно до міжнародного права, поширення у світі образа України як надійного і передбачуваного партнера. Не менш важливим є чітке визначення тих основних параметрів, спираючись на які держава може реалізувати свою зовнішню політику. Принципові основи зовнішньої політики України розвивають положення, визначені Актом проголошення незалежності України, Зверненням Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” та ін. документи, які відповідають загальновизнаним нормам та принципам міжнародного права.

У двосторонніх і багатосторонніх відносинах Україна керується принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи, засуджує війну як знаряддя національної політики, дотримується принципу незастосування сили і загрози силою, прагне до розв’язання будь-яких міжнародних суперечок винятково мирними засобами. Україна не висуває територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе, неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини, забезпечує права національних меншин, які проживають на її території і вживає належні заходи до збереження національної самобутності української діаспори відповідно до норм міжнародного права. Україна виходить з того, що в сучасних умовах дотримання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих держав, сповідує принцип неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці світу. У зовнішній політиці Україна відстоює підхід “безпека для себе – через безпеку для всіх”, керується принципом примата права в зовнішній політиці, визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, дотримується принципу сумлінного виконання усіх своїх міжнародних зобов'язань. Важливими засадами, на яких базується зовнішня політика, є недопущення присутності збройних сил інших держав на українській території, а також розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх ясно вираженої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН. Україна вважає необхідним застосування своїх Збройних Сил лише у випадках актів безпосередньої збройної агресії, а також будь-яких інших збройних зазіхань на свою територіальну цілісність і недоторканність державних кордонів або у виконанні своїх міжнародних зобов'язань.

Україна вважає себе нарівні з усіма колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає будь-яких переваг і винятків для жодної з держав-правонаступниць без належноим чином оформленої згоди всіх цих держав. Базуючись на визначальних національних інтересах та принципах, Україна здійснює зовнішню політику за такими основними напрямками: розвиток двосторонніх міждержавних відносин; розширення участі в європейському регіональному співробітництві; співробітництво в межах Співдружності Незалежних Держав (СНД); діяльність в ООН та інших міжнародних організаціях. Кожен з напрямків має комплекс пріоритетів, що зумовлюються національними інтересами України та її прагненням сприяти підтримці регіонального і загального миру, забезпеченню міжнародної безпеки, рішенню глобальних проблем людства. Зокрема, пріоритетом у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших відносин з прикордонними країнами, західними державами – членами Європейської співдружності та НАТО; географічно близькими країнами; державами Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки.

Прикордонні країни — найближче зовнішнє середовище, від взаємодії з яким безпосередньо залежить мир і стабільність на всій периферії кордонів України, її нормальний внутрішній розвиток, безперешкодне і широке спілкування з зовнішнім світом. Довжина кордонів України величезна: з Росією – 2484 км, з Молдовою – 1194 км, з Білоруссю – 952 км, Румунією – 608 км, з Польщею – 542 км, Угорщиною –135 км, Словаччиною – 98 км. Чорне море з’єднує Україну морськими кордонами з Туреччиною, Болгарією та Грузією. Першочерговим завданням у відносинах з прикордонними країнами було укладення повномасштабних договорів про добросусідство і співробітництво з усіма прикордонними державами з метою остаточного підтвердження існуючих державних кордонів, створення атмосфери взаємної довіри і поваги, побудови дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. Україна проводить лінію на розширення й удосконалення правових основ співробітництва з державами, приділяючи особливу увагу створенню ефективних механізмів попередження і мирного врегулювання конфліктів або існуючих та можливих суперечок. Зовнішньополітичні зусилля держави постійно спрямовані на те, щоб прикордонні країни утворювали навколо України надійний “пояс миру і стабільності”. У такому контексті кожна прикордонна держава є стратегічним партнером України.

У зв'язку з особливостями історичного розвитку та специфікою геополітичного і геоекономічного становища України домінантою двосторонніх відносин із прикордонними державами є україно-російські відносини. Для України такі відносини є відносинами “особливого партнерства”, оскільки від їх характеру значно залежатиме доля прогресивного демократичного розвитку України і Російської Федерації, стабільність у Європі і в усьому світі. Протидіючи будь-яким територіальним домаганням чи спробам втручання у свої внутрішні справи, Україна будує відносини з Росією в дусі щирого добросусідства, взаємоповаги і партнерства. Україна спрямовує свої зовнішньополітичні зусилля на те, щоб стати надійним мостом між Росією і країнами Центрально-Східної Європи. Беручи до уваги необхідність підтримки військово-політичної і соціально-економічної стабільності в Центрально-Східній Європі, а також життєво важливі національні інтереси України, в тому числі в сфері безпеки, до головних пріоритетів належить розвиток тісних партнерських відносин із усіма суміжними державами.

Західним державам належить провідна роль у сучасній міжнародній системі, зокрема у світовому економічному комплексі та в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональними процесами. Визначальною рисою зовнішньої політики України у ставленні до цих держав є встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідного економічного співробітництва, широких культурних, наукових, гуманітарних зв'язків. Побудова відносин із західноєвропейськими державами створює умови для поновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв'язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ і оздоровлення національної економіки. Одночасно таке співробітництво стає підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах і майбутнього інтегрування її господарства в загальноєвропейський і світовий економічний простір. У цьому контексті особливе значення для України мають відносини із Сполученими Штатами Америки. Це єдина у світі наддержава, що реально здатна здійснювати і здійснює багатосторонній прямий і непрямий вплив на Україну. США стають головним фактором і гарантом процесів інтеграції України до євроатлантичної спільноти. Стратегічне партнерство із США має стати головним пріоритетом зовнішньої політики України. Завдяки унікальним можливостям і ролі США це не тільки не суперечитиме генеральній лінії України на сильну регіональну політику, а й сприятиме їй. Рівень та інтенсивність співробітництва України із США та державами Західної Європії є інтегральним показником наявності або відсутності в Україні політичної волі продовжувати курс на європейську інтеграцію, вести економічні й політичні реформи, впроваджувати в життя демократичні норми та принципи.

Географічно близькі країни разом з деякими прикордонними державами є своєрідним мостом між Україною і заходом Європи. Україна прагне до розвитку з ними повномасштабних дружніх відносин. Співробітництво з географічно близькими державами розширює смугу стабільності і миру навколо України, сприяє її утвердженню як впливової європейської держави, прокладає шлях до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних відносин з Центральною, Північно-Східною і Південно-Східною Європою. Розгалужені і стабільні відносини України з географічно близькими державами є необхідною умовою повноцінного інтегрування України в сім’ю європейських народів, її активної участі в регіональному і субрегіональному співробітництві. З огляду на географічну близькість та історичні зв'язки з країнами Балканського регіону, Україна розвиває з ними широкі партнерські відносини в різних галузях. Україна постійно підтверджує свою готовність брати участь у спільних з ООН, ОБСЄ, ЄС та іншими зацікавленими сторонами зусиллях, спрямованих на якнайшвидше мирне врегулювання балканської кризи, у тому числі з метою налагодження повномасштабних відносин із усіма країнами — спадкоємицями колишньої СФРЮ. Геополітичне положення України, а також наявність істотних історичних, економічних, культурних і гуманітарних зв'язків обумовлюють необхідність збереження і розвитку дружніх взаємовигідних відносин із країнами Кавказького регіону.

Україна підтримує, виходячи з розумінь політичної й економічної доцільності, двосторонні відносини з тими азіатськими, африканськими, латиноамериканськими державами, а також країнами Азіатсько-тихоокеанського регіону, що відіграють помітну роль у світовій і регіональній політиці, мають високий рівень економічного розвитку, розташовані в стратегічно важливих для Української держави регіонах. У такому контексті Україна постійно шукає шляхи до встановлення контактів з країнами Близького і Середнього Сходу, зокрема членами ОПЕК, “новими індустріальними країнами” Азії тощо. Відносини з такими державами як Японія, Республіка Корея, Сінгапур, Південно-Африканська Республіка, Австралія можуть відкрити могутні джерела інвестицій в українську національну економіку і сприяти впровадженню сучасних технологій, необхідних для прискореного рішення економічних і соціальних проблем України. Геостратегічні і геоекономічні інтереси України вимагають також підтримки тісних і широких відносин з Китаєм, Індією, Пакистаном, Єгиптом та Ізраїлем. Поступовий розвиток відносин з державами Азії, Африки і Латинської Америки сприяє утвердженню економічної незалежності, зміцненню її позиції у світі.

Визначені пріоритети двосторонніх відносин не є абсолютними, і не виключають встановлення і підтримки відносин з іншими державами у випадках, коли цього вимагають національні інтереси України відповідно до принципів економічної доцільності та політичного прагматизму. Зовнішньополітичні зусилля України постійно спрямовуються на розвиток європейського регіонального співробітництва у всіх сферах з метою зміцнення державної незалежності та ефективного забезпечення національних інтересів, відродження європейської ідентичності. Пріоритетним регіональним напрямком зовнішньої політики України є її діяльність у рамках Організації з безпеки та співробітництву в Європі (ОБСЄ). Участь у ОБСЄ сприяє повномасштабному входженню України в загальноєвропейський простір і використанню механізмів Організації для забезпечення її національних інтересів. Україна виступає за подальше розширення сфери діяльності ОБСЄ, зміцнення і підвищення ефективності діяльності структур і інститутів цієї авторитетної організації, створення нових механізмів, що сприяли б побудові діючої системи міжнародної регіональної безпеки й ефективному вирішенню проблем, пов'язаних з підтримкою військово-політичної стабільності на Європейському континенті і розвитком конструктивного і плідного міждержавного співробітництва в економічній, науково-технічній, культурній і гуманітарній сферах. Україна постійно нарощує рівень своєї участі в Раді Євроатлантичного партнерства і Північноатлантичній асамблеї, сприяє розвитку тенденцій поступового трансформування цих інститутів в елементи нової системи загальноєвропейської безпеки. Повномасштабна участь у Раді Європи є важливим каналом залучення України до європейського досвіду побудови демократичного суспільства, забезпечення прав людини і вирішення проблем соціального, культурного і гуманітарного характеру. Інтереси України як морської держави вимагають додання пріоритетного значення активізації її участі в Чорноморському економічному співробітництві і Дунайській комісії, поступового налагодження широких контактів на Середземноморському напрямку.

Україна як одна з засновниць Співдружності Незалежних Держав розвиває співробітництво з її країнами-учасницями відповідно з Угодою про Співдружність Незалежних Держав із застереженнями. Участь України в Співдружності відкриває можливість для вирішення на міжнародно-правових принципах питань, зв'язаних із правонаступництвом колишнього СРСР. Україна розглядає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями і допускає сприянню більш успішному вирішенню проблем, що виникли після розпаду Союзу РСР. Україна відстоює позицію збалансованої господарської діяльності в межах Співдружності як необхідного етапу на шляху впровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів.

Участь України у міжнародних організаціях створює реальні можливості для взаємодії практично з усіма державами світу в межах багатосторонньої дипломатії. Членство в них доповнює і розширює двосторонні і регіональні механізми забезпечення фундаментальних національних інтересів України, відкриваючи доступ до світового досвіду, інформації, статистики, експертних послуг, джерел технічної і фінансової допомоги. Всесвітні міжнародні організації сприяють підвищенню ролі та впливу Української держави у світі. За допомогою членства в них Україна бере участь у формуванні архітектури світового правопорядку, вирішує проблеми гарантій своєї національної безпеки. Пріоритетним напрямком діяльності України у всесвітніх міжнародних організаціях є активна участь в ООН та її спеціалізованих установах. Одним з головних завдань у такій сфері є підвищення ефективності участі України в діяльності ООН та інших міжнародних організаціях. Україна активно використовує досвід і ресурси ЮНЕСКО, ЮНІДО, МАГАТЕ, МБРР, МВФ, Всесвітнього Банку та інших міжнародних організацій в інтересах міжнародного і національного економічного, науково-технічного і культурного розвитку.

На сучасному етапі пріоритетними функціями зовнішньої політики України є:

забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки;
сприяння науково-технічному прогресу, розвитку культури і освіти;
участь у розв’язанні глобальних проблем сучасності;
зв’язки з українською діаспорою; інформаційна діяльність.

Виходячи з катастрофічних наслідків для всього людства ядерної війни, Україна вважає застосування ядерної зброї неприпустимим. У зовнішньополітичній діяльності активно виступає за загальне ядерне роззброювання. Ставши в силу історичних обставин власником ядерної зброї, успадкованої нею від колишнього СРСР, Україна твердо заявила, що дотримуватиметься положення Договору між США і СРСР про обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь у частині, що стосується ядерних озброєнь, розташованих на її території. 14 січня 1994 р. у Москві в ході трьохсторонніх переговорів між президентами Росії, США й України досягнуто домовленість про ліквідацію стратегічної зброї на території України. Тим самим ще раз продемонстровано світу бажання України йти шляхом роззброєння, повної ліквідації ядерної зброї.

Одночасно з пошуками міжнародних гарантій безпеки Україна дбає про розвиток власних Збройних Сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності. Військова доктрина України носить оборонний характер і передбачає створення мобільної модерної армії, оснащеної сучасними видами високоточної зброї, і налагодження військово-політичного співробітництва з іншими, насамперед, суміжними державами і міжнародними організаціями. Розбудовуючи національні Збройні Сили, Україна докладає зусиль до активізації процесу обмеження озброєнь і роззброєння, у тому числі ядерного, з метою систематичного зменшення у світі військових загроз і узгодження практичних кроків по реалізації оборонної доктрини України з динамікою процесів формування європейських і універсальних структур безпеки. У такому контексті Україна сприяє здійсненню заходів, спрямованих на повне знищення всіма державами хімічної і біологічної зброї.

Україна активно співпрацює зі світовим співтовариством на універсальному, регіональному і двосторонньому рівнях у розв’язанні глобальних проблем сучасності, що є загальною турботою людства: охорона довколишнього середовища, роззброєння, ліквідація неписьменності, охорона здоров'я, стихійні лиха, допомога біженцям, регулювання міграційних процесів, боротьба з наркоманією, злочинністю, тероризмом і т.п. Україна направляє свою зовнішньополітичну діяльність на переключення матеріальних і інтелектуальних ресурсів людства насамперед на нестатки розвитку. Одна з пріоритетних функцій української зовнішньої політики полягає в залученні міжнародної допомоги для подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Важливим фактором зовнішньої політики України є забезпечення і задоволення національно-культурних, духовних, мовних та інших потреб і запитів етнічних українців, що проживають за кордонами України, зокрема, в державах, які утворилися на геополітичному просторі колишнього Союзу РСР. Керуючись міжнародними стандартами прав людини, Україна сприяє широкому розвитку гуманітарних і інших контактів закордонних українців і вихідців з України з історичною Батьківщиною. З цією метою Україна підтримує необхідні зв'язки з усіма державами світу, у яких проживають українці. Зважаючи на глобальні зміни і процеси, які супроводжують світовий розвиток, динамізацію сучасної системи міжнародних відносин, все більшого значення набуває інформаційна функція зовнішньої політики. За таких обставин йдеться про необхідність створення ефективної системи інформаційного захисту національних інтересів держави, що передбачає активну інформаційно-аналітичну роботу, формування прихильного ставлення до України в парламентських, урядових і неурядових колах, забезпечення надійного, науково обгрунтованого прогнозування можливого розвитку подій та перспективних напрямів міжнародної діяльності.

Особливе значення з точки зору зміцнення міжнародно-правової суб’єктності нашої держави в цілому і формування засадних принципів її зовнішньої політики зокрема мало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України. З прийняттям Основного Закону визначальні напрями нашої зовнішньої політики набули подальшого розвитку та конституційного закріплення. “Конституція, як основа стабільності суспільства, створює принципово нову атмосферу для розвитку міжнародного співробітництва України із світовою спільнотою, сприятливий інвестиційний клімат для нашого народногосподарського комплексу”, — констатував Президент України Л. Кучма на урочистій церемонії підписання Конституції України 12 липня 1996 р. Таким чином, можна сказати, що прийняття Конституції практично завершило формування правових основ зовнішньої політики України.

Л і т е р а т у р а

Бжезінський 3. Україна має стати європейською державою // Сучасність. — 1991.— № 9.
Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. — М.: Междунар. отношения, 2000.
Гумплович Л. Социология и политика. — М., 1895.
Конституція України. — К.: Просвіта, 1996.
Кудряченко А. І. Головні засади зовнішньої політики України // Віче. — 1996. — № 8.
Литвин В. Зовнішня політика України: 1990-2000 // Віче. — 2000. — №11.
Мурадян А. А. Самая благородная наука (Об основных понятиях международно-политической теории). — М.: Международные отношения, 1990.
Пирожков С. Національні інтереси України: концепція безпеки і сучасні реалії геополітичної ситуації в Європі // Віче. — 1992.— № 11.
Политология: Учебник для вузов / Под ред. В.П. Андрущенко и Н.И. Горлача. — Киев, Харьков, 1999.

10. Політологія: Навч. посібник для вузів/ Упоряд. та ред. М. Сазонов. — Харків: Фоліо, 1998.

11. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К.: Вища шк., 1998.

12. Політологія. Підручник / За редакцією Бабкіної О.В., Горбатенко В.П. — Видання 2-ге, перероблене, доповнене. — К.: Видавничий центр «Академія», 2001.

13. Про Основні напрями зовнішньої політики України. Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №37.

14. Рудич Ф. Україна, Росія, Євроатлантика: деякі аспекти взаємовідносин // Людина і політика. – 2000. – №3.

15. Удовенко Г. Й. Завдання зовнішньополітичної служби України на сучасному етапі // Політика і час. — 1995. — № 8.

16. Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку / Монографія національного інституту стратегічних досліджень і Нааціонального інституту українсько-російських відносин. — К.: НІСД, 1999.

17. Ball G. Discipline of Power. Essentials of Modern World Structure. — Boston, 1968

18. Brzezinski Z. The Grand Failure: The Birth and Death of Communism in the Twentieth Century. — N.Y., 1989

19. Huntington S. P. Political order in changing societies. — New Haven, 1968.

20. Kratochwil F., RuggieJ G. International Organisation A State of the Art and the Art of tlie State //International Organisation. — 1986. — Vol. 40. — № 4.

21. Кukulka J. Wstep do teorii stosunkow miedzynarodowych. — Warszawa, 1976.

22. Mackinder H.J. The Geographical Pivot of History// Geographical Journal. — 1904. — № 23.

23. Modelski G., Morgan P. M. Understanding Global War //A. Journal of Conflict Resolution. 1985. Sept,

24. Morgentau H. Politics Amond Nations. — N.Y., 1960

25. Rostow W. The United States in the World Arena: an Essay in Recent History. — N.Y., 1960

Конструктор сайтов - uCoz