|
 |
Загальносвітові тенденції розвитку міжнародних політичних та економічних відносин, нове розуміння концепції національної безпеки надали особливої значущості розвитку регіональних зв’язків між державами як найбільш ефективних в умовах ХХІ ст. Свідченням таких процесів є посилення лібералізації міжнародних економічних відносин (спільне підприємництво, зовнішньоекономічні зв’язки, вільні економічні зони, прикордонне співробітництво, транспортні коридори та ін.), формування світових господарських зв’язків, їх поступове, хоч і нерівномірне переростання у нову якість – взаємозалежність, а згодом і в інтеграцію як процес становлення економічної цілісності. В таких умовах особливо важливим є вироблення геостратегії або технології реалізації регіональної політики. ТЕРМІНОЛОГІЧНА ДОВІДКА. Регіональна політика держави – сфера діяльності з управління політичним, економічним, соціальним та екологічним розвитком країни в просторовому регіональному аспекті, що відображає як відношення до окремих країн, наддержавних структур, міжнародних організацій, так і регіонів між собою. В літературі поряд з поняттями “регіональна політика” вживаються поняття “регіональна економічна політика” і “соціально-економічна регіональна політика”. Поняття “регіональна політика” і “регіональна економічна політика” часто вживають як синоніми, незважаючи на те, що економіка є лише однією (хоча дуже важливою) сферою людської діяльності, так і “регіональна економічна політика” не охоплює всього спектру важливої управлінської діяльності держави. Разом з тим використання терміну “соціально-економічна регіональна політика” можливе тому, що максимально розширює діапазон управлінських дій країни і практично відповідає терміну “регіональна політика”. Регіональна політика має як внутрішні, так і міжнародні виміри, що за умов демократизації та інтернаціоналізації, відносного зменшення ролі держави у регулюванні суспільних процесів перетворює регіональну політику на одну з ключових форм існування людських спільнот. Зовнішня регіональна політика є продовженням внутрішньої. Вона віддзеркалює національний характер, компетентність і відповідальність влади. Цілком очевидно, що серцевиною регіональної політики є реалізація економічних цілей та завдань державної влади. Суть концепції зовнішньої регіональної політики України викладена в “Основних напрямках зовнішньої політики України” у статті “Регіональне співробітництво в Європі” – документі, затвердженому Верховною Радою у липні 1993 р., де підкреслюється, що пріоритетним регіональним напрямом зовнішньої політики України є її діяльність в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Участь в НБСЄ сприяє повномасштабному входженню України до загальноєвропейського простору і використанню механізмів Наради для забезпечення її національних інтересів. Від того, наскільки грамотно і виважено Україна буде проводити свою регіональну політику, залежить як її міжнародний авторитет, так і її національна безпека. Тому принципово важливим в розбудові нової регіональної політики для сучасної України є розуміння власного геополітичного становища у світовому геополітичному просторі, в якому опинилася наша держава після розпаду СРСР.
Геополітичне становище України визначається перш за все тими широкомасштабними та унікальними соціально-політичними змінами, які найчастіше знаходяться в площині геополітичних вимірів людства і пов’язані з трансформацією всього європейського і світового геополітичного простору: розпався Радянський Союз, відбулися кардинальні зміни в колишніх соціалістичних державах Центральної та Східної Європи, закінчилася “холодна війна”. На міжнародній арені з’являються нові держави і серед них – незалежна держава Україна. За своїми геополітичними складовими (площею, населенням, природними запасами) Україна відразу стала помітним державним утворенням у світовому розкладі сил. На території України розташований географічний центр Європи. Площа нашої держави в її сучасних кордонах складає 603,7 тис. кв. км. З цим показником Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. В Україні проживає понад 50 млн. чол., це – шосте місце в Європі. Деталізуємо геополітичне становище України: - Його найбільш загальною рисою є перебування України у системі євразійського континенту, його інтеграційних політичних та економічних формувань. Євразія – найбільший материк світу, тут розташовано більше половини (понад 90) країн. Територія Євразії найбільше, порівняно з іншими континентами, змережена державними кордонами. Майже половина держав (44) розміщена у порівняно невеликій за площею Європі. Україна – європейська держава. - Геополітичне становище України великою мірою визначається спрямуванням міжнародних євразійських геополітичних осей, які перетинали її територію у різні епохи – північно-південну (меридіанальну) та західно-східну. Однак і тепер самостійна та незалежна Україна знаходиться на великій широтній євразійській геополітичній осі, полюсами якої є Європа і Росія. Поступово відроджується традиційна меридіональна Балтійсько-Понтійська вісь. Геополітичним ядром на перетині цих регіональних осей і активним її компонентом є Україна. Оскільки Україна розміщена в центрі Європи і має добрі сухопутні та водні зв’язки з іншими державами, вона може виступити як своєрідна посередницька ланка в економічних відносинах між країнами, розташованими на північно-південному та західно-східному напрямах. - Україна має в своєму розпорядженні майже половину всіх світових ресурсів родючих чорноземних грунтів, могутній промисловий і науково-технічний потенціал, досить розвинену інфраструктуру і водночас відчуває гостру необхідність структурної перебудови економіки, слабкість експортних можливостей, втрату традиційних ринків, розрив зовнішньоекономічних зв’язків. - Визначаючи роль і місце України в новому геополітичному просторі, слід враховувати тяжіння України як до Росії – стратегічного партнера, насамперед, в галузі економічних взаємовідносин, - так і до західних країн Північноатлантичного альянсу, а також до країн Центральної та Східної Європи. - Принципово важливим новим виміром геополітичного становища в Центральній та Східній Європі та в ширших межах стало добровільно взяте Україною перед міжнародним співтовариством і виконане нею зобов’язання про без’ядерний статус держави. - Складність геополітичного становища обумовлена не тільки тим, що Україна тривалий час не була суб’єктом геополітичного простору, а й тим, що самі геополітичні реалії в результаті розпаду СРСР і втрати світом біполярності істотно змінилися. Більше того, суто геополітичне бачення подій у світі, теоретичні засади якого були створені ще у ХІХ ст. і сьогодні явно застаріли, насправді мало що дають для розуміння того, що відбувається у сучасному світі. - Важливим фактором впливу на геополітичне становище є дезінтеграційні та інтеграційні процеси в Україні, які далекі від завершення. До того ж, в Україні компактно проживають національні меншини. Тут відбуваються політичні процеси, пов’язані зі спробою створити територіальні автономії. - Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним із визначальних чинників нового геополітичного становища в цьому регіоні. Конкретний вклад у справу національної безпеки полягає в тому, що Україна не успадкувала “ядерного менталітету” СРСР, відмовилась від конфронтальних підходів, усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений підхід засвідчили такі політично-правові акти, як Декларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, а також Концепція національної безпеки України, прийнята на початку 1997 р. - Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після Другої світової війни. Перша з них – межа між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи. Друга – західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа надто неоднорідної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі. - Не менш важливими для геополітичного становища є спільні заходи з безпосередніми державами-сусідами. Протягом 1990-х рр. по всьому периметру своїх кордонів у новому геополітичному просторі Україна встановила з ними партнерські й добросусідські відносини. Таким чином, регіональна інтеграція стає дійовим чинником подолання геополітичного і стратегічного вакууму, що створився після розпаду СРСР у Східній Європі. Сучасне геополітичне становище змушує Україну виробляти в зовнішній регіональній політиці правила поведінки, які будуть адекватними ситуації в світі й у той же час відповідатимуть її власним національним інтересам.
За таких умов виникає необхідність розглянути чинників, які безпосередньо впливають на міжнародну регіональну політику України.
Україна займає вигідне для життя населення та господарської діяльності фізико-географічне положення та характеризується великим і різноманітним природоресурсним потенціалом: родючі землі, помірно-континентальний клімат, сприятливе геостратегічне положення, велика кількість прісної води, ріки, моря, вихід до океанів. Її територія знаходиться в західній частині Східноєвропейської рівнини, в зоні змішаних лісів, лісостепу та степу. Україна відзначається величезними запасами, вдалим поєднанням і територіально компактним заляганням значних покладів багатьох природних ресурсів, зокрема мінерально-сировинних, які широко використовуються у народному господарстві. Південну частину України омивають води Чорного і Азовського морів, а на крайньому південному заході вона виходить до нижнього Дунаю – другої за довжиною після Волги ріки Європи. Через практично незамерзаючі порти Чорного, а також Азовського морів і ріки Дунай здійснюються водно-транспортні зв’язки з багатьма країнами. Дунай і його судноплавні притоки течуть через територію семи європейських країн. До того ж відстань до багатьох країн незначна: морем від Одеси до Констанци (Румунія), наприклад, - 180 км, від Одеси до Варни (Болгарія) – 340 км, від Одеси до Стамбула (Туреччина) – 630 км. Розгалужена мережа Дунаю та його судноплавних притоків у східній частині Західної Європи та у Центральній Європі сприяє зростанню імпортно-експортних перевезень через названі водні магістралі. Довжина державного сухопутного кордону України становить близько 6516 км. Морський кордон досягає 1053 км – довжина лінії вздовж територіальних вод України (ширина яких 12 морських миль – 22,2 км). Таким чином, загальна довжина кордонів 7569 км. Україна має сім сухопутних сусідів: Росію, Білорусь, Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію та Молдову; і трьох морських сусідів – Болгарію, Туреччину, Грузію. Одночасно Румунія і Росія є частково морськими сусідами, оскільки вони мають з Україною й сухопутний кордон. Велика кількість сусідів – це позитивна сторона політико-географічного положення (ПГП) України. Внаслідок цього вона має багато варіантів зовнішньополітичних зносин. Розміщення України в південно-східній частині Центральної Європи на перехресті важливих торгівельних шляхів сприяло економічним та суспільно-політичним відносинам з іншими державами ще за часів Київської Русі. Так, через Україну з півночі на південь (по Дніпру) проходив важливий шлях “з варяг в греки”, яким здійснювалися всебічні зв’язки з народами північної Європи, Малої Азії, Причорномор’я, Криму та інших економічно і культурно розвинених регіонів, тісно пов’язаних з Римською імперією і Грецією. Київська Русь, особливо її західні князівства, які близько знаходилися від країн феодальної Західної Європи, вела з ними інтенсивний торговий обмін як сухопутними, так і річковими та морськими шляхами: відбувалося зародження територіального поділу праці в європейському масштабі; в цей процес втягувалися значні території, в тому числі Індія та країни Середнього Сходу. Адже торгівельні шляхи між ними і Близьким Сходом та Індією теж проходили через Україну. Слід підкреслити, що Київська Русь, особливо її південна та центральна частини, стала бар’єром, який заслонив собою шлях в Європу кочовим народам і племенам, що, з одного боку, послабило економіку Русі-України, а з другого боку – сприяло розвитку цивілізації в західноєвропейських країнах. За всіх цих умов нове геополітичне положення України почало досить чітко окреслюватися і наповнювати сучасним реальним змістом. Безперечно, Україна, як кожна незалежна держава, зацікавлена в розширенні свого геополітичного простору та, як кожна держава, вона виділяє певні регіональні напрями, які представляють для неї найбільшу зацікавленість, а саме – центрально-східноєвропейський. Відносини з країнами Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) мають досить глибокі історичні корені і зумовлені низкою геополітичних чинників, що свідчить про їх об’єктивність та важливість для існування кожної держави. Вони є традиційними для політичного життя держави. Кожного разу, коли Україна отримувала можливість жити власним життям, вона повинна була визначатись насамперед у центрально-східноєвропейському напрямку: з ким боротися, кому протистояти, а з ким укладати угоди і налагоджувати добросусідські відносини. З набуттям Україною реальної незалежності відносини з країнами Центрально-Східної Європи, передусім із безпосередніми сусідами, посіли одне з перших місць. Україна майже одразу почала обстоювати власну геополітичну належність до ЦСЄ та визнання цього факту з боку інших держав. У 1991-1993 рр. великого значення надавалося центрально-східноєвропейському напряму міжнародної діяльності: розвивалися жваві двосторонні контакти, зароджувалися багатосторонні регіональні відносини. Кінець 90-х років ХХ ст. ознаменувався остаточним закріпленням статусу України як невід’ємної частини регіону Центральної та Східної Європи. Такий статус відповідав як національним інтересам України так і інтересам регіональної та європейської безпеки і стабільності. Геополітична легітимність реалізації Україною свого національного інтересу в Центральній і Південно-Східній Європі зумовлена низкою чинників: 1) Політика України щодо зближення з країнами цього регіону сприяє заповненню тут “вакууму безпеки” у ньому. Пропозиція України, висунута в 1993 р., про те, щоб у рамках європейської безпеки цей регіон мав свою подібну зону, аби у майбутньому не виникало загроз миру і стабільності, подібних до конфлікту в Югославії, була підтримана. Того ж року представниками України, Угорщини, Польщі та Словаччини були прийняті Декларація про співробітництво народів Карпатського регіону і Статут цього міжрегіонального об’єднання. 2) Сумірність економічних потенціалів України і країн “Вишеградської групи” має сприятливо впливати на інтеграційні процеси в рамках групи. Україна спільно з учасниками цієї групи могла б проводити гнучкішу політику щодо ЄС. У березні 1994 р. Україні було надано статус асоційованого члена Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Входження України до Асоційованої Ради об’єднання сприяє активізації її співробітництва з державами Центральної та Східної Європи. 3) Усталення України в регіоні ЦСЄ (поряд з подальшим поступовим зміцненням безпосередніх зв’язків з усіма європейськими та євроатлантичними структурами) має стати вагомим кроком у напрямі реального залучення країни до процесу європейської інтеграції. 4) Саме активна регіональна політика і належність до ЦСЄ повинні допомогти перетворенню середньої за розмірами України на впливову регіональну державу. 5) Утвердження в регіоні ЦСЄ сприятиме самоідентифікації України і остаточній нормалізації українсько-російських відносин. Таким чином, розгалужені і стабільні стосунки України з географічно близькими державами ЦСЄ є необхідною умовою повноцінного інтегрування України в сім’ю європейських народів, її активної участі в регіональному співробітництві, забезпеченні національної безпеки.
В зв’язку з цим виникає необхідність проаналізувати регіональну політику України з тими державами-сусідами центрально-східноєвропейського напряму, які на різних етапах політичного життя нашої держави впливали на її долю (серед цих країн слід назвати Росію, Польщу, Туреччину, Румунію), а також проаналізувати внутрішні своєрідності української землі.
Україно-польське регіональне співробітництво слід розглядати, враховуючи два фактори: історичний і сучасний. Долі українського і польського народів тісно переплетені багатовіковою історією, територіальною близькістю, культурою, демографічними коренями. Незважаючи на порівняно незначну довжину сучасного кордону України з Польщею (всього 542 км), між ними існують давні складні політичні та міжетнічні стосунки. У контексті таких питань, як проблема “історичної Польщі”, становище України у складі польсько-литовської держави, польсько-шляхетське пригнічення українського народу і, врешті, дуже складного і гострого питання про польсько-українські відносини в Галичині, вирізнялося етнополітичне сприймання польським народом українського. Галичина понад п’ять століть перебувала під польським гнітом, що мало руйнівні наслідки. Сучасний фактор – польська національна держава, що постала на зміну “історичній” Польщі є конструктивним чинником, оскільки мирне співжиття обох народів і держав може розвинутися на тривкій основі економічних відносин. Наші народи вважають за краще вдивлятися не в минуле, в якому україно-польські взаємовідносини характеризувалися переважно ворожістю і взаємною недовірою, а в майбутнє, знаходячи саме там шлях до цивілізованого співробітництва. Співробітництво з Польщею, яка є найбільшою і стратегічно важливою державою Центральної Європи, визначає один з пріоритетних напрямів нової регіональної політики. Воно характеризується такими рисами: 1) Сучасна Польща серед сусідів України займає друге місце після Росії за територією (312,7 тис. км. кв.), а також за демографічним (38 млн. чол. населення) і економічним потенціалами. 2) В Україні проживає значна кількість етнічних поляків (за даними перепису 1989 р. – 219 тис. чол.), а у Польщі – відповідно понад 500 тис. українців. І одні і другі виявляють інтерес до своєї історичної батьківщини і зацікавлені у встановленні контактів з отчою землею. 3) Серед усіх сусідів Польща найбільше представляє для України “Захід”: значна частина інновацій у сфері сучасної культури, політики та економіки йде з Європи в Україну через Польщу, частково трансформуючись у ній. Польща є головними воротами України в Європу. Одночасно шляхи входження Польщі у “європейський дім”, у європейські структури є свого роду моделлю входження туди України. Важливим етапом у формуванні нової системи двостороннього співробітництва став травень 1992 р., коли було підписано міждержавний Договір про добросусідство, дружні взаємини та співробітництво. Активна участь України в розбудові європейської системи безпеки, внутрішньополітичний курс, спрямований на послідовне здійснення радикальних ринкових реформ, розпочатий в 1994 році, сприяли активізації українсько-польських відносин. У 1996 році українсько-польські стосунки виходять на рівень стратегічного партнерства. Активізуються контакти на всіх рівнях: загальнодержавному, міжгалузевому, підприємницькому, науковому та культурному. Україна використовує досвід Польщі в її інтеграційному просуванні до європейської спільноти, в реформуванні економіки, залученні іноземних інвестицій. Розвитку двосторонніх відносин сприяє активна діяльність Українсько-Польської змішаної комісії з питань торгівлі та економічного співробітництва. Широкі можливості співробітництва криються у розвитку транскордонних зв’язків, що знайшло практичне втілення у створенні міжнародної асоціації “Карпатський Єврорегіон”, до якої увійшли відповідні регіони Польщі, Угорщини, Словаччини та чотири області України – Закарпатська, Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська. Якісно новим рівнем організації двосторонніх регіональних відносин є транскордонне об’єднання “Єврорегіон-Буг”, головна мета якого – сприяти економічному та соціальному розвитку. Важливим моментом такого роду співпраці є те, що діяльність Єврорегіонів сприяє зближенню народів, розвиває взаємне довір’я серед представників державних структур, банків, рядових громадян, що значною мірою зменшує небезпеку виникнення конфліктів і непорозумінь. Досить важливим є той момент, що обидві сторони транскордонного співробітництва, незалежно від розміру території і кількості населення, рівні у своїх правах.
15.4.1. Регіональна політика України і Росії У зв’язку з особливостями історичного розвитку і специфікою геополітичного і геоекономічного положення України домінантою двосторонніх відносин з прикордонними державами є українсько-російські відносини. Для України вони є стосунками особливого партнерства, оскільки від їх характеру значною мірою залежить доля прогресивного розвитку як України, так і Російської Федерації, стабільність у Європі і в усьому світі. Створення нового геополітичного простору відповідає життєвим інтересам та потребам народів України та Росії, що мають одне коріння походження, спільну багатовікову історію, в якій було немало і героїчного, і трагічного. Зв’язки між Росією та Україною існували ще в давній період їхньої історії. Київська держава Х-ХІІІ ст.ст. пересадила на великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва. У ХІІІ-ХІV ст.ст. Великоросія продовжувала жити спадщиною Київської держави, все більше асимілюючи її фінськими, татарськими і монгольськими елементами. В ХІV-XV ст.ст. вона, навпаки, все більше губила свою спадщину і все глибше поринала в середньо- і північноазіатські впливи, в той час, як Україна перебувала під культурним та ідейним впливом Західної Європи. Слід урахувати те, що Російська держава отримує внаслідок домінування в Україні або союзу з нею найкращі природні кордони на півдні Східної Європи: Карпати, нижню течію Дунаю, берег Чорного моря, тим самим забезпечуючи собі надзвичайно вигідне економічне та політичне становище у цьому регіоні. Панування над Україною забезпечує Російській державі також безпосереднє сусідство з Середньою Європою, можливість регіонального співробітництва із Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією, Болгарією. Аналізуючи взаємовідносини України і Росії на зламі ХХ і ХХІ століть, слід виходити з того, що українсько-російські відносини стають одними з найважливіших в Європі, набувають геополітичного значення як нова модель регіонального співробітництва. Це пов’язане з такими чинниками: 1) довжина кордону України з Росією є найбільшою – 2484 км (38,1 % сухопутного кордону України). Росія – наймогутніший в економічному і військово-політичному відношенні сусід України; 2) одна з традиційних геополітичних орієнтацій Росії – південна – пролягає з Москви через територію України на Близький Схід; звідси постійна боротьба РФ за вихід до Чорного моря; 3) прагнення Росії укріпитися на Чорному морі шляхом приєднання до себе Криму – складової державної території України; 4) наявність в Україні великої кількості російського населення (за даними перепису 1998 р. – близько 12 млн. чол.), особливо у південних та східних містах, а також проживання в Росії близько 10 млн. українців; 5) близькість головного політичного центру Росії – її столиці Москви – як до України у цілому, так і до її столиці Києва (приблизно 600 км); 6) у безпосередній близькості від України знаходиться потужний економічний і військово-політичний потенціал Росії – промисловий Центр, Поволжя, Урал, добре сформована система сухопутних (залізниці), водних (Волго-Донський канал, Чорне море) і повітряних шляхів з відповідною інфраструктурою, які можуть бути використані як на користь України, так і проти неї; 7) частина етнічних територій України (Кубань, Слобожанщина) знаходяться у межах Росії. Дана обставина вимагає зміцнення дружніх відносин між Україною та Росією. Це об’єктивна реальність, яку треба враховувати як у тактичному, так і в стратегічному аспектах; 8) слід враховувати й об’єктивні відмінності між обома країнами. Це, у першу чергу, різні конституційні устрої обох держав. Якщо Україна є унітарною державою, то конституція РФ побудована на принципах федералізму. Саме тому постановка питання про етнічну близькість двох слов’янських народів уявляється політично некоректною і етично неприйнятою, оскільки взаємокомліментарні відносини двох слов’янських етносів можуть викликати настороженість з боку тих етнічних груп, які не ідентифікують себе із слов’янським суперетнічним загалом; 9) об’єктивними є розбіжності політичних інтересів України і РФ, їх самоорієнтацій у геополітичному просторі. Якщо Україна в геополітичній системі координат перебуває в Центральній Європі, то РФ – Євразії, причому більшою частиною своєї території (Урал, Сибір, Далекий Схід та Крайня Північ). Ця обставина визначає характер і вектори регіонального розвитку двох держав як у збіжних, так і діаметрально протилежних напрямах; 10) Україна ще тривалий час буде відчувати гостру нестачу енергоресурсів, які вона отримує насамперед від Росії. Вихід з енергетичної і економічної кризи – це, по суті, вихід на альтернативні джерела енергоресурсів, реструктуризація боргу України, а також створення могутніх, спільних з Росією, фінансово-промислових корпорацій, насамперед у військово-промисловому комплексі, ракетобудуванні. І все ж, у контексті зазначеного, стратегічні інтереси України вимагають стабільних дружніх, рівноправних взаємовідносин з Росією. Значний прогрес в цих взаємовідносинах досягнуто в результаті підписання наприкінці травня 1997 р. (вступив в дію в 1999 р.) широкомасштабного (базового) Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України і Росії та угоди щодо Чорноморського флоту, які заклали міцний правовий фундамент і відіграють значну стабілізуючу роль у міжнародних відносинах на Європейському континенті. Цей Договір має для України і для Росії велике значення з огляду на можливості розвитку рівноправного партнерства. На взаємовідносини України і Росії суттєвий вплив здійснюють зовнішні фактори, і передусім позиція США та західноєвропейських країн. Цілісний аналіз усього комплексу міждержавних взаємовідносин України і Росії свідчить про відкрите регіональне співробітництво на засадах дружби і взаємопартнерства. 15.4.2. Регіональна політика України і Румунії Чи не найскладнішими на центрально-східноєвропейському напряму є зв’язки між Україною і Румунією. Проте спільне бажання двох держав якомога швидше інтегруватися в європейські структури сприяло підписанню базового Договору про дружбу і співробітництво України і Румунії. Серед факторів, які свідчать на користь зближенню цих держав, є наявність спільних кордонів (608 км). Геополітичне розташування Румунії співмірне з розташуванням Польщі. Великою мірою вона визначається спільним виходом України і Румунії на Чорне море і спільністю кордону по низов’ю Дунайської транспортної магістралі, яка виводить велику частину території Румунії цим шляхом і Дніпром углиб України, і навпаки, велику частину України углиб Румунії. Це надзвичайно зближує наші держави. Сприяє регіональному співробітництву обох держав і розвинута міждержавна система зв’язку і комунікацій, досвід взаємовигідного співробітництва, приналежність України й Румунії до одного типу індустріальних держав з розвинутим сільським господарством і значним експортним потенціалом. На користь українсько-румунського співробітництва свідчать також родинні та інші гуманітарні контакти в середовищі етнічних меншин, що розкидані по регіону. Було б логічно використати ці сприятливі фактори для розвитку взаємовигідного співробітництва між Україною і Румунією й у пострадянські часи. Однак на початку 90-х років ХХ ст. у відносинах між державами переважали інші тенденції. Найбільш гострі з них – територіальні та національних меншин. Загострені зростанням націоналізму й різким погіршенням економічного становища, вони негативно позначилися як на безпеці України і Румунії, так і на європейській безпеці. Однак, врешті-решт, гостра економічна криза в Україні та Румунії, пошук власного місця в міжнародній системі розподілу праці, необхідність співробітництва для вирішення певних політичних та економічних завдань підштовхнули українське і румунське керівництво до взаємних компромісів і налагодження сталих добросусідських відносин між двома державами. Значну роль у зближенні двох держав відіграло співробітництво у межах різноманітних міжнародних організацій – Чорноморського економічного співробітництва, “Партнерства заради миру”, Робочого співробітництва придунайських країн тощо, – безпосередньо між окремими регіонами України і Румунії (Чернівці – Сучава, Мурамуреш – Івано-Франківськ) та громадськими структурами. Так, виходячи з безсумнівної взаємовигоди двостороннього співробітництва і не чекаючи офіційного укладення Базового договору, в 1995-1997 рр. налагоджують зв’язки українські й румунські прикордонники, охоронці правопорядку, екологи, культурницькі товариства й учбові заклади. Договір було підписано 2 червня 1997 р. Делегації обох держав подолали основні розбіжності в позиціях сторін з ключових моментів українсько-румунських взаємин. У договорі сторони підтвердили як “непорушний” існуючий між ними кордон і зобов’язалися утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких замахів на цей кордон. При цьому були використані формулювання Гельсінського заключного акта 1975 р. Формулювання конкретизує додаткова угода, в якій мова йде про те, що договір про режим державного кордону між Україною та Румунією фіксує лінію кордону так, як вона була визначена й описана у договорі 1961 р. “Про режим радянсько-румунського кордону” та у відповідних документах демаркації, дійсних на 16 липня 1990 р. – День прийняття Декларації про державний суверенітет України. Розходження стосовно статусу й прав представників нацменшин було знято шляхом застосування формулювань загальновідомих стандартів, зокрема тих, що містилися в Рамковій Конвенції Ради Європи про захист національних меншин і Рекомендації 1201 Парламентської Асамблеї Ради Європи відносно додаткового протоколу до цієї Конвенції. В результаті цього підписані документи є збалансованими і становлять надійний фундамент для забезпечення національної безпеки України і Румунії, а відтак і Європи. Регіональна співпраця між обома державами розширюється. 14 серпня 1998 р. була укладена угода про створення єврорегіону “Нижній Дунай”, який об’єднав у єдину транскордонну структуру Одеську область (Україна), три райони Молдови і три повіти Румунії. Румунська сторона приділяє цій формі співробітництва особливу увагу, розглядаючи регіональну політику насамперед як засіб для входження Румунії до Європейського Союзу. 32 румунські округи приєдналися до діяльності Асамблеї європейських регіонів (АЄР). Налагоджуються торговельні й виробничі зв’язки між окремими українськими і румунськими фірмами, однак потенціал економічного співробітництва між Україною і Румунією використовується далеко не повною мірою як за формами економічної співпраці, так і за обсягом товарообігу. У листопаді 1997 р. було укладено протокол-угоду про співробітництво в галузі освіти між Україною і Румунією. Вона передбачає обмін студентами, низку сумісних освітніх програм, наприклад, створення багатомовного університету тощо. 1997 р. науковці-екологи України і Румунії домовились об’єднати всі роботи по вивченню й захисту Чорного моря та Дунаю. Українсько-румунську співпрацю у цій галузі підтримали відповідні структури ЄС, виділивши 2 млн. доларів на екологічну програму захисту дельти Дунаю.
Отже, українсько-російське та україно-румунське регіональне співробітництво має вагоме значення для зміцнення безпеки в Європі, а відтак і в цілому світі.
Чорноморський регіон (ЧР) – це географічна спільність держав і народів, що створила свою певну історичну культуру і зблизила їх інтереси. В ЧР трансформуються геополітичні і соціокультурні рубежі євразійських цивілізацій. Україна, разом з південносхідними сусідами – чорноморськими державами Транскавказу та Центральноазіатського об’єднання, чиї території його складають, входить до Чорноморського регіону. Співробітництво України з державами Чорноморського регіону значною мірою залежить від геополітичного статусу регіону. Найбільш характерною особливістю ЧР є геополітична геополярність на осях Захід-Схід, Північ-Південь. Цей стратегічний регіон є важливим транспортним коридором, який з’єднує країни Середнього Сходу та Центральної Азії і в подальшому веде до великих ринків багатонаселених держав Індійського океану та Азіатсько-тихоокеанського регіону. З іншого боку Чорноморський регіон з’єднується з Північно-східними та Центральноєвропейськими країнами Середземноморського басейну і формує зону економічних і політичних інтересів Європи та Азії в цілому. Розташування України в Центральній Європі, в місці перетину трьох величезних геополітичних масивів – Євроатлантичного, Євразійського та Ісламського, є визначальним для долі України як держави. У цьому можна бачити певні переваги, але й великі проблеми. Чорноморський регіон, його геополітичний статус та кількісно-якісні характеристики подій, що тут відбуваються, мають неабияке значення для історичної долі європейських народів. В ситуації, коли домінуючі тут сили перестають блокувати шляхи з Європи на Схід, регіон, замість того, щоб бути бар’єром, виконує функцію мосту, тобто, надає зручні можливості для розвитку системи сполучень у широкому значенні. Внаслідок цього втрачається значення інших, обхідних, шляхів, переважно морських. Так, у період блокування шляхів за часів тюрко-ісламського домінування в регіоні західноєвропейські країни розвивали морські шляхи сполучення, з чим пов’язане створення сучасної європейської цивілізації. В радянські часи контроль Москви над євразійськими шляхами також не сприяв розвитку трансконтинентальної системи сполучень з виходом до океанів. Це стимулювало розвиток обхідних систем морських комунікацій. Центрально-європейські країни об’єктивно зацікавлені у відсутності в цьому регіоні будь-яких блокуючих сил. Власне, такий стан речей відповідає й інтересам України, оскільки як європейська держава, вона просякнута загальноєвропейськими інтересами, а як регіональна держава взагалі не може мати глобальних блокуючих намірів. У ХІХ-ХХ ст.ст. в Чорноморському просторі відбулися процеси соціально-економічної модернізації, які були пов’язані з формулюванням національних держав. Це були складні й важкі процеси. Причини, що породжували локальні конфлікти в цьому регіоні, не втратили актуальності й понині. Внутрішні міжетнічні та міжконфесійні протиріччя ускладнюються втручанням ззовні. Подолання конфронтаційних відносин у цьому регіоні можливе при відповідній трансформації соціально-економічних моделей країн регіону. Щоправда, ці процеси зазнають досить значного опору як з боку ісламського населення, налаштованого на традиційні цінності, так і з боку певних прошарків населення постсоціалістичних країн, які ще не скуті стереотипами колишньої ментальності. До цього додаються проблеми, пов’язані з неконтрольованими потоками міграції, зростанням організованої злочинності, наркобізнесу. Другим важливим фактором єднання цих регіонів є величезні запаси нафти та газу, що сприяє розвитку світових ринків, і як результат створення міжнародних нафтових та фінансово-індустріальних компаній – формування нових політичних союзів. Наприкінці ХХ ст. Захід проявив зацікавленість до Євро-Азіатського регіону у зв’язку зі збільшенням видобутку нафти в Каспійському морі та розвитком Трансазіатської мережі транспорту та енергетичних систем. Чорноморський регіон слугує єднальною ланкою Схід-Захід. Використовуючи територію України, більше, ніж на половину, зменшується шлях транспортування нафти із Середнього Сходу (через Туреччину та Чорне море в цьому регіоні Європи). В даному контексті можна твердити, що Чорноморський регіон належить до одних з самих багатих та розвинутих регіонів світу і має виключне значення для широкомасштабних міждержавних зв’язків. Україна активно налагоджує контакти з країнами ЧР, дотримуючись своєї історичної ролі. У субрегіональному вимірі за Україною залишається статус великої регіональної держави із значним потенціалом, що надає їй шанс для активної політики щодо власних інтересів. Як стратегічний транзитний маршрут у паливно-енергетичному і сировинному забезпеченні Західної Європи, Україна стає місцем регулювання глобальних геоекономічних інтересів. Для неї дуже важливо працювати над створенням сприятливих умов транзиту сировинних та енергетичних ресурсів через свою територію з розробкою альтернативних шляхів їх транспортування. Як спадкоємиця частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР, зокрема в Чорноморському регіоні, Україна має відігравати значну роль в організації тут нової системи порядку. Для неї є життєво важливим влагодження конфліктних ситуацій на Балканах, у Придністров’ї, в Кавказькому регіоні, рівноправне партнерство з Польщею, Туреччиною та РФ як потужними регіональними лідерами в цій частині світу. Історія та сучасність показують, що головним партнером України у формуванні чорноморської політики є, безперечно, Туреччина. Політико-географічна протяжність морської території Росії, Румунії, Болгарії і Грузії в басейні Чорного моря набагато менша, аніж української і турецької. Тому й морська політика згаданих чотирьох держав значною мірою залежатиме від політики України і Туреччини. Але справа не тільки в тому, що ці країни мають найдовшу чорноморську берегову лінію, а радше в тому, що Туреччина є ключовою державою для України, оскільки через неї йдуть найбільш зручні транспортні шляхи у Середземноморський та Близькосхідний регіони. Взаємовідносини України з Туреччиною характеризувалися як конфронтацією, так і спробами встановити дружні відносини. Варто також згадати тривале існування під протекторатом Туреччини Задунайської Січі (1775-1828 рр.) і надзвичайно прихильне ставлення Туреччини до молодої Української держави в 1917-1920 рр. Українсько-турецькі відносини спираються на міцний фундамент близькості та збігу інтересів обох країн на сучасному етапі розвитку геополітичної ситуації в регіоні і в Європі. Відносини між Україною і Туреччиною ґрунтуються на взаємній зацікавленості як з точки зору економічних інтересів, вирішення проблеми енергоносіїв, збільшення обсягів зовнішньої торгівлі, важливості транспортних комунікацій (транскавказького коридору, кільцевої транспортної артерії навколо Чорного моря, трансазійських та європейських комунікаційних систем), які з’єднали б Європу, Азію і Африку, так і з точки зору національної безпеки обох держав. Про повномірне відтворення україно-турецьких відносин на сучасному етапі можна говорити лише після проголошення незалежності України. Дипломатичні відносини між обома державами були встановлені у лютому 1992 р. Туреччина була однією з перших країн, які визнали незалежну Україну. Такий розвиток подій поклав початок якісно новому етапу у взаємовідносинах України з Туреччиною. Становлення і розвиток україно-турецьких відносин характеризуються поступовим посиленням двостороннього політичного діалогу, розширенням і зміцненням економічного та культурного співробітництва. Чорноморські держави схвально зустріли запропонований турецьким президентом Т.Озалом ще в 1990 р. проект, який передбачав регіональне згуртування чорноморських країн з чітко означеними цілями (див. схему 15.1)
Розпад Радянського Союзу і утворення незалежної України поставили перед Туреччиною нові завдання і виявили нові перспективи. 5-6 березня 1992 р. було підписано Протокол про консультації з питань зовнішньополітичної діяльності. В травні 1992 р. був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Туреччиною, який заклав основу для всебічного двостороннього співробітництва в політичній, економічній, культурній та інших сферах. Він передбачав розвиток прямих зв’язків між підприємствами, а також тісне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, науки і техніки, зв’язку, інформатики, туризму та спорту. Особлива увага надається взаємодії в Чорноморському регіоні на основі Декларації про Чорноморське економічне співробітництво і Босфорської заяви, підписаної 25 червня 1992 р. Так було започатковано процес регіонального чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС). Ідея створення ЧЕС народилася в Туреччині. Організатори і натхненники її створення не мали сумніву, що ця регіональна організація повинна включати не тільки прибережні країни, але також й ті країни, котрі мають безпосередню зацікавленість у Чорному морі, які традиційно тісно історично, культурно та економічно пов’язані з прибережними країнами та народами. ЧЕС започаткувала 11 країн (див. схему 15.2)
Схема 15.2
ЧЕС є діючим регіональним об’єднанням, що має свою структуру, певні комісії, Центр Чорноморських досліджень для аналітичної роботи, а з червня 1999 р. і Банк Чорноморського розвитку. ЧЕС характеризується як перспективна ринкова територія з населенням у 380 млн. чоловік, з достатньо багатими сировинними ресурсами, високим науковим потенціалом. Об’єднання держав Чорноморського регіону відбулося заради інвестицій для розвитку національних економік. А досягти цього можливо через створення зон вільної торгівлі в рамках ЧЕС, залучення внутрішніх та іноземних інвестицій, приватизацію, через отримання кредитів від Банку Чорноморського розвитку, одержання інвестицій країнами ЧЕС на основі двосторонніх відносин. ЧЕС як організація заснована на принципах, закладених у Гельсінському Заключному Акті та наступних документах, прийнятих на найвищому рівні, на Нарадах з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ) і, зокрема, в Паризькій Хартії для нової Європи. ЧЕС однаковою мірою поділяє такі загальнолюдські цінності, як демократія, права та свободи людини, процвітання через економічну свободу і соціальну справедливість та рівну безпеку для всіх країн-учасниць. Мета і принципи, закладені у Декларації ЧЕС, прийнятій на найвищому рівні, повністю відповідають принципам і основним документам ООН. Декларація наголошує, що приналежність до ЧЕС не стає перешкодою для участі і співпраці з іншими регіональними і субрегіональними організаціями. Це створює сприятливий грунт для відповідального співробітництва між ЧЕС та іншими регіональними структурами, які включають понад півсотні країн з трьох континентів і виразно характеризують ЧЕС як відкриту структуру, мета якої – налагодження взаємовигідного багатостороннього співробітництва та входження у світове господарство як вищу ступінь інтеграції. Відкритість ЧЕС для зовнішнього світу яскраво підтверджується фактом наявності держав-спостерігачів, до яких входять країни Європи, Азії та Африки. Молоді країни, що утворилися на терені колишнього СРСР після його розпаду, мають свої мотиви та аргументи, які привели їх до причорноморської спільноти. Для цих ще не зміцнілих держав з розваленою економікою важливим є, по-перше, те, що ЧЕС не має старших і молодших братів у цій структурі, ніхто нікому нічого не нав’язує. По-друге, в цій організації є такі країни, як, наприклад, Туреччина, які успішно втілили в життя модель ринкової економіки. І ця модель є привабливою для інших країн. По-третє, колишні радянські республіки, тепер незалежні держави Причорномор’я, сподіваються, що через чорноморську інтеграцію вони прийдуть до інтеграції європейської, а в кінцевому рахунку інтегруються у світову спільноту. Але кожна з цих країн має свої економічні проблеми та свої інтереси. Новим етапом в діяльності Чорноморського економічного співробітництва став, зокрема, Ялтинський самміт, який відбувся в червні 1998 р. з ініціативи України. Він перетворив ЧЕС в повноцінну міжнародну організацію зі своїм статутом і програмою та сприяв подальшому піднесенню її авторитету в регіоні, Європі та світі. Діяльність ЧЕС стає “рушійною силою” багатьох визначальних процесів в регіоні. Розпочато реалізацію низки проектів співробітництва в енергетиці, транспорті, зв’язку, екології. Діапазон взаємодії доповнюється такими важливими аспектами, як подолання наслідків природних та техногенних катастроф, скоординування зусиль для боротьби з організованою злочинністю тощо. Зона ЧЕС, з її містким внутрішнім ринком, значним ресурсним і науково-технічним потенціалом може стати ключовою ланкою торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Азією в цілому. Сьогодні заяви про вступ до організації ЧЕС подали Іран, Македонія, Союзна Республіка Югославія, Узбекистан. У статусі спостерігачів до неї приєдналися Австрія, Італія, Ізраїль, Єгипет, Словаччина, Туніс, Польща, а заяви про вступ спостерігачами подали Боснія і Герцеговина, Казахстан, Кіпр, Іорданія, Словенія та Хорватія. Практично йдеться про створення трансрегіонального інтеграційного угруповання. Це перше велике інтеграційне угруповання країн постконфронтаційного етапу розвитку світової економіки, яке здатне поєднати країни з різними політичними та економічними орієнтаціями. Ще однією складовою регіональної політики України і Чорноморських держав стала Парламентська Асамблея Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), заснування якої було стимульовано кардинальними і швидкими змінами як в регіоні Чорного моря, так і в Європі загалом, які до того ж не були достатньо підкріплені правовими інститутами. В Декларації про заснування ПАЧЕС, зокрема, було проголошено захист прав людини, незалежність держав-учасниць та зміцнення демократії. За час свого існування ПАЧЕС виробила власну модель парламентського виміру ЧЕС. Вона має значні активи, чіткі напрями розвитку, доволі ефективні механізми та перспективи. Важливою складовою регіональної політики в Причорномор’ї є регіональна безпека чорноморських держав. Вирішальну роль у встановленні безпеки в регіоні повинне відігравати використання механізмів співробітництва в рамках організації ЧЕС. Таким чином, Україна і Туреччина виступають в Чорноморському регіоні як стратегічні партнери, а їх співробітництво є важливим чинником стабільності, основою поглиблення довіри між народами і державами, проявами новітніх рис безпеки в Чорномор’ї.
Реалії міжнародних стосунків та особливості геополітичного розташування України ставлять воєнну безпеку в ряд основних і довготривалих компонентів національної безпеки держави. Стратегічним завданням України в галузі оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження національної цілісності та недоторканості кордонів. Україна - держава-засновниця Організації Об’єднаних Націй - завжди була її вірним прихильником. Визначна участь у миротворчих операціях ООН і вагомий внесок у справу ядерного роззброєння - це лише два аспекти зразкового світового громадянства України. Воєнна доктрина України (затверджена Верховною Радою України від 19 жовтня 1993 р.) має оборонний характер. Україна виходила з того, що вона не є потенційним противником жодної конкретної держави. Україна будує свою регіональну воєнно-політичну діяльність на основі принципів рівноправності, взаємоповаги, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи та інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зафіксованих, зокрема, у статуті ООН та документах Наради безпеки і співробітництва в Європі. Дотримуючись позаблокового статусу, Україна сприяє створенню надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури безпеки на двосторонньому регіональному і глобальному рівнях з метою зміцнення довір’я і партнерства на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у воєнно-політичній діяльності. Кроками України у цьому напрямку є: * підписання, першою серед країн СНГ 8 лютого 1994 року, рамкового документу співробітництва “Партнерство заради миру”; * в рамках Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) ведеться робота над моделлю загальної всеохоплюючої безпеки для Європи ХХІ ст. Одним з важливих напрямів діяльності Ради національної безпеки і оборони України (РНБОУ) є нарощування експортного потенціалу військово-промислового комплексу та розбудова надійної системи експертного контролю. Активізувалася співпраця з країнами ЦСЄ. Так, Україна запропонувала країнам Центральної та Східної Європи варіант модернізації найбільш поширеного в світі танка Т-72. Спільно з Російською Федерацією Україна бере участь у створенні військово-транспортного літака Ан-70 і розробляє варіанти відповідної коопераційної програми. РНБОУ розробляє рекомендації щодо посилення позицій України в регіональних та субрегіональних міжнародних організацях та міждержавних утвореннях на європейському просторі. Важливим напрямком діяльності РНБОУ залишається сфера контролю над озброєнням та роззброєнням: * участь в опрацюванні позицій України на переговорах з адаптації Договору про звичайні збройні сили в Європі; * вдосконалення нормативної бази для виконання Україною своїх зобов’язань у галузі стратегічних наступальних озброєнь. Прагматичним напрямом військово-інтеграційних процесів є забезпечення розвитку партнерських стосунків з державами - сусідами, передусім з Російською Федерацією. Важливими подіями еволюції україно-російських міждержавних взаємин стали підписання Договору про дружбу, співробітництво та партнерство, врегулювання проблем Чорноморського флоту. Все це створює широкі можливості для розвитку рівноправних, добросусідських і взаємовигідних стосунків між нашими державами і народами. Політичні відносини з Росією можна визначити як стратегічне партнерство. З розпадом колишнього СРСР Україна почала розвивати двосторонні відносини з Росією, які будуються на засадах вищезазначеного Договору. Документ набув чинності 1 квітня 1999 р. і, як результат, багато питань, (найболюче з них – кому належить Севастополь (Крим)), були вирішені. Обидві сторони визнають кордони та їх недоторканість. Військове співробітництво України і Росії розвивається з урахуванням як спільного минулого, так і майбутнього обох держав. Після розпаду колишнього Радянського Союзу, Україна стала третьою ядерною державою: 176 балістичних міжконтинентальних ракет з 2000 боєголовок. Україна цю проблему розв’язала. З Росією вирішено потенційно-небезпечний конфлікт, пов’язаний з російським флотом в Україні. В 1999 р. набули чинності три базові угоди стосовно російського флоту в Чорному морі. Для аналізу стану військових двосторонніх стосунків між Україною і Росією і узгодження заходів щодо їх активізації, створено українську частину Стратегічної групи з питань українсько-російських взаємостосунків. В полі зору Ради національної безпеки і оборони України постійно залишаються завдання активізації стосунків ще з одним стратегічно важливим сусідом - Польщею. Після підписання Спільної Декларації “До порозуміння і єднання” ці стосунки набули статусу стратегічного партнерства. Більш як показовим аргументом продуктивності військового співробітництва України і Польці, який не може не вплинути на військову могутність обох держав, стало створення у 1997 р. українсько-польського миротворчого батальйону (260 українських військовиків, 530 польських), який використовується у ході розв’язання реальних військово-політичних завдань миротворства. Значна увага в роботі РНБОУ приділяється стосункам з Румунією. Договір про відносини добросусідства та співпраці 1997 р. не зняв повністю проблемних питань у взаєминах України з цією державою. Відтак, гарантування безпеки та посилення стабілізуючої ролі України в Чорноморському регіоні й Центрально-Східній Європі могли б бути досягнуті завдяки створенню стратегічної осі Брюссель-Варшава-Київ з її продовженням у південному напрямку. Водночас співробітництво України з Туреччиною в межах НАТО може надійно утримувати обидві країни у сфері європейської орієнтації. До найгостріших проблем безпеки в Чорноморському регіоні, окрім тліючих конфліктів, належать: неврегульованість територіальних питань і невизначеність лінії кордонів; дисбаланс сили, що призводить до порушення стабільності; надзвичайні ситуації. Тому однією із основних складових зміцнення регіональної безпеки є підтримання стабільного балансу сил серед країн Чорноморського регіону на нижчому рівні. Сьогодні такий баланс забезпечується завдяки виконанню чорноморськими країнами положень Договору про звичайні збройні сили в Європі. Його умови визначають квоти для країн-учасниць за принципом підтримання рівності в озброєннях та військовій техніці (табл. 15.1). Таблиця 15.1Допустимі національні рівні звичайних озброєнь і техніки, обмежені Договором про звичайні збройні сили в Європі (редакція листопаду 1999 р.)
Та незважаючи на можливість виконання умов Договору, його дія поширюється лише на наземні й повітряні компоненти збройних сил. Враховуючи це, Україна виступила з ініціативою поширити заходи довіри й безпеки також на військову-морську діяльність у Чорному морі. До таких заходів належать, зокрема, щорічний обмін інформацією про військово-морські сили, попередні повідомлення про активність військово-морської діяльності держав, а також спостереження за певними видами такої діяльності. Важливим напрямом зміцнення безпеки в Чорноморському регіоні є розвиток двостороннього військового співробітництва. Дотримуючись цього напряму, Україна й Туреччина 27 липня 1994 р. підписали міжурядову угоду “Про співробітництво в галузі військової підготовки, технологій і науки”. Угода передбачала проведення широкомасштабного комплексу заходів і програм щодо спільної підготовки військових кадрів і навчання військового персоналу, обмін інформацією та проведення спільних наукових досліджень у військовій галузі. На базі цієї угоди створено механізм взаємних консультацій з найважливіших воєнно-політичних питань. На базі Угоди про співробітництво в галузі військової підготовки, технологій і науки розроблено блок економічних програм, які передбачають широку кооперацію в галузі оборонної промисловості, матеріально- та військово-технологічного забезпечення збройних сил. Важливим заходом, спрямованим на зміцнення довіри в Чорноморському регіоні, є започатковані Україною та США спільні міжнародні навчання “Сі Бриз”. У Чорному морі вони стали вже традиційними. В них, окрім США та України, беруть участь майже всі чорноморські країни, які виділяють для цього один-два бойові кораблі. Особливого значення в економічній безпеці та співробітництві в Чорноморському регіоні набувають воєнно-політичні аспекти забезпечення безпеки чорноморських транспортних коридорів. У цьому контексті важливою ініціативою є створення в 1999 р. чотиристороннього батальйону ГУУАМ. Завданням цього батальйону є:
Слід відзначити, що військове регіональне співробітництво здійснюється на підставі близько 50 угод, меморандумів, програм та планів. Починаючи з 1994 р. на території України були проведені військові навчання “Щит миру-95”, “Щит миру-96”, “Козацький степ-96”, “Спільний сусід-97”, “Морський бриз-97”, “Редут-97”, “Козацький степ-99” та ін. У 1999 р. Військово-Морські Сили України взяли участь майже у ста заходах регіонального співробітництва з державами Чорноморського регіону. В червні 2001 р. Україна прийняла участь в широкомасштабних військово-морських навчаннях “Кооператив партнер – 2001”, які проводилися в рамках програми НАТО “Партнерство заради миру”. Військово-морські навчання проходили в Поті (Грузія) та східній частині Чорного моря. В них прийняли участь до 40 різних суден та 4 тис. військовослужбовців із 11 країн. В маневрах прийняли участь також представники Азербайджану, Болгаріїї, Грузії, Італії, Румунії, США, Туреччини, Франції, Швеції; постійнодіючі ударні з’єднання НАТО в Середземному морі та штаби ВМС НАТО в Південній Європі. Тема військово-морських навчань – проведення миротворчої операції заради миру та надання гуманітарної допомоги країні, яка потерпіла від стихійного лиха. Історико-політологічний аналіз регіональної політики України з окремо взятими країнами Центрально-Східної Європи (Польщею, Румунією, Росією, Туреччиною), вивчення сучасних геополітичних вимірів України в широкому контексті загальноєвропейського політичного процесу дали можливість зробити деякі висновки, що мають певне значення не тільки для політичної науки, а й для повсякденної політичної практики нашої молодої держави. Особливе значення для здійснення регіональної політики України на центрально-східноєвропейському напряму визначається, насамперед, її природно-географічними чинниками: розташування в самому центрі Європи, на перехресті найголовніших транспортних шляхів, на родючій землі з чисельними ріками і морськими узбережжями, багатими природними ресурсами, сприятливим кліматом. Своєрідність і, водночас, значну складність геополітичного становища України можна вбачати в тому, що вона стоїть на межі двох різних цивілізацій: між ліберально-демократичних Заходом і традиціоналістським Сходом; що однією з найближчих країн-сусідів є її вчорашня метрополія. В таких непростих умовах українським політикам і дипломатам потрібно проявляти неабияку майстерність і вправність, щоб забезпечити певний геополітичний баланс навколо молодої держави. Особливий статус українсько-польського міждержавного співробітництва відкриває Україні шлях до об’єднаної Європи. Таку думку поділяють і науковці, і політики європейських країн. Президент Польщі О.Кваснєвський наголошував, що в ХХІ ст. у справі формування Європи, європейської співпраці і безпеки Україна буде відігравати одну з головних ролей. Враховуючи важливість українсько-російських відносин, необхідно всебічно розвивати співробітництво двох народів на рівноправній основі. Тільки таким чином можна забезпечити певний регіональний вплив на північного сусіда. Особливих зусиль, нових творчих нестандартних підходів потребує обгрунтування і здійснення традиційної для нашого народу так званої “чорноморської орієнтації”, тобто, розвитку співробітництва з причорноморськими державами. Ця регіональна політика має особливо сприятливі для України перспективи і найбільше відповідає її власному геополітичному курсу. Особливість полягає в тому, що активна участь нашої держави у таких об’єднаннях як ЧЕС, ГУУАМ, Балто-Чорноморська вісь та інших, може сприяти позбавленню Україною небажаного іміджу другорядної держави і вивести її на роль регіонального лідера, активного геополітичного “гравця” у причорноморському просторі. Таким чином, Україна досить активно проводить свою регіональну політику з країнами Центрально-Східної Європи – Польщею, Росією, Румунією, Туреччиною.
Л і т е р а т у р а
10. Contemporary Ukraine. Dynamics of Post-Soviet Transformation / Edited by Taras Kuzio. – N.Y., London, 1998. 11. Defence Conversion, Economic Reform and the Outlook for the Russian and Ukrainian Economies / Edited by Henry S.Rowen, Charles Wolf and Joanne Zlotnick. – London: The Macmillan Press LTD, 1994. 12. Democratic changes and authoritarian reactions in Russia, Ukraine, Belarus and Moldova/ Edited by Karen Dawisha and Bruce Parrott. – Cambridge: Cambridge University Press, 1999. 13. On the Edge. Ukrainian – Central European – Russian Security Triangle / Edited by Margarita M.Balmaceda. – Budapest: Central European University Press, 2000. 14. Shcerbak Y. The Strategic Role of Ukraine. – Harvard: Harvard University, 1998. 15. Szporluk R. Russia, Ukraine and the Break up of the Soviet Union. – Stanford: Hoover Institution Press Stanford University, 2000. 16. Ukraine in the World / Edited by Lubomyr A.Hajda. – Harvard: Harvard University, 1998. 17. Ukraine. The Search for a National Identity / Edited by Sharon L.Wolchik and V.Zviglyanich. – Oxford: Oxford University Press, 2000. |
|
|
© i-bictashev |