Важливою складовою зовнішньополітичної діяльності України з перших років її незалежності стала участь в міжнародних організаціях. “Членство в них, — зазначено в “Основних напрямах зовнішньої політики”, — доповнює і розширює двосторонні та регіональні механізми забезпечення фундаментальних національних інтересів України, сприяє підвищенню ролі і впливу Української держави в світі”. Головні зусилля України на цьому напрямі протягом десяти років її незалежності зосереджувалися, зокрема, на реалізації цілей, що випливають з Конституції нашої держави, програмних зовнішньополітичних документів. Це, передусім, використання засобів багатосторонньої дипломатії для захисту національних інтересів України, зміцнення гарантій її незалежності та територіальної цілісності, залучення зовнішніх чинників для здійснення ринкових реформ, стабілізації економіки, прискорення її інтеграції у світову господарську систему. Усі міжнародні організації в залежності від кола учасників можна поділити на три типи: всесвітні, континентальні та регіональні. Розглянемо їх у відповідності з такою градацією. Міжнародні організації відносяться до числа найбільш розвинутих і водночас струкутурно складних механізмів упорядкування міжнародного життя. Помітне підвищення активності міжнародних організацій, так само як і значне збільшення їхньої загальної кількості, є одним із помітних феноменів сучасного міжнародного розвитку. Згідно даним Союзу міжнародних асоціацій, у 2000 р. існувало понад 6000 міжнародних організацій; за останні два десятиліття їх загальна кількість зросла більш ніж удвічі. Якщо ж враховувати усі без винятку структури, діяльність яких так чи інакше виходить на міжнародну арену (включаючи, наприклад, благодійні фонди, релігійні ордени та співтовариства, суспільні рухи, механізми, створені багатосторонніми договорами й угодами, регулярно скликувані конференції і т.п.), то їх можна нарахувати майже 50 тис. Міжнародні організації в залежності від типу їх зв’язку з державою розділяють на дві основні групи. 1. Міждержавні (міжурядові) організації, засновані на основі міжнародного договору групою держав. У рамках цих організацій здійснюється взаємодія країн-членів, їх функціонування, засноване на приведенні до деякого загального знаменника зовнішньої політики учасників по комплексу питань, що складають їх спільний інтерес. 2. Міжнародні неурядові організації, які виникають не на основі договору між державами, а шляхом об'єднання фізичних і/чи юридичних осіб, діяльність яких здійснюється поза рамками офіційної зовнішньої політики держав. Зрозуміло, що міждержавні організації більш відчутно впливають на міжнародно-політичний розвиток - у тій мірі, у якій головними діючими суб’єктами на міжнародній арені залишаються держави. Разом з тим міжнародних неурядових організацій значно більше, ніж міждержавних, причому протягом багатьох років спостерігається стійка тенденція збільшення їх кількості. У 1968 р. існувало 1899 міжнародних неурядових організацій, у 1978 р. - 2420, у 1987 р. - 4235, у 1998 р. - 5766. У цьому знаходить свій прояв, насамперед, глобалізація світової системи з чітко вираженим зростанням обсягу різноманітних транснаціональних взаємодій. В принципі, у такому розвитку можна бачити передумови для радикальної трансформації системи міжнародних відносин і формування глобального світового співтовариства, у якому самоорганізація і регулювання суспільних процесів будуть здійснюватися не через взаємодію між державами, а безпосередньо, за допомогою механізмів прямої дії. Міжнародні неурядові організації в такому випадку можуть розглядатися як елементи глобального громадянського суспільства, що формується. Слід зазначити, що серед фахівців немає єдиної думки щодо трактування цієї тенденції. Але в будь-якому випадку поява дедалі більшої кількості недержавних діючих акторів, що оперують на міжнародній арені паралельно з державами й у певному сенсі змагаються з ними за провідне місце у світовій політиці, стає примітним феноменом у розвитку міжнародних відносин. Досить відчутний вплив неурядових організацій і на міжнародне життя. Вони можуть піднімати питання, що не охоплюються діяльністю урядів; збирати, обробляти і поширювати інформацію про міжнародні проблеми, що вимагають суспільної уваги; ініціювати конкретні підходи до їх рішення і спонуковувати уряди до укладання відповідних угод; здійснювати спостереження за діяльністю урядів у тих чи інших сферах міжнародного життя і виконанням державами узятих на себе зобов'язань; мобілізовувати суспільну думку і сприяти виникненню почуття причетності простої людини до великих міжнародних проблем. Проте значення міждержавних організацій для регулювання міжнародного життя незмірно більше. У цьому відношенні вони проявляють себе двояко: з одного боку, утворюють поле кооперативної чи конфліктної взаємодії між державами-членами, з іншого боку - виступають в якості специфічних діючих акторів на міжнародній арені і таким чином самостійно впливають на динаміку розвитку міжнародних відносин. Міра такої самостійності - питання теж досить спірне, традиційно воно є предметом дебатів серед аналітиків. Прихильники реалістичної парадигми у підході до міжнародних відносин вважають, що міждержавні організації роблять лише те, що вкладають у них держави-члени, що вони не здатні генерувати ніяких імпульсів, що виходить за межі зовнішньої політики останніх. З іншого боку, адепти ідеалістичної парадигми підкреслюють, що в результаті діяльності міждержавних організацій виникає нова якість, яка зводиться не лише до суми зовнішньополітичних імпульсів країн-членів. Саме цим шляхом, вважають вони, відбуватиметься перетворення всієї системи міжнародних відносин, її трансформація з арени встановлення балансу інтересів у механізм виявлення і рішення глобальних проблем людства. Перший із зазначених вище двох підходів у більшій мірі відбиває фактичне положення справ на міжнародній арені. Але в будь-якому випадку доцільно підкреслити три обставини. По-перше, навіть якщо розглядати міждержавні організації як вторинні, похідні суб'єкти міжнародного права, вони все ж впливають (і в деяких випадках дуже активно) на процес формування і здійснення міжнародно-правових норм. Більш того, ефективність останніх усе більше залежить від того, у якому ступені вони санкціоновані міждержавними організаціями. По-друге, діяльність цих організацій істотним чином впливає на міжнародно-політичну поведінку держав, що беруть у них участь. Можна сказати, що сама участь у міждержавних організаціях стає для держав фактором їхньої міжнародної соціалізації. По-третє, хоча держави (загальною кількістю близько двохсот) і виступають головними діючими суб’єктами на міжнародній арені, міждержавних організацій значно більше, і вони в сукупності утворюють досить розгорнуту мережу, що охоплює практично всі сегменти сучасних міжнародних відносин. На початку XX ст. існувало приблизно три десятки міждержавних організацій. Їх число стало швидко зростати після Другої світової війни і досягло піка у середині 1980-х років (378), після чого скоротилося приблизно на третину. У 2000 р. Існувало понад 250 міждержавних організацій. Вони розрізняються за колом учасників (всесвітні, континентальні, регіональні), функціональним призначенням (загальної і спеціальної компетенції), порядком вступу нових членів (відкриті та закриті), характером повноважень (засновані на традиційному, звичаєвому приведенні до загального знаменника позицій країн-членів і такі, що мають елементи позанаціональності). Загальними тенденціями в розвитку міждержавних організацій можна вважати наступні: а) відносне посилення регіональних аспектів у їхній діяльності, що дозволяє сфокусуватися на більш конкретних проблемах; б) значне зростання числа організацій спеціальної компетенції для регулювання специфічних сфер міжнародної взаємодії; в) більш часте і більш широке наділення міждержавних організацій наднаціональними повноваженнями. Масштаби, характер і глибина впливу міждержавних організацій на міжнародно-політичне життя варіюються в досить широких межах. Діяльність деяких з них має особливе значення для сучасних міжнародних відносин і заслуговує спеціального розгляду. Найважливішою всесвітньою міжнародною організацією є Організація Об’єднаних Націй. Штаб-квартира ООН знаходиться в Нью-Йорку. Україна є однією з держав – засновниць ООН, яка у 2000 році відзначила своє 55-ліття. Вплив ООН на сучасні міжнародні відносини визначається наступними основними факторами: ООН є самим представницьким форумом для дискусій між державами з актуальних проблемах міжнародного розвитку; Статут ООН є фундаментом сучасного міжнародного права, свого роду загальновизнаним кодексом поведінки держав та їхніх взаємин, по ньому звіряють інші міжнародні договори й угоди; ООН перетворилась у важливий механізм міжнародної нормотворчості і займає особливе місце серед інших організацій - джерел міжнародного права, за ініціативою й у рамках ООН укладено сотні міжнародних конвенцій і договорів, що регулюють стан справ у найрізноманітніших сферах громадського життя; у принципах побудови ООН (насамперед у наданні особливого статусу постійним членам Ради Безпеки) знайшли своє відображення об'єктивні реалії міжнародно-політичної системи, а їхня зміна стала головним стимулом для роботи, що ведеться, по реформуванню цієї організації; під покровом ООН існує велика кількість міжурядових організацій, що здійснюють регулювання міжнародного життя в рамках свого функціонального призначення; ООН наділена винятково важливою компетенцією вирішувати питання війни і миру, у тому числі й шляхом використання збройної сили. ООН має три головні інституції (органи): Генеральну Асамблею (ГА), Раду Безпеки (РБ) і Секретаріат. Спеціалізованими, допоміжними органами ООН є Еко¬номічна і Соціальна Рада (ЕСР) та Міжнародний Суд (МС). До відновлення Україною незалежності ООН була чи не єдиною трибуною, з якої наша держава могла донести міжнародному співтовариству інформацію про Україну та українців. І нині, незважаючи на те, що наша держава є членом більше 60 міжнародних організацій, важливість ролі ООН для України не зменшилась. Адже саме ця організація надає унікальну можливість зустрітися, обмінятися думками і прийняти рішення з найбільш глобальних проблем сьогодення представникам 188 країн – членів ООН. Наша держава визнає важливість діяльності Організації Об'єднаних Націй у контексті міжнародних зусиль, спрямованих на зміцнення миру й стабільності у світі, розвиток демократії, а також створення міжнародних умов для розбудови незалежності України та поглиблення економічних реформ. Україна завжди займала в ООН активну позицію і зробила істотний внесок до всіх сфер її діяльності, зокрема, у справу підтримання міжнародного миру та безпеки, врегулювання конфліктів, режиму нерозповсюдження ядерної зброї, роззброєння та контролю над озброєннями, економічного та соціального розвитку, деколонізаційних процесів, поваги до прав і свобод людини, дотримання основоположних норм і принципів міжнародного права. Україна також активно сприяла ліквідації апартеїду та врегулюванню палестинського питання. Розуміючи необхідність оновлення створеної у 1945 р. Організації, її адаптації до проблем сучасності, наша держава стала одним з ініціаторів і найактивніших провідників реформування ООН. Пам'ятним залишився позитивний резонанс, який отримало у світі головування представника нашої держави, Міністра закордонних справ України Г. Удовенка на 52-й сесії Генеральної Асамблеї, що увійшла в історію ООН як Асамблея реформ. Регулярними є зустрічі Президента України з Генеральним секретарем ООН, що відбуваються під час участі глави Української держави у засіданнях Генеральної Асамблеї ООН та інших міжнародних заходах. З 1 січня 2000 р. розпочався надзвичайно важливий та відповідальний період діяльності України в ООН – членство нашої держави у Раді Безпеки (РБ). Рада Безпеки згідно зі ст. 23 Статуту ООН складається з 15 членів ООН, з яких п'ять є постійними (Великобританія, КНР, Російська Федерація, США та Франція) та десять — непостійними. Непостійні члени Ради Безпеки обираються Генеральною Асамблеєю ООН на дворічний термін. Рішення РБ приймаються більшістю в 9 голосів з 15, включаючи співпадаючі голоси всіх постійних членів (які, таким чином, мають право вето). Згідно зі ст. 28 Статуту, Рада Безпеки діє постійно, а згідно зі ст. 24, ООН “покладає на Раду Безпеки головну відповідальність за збереження міжнародного миру та безпеки і погоджується в тому, що при виконанні її обов'язків, які випливають з цієї відповідальності,. Рада Безпеки діє від її імені”. В ст. 25 відзначено, що “члени Організації погоджуються, відповідно до цьо¬го Статуту, підкорятися рішенням Ради Безпеки і виконувати їх”. Ст. 51 визначає ставлення РБ до індивідуальної і колективної самооборони членів ООН, стверджуючи, що Статут ООН “ні в якій мірі не обмежує невід'ємного права на індивідуальну і колективну самооборону, якщо станеться напад на члена Ор¬ганізації, доти, доки Рада Безпеки не вживе заходів, потрібних для підтримання міжнародного миру і безпеки”. Ст. 41 уповноважує Раду Безпеки призначати економічні, транспортні та інші невійськові санкції і заходи, а якщо їх буде недостатньо, то за ст. 42 Рада Безпеки “уповноважується вда¬тися до таких дій повітряними, морськими або сухопутними силами, які будуть потрібні для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки”. Ст.ст. 43 і 45 уповноважують Раду Безпеки одер¬жати від членів ООН заходи і засоби для здійснення її рішень, тобто РБ визначає і створює відповідний апарат, потрібний для здійснення її рішень. За увесь час своєї діяльності РБ розглянула понад 150 ситуацій, що ставили під загрозу міжнародний мир і безпеку. Історія просування кандидатури нашої країни до Ради Безпеки ООН була досить тривалою, позначена нелегкими змаганнями із Словаччиною за місце в цьому органі та складністю процесу самих виборів, з яких Україна вийшла переможницею, отримавши в кінцевому підсумку 158 голосів держав – членів ООН на свою підтримку. З перших днів свого членства в Раді Безпеки ООН Україна активно включилася в роботу цього органу. Українська делегація брала участь у розробці низки важливих резолюцій і заяв Голови РБ, обговоренні напружених ситуацій у різних регіонах світу. Серед них, зокрема, питання Косово, Боснії та Герцеговини, Грузії, Демократичної Республіки Конго, Іраку. Україна висунула в РБ ряд ініціатив, які були підтримані іншими членами Ради. Вже в ході першого в 2000 р. засідання Ради Безпеки, присвяченого впливу СНІДу на мир і безпеку в Африці, наша делегація внесла пропозицію про скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН для розробки нової стратегії, методів і практичних дій з метою зміцнення міжнародного співробітництва в боротьбі зі СНІДом. Своєю позицією в Раді Безпеки Україна підтверджує тим, що вона переймається не лише власними проблемами чи проблемами свого регіону, а й розвитком подій у всіх точках земної кулі, залучаючись до активного пошуку шляхів урегулювання конфліктів у всьому світі. Україна виступає на користь активізації взаємодії Ради Безпеки з іншими головними органами ООН, передусім з Генеральною Асамблеєю, Економічною та Соціальною Радою, а також Міжнародним Судом, виходячи з того, що це отримає позитивні наслідки з точки зору зміцнення міжнародного співробітництва у протидії новим та традиційним загрозам міжнародному миру і безпеці, сприятиме підвищенню авторитету РБ та ООН у цілому. З огляду на це, Україна проводить ініціативну політику з метою активнішого використання відповідних можливостей, що їх надають положення Статуту ООН. Наша держава підтримує важливість подальших кроків з метою забезпечення більшої відкритості в роботі РБ як інструмента колективної безпеки, а також збільшення можливостей для держав, що не є членами цього органу, впливати на процес ухвалення рішень у Раді Безпеки. Секретаріат виконує адміністративні функції, складається з понад 15 тис. чоловік, які є громадянами приблизно 170 країн, і очолюється Генеральним Секретарем ООН, що грає важливу політичну роль у діяльності організації. Згідно зі ст. 99 Статуту ООН, його обов'язком є представляти Раді Безпеки будь-яке питання, яке загрожує міжнародному мирові. Він також підзвітний Генеральній Асамблеї. Генерального секретаря ООН призначає на чотири роки Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки. Економічна і Соціальна Рада ООН складається з 54 членів, третину з яких кожного року обирає Генеральна Асамблея ООН на три роки. Рада, згідно із ст. 62 “уповноважується про¬водити дослідження і складати доповіді з міжнародних питань в галузі економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я і подібних питань або спонукати до цього інших, а також давати з цих питань рекомендації Генеральній Асамблеї, членам Організації і зацікавленим спеціалізованим установам”. Одне з важливих завдань, які наша держава ставить перед собою в ООН — підвищення економічної віддачі від участі України в діяльності Організації, розширення та активізація консультативної, технічної та фінансової допомоги з боку органів, фондів, програм, спеціалізованих установ ООН з метою вирішення невідкладних завдань забезпечення економічного розвитку та соціального захисту населення, прискорення інтеграції економіки України в європейський та світовий простір. Наша держава продовжує цілеспрямовану роботу з метою активізації міжнародної співпраці щодо пом'якшення наслідків аварії на ЧАЕС, закріплення чорнобильської проблематики в порядку денному ООН, програмах відповідних міжнародних організацій. Міжнародний Суд є судовим органом ООН. Усі члени ООН автоматично визнають його компетенцію, а також три держави, які не є членами ООН: Швейцарія, Ліхтенштейн і Сан-Марино. Інші держави також визнають Статут Міжнародного Суду. МС знаходиться в Гаазі (Нідерланди) і складається з 15 суддів, що обираються Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки на дев'ятирічний термін за критеріями компетенції, а не національно-державної приналежності. Сторонами в Суді можуть бути тільки держави і лише на добровільній основі; у цьому випадку його рішення для них обов'язкові. Держава може зробити спеціальну заяву про визнання юрисдикції Суду обов'язковою, навіть і не будучи стороною в суперечці (такі заяви зробили понад 60 держав, хоча в багатьох випадках з істотними застереженнями). За час існування Суду на його розгляд було передано понад 70 спорів між державами і запитано понад 20 консультативних висновків. 6—8 вересня 2000 р. в Нью-Йорку відбувся Самміт Тисячоліття, в якому взяв участь Президент України Л. Кучма. Генеральна Асамблея скликала цю зустріч, щоб розглянути майбутнє ООН. Адже із завершенням XX ст. — століття небувалого протистояння ідеологій, поділу світу на дві ворогуючі частини, завершується історія існу¬вання біполярного світу. Нинішній світ став поліфоніч¬ним, надзвичайно строкатим у політичному розумінні і тому більш безпечним, але менш керованим. Загроза всесвітньої ядерної епідемії поступилася місцем вірусам локальних кровопролитних конфліктів. У такій ситуації роль ООН як світового арбітра, зовнішньополітичного чинника всепланетного масштабу, ключового механізму збереження миру та втілення в життя незаперечних принципів політики мирного співіснування залишається як ніколи актуальною. Водночас Організація, переобтяжена спадщиною минулого, не встигає за світом, що безперервно змінюється. Документи і концепції, розроблені 30—50 років тому, далеко не завжди можуть спрацьовувати в наш час. Учасники Самміту Тисячоліття окреслили низку невідкладних питань, які стоять перед народами світу і якими повинна займатися ООН. Їх головна мета – зробити XXI ст. безпечнішим і справедливішим. Вагомим внеском України у досягнення цієї мети стала ініціатива Президента України Л.Кучми. Він звернувся до керівників країн – членів Ради Безпеки ООН з пропозицією провести в рамках Самміту Тисячоліття спеціальне засідання РБ на вищому рівні. Під час цього форуму лідери 15 країн членів РБ мали б обговорити питання із забезпечення міжнародного миру та безпеки у XXI ст. та розглянути конкретні шляхи зміцнення миротворчого потенціалу цього важливого органу ООН. Значний інтерес викликали ініціативи України, що прозвучали у виступі Президента України на пленарному засіданні Самміту Тисячоліття. Розробка Міжнародної конвенції про боротьбу з комп'ютерним тероризмом, позиція стосовно запровадження якісно нової моделі миротворчості — створення регіональних центрів ООН з попередження конфліктів – знайшли зацікавлений відгук серед представників багатьох країн світу. Активна зовнішньополітична діяльність України в цьому напрямі зміцнює міжнародний авторитет нашої держави та надає позитивного імпульсу її подальшій діяльності в ООН. Україна досить тісно співпрацює із Світовим банком і Міжнародним валютним фондом. На 1 січня 2001 р. Світовий банк контролював понад 20% зовнішньої заборгованості України, Міжнародний валютний фонд – близько 10%, європейська спільнота та Європейський банк реконструкції та розвитку – відповідно 3,1 та 2,1% (див. табл. 14.1). Однією з провідних міжнародних організацій є Всесвітня торгова організація, ВТО (World Trade Organization, WTO), яка почала діяти з 1 січня 1995 р. Хоча її історія має більш глибокі коріння, бо вона враховує норми Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, ГАТТ (General Agreement on Tariffs and Trade, GATT), що діяли до 1994 р. Україна не є членом ВТО, тому її торгові відносини з іншими країнами засновані не на відповідних документах ГАТТ/ВТО, а на двосторонніх торгових договорах і угодах, що містять режим найбільшого сприяння. У той же час вступ у ВТО є однією з пріоритетних задач зовнішньоторговельної політики України. Таблиця 14.1 Зовнішній державний борг України (1992-2000 рр.), млрд. дол. США ТИП ЗОВНІШНЬОЇ ЗАБОРГОВАННОСТІ 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 Заборгованність міжнародним організаціям розвитку 0,47 2,2 3,4 4,0 4,8 5,3 4,6 Заборгованність за кредитами, які залучені органами управління іноземних держав, з них 0,4 3,6 4,4 4,4 4,1 3,8 3,5 4,3 3,2 Росія 2,7 2,7 2,87 2,4 2,0 1,9 3,1 1,97 Японія 0,18 0,19 0,18 0,19 0,18 ФРН 0,2 0,4 0,65 0,67 0,6 0,46 0,49 0,35 0,34 США 0,17 0,33 0,12 0,07 0,21 0,45 0,4 0,32 0,32 Заборгованність за кредитами, що отримані від іноземних комерційних банків 0,2 0,1 0,6 1,96 1,77 0,16 Заборгованність за кредитами, що отримані від постачальників 0,03 0,03 0,02 Облігації державних зовнішніх займів 1,2 1,12 1,12 1,16 1,05 2,37 Всього 0,4 3,6 4,8 8,0 8,8 9,6 11,5 12,4 10,3 Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization – UNESCO) має за мету сприяти співпраці між народа¬ми з допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Центром Організації є Париж. ЮНЕСКО стала спеціалізованою агенцією ООН на основі договору з Економічною і Соціальною радою ООН, що схвалила Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1946 р. Органами ЮНЕСКО є Генеральна конференція (General Conference), Виконавча рада (Executive Board) і Секретаріат на чолі з Генеральним директором (Director General). У контексті своєї діяльності по лінії інтелектуальної, культурної співпраці ЮНЕСКО надаває фінансову допомогу низці міжнародних неурядових організацій. Так само, сприяючи співпраці у сфері науки і технологій, ЮНЕСКО створила низку дослідних центрів, як, наприклад, Європейська ядерна дослідна організація (European Nuclear Research Organization – ENRO, французька аб¬ревіатура — СЕRN) 1953 р.; Міжнародна організація дослідження мозку (International Brain Research Organization — ІВRО) 1960 р.; Міжнародна організація дослідження клітини ( International Cell Research Organization — ІСR0) 1962 р. На окрему згадку заслуговує Міжнародна океанографічна ор¬ганізація, яка відіграє важливу роль у координуванні відповідних досліджень. Україна є членом ЮНЕСКО з моменту заснування цієї Організації. Всесвітня організація охорони здоров'я — ВООЗ (World Health Organization — WHO) займається заходами, спрямованими на досягнення якнайкращого рівня здоров'я в глобальному масш¬табі. Її центр знаходиться у Женеві. Україна є членом ВООЗ від 1945 р. Статут ВООЗ прийнято 22 липня 1946 р. у Нью-Йорку, а діяльність свою організація розпочала 7 квітня 1948 р. На основі договору з Еко¬номічною і Соціальною Радою ООН, який затвердила Генеральна Асамблея 15 листопада 1947 р., ВООЗ стала спеціалізованою агенцією ООН. У червні-липні 1946 р. на Міжнародній конференції здоров'я в Нью-Йорку було прийнято статут ВООЗ, а формально вона почала існувати з 7 квітня 1948 р. Водночас вона набула функцій своїх попередників і оздоровчі завдання УНРРА (United nations Relief and Rehabilitation Agency), яка, зокрема, займа¬лася втікачами зі Сходу Європи після другої світової війни, у тому числі українськими емігрантами. До заслуг ВООЗ слід, зокрема, вписати її кампанію по боротьбі в глобальному масштабі з малярією, започатковану у 1955 р., і вісною у 1966 р. Великий внесок ВООЗ зробила у боротьбу з раком. Для координації досліджень над раком у 1965 р. в Ліоні (Франція) створено Міжнародну агенцію ракових досліджень (International Agency for Research on Cancer). Діяльність ВООЗ здійснюється в таких основних напрямах: кон¬троль і боротьба з інфекційними хворобами, охорона здоров'я і сприяння поліпшенню стану здоров'я, допомога національним службам здоров'я; профілактика, яка тісно пов'язана з екологією; технічна допомога. Міжнародне агентство з атомної енергії — МАГАТЕ (International Atomic Energy Agency – IAEA) сприяє безпечному мирному застосуванню атомної енергії, її штаб-квартира — Відень (Австрія). Свій початок вона веде від промови президента США Д.Ейзенхауера перед Генеральною Асамблеєю ООН 8 грудня 1953 р., в якій він доводив потребу створення міжнародної організації, яка займалася б суто мирним застосуванням атомної енергії. 4 грудня 1954 р. ГА ООН схвалила основні принципи і пропозиції американського проекту, а 26 жовтня 1956 р. 70 держав прийняли Статут МАГАТЕ. Після того як його ратифікувало 26 урядів, Статут став чинним з 29 липня 1957 р. Перша генеральна конференція МАГАТЕ відбулася у Відні 1-23 жовтня 1957 р. 14 листопада 1957 р. Генеральна асамблея ООН схвалила діловий договір про співпрацю з ООН. Головними органами МАГАТЕ є Генеральна конференція (General Conference), до якої належать всі члени; Рада директорів (Board of Governers), яка має 34 члени; Науковий дорадчий комітет (Scientific Advisory Commitee) і Секретаріат. МАГАТЕ, сприяючи мирному застосуванню атомної енергії, сприяє організації ядерних дослідженнях та їх практичному застосуванню, визначає стандарти і правила безпеки та охорони здоров'я, визначає цивільні відшкодування за спричинені збитки, наглядає над дотриманням правил, які запобігали б переведенню атомної енергії на військові цілі, надає технічну допомогу. Після Чорнобильської катастрофи МАГАТЕ була активно залучена до ліквідації її наслідків. Міжнародна організація праці — МОП (International Labour Organization – ILO) займається питаннями зайнятості, умов праці і життєвого рівня працівників, Центр — Женева (Швейцарія). МОП була утворена Лігою націй у 1919 р. Після Другої світової війни окремим договором, підписаним 9 жовтня 1946 р., МОП асоціювалася з ООН і формально стала спеціалізованою агенцією ООН на підставі договору з Еко¬номічною і Соціальною Радою ООН, який схвалила Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1946 р. Доповнений статут МОП вступив у дію 28 червня 1948 р. Головні органи МОП: Міжнародна конференція праці, до якої належать всі члени; Адміністративна рада (Governing Body), яка складається з 28 урядових представників: 14 представників працівників і 14 представників працедавців; Міжнародне бюро праці (Inteernational Labour Office), на чолі з Генеральним директо¬ром. Україна (УРСР) є членом МОП від 1945 р. Серед цілої низки міжнародних організацій, пов'язаних з ООН, необхідно згадати наступні: Всесвітня метеорологічна організація (World Meteorological Organization — WMO), яка координує метеорологічну співпрацю і сприяє її поліпшенню. Штаб-квартира знаходиться у Женеві. Україна (УРСР) є її членом від 1945 р.; Міжнародна мореплавна організація (International Maritime Organization — IМО), яка сприяє співпраці в технічних питаннях, що стосуються міжнародного мореплавства. Центр — Лондон (Англія); Міжнародна організація цивільної авіації (International Civil Aviation Organization — ІСАО) визначає правила і стандарти міжнародного авіасполучення. Штаб-квартира у Монреалі (Канада); Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (International Fund for Agricultural Development— ІFAD) організовує фонди для сільськогосподарських проектів у малорозвинених країнах. Центр у Римі (Італія); Всесвітня організація інтелектуальної власності (World Intellectual Property Organization — WIPO), яка займається охороною літературної, наукової, мистецької і т.п. праці в глобальному мас¬штабі. Таким чином, слід відзначити тої факт, що Україна дуже активно співпрацює з широким колом міжнародних організації світового рівня, налагоджує з ними добрі стосунки, які спряють полипшенню міжнародного іміджу України, покращенню економічному стану держави завдяки участі в процесах міжнародного розподілу праці. Україна – європейська держава, а тому, коли ми ведемо мову про співробітництво з регіональними міжнародними організаціями, то маються на увазі насамперед відповідні європейськ структури. В іторічному минулому Європа була небезпечним геополітичним простором. У всякому випадку ХХ вік залишив саме таке враження. Дві Світових війни народилися на просторах Європи. Ці війни забрали мільйони життів і втягли в орбіту війн держави, які ніколи не претендували на лідерство у “світовій політичній колісниці”. Але волею історії (і Європи) громадяни цих країн своїм життям і кров'ю розплачувалися за помилки європейських політиків. Після закінчення Другої світової війни Європа стала геополітичним середовищем розгортання “холодної війни”, наслідки якої були відчутні у всіх куточках планети. І навіть епохальні перетворення кінця ХХ ст. на геополітичних просторах колишнього Радянського Союзу і трансформація біполярного світу до однополярного не зменшили ролі та значення Європи для долі світу. Вступаючи в III тисячоліття, людство мріє про викорінення війн, військових конфліктів на просторах не лише Європи, але й усього світу. Європейці не можуть не враховувати,що після закінчення Другої світової війни у світі відбулось близько п'ятисот війн і військових конфліктів, а тільки в останнє десятиліття ХХ ст. за даними СІПРІ у світі їх щорічно відбувалось 30-35. Тому бажання зменшити військову загрозу, підвищити ступінь довіри до своїх сусідів невпинно рухає народи Європи до пошуку ефективних міжнародних інститутів колективної безпеки. Організація з безпеки та співробітництва в Європі (до 31 грудня 1994 р. — Нарада по безпеці та співробітництву в Європі) — є інституційним утворенням, що займає найважливіше місце в архітектурі європейської безпеки. Значення ОБСЄ обумовлене не стільки унікальністю її організаційної структури, скільки тим фактом, що вона залишається єдиною у своєму роді спробою створення загальноєвропейської системи колективної безпеки, яка поєднує під своїм дахом країни СНД, Центральної і Східної Європи, Західної Європи (які водночас належать до ЄС, НАТО), а також США і Канаду. Подібний склад учасників додає ОБСЄ яскраво виражений євроатлантичний характер, визначаючи зону її відповідальності “від Ванкуверу до Владивостока”. З 30 січня 1992 р. Членом ОБСЄ є Україна. За минулі роки з діяльністю ОБСЄ в різні періоди її існування були пов'язані найрізноманітніші надії і чекання, а її оцінки з боку політичних діячів і аналітиків коливалися від надмірно оптимістичних до відверто зневажливих. У будь-якому випадку важливо відзначити, що ОБСЄ грає, та, імовірно, буде відігравати велику роль у формуванні системи нової європейської безпеки ХХI ст. Роль цієї міжнародної організації важко переоцінити і для української зовнішньої політики з урахуванням позаблокового статусу нашої держави. Знаходячись між Західною і Центральною Європою, що об’єднується, та геополітичним простором Співдружності Незалежних Держав і вибравши багатовекторність як домінанту у своїй зовнішній політиці, Україна опинилася в дивному положенні держави, яка географічно знаходячись у центрі Європи, повинна активніше використовувати власний політичний потенціал стосовно впливу на загальноєвропейські процеси, а такожпотенціал ОБСЄ для вирішення задач забезпечення національної безпеки України. Хоча офіційною датою виникнення НБСЄ вважається 1 серпня 1975 р., коли глави держав і урядів 35 країн Європи і Північної Америки, що зібралися в Хельсінкі, підписали Заключний акт НБСЄ, сама ідея створення подібної організації народилася значно раніше. Ще в 1964 р. думку про скликання загальноєвропейської наради по безпеці висловлювали представники держав Організації Варшавського договору (ОВД). Саме з подібною пропозицією виступав на Генеральній асамблеї ООН 14 грудня 1964 р. міністр закордонних справ Польської Народної Республіки А.Рапацький. У липні 1966 р. у Бухарестській Декларації про зміцнення миру і безпеки в Європі Політичного консультативного комітету ОВД вона також одержала свій подальший розвиток. Дещо з запізненням, але країни НАТО відреагували на пропозицію держав ОВД і 25 червня 1968 р. в Додатку до Комюніке Північно-Атлантичної ради була зафіксована думка про необхідність проведення переговорів по “взаємному збалансованому скороченню збройних сил”. Сам же механізм наради почав складатися вже через два роки після пропозиції Заходу. Принаймні, саме з 1970 р. у Женеві проходили багатосторонні переговори між Радянським Союзом і деякими країнами Західної Європи, що сприяли створенню сприятливої атмосфери для скликання Гельсінської наради. Можна навіть сказати, що НБСЄ стала свого роду побічним ефектом цих переговорів, які призвели до підписання цілого ряду договорів, у тому числі, чотирибічної угоди по Берліну, Договору про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1) і договорів про відмову від застосування сили і визнання непорушності кордонів між ФРН, НДР, Польщею, Чехословаччиною і Радянським Союзом. У контексті цих позитивних змін, що свідчили про пом'якшення конфронтації між Сходом і Заходом, стало можливим почати процес багатосторонніх консультацій у Гельсінкі, що мали метою “сприяння поліпшенню відносин між державами-учасниками і забезпечення умов, у яких їхні народи можуть жити у світі, будучи огородженими від будь-якої погрози замаху на їхню безпеку”. Ці консультації стартували в листопаді 1972 р. і завершилися в липні 1973 р. домовленістю про Заключні рекомендації (названі також “Блакитною книгою”). У Заключних рекомендаціях містилися положення, що стосуються організації НБСЄ, її порядку денного, складу учасників, дати і місця проведення переговорів, правил процедури і порядку фінансування. Взяти участь у переговорах були запрошені всі європейські держави, Сполучені Штати Америки і Канада. Процес НБСЄ, таким чином, з самого початку носив позаблоковий характер і був першою спробою позначити контури моделі безпеки, прийнятної для Європи в цілому. Перший етап наради проходив у Гельсінкі з 3 по 8 липня 1973 р.; у ньому взяли участь міністри закордонних справ 35 держав (включаючи всі європейські країни, крім Албанії). Другий етап, на якому в основному велася робота над гельсінкським Заключним актом, продовжувався до липня 1975 р. Третій етап, що проходив у Гельсінкі, почався 30 липня 1975 р. і завершився підписанням Заключного акту 1 серпня 1975 р. Як відзначалося в документах того часу: “Загальноєвропейська нарада — це підсумок усього позитивного, що дотепер було зроблено на нашому континенті в справі переходу від “холодної війни” до розрядки, до здійснення принципів мирного співіснування на ділі. Разом з тим це і відправний пункт для наступного всебічного просування Європи по шляху міцного миру і виключення війни з життя народів». Заключний акт не був договірним документом, але він мав велике морально-політичне значення, тому що вводив у міжнародні відносини нові прогресивні норми. По-перше, він утворив базу європейської безпеки, тому що в ньому містилося колективне визнання політичних і територіальних змін у Європі, що сталися внаслідок Другої світової війни і післявоєнного соціально-економічного та політичного розвитку. По-друге, Заключний акт проголосив десять принципів взаємин держав, що являють собою звід міжнародно-правових норм, що доповнюють у ряді пунктів Статут ООН. До їхнього числа відносяться:  суверенна рівність, повага прав;  незастосування сили чи погрози силою;  непорушність кордонів;  повага територіальної цілісності держав;  мирне врегулювання спорів;  невтручання у внутрішні справи;  повага прав людини й основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігій і переконань;  рівноправність та право народів розпоряджатися своєю долею;  співробітництво між державами;  сумлінне дотримання зобов'язань по міжнародному праву. На додаток до цих положень Заключного акту був прийнятий Підсумковий документ по мірах зміцнення довіри і деяких аспектів безпеки і роззброювання, у якому передбачалися попереднє повідомлення (за 21 день) про великі військові маневри (за участю від 25 тис. чоловік), обмін спостерігачами на військових навчаннях, візити військових делегацій. Підписання Заключного акту стало кроком уперед на шляху до створення системи загальноєвропейської безпеки, але політико-ідеологічні протиріччя між СРСР та його західними партнерами привели до того, що на ранніх етапах свого існування НБСЄ функціонувала з низьким ступенем ефективності. Якщо брати за основу прийняту більшістю дослідників періодизацію діяльності НБСЄ/ОБСЄ, то у 1975-1990 рр. НБСЄ була в більшій мері інструментом публічної дипломатії, ніж діючим компонентом політики європейської безпеки. Новий період діяльності НБСЄ охоплює початок 1990-х років. У цей час почав набирати силу процес інституціоналізації НБСЄ, трансформації її від зборів, що регулярно проводилися, в організацію, яка претендує на ряд оперативних функцій (аж до проведення миротворчих операцій); тоді ж на хвилі загального ентузіазму виникає і стає популярною ідея про перетворення НБСЄ у свого роду “європейську ООН”, про формування дійсної системи неконфронтаційної безпеки для всієї Європи без розподільчих ліній. Важливою віхою на цьому шляху стала спеціальна зустріч глав держав і урядів країн-учасниць НБСЄ 19-21 листопада 1990 р. у Парижі. Вона стала першим “незапланованим” заходом у рамках НБСЄ, тому що, відповідно до прийнятого попередньо рішення, чергова зустріч представників держав-учасників НБСЄ повинна була відбутися в 1992 р. у Гельсінкі. Однак швидкозмінна політична обстановка в Європі, розпуск ОВД і об'єднання Німеччини створили передумови для структурної перебудови системи. На зустрічі був прийнятий ряд рішень щодо інституціалізації НБСЄ з метою “активізації консультацій на всіх рівнях”. Зокрема, були створені такі органи НБСЄ, як Рада міністрів закордонних справ (РМЗС) — центральний форум для політичних консультацій у рамках процесу НБСЄ, що збирається з періодичністю не рідше одного разу на рік, Комітет старших посадових осіб (КСПО), до функції якого входила підготовка засідань Ради, виконання його рішень, а також огляд поточних питань, Секретаріат (у Празі) для адміністративного обслуговування додаткових консультацій представників держав-учасників, Центр по запобіганню конфліктів (у Відні) для надання Раді сприяння в справі зменшення небезпеки виникнення конфліктів, Бюро по вільним виборам (у Варшаві) для сприяння контактам і обміну інформацією про вибори в державах-учасниках (пізніше воно стало іменуватися Бюро по демократичним інститутам і правам людини (БДІПЛ)), а також парламентська асамблея НБСЄ. У прийнятій на зустрічі Паризькій хартії для нової Європи, у порівнянні з попередніми документами НБСЄ, мета і задачі Наради викладалися більш конкретно і з урахуванням змін, що відбуваються на континенті. Були відзначені деякі нові напрямки діяльності НБСЄ, такі, як співробітництво в питаннях, що стосуються національних меншин і в справі захисту демократичних інститутів від дій, що порушують незалежність, суверенну рівність чи територіальну цілісність держав-учасників. Важливим підсумком Паризької зустрічі було виділення в окреме завдання НБСЄ створення механізму щодо запобігання і врегулювання конфліктів між державами. Важливим підсумком Паризького самміту НБСЄ стало підписання Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Він був заснований на балансі сил між двома “групами країн-учасниць”, що відповідали на той час блокам ОВД і НАТО. Його підписали 22 учасники військово-політичних союзів. Згодом, у результаті об'єднання Німеччини, розпаду СРСР і поділу Чехословаччини, число держав-учасниць договору досягло тридцяти. Договір встановив однакові рівні по основних категоріях звичайних озброєнь і техніки, що підлягали скороченню. Це п'ять основних категорій звичайних озброєнь: танки ( до 20 тис. одиниць на кожний з військових блоків), бойові броньовані машини (ББМ) (до 30 тис. одиниць), артилерія калібром 100 мм і вище (20 тис.), бойові літаки (6,8 тис.) і ударні вертольоти (2 тис.). Район застосування ДЗЗСЄ включав усі континентальні й острівні території держав-учасниць від Атлантичного океану до Уральського хребта. Озброєння, що перевищують установлені ліміти, підлягали знищенню протягом 40 місяців з моменту вступу Договору в законну силу. Для вирішення питань дотримання режиму Договору, пропозицій щодо його модифікації і т.п. у Відні був створений спеціальний орган — Спільна консультативна група (Joint Consultative Group), що почала працювати в 1990 р. Значення даного Договору важко переоцінити для забезпечення безпеки в Європі. Скорочення озброєнь по ДЗЗСЄ, що закінчено в 1995 р., призвело до зняття з озброєння 58 тис. одиниць зброї і бойової техніки, що означало зниження озброєнь на континенті майже наполовину. Більш мільйона військовослужбовців були звільнені з дійсної служби. Відповідно до передбачених в Договорі положень про верифікацію (перевірку) виконання прийнятих країнами зобов'язань, було проведено майже 2,5 тис. інспекцій. У Парижі були закладені необхідні передумови для створення в рамках НБСЄ структур, здатних вирішувати задачі, пов'язані з запобіганням і мирним врегулюванням конфліктів. Щоправда, слабкість цих нових інститутів НБСЄ яскраво проявилася вже на першому етапі балканської кризи, яка показала неготовність НБСЄ ефективно долати конфліктні ситуації. Але НБСЄ намагалася знайти шляхи розв’язання конфліктів, вже на Берлінському засіданні РМЗС (1991 р.) був схвалений механізм консультацій і співробітництва для надзвичайних ситуацій (Берлінський механізм), що представляв собою першу спробу НБСЄ виробити інструменти для впливу на внутрішні справи держав-учасників. Створення цього механізму, передбаченого в Паризькій хартії для нової Європи, знаходилося в тісному зв'язку з питанням про врегулювання спорів мирними засобами, але являло собою крок уперед по шляху подальшого посилення НБСЄ і розширення сфери його повноважень. Берлінський механізм міг бути задіяний будь-якою державою-учасником, що має підтримку дванадцяти і більш країн-членів НБСЄ і припускав негайну активізацію консультацій по врегулюванню критичних ситуацій, що виникають, наприклад, внаслідок порушення принципів Заключного акту чи дій, що загрожують миру, безпеці і стабільності. Зустріч глав держав і урядів НБСЄ в Гельсінкі 9-10 липня 1992 р. (“Гельсінкі-2”) багато в чому стала визначальною для подальшого розвитку концепції нової архітектури європейської безпеки. Нові загрози, серед яких перше місце займали регіональні конфлікти, змусили переглянути підходи до забезпечення безпеки на континенті. У відповідності з Декларацією Гельсінкського самміту 1992 р., НБСЄ є форумом, що визначає напрямок формування нової Європи і стимулює цей процес. Уперше НБСЄ позначила себе як “регіональну організацію” у дусі глави VIII Статуту ООН, відповідальну за підтримку військово-політичної стабільності та розвиток співробітництва в євроатлантичному просторі від Ванкуверу до Владивостока. Важливим рішенням самміту, що зміцнив потенціал НБСЄ, стало створення посади Верховного комісара з справ національних меншин. На Будапештській зустрічі на вищому рівні (грудень 1994 р.) держави-учасниці НБСЄ почали обговорення питання про те, якою повинна бути модель безпеки в ХХI ст. Передбачалося, що створення такої моделі повинно передувати трансформації НБСЄ в організацію, контури якої були намічені в Гельсінкі-2. Держави-учасниці виразили заклопотаність тим, що в регіоні НБСЄ продовжуються спалахи воєнних дій, випадки порушення прав людини, дискримінація стосовно національних меншин. Визнавши необхідність рішучих дій у зв'язку із широкомасштабним недотриманням принципів і зобов'язань, прийнятих у рамках НБСЄ, вони декларували, що НБСЄ є одним з головних інструментів у справі раннього попередження, запобігання конфліктів і регулювання криз у регіоні. На самміті був затверджений “Кодекс поведінки, що стосується військово-політичних аспектів безпеки”, у якому викладалися принципи, що визначають роль збройних сил у демократичному суспільстві. Держави, що підписали Кодекс, зобов'язалися підтримувати свої збройні сили на рівні, необхідному для індивідуальної і колективної безпеки, розміщати їх на території іншої держави тільки за згодою останньої, здійснювати демократичний контроль над збройними силами, силами внутрішньої безпеки, а також спецслужбами і поліцією, військовими витратами, не додавати воєнізованим силам здатності до ведення бойових дій, що перевищують межі, необхідні для виконання задач, що стоять перед цими силами. Нарешті, держави-учасниці визнали, що різке зростання ролі НБСЄ у формуванні загального простору безпеки в Європі дозволяє перейменувати НБСЄ в Організацію з безпеки та співробітництву в Європі (ОБСЄ), що, утім, не змінює ні характеру зобов'язань по НБСЄ, ні статусу НБСЄ і його інститутів. Повноправним учасником Будапештської зустрічі була Україна, яка саме на цьому форумі отримала гарантії безпеки від провідних ядерних країн світу – постійних членів Ради Безпеки ООН (США, Росії, Великобританії, Франції, Китаю). ОБСЄ взяла діяльну участь у підготовці і підписанні Пакту стабільності, що був остаточно оформлений у березні 1995 р. Основу Пакту склали принципи і зобов'язання, схвалені ООН, НБСЄ/ОБСЄ і Радою Європи, що підтверджують непорушність кордонів, територіальну цілісність і повагу національних меншин у країнах ОБСЄ. Пакт стабільності включає двосторонні і багатосторонні угоди, що регулюють суперечки між сусідніми державами. У рамках Пакту здійснюється організаційна і фінансова підтримка транскордонного співробітництва і врегулювання етнічних конфліктів. ОБСЄ було доручено забезпечити втілення його в життя. РМЗС (Будапешт, 7-8 грудня 1995 р.) у своєму рішенні закріпила центральну роль ОБСЄ в забезпеченні європейської безпеки і стабільності, а також окреслила коло основних задач, яке потрібно було вирішити при роботі над моделлю безпеки. Задачі ці формулювалися таким чином: строге дотримання прийнятих у рамках ОБСЄ принципів і зобов'язань; сприяння розвитку ОБСЄ, ефективному використанню і зміцненню її оперативного потенціалу; вироблення заснованих на співробітництві підходів до проблем і загроз в сфері безпеки відповідно до загальних зобов'язань держав-учасниць; збереження прийнятої в ОБСЄ концепції безпеки і її неподільності; удосконалення форм співробітництва і солідарності між взаємодоповнюючими і підкріплюючими одна одну організаціями в загальних інтересах безпеки і стабільності в регіоні ОБСЄ; розвиток відносин між ОБСЄ й ООН; сприяння транспарентної і демократичної еволюції регіональних і трансатлантичних організацій з метою зміцнення довіри, безпеки і стабільності в регіоні ОБСЄ. Обговорення моделі безпеки для ХХI ст. продовжувалося і на Лісабонському самміті ОБСЄ 2—3 грудня 1996 р., участь у якому взяли делегації 54 держав – членів Організації, в тому числі делегація нашої країни на чолі з Президентом України Л.Кучмою. Лісабонська декларація 1996 р. про модель загальної і всеосяжної безпеки для Європи ХХI ст. підтвердила центральну роль ОБСЄ в забезпеченні безпеки і стабільності на Європейському континенті. У документі вказувалося, що метою роботи над моделлю безпеки є внесення вкладу в створення простору загальної і неподільної безпеки і надання позитивного впливу на безпеку всіх держав-учасниць шляхом посилення ОБСЄ і, тим самим, — утвердження її ключової ролі як єдиної загальноєвропейської організації безпеки в забезпеченні європейського миру і стабільності. Лісабонська зустріч підтвердила центральну роль ОБСЄ у формуванні єдиного поля європейської безпеки, а також необхідність відновлення концептуальної бази загальноєвропейського процесу, додання їй правового характеру. Як доповнення до Декларації, прийнятої в Лісабоні, була опублікована також Рамкова угода по контролю над озброєннями, у якій говорилося, що контроль над озброєннями, включаючи роззброєння і створення атмосфери довіри і безпеки, є невід'ємною частиною концепції безпеки. У цьому документі вказується, що, розробляючи заходи по контролю над озброєннями, ОБСЄ шукає нові шляхи забезпечення безпеки. Основними принципами, на яких повинні вестися переговори, називалися: достатність, транспарентність обмінюваної інформації, перевірка виконання мір, обмеження військової сили. Рамкова угода повинна була служити орієнтиром для майбутніх переговорів по контролю над озброєннями. Підкреслювалося також, що процес контролю над озброєннями в рамках ОБСЄ є важливою частиною її зусиль по зміцненню безпеки і стабільності. Цілями Рамкової угоди були: сприяння неподільності загальної безпеки на просторі ОБСЄ за допомогою вироблення нових заходів по контролю над озброєннями; побудова основ для зміцнення безпеки і стабільності; створення мережі взаємних зобов'язань по контролю над озброєннями; створення структурних зв'язків між існуючими і майбутніми угодами; вироблення основ для гнучкого порядку денного по майбутньому контролю над озброєннями в рамках ОБСЄ. Серед загроз і ризиків у Рамковій угоді були названі: військовий дисбаланс, що може викликати нестабільність, конфлікти між державами, а також внутрішні конфлікти, що ведуть до напруженості між державами. Окремий розділ був присвячений методам, за допомогою яких необхідно розвивати процес контролю над озброєннями. У якості таких заходів передбачалося: утвердження концепції неподільності безпеки; удосконалення прийнятих ОБСЄ заходів на основі збільшення їхньої ефективності; організація дискусій з проблем регіональної безпеки з метою удосконалення її концепції і практичного застосування; вживання заходів по контролю над озброєннями для стабілізації специфічних кризових ситуацій; вивчення проблем обмеження збройних сил та їхньої діяльності. У підсумкових документах Лісабонського самміту високо оцінювалось виконання Україною своїх зобов'язань по виведенню з її території всіх ядерних боєголовок і наголошувалося на історичному внеску нашої держави у процес зменшення ядерної загрози та створення єдиного простору безпеки в Європі. 2-3 грудня 1998 р. в Осло (Норвегія) відбулося 7-е засідання Ради міністрів ОБСЄ. Під час засідання було підтверджено позицію України щодо закриття Місії ОБСЄ у нашій державі. Завданням створеної у 1994 р. на прохання нашої держави Місії було сприяння Уряду України у стабілізації ситуації в Автономній Республіці Крим (АРК). З прийняттям Конституції АРК і завершенням урегулювання проблем, що існували в Криму, Місія ОБСЄ виконала свої функції. У зв'язку із завершенням у грудні 1998 р. чергового її мандата та досягненням голов¬ної мети Україна внесла на розгляд Постійної Ради ОБСЄ пропозицію щодо закінчення діяльності Місії ОБСЄ в Ук¬раїні, що й було зроблено 30 квітня 1999 р. Водночас прийнято рішення про заснування нової форми співробітництва України і ОБСЄ, яке здійснюватиметься на основі планування, виконання та відстеження конкрет¬них проектів між відповідними органами влади нашої дер¬жави та інституціями ОБСЄ з можливим залученням як урядових, так і неурядових організацій України. Для прак¬тичної реалізації цього рішення створено посаду Координа¬тора проектів ОБСЄ в Україні. Підсумок дискусії про модель безпеки для Європи ХХI ст. був підведений на Стамбульському самміті 18-19 листопада 1999 р., що проходив за участю 54 держав – членів ОБСЄ. У роботі зустрічі взяла участь делегація нашої держави на чолі з Президентом України Л. Кучмою, який у своєму виступі високо оцінив роль ОБСЄ в сучасних загальноєвропейських процесах безпеки, наголосив на готовності нашої країни бути й надалі активним учасником міжнародних зусиль у діяльності по забезпеченню миру і стабільності в регіоні. Особливий акцент було зроблено на зацікавленості України у тому, щоб стати повноправним учасником Пакту стабільності для Південно-Східної Європії, а також на готовності й надалі активно сприяти подоланню наслідків конфлікту в Косові. Стамбульський самміт став важливою подією в історії ОБСЄ, хоча загроза поновлення конфронтації між Росією і Заходом з питань Косово й особливо Чечні багато в чому затінила позитивні досягнення цієї зустрічі. Головним підсумком зустрічі стало підписання в буквальному значенні слова вистражданої Хартії європейської безпеки, націленої на розвиток і зміцнення можливостей ОБСЄ в питаннях підтримки миру, запобігання конфліктів та формування загального і неподільного простору безпеки. У преамбулі Хартії підкреслювалося, що вона наблизить держави-участници до створення регіону ОБСЄ, у якому не буде роздільних ліній і зон з різними рівнями безпеки. Частиною Хартії стала Платформа безпеки, заснована на співробітництві, що розширює рамки взаємодії між ОБСЄ й іншими міжнародними організаціями з метою найбільш ефективного використання ресурсів міжнародного співтовариства. Важливими новаціями, закріпленими в Хартії, стали концепція швидкого реагування, що доповнює миротворчий потенціал цієї організації, і рішення про розширення можливостей ОБСЄ в області поліцейської діяльності з метою надання допомоги в збереженні верховенства закону. Стамбульський самміт підтвердив той факт, що баланс сил між двома групами держав більш не є основним принципом ДЗЗСЄ. Замість колективних обмежень вводяться національні допустимі рівні (НДР) для кожної держави-учасника за всіма п'ятьма категоріями звичайних озброєнь, що підлягають обмеженню. При цьому принципові перегляди НДР допускаються тільки в рамках конференції учасників Договору не частіше, ніж раз у п'ять років. Збільшення НДР до 20% допускаються в періоди між конференціями, якщо при цьому не буде перевищений рівень у 150 танків, 250 ББМ, 100 артилерійських установок, 25 літаків і 30 вертольотів, для них потрібно попереднє повідомлення не менш ніж за 90 діб. Важливо відзначити, що у відповідності з Угодою про адаптацію ДЗЗСЄ, будь-яке нарощування чисельності озброєнь однією державою повинно супроводжуватися відповідним скороченням озброєнь іншим учасником (учасниками) Договору. Це означає, що країна, яка планує нарощування обмежених за договором озброєнь і техніки, повинна попередньо укласти угоди з іншими учасниками Договору, переконливо обґрунтувавши свою позицію. Крім національних рівнів, відповідно до Договору фіксуються також територіальні допустимі рівні (ТДР) для держав-учасниць за трьома категоріями озброєнь (танки, ББМ і артилерія), що включають у себе не тільки національні озброєння даної держави, але і дислоковані на її території озброєння інших країн. ТДР встановлюються для кожного учасника індивідуально — так само, як і НДР — і підлягають перегляду в тому ж порядку. Важливо відзначити, що в Договорі дано точне визначення, у яких випадках можливе перевищення обмежень озброєнь і техніки: операції по підтримці миру, що здійснюються за мандатом ООН чи ОБСЄ; військові навчання, про проведення яких держави-учасниці повідомляються за 42 дні; а також тимчасове розгортання. Кількість озброєнь, що беруть участь у навчаннях, обмежено максимальним рівнем тимчасового розгортання для даної території. У будь-якому випадку в ході навчань не можуть перевищуватися НДР. Тимчасове розгортання озброєнь і техніки лімітоване 153 танками, 241 ББМ, 140 артсистемами і вимагає спеціальних заходів повідомлення. Так зване надзвичайне тимчасове розгортання, лімітоване кількісними параметрами у 459 танків, 723 ББМ, 420 артсистем, підлягає ще більш суворим обмеженням і заходам транспарентності. Всі основні обмеження зафіксовані в спеціальних таблицях, що є невід'ємною частиною Договору. Нижче наводяться НДР звичайних озброєнь і техніки відповідно до редакції 1999 р. (див. табл. 14.2). У цілому після Стамбульського самміту можна було констатувати, що ОБСЄ вступає в ХХI ст. як повноцінна міжнародна організація з міцним оперативним потенціалом щодо запобігання конфліктів, керування кризами і постконфліктному відновленню. За таких умов Україна повинна приймати саму активну участь у роботі даної організації в ім'я забезпечення як своїх національних інтересів, так і миру в Європі в цілому. Таблиця 14. 2 НДР звичайних озброєнь і техніки країн, що межують з Україною Держава Танки ББМ Арт. системи Бойові літаки Ударні вертольоти Польща 1730 2150 1610 460 130 Угорщина 835 1700 840 180 108 Словаччина 478 683 383 100 40 Румунія 1375 2100 1475 430 120 Болгарія 1475 2000 1750 235 67 Туреччина 2795 3120 3523 750 130 Росія 6350 11280 6315 3416 855 Білорусія 1800 2600 1615 294 80 Молдова 210 210 250 50 50 Грузія 220 220 285 100 50 Україна 4080 5050 4040 1090 330 Участь України детермінується сферою діяльності ОБСЄ, яка у даний момент здійснюється за наступними основними напрямками:  по-перше, мирне врегулювання спорів, раннє попередження, запобігання конфліктів, регулювання криз, постконфліктне відновлення. Україна бере участь сьогодні як у здійсненні миротворчої операції на Балканах, так і докладає певних зусиль для розв’язання молдавсько-придністровського протистояння та інших конфліктних ситуацій на просторах СНД;  по-друге, інтенсифікація субрегіонального співробітництва — відносно новий вид діяльності ОБСЄ, який спирається на ”Платформу безпеки, заснованої на співробітництві”, оперативний документ, включений у Хартію європейської безпеки (ОБСЄ надає зацікавленим організаціям можливість використовувати свої інститути як форум для субрегіонального співробітництва, включаючи обмін інформацією і досвідом між субрегіональними групами, одержання і збереження текстів домовленостей і угод між ними тощо). Безумовно, це той випадок, потенціал якого повинний бути реалізований на користь України;  по-третє, “людський вимір” (включає діяльність ряду інститутів ОБСЄ, у тому числі Бюро по демократичних інститутах і правам людини, Верховного комісара у справах національних меншин і Представника з питань свободи засобів масової інформації), який варіюється від контролю за дотриманням прав людини й основних свобод, демократії і верховенства закону, захисту прав національних меншин та проведення семінарів по підвищенню кваліфікації суддів і співробітників адміністративних органів влади — до спостереження за виборами і координації дій різних неурядових організацій. Досвід України свідчить про те, що тут доцільно вивчати і впроваджувати позитивні напрацювання, накопичені європейським співтовариством. Наша країна має проблеми з забезпеченням прав і свобод людини і знаходиться в тому стані “закритого суспільства”, який пов'язаний насамперед з внутрішніми перетвореннями в його межах, із соціальною мімікрією (особливо на інституціональному рівні) під “відкрите суспільство”, але аж ніяк не вступом у дану фазу соціального розвитку. Тому не дивно, що на зустрічі лідерів ЄС та США, котра відбулася 14 червня 2001 р. у Гетеборзі (Швеція), було підкреслено, що Україні слід “дати позитивну і прозору відповідь на занепокоєність з приводу прав людини, незалежності засобів масової інформації та свободи виборів”. У наших власних інтересах вчасно зрозуміти, що Україна може стати дійсно гідним членом європейського і світового співтовариства тільки в тому випадку, коли людина, її права і свободи будуть поважатися і гарантуватися, незалежно від займаного нею місця в соціальній ієрархії, політичному спектрі, від її прийняття чи не прийняття діючої влади;  по-четверте, військово-політичний вимір (включає заходи зміцнення довіри і безпеки, Договір про звичайні збройні сили в Європі, договір ”Відкрите небо” і консультації у рамках Форуму по співробітництву в області безпеки) — один з найбільш ефективних і результативних напрямків діяльності ОБСЄ. Україна неухильно виконує вимоги ДЗЗСЄ. Після Стамбульського самміту підлягає коригуванню угруповання сил і засобів на південному напрямі. Україна повинна обмежити чисельність озброєння в Одеській області: до 400 танків, 400 ББМ, 350 артсистем калібром понад 100 мм. Оскільки раніше флангові обмеження, що враховували особливості блокового протистояння Сходу і Заходу, поширювалися на значно більший регіон України (Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку області, Автономну Республіку Крим), то в умовах виконання положень вищезгаданого Договору питання контролю над озброєннями вимагають перегляду, що накладає на Україну додаткові зобов'язання перед європейським співтовариством;  по-п'яте, економічний і екологічний вимір (у даній площині в ОБСЄ значна кількість проблем, пов'язаних насамперед зі слабкою нормативною базою, що включає лише загальні положення Заключного акту в Гельсінкі та Орхусьську конвенцію 1998 р. про доступ до інформації, участі громадськості в процесі прийняття рішень і доступі до правосуддя з питань, що стосується навколишнього середовища). Завданням України є спроба ініціювати ті заходи в галузі економіки й екології, що відповідають як інтересам Європи, так і самої України. Це напрямок діяльності, який на сьогодні є доленосним для нашої країни;  нарешті, останнє за списком, але не останнє за значимістю — боротьба з корупцією (новий напрямок діяльності, що виділився з людського виміру і вперше позначений, як окрема сфера активності ОБСЄ на Стамбульському самміті 1999 р.), яка тісно пов'язана з ідеєю верховенства закону (rule of law) і припускає тісну взаємодію з неурядовими організаціями. Проблема корупції не нова для світу. За даними Міжнародного валютного фонду, 8% світової економіки ґрунтується на незаконно придбаних коштах. Фахівці з Організації економічного співробітництва і розвитку вважають, що втрати світової економіки від корупції в рік складають від 500 млрд. до 1 трлн. доларів, тобто корупція “з'їдає” 3-5% глобального валютного продукту. Україна на сьогоднішній день входить у число світових “лідерів” за ступінню корумпованості серед державних чиновників, політиків і співробітників правоохоронних органів. Про міру корумпованості свідчить хоча б “справа Павла Лазаренко”. Важливою регіональною міжнародною організацією є Рада Європи. Основною статутною умовою для вступу країни до Ради Європи (РЄ) є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, зобов'язання забезпечувати права та основні свободи людини всім особам, які перебувають під її юрисдикцією, ефективно співпрацювати з іншими державами з метою досягнення цілей РЄ. Вступ країни до РЄ свідчить про її демократичний вибір, послідовність у проведенні реформ, спрямованих на захист прав людини та зміцнення демократичних інститутів. Саме тому 14 липня 1992 р. Україна заявила про своє бажання приєднатися до Ради Європи. 16 вересня Верховній Раді України було надано статус “спеціально запрошеного гостя” в Парламентській асамблеї (ПА) РЄ. 15 вересня 1995 р. в Києві було відкрито Центр інформації та документації РЄ на базі Української Правничої Фундації. 26 вересня 1995 р. ПАРЄ ухвалила позитивний висновок щодо прохання України; на вступ до Ради Європи. Висновок ПАРЄ №190 (1995) містив низку зобов'язань нашої країни щодо впровадження в національному законодавстві норм та стандартів РЄ. 19 жовтня 1995 р. Комітет міністрів РЄ одностайно ухвалив резолюцію про запрошення України стати 37-м членом організації і приєднатися до її Статуту. 31 жовтня Верховна Рада України ухвалила Закон України про приєднання до Статуту Ради Європи. Урочиста церемонія вступу України до Ради Європи відбулась 9 листопада. У ній прийняв участь Прем'єр-міністр України Є. Марчук. Членство України в РЄ надало їй можливість бути безпосередньо залученою до вироблення спільної політики європейських держав, спрямованої на розв'язання проблем, що виникають у розвитку суспільства, сприяти створенню загальноєвропейської правової та культурної єдності. Крім того, вступ до Ради Європи дозволив нашій державі використовувати перевірений десятиліттями досвід європейських держав у процесі демократизації суспільства, реформуванні правової системи, приведенні національного законодавства у відповідність до міжнародних норм та стандартів. Вступ України до Ради Європи свідчив про високу оцінку європейською спільнотою політичних та еко¬номічних реформ, здійснених нашою державою за порівняно короткий термін. 9 листопада 1995 р. Генеральний секретар Ради Європи Д.Таршис та член Європейської Комісії X. ван дер Брук підписали Спільну програму Комісії європейських співтовариств та Ради Європи щодо реформування правової системи, місцевого самоврядування та удосконалення системи правозастосування в Україні. Лише у 1996 — 1997 рр. загальний обсяг фінансування цього проекту з боку ЄС та РЄ становив близько 3 млн. дол. США. На сесії ПАРЄ, яка проходила 23 — 27 вересня 1996 р., на посаду судді Європейського суду з прав людини від України до було обрано В. Буткевича. У вересні 1998 р. його переобрано до нового єдиного Європейського суду з прав людини. 22— 23 квітня 1996 р. на запрошення Голови Парламентської Асамблеї Ради Європи Л.Фішера у Страсбурзі з офіційним візитом перебував Президент України Л. Кучма. У своєму виступі на сесії ПАРЄ Президент України ознайомив європейських парламентаріїв з демократичними перетвореннями, соціально-економічним становищем у нашій державі та виклав своє бачення щодо шляхів подальшого розвитку співробітництва між Україною та Радою Європи. З нагоди 5-ї річниці незалежності України нашу державу з офіційним візитом відвідав Генеральний секретар РЄ Д Таршис. 11—14 травня 1997 р. в Україні перебувала Голова ПАРЄ Л.Фішер. 5—6 травня 2000 р. Голова Верховної Ради України І. Плющ взяв участь у Конференції голів парламентів країн – членів РЄ, яка розглядала питання боротьби з корупцією та організованою злочинністю і ролі парламенту в цьому процесі. 10—11 жовтня 1997 р. в Страсбурзі відбувся Другий самміт глав держав та урядів країн – членів РЄ, в якому взяла участь делегація України на чолі з Президентом України Л.Кучмою. Під час цього міжнародного форуму Л. Кучма виступив з рядом пропозицій щодо шляхів подальшого розвитку Ради Європи, підвищення її ролі у запобіганні конфліктів та зміцненні стабільності на континенті. Набувши членства в Раді Європи, Україна взяла на себе низку зобов'язань у сфері реформування чинного законодавства на основі норм та стандартів РЄ, зокрема, щодо прийняття відповідних законів та приєднання до ряду конвенцій. На сьогодні Україна підписала і ратифікувала майже всі міжнародно-правові документи, передбачені Висновком № 190 (1995). Продовжується робота щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами РЄ. Останнім часом виникла певна напруженість у відносинах між Україною та ПАРЄ у питанні щодо всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. Незважаючи на рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. стосовно конституційності проведення референдуму та Указ Президента України від 29 березня 2000 р. щодо беззастережного виконання цього рішення, висновок Венеціанської Комісії від 31 березня 2000 р. щодо конституційності референдуму, а також заяви Комітету міністрів РЄ та ЄС, в яких високо оцінені рішення Конституційного Суду та Президента України, ПАРЄ зайняла упереджену позицію. 4 квітня 2000 р. ПАРЄ ухвалила Рекомендацію стосовно інституційної реформи в Україні, яка не тільки не відображає реальну ситуацію в Україні, а є, по суті, зневагою до Конституції, Конституційного Суду та законодавства України, до всіх гілок влади. Текст документу містив низку незбалансованих, упереджених, іноді образливих положень. При підготовці проекту рекомендації Асамблея застосувала упереджений і вибірковий підхід у використанні положень висновку Венеціанської Комісії. Незважаючи на ухвалення ПАРЄ згаданої рекомендації, Україна як повноправний член РЄ і надалі активно співпрацюватиме з усіма її органами з метою забезпечення подальшого зміцнення демократії та прав людини як у нашій державі, так і в Європі в цілому. 26 квітня 2000 р. під час засідання Комітету міністрів Ради Європи на рівні постійних представників було позитивно сприйнято результати всеукраїнського референдуму і висловлено сподівання, що ці результати будуть реалізовані конституційним шляхом. 3 огляду на неухильне дотримання всіма гілками влади України положень Конституції при реалізації результатів всеукраїнського референдуму, 16 травня 2000 р. Бюро ПАРЄ прийнято рішення не вносити до порядку денного червневої частини сесії 2000 р. ПАРЄ (26 - 30 червня 2000 р.) питання стосовно України. До впливових регіональних міжнародних організацій на протязі 1990-х рр. відносився Західноєвропейський Союз (ЗЄС), перші контакти з яким Україна почала здійснювати у 1993 р. У грудні делегація Украї¬ни на чолі з Міністром закордонних справ України А.Зленком взяла участь у роботі 39-ї сесії Асамблеї ЗЄС. У 1994 р. відбувся обмін візитами Генерального секретаря ЗЄС у Київ та Міністра закордонних справ України до Брюсселя. Результатом візитів та переговорів став Меморандум МЗС України щодо шляхів майбутнього співробітництва між Україною і ЗЄС, розповсюджений 9 вересня 1994 р. Посольством України в Брюсселі. Цей документ був основою для подальшого обговорення питання співробітництва Україна - ЗЄС у ході візиту в квітні 1995 р. до України делегації Комісії з питань оборони Парламентської Асамблеї ЗЄС. За результатами візиту Комісією була підготовлена доповідь "Україна та європейська безпека", що обговорювалася на сесії Асамблеї у червні. Зазначений візит став одним з перших результатів ухвалення 6 березня 1995 р. Постійною Радою ЗЄС рішення про відносини з Україною і Росією, яким передбачалися регулярні контакти між Україною і ЗЄС, в т.ч. і на парламентському рівні. 1 червня 1995 р., під час перебування з візитом у Брюсселі, Президент України Л.Кучма відвідав штаб-квартиру ЗЄС і провів переговори з Генеральним секретарем ЗЄС Ж.Кутілейро. Ця зустріч фактично започаткувала так званий індивідуалізований діалог Україна — ЗЄС. Опираючись на нього, Україна передбачала поглиблене співробітництво за кількома конкретними напрямами, включаючи регулярні контакти на найвищому рівні. У травні 1996 р. Бірмінгемською декларацією Ради міністрів ЗЄС Україна була визнана важливим євро¬пейським партнером Союзу. 5 червня на Парламентській Асам¬блеї ЗЄС у Парижі виступив Президент України Л.Кучма. У виступі він вніс конкретні пропозиції щодо розвитку прак¬тичної співпраці України з ЗЄС: участь у миротворчих опе¬раціях ЗЄС; використання українських можливостей у га¬лузі авіаперевезень; участь у військових навчаннях ЗЄС у статусі спостерігача; співпраця Національного Космічного Агентства з Супутниковим Центром у Торрехоні тощо. У червні 1999 р. в Брюсселі під час засідання Постійної Ради ЗЄС на рівні послів у форматі “28+1” офіційно було прийнято “Робочий план політичного діалогу та практичного співробітництва між Україною та ЗЄС”. Цим планом, зокрема, було передбачено активізацію політичного діалогу на рівні послів та вищих посадових осіб України та ЗЄС, а також парламентаріїв і академіків; участь представників України як спостерігачів у навчаннях ЗЄС; відкриття доступу країнам – членам ЗЄС до українських полігонів; співпраця у сферах дальніх авіатранспортних перевезень та здійснення супутникових зйомок. Стратегічне місце ЗЄС між ЄС та НАТО на протязі останього десятиріччя ХХ ст. було для України додатковою "точкою тяжіння" у питаннях європейської безпеки. Україна активно співпрацює із регіо¬нальними міжнародними організаціями. Активізація співробітництва на регіональному рівні важливо ще й тому, що для України — це один з найреальніших шляхів до нової Європи. Тісна взаємодія з краї¬нами Центральної та Східної Європи, використання їх євро-інтеграційного досвіду для нашої держави залишається важ¬ливим фактором її самоствердження. З іншого боку, зміцнення лідируючих позицій України в регіоні дозволяє їй використовувати свій високий рівень співробітництва з європейськими структурами для утверд¬ження себе в ролі з’єднувальної ланки між Сходом і Заходом. Саме тому регіональний вимір завжди був і залишається одним з пріоритетів зовнішньої політики Ук¬раїни. Геополітичне розташування України зумовлює її об'єднувачу роль між багатьма регіональними процесами — цен¬трально-східноєвропейським, чорноморським та балтійським. Тому наша держава намагається відігравати активну роль на всіх згаданих напрямках. Серед регіональних міжнародних об’єднань слід насамперед виділити Центральноєвропейську ініціативу, яка була створена під назвою "Квадрагонале" в листопаді 1989 р. в Будапешті гру¬пою країн Центральної і Східної Європи (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою налагодження багатосто¬роннього співробітництва у політичній та соціально-еко¬номічній сферах і сприяння на цій основі зміцненню ста¬більності й безпеки в регіоні. Одночасно створення цього об'єднання мало за мету забезпечити підготовку держав-учасниць до їх майбутнього членства в Європейському Союзі. Після вступу до нього нових членів — Чехословаччини у 1990 р. та Польщі у 1991 р. відповідно змінювалась і назва організації — "Пентагонале" та "Гексагонале". На¬зву "Центральноєвропейська ініціатива"(ЦЄІ) об'єднання отри¬мало у 1992 р. після свого подальшого розширення за рахунок вступу ще трьох держав: Боснії і Герцеговини, Словенії та Хорватії. Зараз до ЦЄІ входять 16 країн (Австрія, Албанія, Біло¬русь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Італія, Республіка Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Сло-венія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія). Україна почала розвивати контакти з ЦЄІ у 1992 р. участю в діяльності кількох робочих груп цього об'єднання (з питань транспорту, інформації, статисти¬ки, міграції). У березні 1994 р. наша держава отри¬мала статус члена Асоційованої ради ЦЄІ, а 31 травня 1996 р. на черговій зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів ЦЄІ у Відні відбувся урочистий вступ України до ЦЄІ зі статусом повноправного чле¬на. Україна розглядає свою участь у ЦЄІ під кутом зору загальної спрямованості на утвердження її як впливової європейської держави та як важливий елемент успішної реалізації своєї стратегічної мсти - гармонійного входжен¬ня до європейських та євроатлантичних економічних і по¬літичних структур. За роки діяльності ЦЄІ нею встановлено плідні відноси¬ни з низкою міжнародних організацій та регіональних інсти¬туцій. Особлива роль у цьому контексті належить Євро-пейському Союзу, який прагне до вироблення з ЦЄІ спільних дій, спрямованих на поглиблення регіональних взаємин. Для України партнерство в рамках ЦЄІ є неоціненним досвідом оволодіння методами спільного напрацювання взає¬мовигідних рішень з питань економічного і політичного співробітництва. За результатами останньої зустрічі глав урядів країн ЦЄІ (5—6 листопада 1999 р., Прага) прийнято Зак¬лючний документ і План дій ЦЄІ па 2000—2001 рр. Основні положення Заключного документа охоплюють широке коло питань, пов'язаних з подальшою активізацією участі ЦЄІ в процесі політичного і економічного розвитку, а також забезпечення стабільності і без¬пеки в Центральноєвропейському регіоні. У документі глави урядів країн-учасниць ЦЄІ підтримали зусилля України, спрямовані па подальшу інтеграцію до євро¬пейських структур, спільного європейського економіч¬ного і соціального простору, висловили впевненість у тому, що прийняття на самміті ЄС у грудні 1999 р. Стратегії ЄС щодо України станс важливим кроком для зміцнення політичних і економічних реформ у нашій державі. У Плані дій ЦЄІ на 2000 - 2001 рр. зафіксовані про¬позиції України щодо реалізації регіональних проектів: відновлення судноплавства в басейні Дунаю, створення нових та розширення діючих паневропейських транспорт¬них коридорів, сприяння у ліквідації наслідків Чорнобильсь¬кої аварії, включення до європейських комп'ютерних ме¬реж обміну економічною інформацією. Чорноморське Економічне Співробітництво (ЧЕС) засно¬ване під час самміту в Стамбулі 25 червня 1992 р. підпи¬санням підсумкової Декларації зустрічі. Країни-члени Орга-нізації: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна. Ста¬тус спостерігача отримали: Польща, Ділова Рада ЧЕС (1992 р.), Туніс, Ізраїль, Єгипет, Словаччина (1993 р.), Італія, Австрія (1995 р.), Франція, Німеччина (1999 р.). 4—5 червня 1998 р. під час зустрічі глав дер¬жав/урядів країн-учасниць ЧЕС у Ялті підписано Статут Організації ЧЕС — документ, який перетворює існуючий міжурядовий механізм співробітництва на цілком сформо¬вану регіональну економічну організацію — ОЧЕС. Прийнята на зустрічі Декларація зафіксувала, що регіо¬нальне співробітництво держави-члени ОЧЕС розглядають у контексті світових процесів глобалізації. Одним з про-відних напрямів цього співробітництва є формування єди¬ної Європи, тому відносини ОЧЕС—ЄС сьогодні набува¬ють особливого значення. Орієнтуючись на послідовне формування Євро-Чорноморського економічного простору, слід прагнути до подальшого просування відносин ОЧЕС — ЄС, виводячи їх на рівень активного взаємозацікавленого політичного діалогу. З 1 червня 1999 р. розпочав діяльність Чорноморсь¬кий Банк Торгівлі та Розвитку. Його створення стало од¬ним із найвагоміших результатів співпраці Причорномор¬ських держав, що закладає реальну основу для практичної реалізації різноманітних проектів у цьому регіоні. Цент¬ральний офіс банку знаходиться в Салоніках (Греція). Повний статутний капітал Банку становить 1,2 млрд до¬ларів США. 17 листопада 1999 р., напередодні проведення Стам¬бульського самміту ОБСЄ (18—19 листопада 1999 р.), у Стамбулі відбувся неформальний самміт глав держав та урядів країн-членів Організації Чорноморського Економіч¬ного Співробітництва. Для України ОЧЕС – це, передусім, механізм взаємодії урядових та підприємницьких структур, який має забезпе¬чити розвиток економічного співробітництва країн-членів у рамках курсу на повноцінне входження до загальноєвро¬пейського економічного простору. У цьому контексті роль організації полягає в сприянні процесам інтеграції країн регіону до європейських структур та механізмів співробіт¬ництва. Спостереження за останніми подіями свідчать, що відбу¬вається посилення орієнтації на розвиток економічного співробітництва в Чорноморському регіоні у взаємозв'язку з процесами загальноєвропейської інтеграції: узгодження проектів ОЧЕС з програмами інших регіональних (ЦЄІ, Рада Держав Балтійського Моря) і європейських (Євро¬пейська Комісія) структур, залучення міжнародних фінан¬сових (ЄБРР, Європейський Інвестиційний Банк) та еко¬номічних (Європейська Економічна Комісія ООН) інституцій. Протягом останнього десятиріччя виникли реальні пере¬думови для розвитку міжрегіонального Балто-Чорноморське співробітництва. Однією з його форм стала ініціатива України щодо розбу¬дови співпраці на просторі від Балтійського до Чорного морів. В основі ініціативи — прагнення динамізувати взає¬мовигідне співробітництво між країнами регіону та гармо¬нізувати у напрямі наближення до європейських структур існуючі на цьому просторі регіональні організації і фо¬руми. Ідея Балто-Чорноморського співробітництві вже мас свою історію. Вона є органічним проявом прагнення народів ре¬гіону спільними зусиллями долати труднощі, які стоять на заваді їх добробуту. Ще наші предки активно використову¬вали шлях з "варягів у греки", розвиваючи тісні економічні, політичні, культурні зв'язки. На сучасному етапі ця ідея вперше прозвучала під час самміту країн регіону у вересні 1997 р. у Вільнюсі. Президент України Л. Кучма виступив тоді з ініціати¬вою проведення у 1999 р. в Україні зустрічі глав дер¬жав Міжмор'я. Така зустріч під гаслом "Балто-Чорноморське співробіт¬ництво: до інтегрованої Європії XXI століття без розподільних ліній" відбулася у вересні 1999 р. в Ялті. Самміт проходив паралельно з міжнародною конференцією за та¬кою ж тематикою. Участь у ній взяли представники 22 країн. На самміт прибули 14 глав держав та урядів. Вітальні послання учасникам самміту надіслали керівництво Євросоюзу, Президент Німеччини, Прем'єр-міністр Швеції, а та¬кож Президенти Греції та Туреччини (вони не змогли при¬їхати через трагічні наслідки землетрусів у їхніх країнах). Метою самміту був аналіз стану співробітництва країн Балто-Чорноморського простору в політичній, економічній та гуманітарній сферах, обмін інформацією й досвідом прове¬дення політичних і економічних реформ, інтеграції до євро¬пейських і євроатлантичних структур, визначення шляхів подальшої співпраці з метою зміцнення регіональної ста-більності та безпеки в об'єднаній Європі XXI ст. Під час конференції обговорювалося широке коло пер¬спективних напрямів співробітництва на Балто-Чорноморському просторі, зокрема: реалізація спільних проектів у га¬лузі енергетики, транспорту, зв'язку, екології та інших сферах; співпраця у гуманітарній сфері, боротьба з теро¬ризмом, нелегальною міграцією, незаконним обігом нарко¬тиків, зброї, тенденції й перспективи співпраці в рамках трансатлантичних, загальноєвропейських і регіональних структур та ініціатив. Ялтинський самміт підтвердив особливу роль Балто-Чорноморського регіону в забезпеченні стабільності, демок¬ратії, процвітання і безпеки всього євроатлантичного про¬стору в XXI ст. Його проведення сприяло усвідом¬ленню важливості об'єднання зусиль країн Балто-Чорноморського простору як невід'ємної частини загальноєвро¬пейського процесу в рамках існуючих тут регіональних та субрегіональних організацій і форумів (РДБМ, ЦЄІ, ОЧЕС, ГУУАМ, "трикутників співпраці", єврорегіонів та ін.). Окремо серед таких організацій слід виділити Раду Дер¬жав Балтійського Моря (РДБМ) та Організацію Чорно¬морського Економічного Співробітництва (ОЧЕС). Нала¬годження співробітництва між цими структурами має інституційно представити ланку, що поєднує між собою два ре¬гіони — Балтійський та Чорноморський. Необхідно наголосити, що Україна, яка набула статусу спостерігача в РДБМ та є активним членом ОЧЕС, значну роль відводить співробітництву між цими субрегіональними інституціями. Мета діяльності РДБМ та ОЧЕС, яка полягає у розвитку співпраці країн регіону, передусім у торговельно-економічній, транспортній, енергетичній та еко¬логічній сферах, а також перспективи використання досві¬ду кожної з цих структур сприяють створенню реальних передумов для розвитку співробітництва між цими інститу-ціями. Актуальними напрямами співробітництва у цьому контексті є вироблення проектів й усіх зазначених галузях, спільна робота над створенням єдиного інвестиційного простору. Зокрема, особливо важить співробітництво у будівництві транспортних коридорів. Починаючи з 2000 року, передбачено використання струк¬турних фондів ЄС для будівництва транспортної інфраст¬руктури країн регіону. При цьому першочергова увага при¬діляється транспортному коридору, який поєднує Бал¬тійське та Чорне моря. Заслуговує уваги ще одне об’єднання – ГУУАМ, яке є консультативним форумом п'яти держав — України, Азербайджану, Грузії, Молдови та Узбекистану. В основі цієї форми співробітництва лежить близькість по¬зицій країн з багатьох питань, зокрема щодо оцінки про¬цесів на пострадянському просторі. Заснування консультативного форуму ГУАМ — ГУУАМ у складі 4 країн (України, Азербайджану, Грузії, Молдо¬ви) відбулось 10 жовтня 1997 р. під час самміту Ради Європи у Страсбурзі. Тоді було схвалено спільну Деклара¬цію глав держав ГУАМ. Президенти чотирьох країн наго¬лосили на необхідності розвитку чотиристороннього співро¬бітництва для зміцнення стабільності і безпеки в Європі, де основоположними принципами є повага суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, співробітництво, демократія, верховенство закону і повага прав людини. Страсбурзька декларація формально закріпи¬ла поступове політичне зближення і практичне співробіт¬ництво між країнами в багатьох галузях як на міжнародній арені, так і в торговельно-економічній сфері, в філософії геополітичного бачення. Час існування ГУАМ — ГУУАМ позначений численними консультаціями та зустрічами різного рівня. 25 листопада 1997 р. в Баку пройшли політичні кон¬сультації на рівні заступників міністрів закордонних справ країн-членів ГУАМ. 18—19 грудня 1997 р. в Копенгагені під час засідан¬ня Ради міністрів ОБСЄ відбулися політичні консультації міністрів закордонних справ країн-учасниць ГУАМ. 5 жовтня 1998 р. у Вашингтоні в ході щорічних зборів Міжнародного валютного фонду та Світового банку зустрі¬чалися глави делегацій країн-членів ГУАМ — прем'єр-міністри України, Грузії, Молдови і представник президен¬та Азербайджану, а 2 - 3 грудня 1998 р. в Осло під час засідання Ради міністрів ОБСЄ — міністри закордонних справ країн-членів ГУАМ. 24 квітня 1999 р. у Вашингтоні відбулась зустріч Пре¬зидентів держав-учасниць ГУАМ і Узбекистану. За її підсум¬ками ухвалено Заяву. Формат форуму трансформовано в ГУУАМ. 6—7 серпня 1999 р. в Тисовці (Україна) відбулася робоча зустріч міністрів оборони Азербайджану, Грузії, Молдови, Узбекистану та України. Під час Самміту Тисячоліття ООН, що проходив у Нью-Йорку 6—8 вересня 2000 р., лідери держав ГУУАМ зустрілися втретє. Найвищі органи ГУУАМ - Ради глав держав (склика¬ються раз на рік, восени) та міністрів закордонних справ (скликаються раз на рік, улітку) функціонують на ос¬нові прийняття рішень консенсусом. Основний орган на період між зустрічами глав держав і міністрів закордон¬них справ — Комітет національних координаторів. Основними напрямами співпраці в рамках ГУУАМ є ство¬рення євразійського транспортного коридору, співробітниц¬тво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, економічне співробітництво, взаємодія в рамках міжнарод¬них організацій. Україна зацікавлена в транспортуванні каспійських енергоносіїв до регіону ЦСЄ через власну територію. Зап¬ропонований Україною маршрут транспортування каспійсь¬кої нафти Баку — Поті — Одеса — Броди — Польща, за оцінками ТАСІS, є економічно найвигіднішим шляхом дос¬тавки вуглеводневої сировини з каспійських родовищ до країн Європи, зокрема, до Польщі та ФРН. Взаємовигідне співробітництво країн-транзиторів може принести значний прибуток кожній країні-учасниці, посилити стабільність еко¬номічної та політичної ситуації в цих державах і в регіоні загалом. Наша держава виступає за поглиблення взаємодії і коор¬динації позицій країн ГУУАМ з основних питань діяль¬ності ОБСЄ. Позитивний досвід координації дій в ОБСЄ набуває поширення і на ООН. Держави ГУУАМ координу¬ють свою діяльність у межах СНД. Розвивається тісне співробітництво України з країнами-учасницями ГУУАМ у рамках програми НАТО "Партнерство заради миру". Значну перспективу мають економічні зв'язки між краї¬нами форуму. Більш активне освоєння ринків Азербайджану, Грузії, Молдови та Узбекистану сприяло б розвитку ціло¬го комплексу галузей української промисловості. Активне співробітництво України з міжнародними організаціями різного рівня сприяє більш широкому її включенню в міжнародне життя, допомагає усвідомлювати основні тенденції сучасної епохи і відповідним чином реагувати на зміни, що відбуваються. За допомогою участі в роботі різних міжнародних організацій Україна здобуває настільки необхідний їй досвід міжнародних контактів, установлює тісні зв'язки з різними країнами і регіонами. І якщо в радянський період мало хто на планеті знав про існування такої нації як українці, то тепер, завдяки плідній діяльності України на міжнародній ниві, про нашу країну знають у всіх куточках земної кулі. Л і т е р а т у р а 1. Бжезинский Я. Европейская политика Украины: о сближения к интеграции // Политическая мысль. – 1995. – №3. 2. Дюмулен И., Пресняков В., Соколов В. Внешнеторговый режим ведущих зарубежных стран // Внешняя торговля. – 1996. – № 4, 6. 3. 3ахматов Н. Центральноевропейское соглашение о свободной торговле // Внешняя торговля. – 1997. – №1-3. 4. Камінський А. Вступ до міжнародних відносин: курс лекцій. – Львів: Світ, 1995. 5. Литвин В. Зовнішня політика України: 1990 – 2000 // Віче. – 2000. – №12; 2001. – №1. 6. Мошес А. Геополитические искания Киева (Центральная и Восточная Европа в политике Киева) // Pro et Contra. – 1998. – Том 3. – №2. 7. Россия и основные институты безопасности в Европе: вступая в ХХІ век / Под ред. Д. Тренина; Моск. Центр Карнеги. – М.: S&P, 2000. 8. Современные международные отношения. Учебник / Под ред. А.В. Торкунова. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2000. 9. Фомичев И.В. Международная торговля: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ИНФРА-М, 2000. 10. Хронология операций ООН по поддержанию мира 11. Что такое Всемирный Банк? 12. Шерр Д. Украина в системе европейской безопасности // Pro et Contra. – 1998. – Том 3. – №2. 13. Шреплер Х.А. Международные организации: Справочник.—М.: Междунар. отношения, 1995. 14. Garnett Shermah W. Keystone in the Arch. Ukraine in the Emerging Security Environment off Central and Eastern Europe. – Wash. D.C.: Carnegie Endowment for International Peace, 1997.