|
 |
Воєнна політологія - наука про роль військової сили у зовнішньо- та внутрішньополітичних відносинах та про особливості її використання суб’єктами політики (влади) для відстоювання своїх інтересів. Предметом воєнної політології є: v об’єктивні закони виникнення і розвитку конфліктних ситуацій, закони війни і воєнної політики, мистецтво їхнього використання дипломатичними і військово-командними колами в інтересах політики свого класу і держави. Іншими словами, мова йде про воєнну політику держави; v поняття воєнної могутності (військової сили) держави та інших суб’єктів політики (партій, суспільних рухів тощо). У центрі уваги тут знаходяться армія, її взаємини із суспільством, а також потенціали, що характеризують воєнну могутність країни; v міжнародна і внутрішня політична обстановка, суперечності і ситуації, у яких з’являється необхідність використання військової сили. Центральною проблемою тут є категорія воєнно-політичних ситуацій і передбачення їхньої еволюції, розкриття джерел війни, воєнних конфліктів, „вузлів напруги”, що можуть виникнути; v види і форми застосування військової сили – війни внутрішні (громадянські), зовнішні (міждержавні, коаліційні, воєнні конфлікти), а також інші види застосування воєнного насильства (інтервенція, демонстрація сили, „каральні” заходи, перевороти і т.п.); v аналіз воєнно-політичної обстановки, тенденцій її розвитку, оцінка джерел та рівнів воєнної небезпеки, прогнозування динаміки і перспектив розвитку воєнно-політичних відносин. Умовно систему методів воєнної політології можливо розподілити на три групи: а) всезагальні філософськи методи; б) загально-наукові методи; в) спеціальні методи воєнної політології. Філософський метод, як загальний, визначає сукупність найбільш фундаментальних принципів, законів і закономір-ностей, засобів і способів, що регулюють будь яку пізнавальну і практичну діяльність, в тому числі й у воєнно-політичній сфері. Це перш за все - принципи і закономірності процесу пізнання, діалектики, об’єктивної і суб’єктивної логіки та ін. Воєнна політологія широко використовує методологічний апарат загальнонаукових галузей знання. Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо Використання, наприклад, системного методу-підходу у воєнно-політичних дослідженнях сприяє більш глибокому аналізу і оцінці воєнно-політичної обстановки та більш обгрунтованому прийняттю політичних або воєнно-політичних рішень. Воєнна політологія використовує й кількісні методи дослідження (математичні, статистичні та ін.).Використання цих методів в поєднанні з електронно-обчислювальною технікою дає можливість в будь який мірі зменшити вірогідність грубих прорахунків, уникнути суб’єктивізму в оцінках, полегшити порівняльний аналіз, обробити значно більший обсяг воєнно-політичної інформації. В систему загально-наукових методів входять як емпіричні методи - спостереження, експеримент, збір та вивчення документів та інші, також і теоретичні - аналіз, синтез, порівняння, індукція, дедукція, абстрагування, екстраполяція та багато інших. В системі методів воєнно-політичного дослідження загально-наукові методи працюють як у своїй загальній формі, також і конкретизуються у специфічних методах воєнної політології, які найбільш рельєфно відображають і враховують специфіку воєнно-політичної дійсності і воєнно-політичного дослідження. У воєнній політології склалися такі специфічні методи, як аналіз операцій і обстановки, проблемне моделювання, воєнно-політична гра, воєнно-політичне прогнозування та інші.
2. Поняття національної безпеки держави, її основні складові та їх коротка характеристика. У Законі України «Про основи національної безпеки» (від 19 червня 2003 року № 964-IV) це поняття визначено як “захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам”. Національна безпека функціонує через систему різноманітних відносин між особою і суспільством, між громадянином і державою, між суспільством і державою, між різними державами. Тому національна безпека – це стан внутрішніх і міждержавних відносин, який визначає ефективність системи державних, правових і суспільних гарантій прав і свобод людини і громадянина, базових цінностей та інтересів суспільства і суверенної держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Об’єктами національної безпеки є: людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи; суспільство — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси; держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність. Суб’єктами забезпечення національної безпеки є: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України; суди загальної юрисдикції; прокуратура України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; громадяни України, об’єднання громадян.
Складові: Політична безпека – це стан захищеності політичних інтересів особи, соціальних груп, держав від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також система заходів щодо забезпечення цієї захищеності. В багатьох випадках вона ототожнюється з державною безпекою, проте її зміст значно ширший. Політична безпека означає безпеку всього політичного життя, захищеність прав і свобод громадян, політичних партій, громадсько-політичних об’єднань, рухів, цілісності і незалежності держави від політичної сваволі і екстремізму в середині держави, політичного тиску та агресивних устремлінь на міжнародній арені. Вона поділяється на внутрішньо- і зовнішньополітичну. Під державною безпекою розуміють захищеність державних інституцій, необхідних для виконання функцій з управління загальносуспільними справами. До них належить державний суверенітет, територіальна цілісність, державний кордон, конституційний лад, державна влада, економічний, науково-технічний й оборонний потенціал. Економічна безпека – це стан захищеності національної економіки, який забезпечує здійснення економічного суверенітету, економічне зростання в умовах системи міжнародних взаємозв’язків. Економічна безпека передбачає захист економічного життя від незаконних і підривних фінансово-економічних дій окремих громадян, організацій та інших держав. Вона пов’язана з захистом економічних прав і свобод, майна громадян, громадських організаційта держави з забезпеченням економічної рівноправності, свободи торгівлі, економічної діяльності в межах чинного законодавства. Соціальна безпека відображає стан захищеності соціальних інтересів особи, соціальних груп та суспільства в цілому. Від соціальної безпеки залежить забезпечення нормальних умов життя суспільства, недопущення деградації окремих соціальних груп, саме виживання української нації. Вона є таким станом правових норм та інститутів безпеки, що забезпечують захист прав і свобод людини, духовних і матеріальних цінностей суспільства. Інформаційна безпека суспільства і держави характеризується рівнем захищеності, стійкістю основних сфер життєдіяльності (економіки, сфери управління, військової справи тощо) щодо небезпечних, дестабілізуючих інформаційних впливів. Інформаційна безпека особистості відображає рівень і якість її інформування щодо реального стану справ у всіх сферах життєдіяльності, захищеність її психіки та свідомості від небезпечних інформаційних впливів – маніпулювання, дезінформування та інших. Це такий стан правових норм та відповідних інститутів, що забезпечує постійну наявність достовірної інформації для прийняття обґрунтованих управлінських та політичних рішень та захист інформаційних ресурсів держави. Екологічна безпека – це стан правових норм і відповідних інститутів, що гарантує захист навколишнього середовища, раціональне використання та відновлення природних ресурсів, зберігання і розвиток довкілля для забезпечення повноцінної життєдіяльності людини. Науково-технологічна безпека – це стан захищеності наукового потенціалу держави, наявних в країні конкурентноспроможних технологій, а також недопущення та усунення наслідків технологічної недосконалості господарської діяльності. Гуманітарна безпека України охоплює духовне життя суспільства. Це стан захищеності гуманітарного потенціалу нації: її фізичного та психічного здоров’я, соціального благополуччя, моральності, духовності, інтелектуального ресурсу, психологічної єдності, гуманітарної активності. Інтелектуальна безпека передбачає створення необхідних передумов для розвитку і функціонування інтелектуального потенціалу – системи освіти і науки, інтелектуальної власності, комп’ютерного забезпечення, системи зв’язку, бази даних на друкованих (бібліотеки) та електронних носіях. Фундаментом національної безпеки України поряд з економічною безпекою є воєнна безпека. За обставин наростання загроз національній безпеці воєнна безпека може набувати пріоритетного значення. Воєнна безпека – це стан захищеності прав та свобод громадян, базових інтересів та цінностей суспільства і суверенної держави від можливих зазіхань із застосуванням воєнної сили. Особливістю воєнної безпеки є те, що вона є частиною державної безпеки і в той же час функціонує як самостійне явище. Воєнні аспекти мають всі інші види безпеки – соціальна, економічна, екологічна, інформаційна тощо.
Воєнна безпека – це стан захищеності прав та свобод громадян, базових інтересів та цінностей суспільства і суверенної держави від можливих зазіхань із застосуванням воєнної сили. Особливістю воєнної безпеки є те, що вона є частиною державної безпеки і в той же час функціонує як самостійне явище. Воєнні аспекти мають всі інші види безпеки – соціальна, економічна, екологічна, інформаційна тощо. Поняття воєнної безпеки тісно пов’язане з воєнною небезпекою – системою політичних, економічних, воєнних та інших факторів у відносинах між державами, яка за певних обставин і умов здатна привести ці держави до воєнного конфлікту того чи іншого масштабу. Воєнна небезпека для України, як і для інших держав, полягає у можливості стати об’єктом воєнної агресії з боку іншої держави або союзу держав, а також внаслідок цієї агресії. Головною метою забезпечення воєнної безпеки України є усунення зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці України у воєнній сфері та створення сприятливих умов для гарантованого захисту національних інтересів. Головними об’єктами воєнної безпеки країни є: громадянин, його права і свободи; суспільство - його матеріальні та духовні цінності; держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканість кордонів. Основними суб’єктами забезпечення воєнної безпеки України є Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Ставка Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України (у разі її створення), Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади, інші державні органи, Збройні Сили України, інші військові формування, правоохоронні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, які виконують завдання у сфері воєнної безпеки. Воєнна безпека досягається шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятої воєнної доктрини, стратегій, концепцій і програм у таких сферах як політична (воєнно-політична), економічна (воєнно-економічна), соціальна, екологічна, науково-технологічна, інформаційна, безпосередньо воєнна. Політика воєнної безпеки - це комплекс (система) взаємопов’язаних спланованих заходів державних органів з метою підтримання стабільності внутрішнього стану країни, її економічного розвитку, систем державного і військового управління, морально-політичної єдності народу, ефективної, добре організованої структури військово-промислового комплексу (ВПК), підготовленої військової організації, здатної збройними засобами забезпечити захист держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Забезпечення воєнної безпеки України здійснюється відповідно до базових концепцій:
Забезпечення воєнної безпеки України ґрунтується на принципах:
Умови забезпечення воєнної безпеки України:
Сучасний світовий досвід підтверджує, що воєнна безпека досягається двома основними шляхами:
Наявність серйозної воєнної сили у об’єкта агресії виступає стримуючим фактором по відношенню до потенційного агресора під час політичних переговорів та інших спроб розв’язання конфлікту. Воєнна безпека вимагає такого кількісного і якісного стану Збройних Сил, який створює можливості у випадку агресії не тільки відбиття ударів з суші, моря та повітря, але і нанесення ударів у відповідь по ударних угрупованнях військ, резервах, системах управління держави і збройних сил, об’єктах тилу з такими збитками, коли війська втрачають боєздатність, а системи управління – можливість ефективного впливу на події. Високий рівень навченості збройних сил, здатність у випадку війни вести не лише активні бойові дії у захисті, але і контрнаступальні та наступальні дії вказують на активний характер воєнної безпеки.
До останнього часу під воєнною політикою розумілася та частина загальної політики певних соціальних сил, держав і створених ними спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку і використання засобів збройного насильства для досягнення державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни. Сучасні політичні реалії внесли корективи у дане розуміння воєнної політики. Війна перестала бути раціональним засобом вирішення економічних, політичних, ідеологічних і інших протиріч, а головним завданням воєнної політики стала не підготовка війни, а її попередження. В наш час у воєнно-політичної теорії склався стійкий погляд на воєнну політику як складову частину загальної політики держави, яка базується на законодавчих положеннях з військових питань і має визначити основні цілі і напрямки з підготовки і застосування збройних сил та інших військових формувань для забезпечення воєнної безпеки. Воєнна політика має як внутрішні, також і зовнішні аспекти. Внутрішня сторона воєнної політики зв’язана: - зі створенням та удосконаленням засобів збройного насильства, теоретичним обґрунтуванням їх можливого застосування для внутрішньої стабілізації держави; - до неї належать також проблеми, пов’язані з вибором концептуальних підходів до проблем безпеки, того чи іншого курсу воєнної політики в конкретних історичних умовах; - розробка і прийняття воєнно-політичних рішень, Воєнної доктрини, її реалізація. Зовнішній аспект воєнної політики охоплює всю діяльність по використанню (військовому і невійськовому) силових засобів у міждержавних відносинах. Основні методологічні принципи, на які спирається вітчизняне воєнно-політичне керівництво України у процесі формування та реалізації воєнної політики держави, визначені в Конституції України, Законі України «Про основи національної безпеки України», у Воєнній доктрині України, у Законах України з оборонних питань. Умовно дані принципи можливо поділити на дві групи: політичні і воєнно-спеціальні. До політичних принципів відносяться: - дотримання принципу недоторканості існуючих державних кордонів, поваги державного суверенітету і політичної незалежності інших держав, визнання за ними права на вирішення всіх питань національної безпеки відповідно до своїх інтересів без нанесення шкоди безпеці інших держав; - незастосування Україною військової сили першою, крім випадку відбиття агресії; - сприяння паритетному і збалансованому скороченню всіх видів збройних сил і озброєнь в регіоні та у світі, виходячи з умов забезпечення оборонної достатності кожної держави; - вирішення всіх міждержавних суперечностей тільки політичними та іншими прийнятими згідно з нормами міжнародного права засобами і шляхом прийняття всіма державами зобов’язань про взаємний ненапад; - не пред’явлення територіальних претензій до інших держав і не визнання жодних претензій до себе; - розвитку відносин з іншими державами незалежно від їх суспільно-політичного ладу та воєнно-політичної орієнтації, на взаємному врахуванні питань національної безпеки сторін; - заборони застосування власних Збройних Сил для розв’язання політичних завдань на своїй території, заборони розміщення іноземних військ на своїй території та на територіях інших держав без їх на те згоди; - виключення одностороннього повного роззброєння; - участі у всеохоплюючих системах універсальної та загальноєвропейської безпеки як фактора національної безпеки; - дотримання позаблокового та без’ядерного статусу, зміцнення довір’я і партнерства на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у воєнно-політичній діяльності, військове співробітництво держав, відмова від конфронтації у будь-якій формі та деякі інші. До основних воєнно-спеціальних принципів відносяться: 1. Принцип оборонної достатності, що передбачає наукове обґрунтування необхідності та шляхів досягнення такого рівня підготовленості держави, її Збройних Сил і всього суспільства до захисту від агресії, які гарантують надійний захист від будь-якого противника. Оборонна достатність складається з матеріальних і духовних елементів і є сукупністю воєнного, економічного, наукового, соціального та морально-психологічного потенціалів країни. 2. Принцип забезпечення національної безпеки, який визначає гарантії свободи життєдіяльності демократичного суверенного саморозвитку людини, громадянина і всього народу України, територіальну цілісність і недоторканість її кордонів. 3. Принцип стримування агресії включає сукупність дипломатичного, політичного, економічного, морального та силового впливу на ймовірного противника шляхом демонстрації сили або загрози її використання. В мирний час такий вплив може примусити державу - супротивника відмовитися від агресії внаслідок усвідомленої гарантованої для нього шкоди. У воєнний час поняття стримування означає не допустити використання агресором зброї масового ураження, обмежити масштаби та інтенсивність конфлікту, розв’язання його на ранній стадії. 4. Важливим спеціальним принципом воєнної політики є професійність армії. Його реалізація означає комплектування армії на контрактній основі, а служба у Збройних Силах мусить бути основною професією і родом діяльності для всього особового складу. Але це - справа майбутнього (перш за все по причині величезних коштів, потрібних на утримання такої армії).Тому деякий час Україна використовуватиме змішану систему комплектування Збройних Сил. 6. Стійкість і прогнозованість воєнної політики як її важливий принцип визначається тим, що цілі й засоби воєнної політики відповідають умовам і стану воєнно-політичної обстановки і переважають можливість протидії ним, а держава постійно дотримується цього принципу.
4. Головні напрями воєнної політики України. Сучасна воєнна політика України здійснюється на чітко визначених політичних і правових основах. До політичних основ відносяться Конституція України, принципи зовнішньої політики України, що визначені у документі «Основні напрямки зовнішньої політики України», який схвалений Верховною Радою України у 1993 році. До правових основ воєнної політики відноситься законодавство України з військових питань. Особливу роль у системі правових основ відіграє Воєнна доктрина України. Затверджена Указом Президента України від 15 червня 2004 року, вона визначила головні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики держави у сфері воєнної безпеки, тобто її воєнної політики. Воєнна доктрина України, як звісно, має три головні складові: воєнно-політичні засади, воєнно-стратегічну, воєнно-економічну та воєнно-технічну складові. Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини відображають головні принципи та пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики України, базові цінності українського народу, які повинні бути захищені в тому числі із застосуванням військової сили. З даного аспекту Воєнної доктрини випливають наступні напрямки воєнної політики України. 1.По-перше, це проведення зовнішньополітичних заходів, спрямованих на встановлення відносин миру, добросусідства, співробітництва зо всіма державами, що межують з Україною, та іншими країнами світу, зміцнення довіри між державами прийняття участі у всіх роззброювальних процесах, що здійснюються в Європі, у світовому співтоваристві. 2.По-друге, участь України у створенні систем європейської та світової безпеки, участь у тих системах колективної безпеки, які вже існують в рамках ОБСЄ, ЄС, ЗЄС, НАТО та інших. Україна веде активну зовнішньополітичну діяльність в даному напрямку. Вона активно співпрацює з ОБСЄ, ЄС, ліквідувала ядерну зброю на своїй території, підписала документи ОБСЄ про обмеження звичайних озброєнь та збройних сил в Європі, активно співпрацює з НАТО в рамках програм військово-політичного співробітництва на основі «Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору» (1997 р.) та ПЗМ. Україна веде пошук шляхів військового співробітництва з Росією - стратегічним партнером на Сході. 3.По-трєте, запобігання соціально-політичним, міжнаціональним, міжконфесійним конфліктам усередині держави та їх своєчасне розв’язання невоєнними засобами. 4. По-четверте, завершення договірно-правового оформлення та облаштування державного кордону України. Воєнно-стратегічна складова Воєнної доктрини України визначає наступні напрямки воєнної політики держави. 1. Прискорення реформування Збройних Сил України, інших військових формувань з метою забезпечення їх максимальної ефективності та здатності давати адекватну відповідь зовнішнім і внутрішнім реальним та потенційним загрозам національній безпеці України у воєнній сфері. На сучасному етапі такою програмою є «Державна програма розвитку Збройних Сил України на період до 2011 року». Україна здійснюватиме реформу власних Збройних Сил, які за своїм характером, складом, системою управління, навчання і підготовки мають наближатися до стандартів збройних сил держав — членів НАТО. 2. Здійснення заходів щодо розвитку воєнної науки, перш за все - військової стратегії як на теперішній час, також й на відповідну перспективу. Мається на увазі визначення основних стратегічних напрямів підготовки держави та Збройних Сил до оборони з огляду на найближчі та віддалені завдання в умовах воєнно-політичної обстановки, яка може змінюватися. 3. Підтримання військ (сил) у постійній бойовій і мобілізаційній готовності. Здійснення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах оборони держави. 4. Надання допомоги центральним і місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування в проведенні пошукових та аварійно-рятувальних робіт під час ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру. 5. Участь у виконанні міжнародних договорів України щодо контролю над озброєнням; участь у заходах з міжнародного співробітництва (на двосторонніх і багатосторонніх засадах) та у міжнародних миротворчих операціях. 6. В особливий період у разі збройної агресії проведення стратегічного розгортання Збройних Сил України та створення угруповань військ (сил) для відсічі збройній агресії; відбиття нападу агресора з повітря, суші і моря. 7. Розробка планів і програм мобілізаційної підготовки і мобілізації населення, об’єктів народного господарства, органів державного управління й економічного керівництва у мирний час і у випадку війни або воєнного конфлікту. 8. Надзвичайно важливим напрямком воєнної політики є морально-психологічне забезпечення армії і народу. В його основу необхідно покласти формування у всіх громадян багатонаціональної України любові до Батьківщини, вірності святиням українського народу, національно-історичним і військово-політичним традиціям. Загальнодержавна система морально-психологічного забезпечення особового складу Збройних Сил визначена в «Концепції гуманітарного і соціального розвитку в Збройних Силах України», «Концепції виховної роботи у Збройних Силах України та інших військових формуваннях». Воєнно-економічна та воєнно-технічна складові Воєнної доктрини України також є дуже важливим в аналізі напрямів воєнної політики. Вони охоплюють широке коло питань: починаючи з формування й розвитку військово-промислового комплексу країни і закінчуючи фінансуванням потреб оборони. Основними напрямками воєнної політики в даній сфері являються наступні. 1. Формування та реалізації науково обґрунтованої воєнно-економічної, військово-технічної і військово-промислової політики. 2. Розвиток науково-технічної, технологічної і виробничої бази оборонно-промислового комплексу. 3. Створення ефективних систем (комплексів, зразків) озброєння і військової техніки для розв’язання завдань Збройних Сил України, інших військових формувань з урахуванням реальних економічних можливостей держави; 4. Забезпечення функціонування і вдосконалення мобілізаційної підготовки національної економіки. 5. Формування та здійснення взаємовигідного міжнародного воєнно-політичного, військового і військово-технічного співробітництва, виконання міжнародних договорів України у воєнно-економічній сфері. 6. Забезпечення соціального та правового захисту військовослужбовців і членів їх сімей, працівників Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів; 7. Здійснення заходів щодо екологічної безпеки (ліквідація наслідків військової діяльності, утилізація техногенне небезпечних видів озброєння, військової техніки, боєприпасів, майна, інших матеріальних засобів тощо); 8. Розвиток системи воєнно-економічного аналізу і прогнозування фінансових, матеріальних потреб для забезпечення обороноздатності України.
5. Армія і політична влада: моделі та шляхи взаємодії. Дана проблема має глибокі історичні коріння. Судження щодо взаємодії армії і політичної влади можливо знайти у «Державі» Платона, у «Афінській політиці» Аристотеля. Дискусія навколо різних аспектів впливу армії на суспільно-політичне життя велася мислителями епохи Відродження, Нового часу. В політологічній літературі існує багато теоретичних моделей взаємодії армії і політичної влади. Розглянемо деякі з них. При тоталітарному режимі відомі три моделі відносин. Перша – партійно-тоталітарна (сталінський режим влади). Політична влада здійснюється монопольно керівництвом правлячої партії, цивільної партійної номенклатури. Армія є найважливішим і повністю підпорядкованим, підконтрольним об’єктом партійної влади. Друга модель – напіввійськово-тоталітарна (гітлерівський режим). Політична влада знаходиться в руках правлячої еліти, котра складає або органічний компонент політичної влади, або найбільш потужну і впливову силу тиску на неї. Армія є одночасно центральним об’єктом політичної влади та її окремим суб’єктом. Третя модель – військово-тоталітарна, або стратократична (від грецького “стратос” – армія). У ній армія усуває від влади правлячу партію і здійснює одноосібне (монопольне) політичне керівництво. При такому режимі звичні органи влади скасовуються або підміняються військовими. Прикладами можуть бути військово-тоталітарні режими, що були встановлені в період після другої світової війни в Бразилії, Греції, Чилі. У цих країнах від влади були усунуті президент, ряд губернаторів штатів, членів палати депутатів, службовці федеральних установ. В усіх моделях армія виконувала функцію найважливішої опори тоталітарної влади, оскільки її метою було забезпечення повного та повсякденного контролю влади над усіма сторонами державного, суспільного і навіть приватного життя. Політична роль збройних сил за таких соціально-політичних обставин не могла не бути виключно реакційною – репресивно-мілітаристською. Авторитарний режим влади включає наступні моделі відносин армії та влади: цивільно-авторитарну, напіввійськово-авторитарну та військово-авторитарну. Армія в них займає положення об’єкта, повністю підпорядкованого авторитарній владі. Важливим є те, що політична роль армії не завжди залишається реакційною. Вона може бути патріотичною, миротворчою, консолідуючою суспільство силою (стримувати міжнаціональні сутички, громадянські війни), зміцнюючи цілісність держави. Якщо авторитарний режим є перехідною формою від диктатури до демократії, політична роль армії має здебільшого демократичну орієнтацію. Практично завжди успішна економічна і політична модернізація була забезпечена підтримкою армії (Іспанія, Тайвань, Південна Корея). Вона допомогла авторитарній владі, налаштованій на реформи, розгорнути боротьбу з корупцією та махінаціями чиновників, мобілізувати ресурси країни, провести ринкові перетворення і силою придушити виступи тих верств, котрі намагалися їм перешкоджати. Однак, стратократія у будь-якому вигляді, на думку більшості політологів, є неефективною формою державного правління та режиму влади. Насамперед тому, що керівництво державою врешті-решт не є справою армії. Для цього потрібні спеціальні знання і навички. Причому, чим більш розвинуте суспільство, тим менш сприйнятливим є для нього командний стиль керівництва. Зміцнення дисципліни, відповідальності, інші засоби запровадження порядку, які здатна здійснювати армія, можуть дати лише короткочасний ефект, оскільки не усувають джерело суспільної кризи. Військовими методами неможливо досягти громадянської згоди. Не стимулюють вони й трудової активності громадян. Абсолютизація влади військовими негативно впливає й на саму армію. Реальне втілення політичної ролі армії у демократичній країні відбивається у підтримці нею законно обраної народом, легітимної влади, у захисті конституційного ладу і порядку, у забезпеченні стабільності суспільно-політичної обстановки. Слід підкреслити, що стабілізуюча роль армії не зводиться до силової реакції на дії, що загрожують суспільству зсередини. В умовах демократії вона забезпечує стабільність суспільства своєю неучастю у політичній боротьбі, відсутністю партійних симпатій та антипатій, неможливістю використання її в політичних та інших цілях, впевненістю та послідовністю своїх політичних позицій, зорієнтованих на підтримку закону, державних підвалин, законодавчої і державної влади.
Варіанти взаємодії армії і політичної влади
6. Державна програма розвитку ЗС України на 2006-2011роки про основні напрями розвитку ЗС України Міністерство оборони відмовилося від практики однорічного оборонного планування та перейшло до програмно-цільового методу стратегічного планування за стандартами НАТО. В базових документах, що прийняті або готуються (Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006-2011рр., Державна програма розвитку озброєння та військової техніки Збройних Сил України на період до 2009р., Стратегія воєнної безпеки України), визначені стратегічні цілі та завдання з побудови сучасних боєздатних Збройних Сил. Одним з таких базових документів є Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006-2011рр. Вона розроблена на підставі програми Президента України В.Ющенка “Десять кроків назустріч людям”, програми діяльності Кабінету Міністрів України “Назустріч людям”, а також Стратегічного оборонного бюлетеню України на період до 2015р., в яких визначені головні орієнтири соціально-економічного розвитку та наступного етапу воєнної реформи в Україні. Програма розроблена фахівцями Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Апарату Ради національної безпеки і оборони, Міністерства оборони України, інших центральних органів виконавчої влади, а також Генерального штабу та видів Збройних Сил. Експерти країн-членів Альянсу та Управління оборонного планування Міжнародного секретаріату НАТО надали методичну експертну допомогу з окремих питань. Особливість Державної програми на 2006-2011рр. полягає в тому, що при її розробці вперше за новітню історію Збройних Сил України Міністерство оборони визначило органам військового управління вихідні дані для середньострокового планування: пріоритети розвитку Збройних Сил, уточнені завдання, кількісні показники основних зразків озброєнь і військової техніки, орієнтовну чисельність особового складу, принципи побудови системи матеріально-технічного забезпечення, призову на військову службу, освіти, науки тощо, а головне – рівень ресурсного забезпечення. Структура Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006-2011pp. 1. Сучасний стан Збройних Сил 2. Прогнозні показники видатків із загального фонду Державного бюджету на потреби оборони та їх частки на потреби Міністерства оборони на період до 2011p. 3. Визначення складу Збройних Сил 4. Шляхи розв’язання проблем розвитку Збройних Сил 5. Очікувані результати виконання Програми 6. Фінансування Програми 7. Заходи і завдання щодо забезпечення розвитку Збройних Сил на 2006-2011рр. Додатки: - Прогнозні показники видатків з Державного бюджету на потреби Збройних Сил на 2006-2011pp. - Оперативні завдання та склад угруповань Збройних Сил - Перспективна система органів військового управління Збройних Сил - Розподіл Збройних Сил за функціональним призначенням на кінець 2011p. - Орієнтовна чисельність Збройних Сил на 2006-2011pp. - Перспективна система військових навчальних закладів - Основні показники підготовки військ і сил у 2006-2011pp. - Прогнозна кількість оновлених зразків озброєння та військової техніки у 2011p. - Перспективні системи забезпечення (логістики) та медичного забезпечення Збройних Сил - Видатки на потреби Збройних Сил за статтями фінансування та напрямами їх розвитку на 2006-2011pр. Розробці цього документа передувала оцінка реальних і потенційних загроз національній безпеці України та визначення варіантів можливого розвитку конфліктних ситуацій. На цих підставах, з урахуванням наявних ресурсів були обґрунтовані та визначені завдання Збройних Сил, до виконання яких вони мають бути готові. При цьому визначалися не лише загальні завдання захисту суверенітету та територіальної цілісності України (як це робилося раніше), а й детальний перелік завдань за конкретними варіантами розвитку ситуацій, з чітко визначеними термінами підготовки до їх виконання, необхідними силами та засобами. В основу виконання визначених завдань покладені принципи багатофункціональності застосування військ (сил) і спеціалізації їх підготовки. Так, більша частина з’єднань, частин і підрозділів будуть готуватися до виконання кількох завдань і матимуть відповідні озброєння та запаси матеріальних засобів. Окремі ж підрозділи (переважно спеціального призначення) залучатимуться до виконання винятково спеціальних завдань. У результаті такого розподілу, кожен командир знатиме, які завдання покладаються на його частину (підрозділ) і як їх виконувати у випадках виникнення конфліктів, терористичних загроз, надзвичайних ситуацій тощо. Такий підхід дає можливість конкретно спланувати підготовку військ (сил), забезпечити їх відповідними озброєннями, ресурсами та перевірити готовність до виконання завдань за призначенням. Загалом, запровадження новим керівництвом Міністерства оборони програмно-цільових методів стратегічного планування дозволило: по-перше, більш обґрунтовано підійти до визначення структури та бойового складу Збройних Сил на підставі розгляду можливих варіантів розвитку конфліктних ситуацій та сценаріїв застосування військ (сил); по-друге, вдосконалити існуючу систему бойової та мобілізаційної підготовки Збройних Сил, наблизити її до реальних умов застосування військ (сил); по-третє, значно зменшити мобілізаційне замовлення: озброєнь і військової техніки – втричі, матеріальних засобів – у 3-4 рази, людських ресурсів – у чотири рази; вдалося скоротити обсяги військовозобов’язаних у 2,5-3 рази, вилучити з оборонного замовлення понад 1500 номенклатур матеріально-технічних засобів, відмовитися від державного замовлення на підготовку офіцерів запасу за рахунок Державного бюджету. Нова Державна програма розвитку Збройних Сил на 2006-2011рр. є реалістичною з точки зору існуючих і потенційних загроз, завдань Збройних Сил і ресурсних можливостей держави. Її реалізація спрямована на поступову побудову в Україні сучасних Збройних Сил, адаптованих до нових викликів у сфері безпеки. Нижче наводяться основні заходи з удосконалення систем управління, підготовки, комплектування, матеріально-технічного забезпечення, оснащення військ і сил озброєннями та військовою технікою, вдосконалення економічної діяльності, розвитку гуманітарної сфери, а також міжнародної діяльності та фінансового забезпечення Збройних Сил.
Головні функції та завдання Збройних Сил України визначені у Конституції України, Законах України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”, у Воєнній доктрині України. Воєнно-політична теорія визначає основні і неосновні функції збройних сил . Основними є функції, які визначають основне призначення збройних сил і яким підпорядкована вся їх діяльність. До основних загальних функцій Збройних Сил України відносяться: а) оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості, стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорона сухопутного і повітряного простору держави та територіального моря України; б) зміцнення воєнно-політичної стабільності у регіоні й світі; в) протидія іншим внутрішнім і зовнішнім загрозам воєнного характеру. Зміст основної функції проявляється через специфічні функції, які являють собою безпосередній механізм реалізації основної функції. Так, функція оборони України та захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості реалізується через наступні специфічні функції: 1. Ведення розвідки, прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, причин їх виникнення, а також наслідків прояву. Для її виконання залучаються сили та засоби Збройних Сил , а також канали отримання інформації інших відомств. 2. Охорона повітряного і морського простору України, надання допомоги Державній прикордонній службі України в охороні морських і сухопутних кордонів країни. 3. Надання допомоги органам державної влади з недопущення порушень територіальної цілісності України. Вона здійснюється в окремих випадках, коли виникає загроза порушення територіальної цілісності України в умовах провокаційних дій ззовні, націлених на підтримку сепаратистських настроїв у прикордонних районах України. Збройні Сили разом з іншими силовими структурами Воєнної організації держави можуть брати участь у блокуванні району, підсиленні охорони державного кордону, охороні важливих державних, військових, промислових об’єктів та об’єктів підвищеної небезпеки та інші завдання. 4. Блокування державного кордону в умовах початку воєнного конфлікту на території сусідньої держави з метою не допустити його розповсюдження на територію України. 5. Проведення комплексних заходів із метою стримування можливої агресії або воєнного конфлікту. Основні заходи передбачають переведення військ визначеного району до вищих ступенів бойової готовності, оперативне проведення військових навчань, проведення спеціальних операцій обмеженого масштабу (демонстрація сили) та інші. 6. Організація і проведення оборонної операції (операцій) на випадок воєнного конфлікту низької інтенсивності з метою його нейтралізації складом військ (сил) мирного часу та забезпеченні мобілізаційної готовності до ведення локальної або регіональної війни. До вирішення завдань залучаються стратегічні неядерні сили стримування, сили швидкого реагування, а також сили та засоби інших силових структур Воєнної організації держави, які виконують із Збройними Силами України спільні завдання після оголошення воєнного стану .
Друга загальна функція зміцнення воєнно-політичної стабільності у регіоні і світі проявляється через реалізацію наступних специфічних функцій. 1. Підтримка у готовності сил та засобів, виділених Україною у склад міжнаціональних сил забезпечення колективної безпеки. 2. Спільне проведення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних систем безпеки (участь у миротворчих, рятувальних і гуманітарних операціях під егідою ООН, ОБСЄ) та захист інтересів національної безпеки за кордоном. 3. Участь у проведенні планових заходів міжнародного військового співтовариства на двосторонніх і багатосторонніх засадах. 4. Поетапне досягнення взаємної сумісності із збройними силами інших держав в рамках підписаних домовленостей. З 1995 року Україна є учасницею «Процесу планування та оцінки сил» (PARP) у рамках програми НАТО «Партнерство заради миру». Мета даної програми - надання можливості країнам-партнерам спільно діяти з державами - членами НАТО у миротворчих пошуково-рятувальних та гуманітарних операціях, а також обмін інформацією з питань оборонного та бюджетного планування. 5. Утворення міжнародних військових підрозділів та забезпечення їхнього функціонування. 6. Забезпечення виконання міжнародних зобов’язань України з контролю над озброєннями і роззброєнням. 7. Виконання представницьких і протокольних функцій в країні та за її межами. Третя основна функція Збройних Сил - протидія іншим внутрішнім та зовнішнім загрозам воєнного характеру проявляється через реалізацію таких специфічних функцій, як: - підтримка тісних зв’язків із громадськістю, інформаційне забезпечення демократичного цивільного контролю над Збройними Силами (дивись: Цивільний контроль над армією); - участь у заходах щодо захисту населення України на випадок катастроф, стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів, епідемій тощо; - надання допомоги органам державної влади у проведенні пошукових і рятувальних операцій; - використання наявного наукового потенціалу Збройних Сил для виконання загальнодержавних програм і технологій критичного і подвійного призначення; - воєнно-патріотичне виховання, гуманітарна, фізична, морально-психологічна і спеціально-технічна підготовка населення країни під час служби у Збройних Силах України; - проведення у Збройних Силах державної політики забезпечення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей під час служби, адаптації після звільнення.
Треба відмітити особливій статус армії у політичному житті. У розвиненому демократичному суспільстві армія перестає бути самостійним суб'єктом політики, а військовослужбовці всіляко відсторонюються від "великої політики", від участі у владних структурах. При цьому значна увага приділяється вихованню військових в дусі поваги до інститутів влади, що обрані демократичним шляхом, до цінностей демократії, формуванню у військових культури демократизму. Все дозволяє стверджувати, що формування розвиненої політичної культури військових кадрів, особливо офіцерського складу поряд із демократичним цивільним контролем над армією, є важливим завданням політики воєнної безпеки держави, виховної роботи з особовим складом. Зміст політичної культури офіцера, її характерні ознаки. По-перше, політичну культуру офіцера складає його політична свідомість, ті її елементи, що створюють основу ціннісних орієнтацій й установок офіцера, його політичної компетентності. Остання передбачає: розуміння природи основних суспільних функцій та організаційної структури сучасної державної влади, принципів та форм демократії; характеру взаємодії різних гілок та рівнів влади, ролі державних структур і державного апарату, принципів їх взаємодії з державними центрами влади; ролі політичних партій у житті суспільства; місця та ролі Воєнної організації держави тощо. Правова компетентність та моральна легітимність: розуміння природи права та його ролі в сучасному демократичному суспільстві, основних галузей права; взаємозв'язків правових та моральних соціальних регуляторів; механізму законотворчості, основних чинників, що впливають на ефективність законів; основних причин нелегітимної поведінки тощо. Але офіцер, як військова людина, повинен ще і сформувати комплекс воєнно-політичних знань, уявлень і переконань: про зміст воєнної політики держави в її історичному розвитку і сучасному розумінні; про Воєнну доктрину країни та інше законодавство, що визначає воєнну політику держави, напрями забезпечення її воєнної безпеки про характер і зміст військового будівництва у провідних країнах світу та у власній державі; знанні політичної і воєнної історії України й інших розвинених країн; оволодіння основами військового права, міжнародного гуманітарного права тощо, а також комплексом суто військових знань. Як організатору виховної роботи, офіцеру важливо мати знання політичної психології, соціології, конфліктології, психології агітації і пропаганди, знання про методи ведення психологічної війни з противником під час військових конфліктів та ведення бойових дій. Всі ці елементи політичної культури офіцера дозволяють йому більш ефективно впливати на політичні орієнтації й установки військовослужбовців, на їх морально-психологічний стан. По-друге, важливим елементом, політичної культури військовослужбовця, офіцера зокрема, є його ціннісні орієнтації й установки. Від цих орієнтацій в значній мірі залежить характер взаємодії армії і політичної влади, зміст і напрямки участі армії у політичному житті суспільства, її стабілізуюча або, навпаки, дестабілізуюча роль. Дуже важливо, щоб основними політичними цінностями військовослужбовців стали б принципи демократії (права і свободи людини, рівність громадян перед законом, суверенітет народу, його влади, приватна власність, парламентаризм, правова держава та ін.); політичні інститути влади, обрані демократичним шляхом; Конституція та інше законодавство держави і заснований на нормах Конституції порядок діяльності Збройних Сил та інших силових структур. Орієнтація на дані цінності формує у офіцерських кадрів соціальні установки діяти стосовно влади, інших інститутів політичної системи у конституційно-правовому полі, із повагою відноситися до легітимне обраних владних установ, не піддавати сумніву законність рішень, що приймаються державною владою, у всіх випадках бути лояльним до державної влади. Усе це вимагає від політичного і військового керівництва засобами виховної роботи, морально-психологічного забезпечення впливати на формування політичних ціннісних орієнтацій і установок офіцерського складу. Весь демократичний потенціал суспільства, заходи виховної роботи мають бути спрямовані на формування культури демократизму військових кадрів, визначення і розвиток тих традицій, пов'язаних з історією України і її воєнною історією, що відповідають демократичним принципам. Значне місце у формуванні політичних знань, уявлень переконань, політичних ціннісних орієнтацій й установок як елементів політичної культури військових кадрів відводиться політології, яка є обов'язковим елементом вивчення у вищих військових навчальних закладах. Саме під час її вивчення у офіцерських кадрів формуються вірні уявлення про світ політики, політичне життя суспільства, його політичну систему, місце і роль і ній держави і державної влади, про характер взаємодії між політичною владою, громадянським суспільством і армією та іншими військовими структурами. Політологія знайомить курсантів і слухачів військових навчальних закладів з основними політичними цінностями, що склалися у людстві протягом століть, вони є основою життєдіяльності народу, складовою його культурних надбань, до яких необхідно ставитися з повагою та керуватися у своїй діяльності, а при необхідності - захищати зі зброєю в руках. Окрім загальнополітичних цінностей, що мотивують діяльність і поведінку офіцера, важливу роль відіграють воєнно-політичні та військово-професійні цінності і норми. Справа в тому, що воєнна політика, яка формується на рівні держави, має свій прояв у конкретній військово-професійній діяльності кожного військовослужбовця, особливо - офіцера. Політична культура офіцера виявляється не тільки в знанні ним загальної та військової політики та в уміннях довести її зміст до підлеглих. Перш за все вона полягає у професіоналізмі офіцерських кадрів. Але, як показує політичний досвід, професіоналізм військових не є абсолютним гарантом їх політичної лояльності. Періодичні воєнні заколоти у Латинській Америці у 60-70-ті роки поставили під сумнів вірність теорії професіоналізації. Військові цих армій, що їх навчали офіцери армії США, активно втручались в політику, всією своєю поведінкою демонструючи, що ані знайомство з нормами військової поведінки армії США, ані розуміння власного професіоналізму не є абсолютним аргументом формування розвиненої політичної культури і гарантом невтручання військовослужбовця у державну політику. В цілому даної норми додержуються військові професіонали європейських країн. Отже, прискорення професіоналізації Збройних Сил України сприятиме підвищенню політичної культури особового складу армії. Орієнтація на воєнно-політичні цінності, принципи і норми, що визначені національними інтересами суспільства і держави та закріплені у Конституції, законодавстві з питань воєнної безпеки і воєнної політики, а також на військово-професійні цінності і норми формують політичну, а точніше - воєнно-політичну відповідальність офіцера як важливіший елемент його політичної культури. Останню можливо визначити як усвідомлення і емоційно-чуттєве сприйняття людиною своєї співпричетності до рішення завдань держави і суспільства щодо забезпечення воєнної безпеки, які сформувалися як ціннісні орієнтації й установки на активні дії по їх реалізації у відповідності з конкретним змістом військове-соціальних ролей офіцера. Таким чином, професіоналізм в єдності з політичною відповідальністю є важливими складовими (й ознаками) політичної культури офіцера. По-третє, політична культура офіцера знаходить своє завершення в його практичній діяльності. У політичній сфері - це висока політична активність офіцера. Вона має багато проявів й ознак. Офіцер із розвиненою політичною культурою постійно знайомиться з політичною інформацією через ЗМІ та іншим шляхом, вміє її проаналізувати та оцінити, а також доводити висновки з оцінки до своїх підлеглих. Він вміє робити оціночні судження відносно соціально-політичних подій, явищ процесів, що відбуваються в країні та за її межами, володіє вміннями та навичками оцінки воєнно-політичної обстановки. Його оціночні судження і ставлення до інститутів влади та їх рішень не виходять за рамки політичної лояльності. Для офіцера з розвиненою політичною культурою є характерним участь у всіх стандартних для політичного життя суспільства формах політичної участі, що не обмежені діючим законодавством - виборах, референдумах, суспільних об'єднаннях та організаціях, в тому числі - в тих, що діють у Збройних Силах України. У сфері службовій діяльності політична культура офіцера виявляється у високо професійному оволодінні ним своєю військовою спеціальністю, досягненням високих результатів у бойовій, гуманітарній підготовці як особистої, так і особового складу, яким він керує. Управлінська компетентність складає важливий компонент професіоналізму офіцера, має стати нормою його службової діяльності, її основні складові: розуміння організації, структури та методів керування, володіння сучасними технологіями управлінської діяльності, стилем управлінської взаємодії, оцінки ділових якостей підлеглих. Дані та деякі інші вимоги, що виступають як певні нормативні зразки діяльності офіцера, складають військово-професійний аспект його політичної культури.
9. Сутність і завдання політики воєнної безпеки України. Воєнна безпека досягається шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятої воєнної доктрини, стратегій, концепцій і програм у таких сферах як політична (воєнно-політична), економічна (воєнно-економічна), соціальна, екологічна, науково-технологічна, інформаційна, безпосередньо воєнна. Політика воєнної безпеки - це комплекс (система) взаємопов’язаних спланованих заходів державних органів з метою підтримання стабільності внутрішнього стану країни, її економічного розвитку, систем державного і військового управління, морально-політичної єдності народу, ефективної, добре організованої структури військово-промислового комплексу (ВПК), підготовленої військової організації, здатної збройними засобами забезпечити захист держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Основу політики воєнної безпеки складають заходи держави щодо всебічної підготовки збройних сил до рішення завдань запобігання (стримування) агресії з боку будь-яких держав, ведення бойових дій із сильним, технічно оснащеним противником. Тобто питання військового будівництва, створення та розвитку сучасних боєздатних збройних сил є головним завданням політики воєнної безпеки держави. Але завдання політики воєнної безпеки є більш широкими, більш всеохоплюючими, вони не обмежуються тільки вирішенням питань військового будівництва. До інших важливіших завдань політики воєнної безпеки держави належать: - вивчення стану захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави від воєнних загроз у загальній системі забезпечення національної безпеки; - дослідження характеру та рівня внутрішніх і зовнішніх воєнних загроз, тенденцій розвитку воєнно-політичної обстановки в регіоні або на кордонах з сусідніми державами; - обґрунтування необхідних заходів підвищення обороноздатності держави відповідно до визначеного рівня воєнної загрози та тенденцій розвитку воєнно-політичної обстановки у регіоні; - оцінка ефективності функціонування системи забезпечення воєнної безпеки та обґрунтування комплексних заходів щодо її підвищення; - обґрунтування вимог до структури воєнної організації держави та інших державних структур, які функціонують в інтересах системи забезпечення воєнної безпеки; - підготовка пропозицій щодо залучення зусиль регіональної та універсальної систем безпеки у регіоні, вибору напрямів воєнно-політичного партнерства та можливих союзників на випадок збройної агресії; - забезпечення демократичного цивільного контролю за воєнною організацією держави. Забезпечення воєнної безпеки України здійснюється відповідно до базових концепцій:
10 Основні напрями (складові) політики забезпечення воєнної безпеки України Основними напрямами (складовими) політики забезпечення воєнної безпеки України згідно Воєнної доктрини України є: а) у мирний час:
б) у загрозливий період та у разі початку війни (збройного конфлікту):
Визначаються наступні рівні воєнної безпеки держави. 1. Ідеальний рівень, коли забезпечується повний захист країни: її кордонів, території, населення, об’єктів та таке інше від засобів ураження з боку будь-якої держави або коаліції держав. Даний рівень безпеки виключає людські, матеріальні та екологічні втрати від будь яких засобів ураження, що застосовуються державою-агресором. Такий рівень є гіпотетичним й може розглядатися лише у теоретичному аспекті. 2. Життєво необхідний рівень, при якому забезпечується відсіч агресії з боку найбільш імовірного противника при матеріальних збитках, екологічних і людських втратах, які суттєво не впливають на існування держави. Для обґрунтування цього рівня воєнної безпеки повинні бути визначені рівні допустимих збитків та втрат, визначена найбільш імовірна держава-супротивник або їх коаліція. Підтримання даного рівня воєнної безпеки вимагає значних матеріальних та фінансових ресурсів, яких у більшості випадків не може дозволити собі навіть дуже багата держава. 3. Необхідний рівень, при якому забезпечується відсіч агресії з боку держави (коаліції), яка розглядається як імовірний противник, при допустимих матеріальних збитках, людських і екологічних втратах, які не ставлять під загрозу існування нації та держави. Для обґрунтування необхідного рівня воєнної безпеки вивчаються можливості та оцінюються воєнний потенціал держави - імовірного противника (коаліції держав), визначаються граничні рівні допустимих збитків та втрат. 4. Запланований рівень воєнної безпеки дозволяє законодавчо встановити залежність між визначеним необхідним рівнем та фінансуванням держави на його забезпечення. Він визначається на державному рівні на термін, протягом якого передбачається згадане фінансування. Визначення в законодавчому просторі запланованого рівня воєнної безпеки дає можливість провести наукове обґрунтування стратегічних та оперативно-стратегічних вимог до збройних сил держави, її окремих структурних елементів (видів і родів військ (сил), інших збройних формувань, а також обґрунтувати та затвердити відповідні критерії для оцінки їхньої боєздатності у зазначений період. Зрозуміло, що недостатнє фінансування буде негативно впливати на всі складові воєнної безпеки та збільшуватиме ризик застосування силових методів проти держави. Україна, враховуючи її позаблоковий на даний час статус, обмежена у будівництві Збройних Сил необхідністю самостійного вирішення завдань воєнної безпеки як у мирний час, так і у можливих локальних війнах і конфліктах. В цих умовах держава повинна або збільшувати асигнування на потреби Збройних Сил для підтримання необхідного рівня воєнної безпеки, або свідомо піти на зниження їхнього бойового потенціалу, віддавши перевагу іншим шляхам забезпечення необхідного рівня безпеки (за рахунок укладення певних воєнно-політичних договорів, вступу до воєнних блоків та ін.). У противному разі почнеться неконтрольоване падіння боєздатності Збройних Сил, зупинити яке буде дедалі складніше і дорожче. Тому, формуючи політику воєнної безпеки, для України важливо визначити держави, при розв’язанні агресії якими Україна об’єктивно не може забезпечити потрібний рівень оборонної достатності. Встановлення з цими державами таких відносин, в тому числі, з залученням систем регіональної та глобальної безпеки (ОБСЄ, ЄС, ЗЄС, НАТО, ООН та інших), які б ні за яких обставин не привели до розв’язання збройного конфлікту - актуальне завдання політики воєнної безпеки України у сьогоденні й на ближчу перспективу. Стосовно решти держав міжнародна політика повинна проводитися таким чином, щоб можна було завчасно нейтралізувати загрози розв’язання ними збройної агресії, а воєнна політика повинна забезпечити своєчасні та адекватні зміни потенційних можливостей Збройних Сил та інших військових формувань. 5. Реальний рівень воєнної безпеки забезпечується у державі при поточному фінансуванні та матеріально-технічному забезпеченні потреб оборони. Він оцінюється на основі досягнутих на даний час бойових можливостей збройних сил та інших військових формувань, аналізу накопичених запасів матеріальних та людських ресурсів, задіяних у системі забезпечення воєнної безпеки. Відповідно, реальна ефективність системи забезпечення воєнної безпеки держави може бути визначена у вигляді: реальний рівень ВБ Еr = необхідний (або життєво необхідний) рівень ВБ
12. Сутність і політичний зміст Воєнної доктрини України. Воєнна доктрина України — це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави. Правовою основою Воєнної доктрини є Конституція України, закони та інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Воєнна доктрина має оборонний характер. Це означає, що Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але разом з тим вважатиме потенційним воєнним противником державу або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці України. Національні інтереси України у різних сферах життєдіяльності визначені у Законі України “Про основи національної безпеки України”. Але для Воєнної доктрини найбільш важливими є ті з них, що в першу чергу пов’язані з економічною, політичною і воєнною сферами, які мають вирішальне значення для суспільства і держави. Зі всієї сукупності національних інтересів в якості головних, на захист яких спрямована Воєнна доктрина, можливо виділити наступні: державний суверенітет, політична незалежність, територіальна цілісність, добробут громадян, економічна та соціально-політична стабільність, недоторканість кордонів, стратегічна стабільність в Європі та світі, на кордонах України. Правомірно визначити ці інтереси як необхідний мінімум, для відстоювання якого держава повинна застосовувати всі необхідні засоби – від дипломатичних до військових. Виходячи з пріоритету національних інтересів України у політичній, економічній та воєнній сферах, Воєнна доктрина держави складається з наступних аспектів (засад): воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-технічних, воєнно-економічних. Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини України є визначальними для інших. Їх зміст складають зовнішньополітичні пріоритети держави у галузі забезпечення національної безпеки; головна мета воєнної політики; політичні і воєнно-політичні принципи, на яких Україна будує свою зовнішню і воєнну політику; основні політичні, воєнно-політичні та військові засоби, за допомогою яких здійснюється політика воєнної безпеки суспільства і держави; визначається ставлення України до війни, зброї масового знищення та деякі інші положення. Воєнна доктрини України будується з урахуванням особливостей сучасної воєнно-політичної обстановки: q Воєнно-політична обстановка навколо України характеризується динамічністю і нестабільністю подій та процесів, які виникають внаслідок таких основних чинників: q прагнення більшості держав світу до обмеження використання воєнної сили як засобу досягнення політичних цілей; q реформування воєнної організації більшості держав у напрямі скорочення збройних сил з одночасним підвищенням їх якісних параметрів; q дальший розвиток міжнародних систем безпеки та водночас недостатня ефективність в окремих випадках спроб розв’язання за їх допомогою суперечностей, які виникають між державами або всередині держав; q прояви міжнаціональних та міжетнічних суперечностей, що призводять до нестабільності та конфліктів; q зростання небезпеки розповсюдження ядерної та іншої зброї масового ураження, міжнародного тероризму; q виникнення територіальних спорів між державами; q загострення міжнародної конкуренції щодо політичного впливу в окремих регіонах світу, володіння ринками збуту та сировинними ресурсами, виникнення у зв’язку з цим небезпеки застосування воєнної сили для розв’язання економічних і ресурсних проблем; q поява нових видів загроз міжнародній безпеці і миру, в тому числі поширення діяльності екстремістських, сепаратистських, радикальних релігійних, терористичних організацій, незаконно утворених збройних формувань; q зростання обсягів незаконного обігу зброї і наркотиків, а також нелегальної міграції; q поява новітніх видів і систем зброї, інформаційних технологій, що змінюють традиційні уявлення про характер збройної боротьби. Основними ознаками сучасної воєнно-політичної обстановки є зміцнення довіри та поширення міжнародного співробітництва у воєнній сфері, зниження імовірності розв’язання великомасштабної війни, перш за все ядерної, і водночас збереження потенційної загрози виникнення збройних конфліктів, локальних і регіональних війн, їх ескалації та втягування в них України. Далі Воєнна доктрина надає визначення ключових понять “воєнна небезпека” та “воєнна безпека”. Воєнна небезпека для України — це сукупність політичних, соціально-економічних, воєнних та інших зовнішніх і внутрішніх чинників, які за певних обставин і умов можуть призвести до воєнного конфлікту, що загрожуватиме національним інтересам України. Воєнна безпека України — це стан захищеності національних інтересів, її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності від посягань із застосуванням воєнної сили, складова національної безпеки України. Головною метою забезпечення воєнної безпеки України є усунення зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці України у воєнній сфері та створення сприятливих умов для гарантованого захисту національних інтересів. Воєнна доктрина визначає реальні та потенційні загрози національним інтересам у воєнній сфері. з них у зовнішній сфері є:
У внутрішній сфері
У Воєнній доктрині визначено, що керівництво у сфері воєнної безпеки здійснює Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина та Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. Що стосується воєнно-стратегічної складової Воєнної доктрини, то в неї визначені відповіді на питання, що стосуються: типів і характеру можливих військових конфліктів і війн, в які може бути втягнута країна; основних завдань забезпечення воєнної безпеки суспільства і держави; стратегії застосування Збройних Сил та інших структур Воєнної організації держави, порядку їх взаємодії; принципів та напрямів будівництва та розвитку Збройних Сил, їх якісних ознак, шляхів та методів підготовки до відбиття агресії та деяких інших. В доктрині закріплено, що у рамках удосконалення системи забезпечення національної безпеки у воєнній сфері Україна здійснюватиме реформу власних Збройних Сил, які за своїм характером, складом, системою управління, навчання і підготовки мають наближатися до стандартів збройних сил держав — членів НАТО. Визначені також завдання Збройних Сил у особливий період до початку та с початком збройної агресії, а також після завершення бойових дій . У воєнно-технічному аспекті, що визначає завдання підготовки Збройних Сил до захисту від агресії, окреслені пріоритети їх будівництва і розвитку: високоточна зброя підвищеної могутності (це пояснюється відмовленням України від ядерної зброї), сили і засоби розвідки, повітряно-космічна оборона, радіоелектронна боротьба, ракетні війська, авіація та аеромобільні сили, перспективні типи надводних кораблів і підводних човнів. Звертається увага на створення у Збройних Силах єдиної системи автоматизованої системи управління, зв’язку, єдиного метрологічного забезпечення та інформаційного простору. Підкреслюється необхідність збалансованого розвитку видів збройних сил, родів військ та спеціальних військ. Воєнно-економічні аспекти воєнної доктрини України розкривають проблеми матеріально-технічного і фінансового забезпечення Збройних Сил і воєнного будівництва в цілому. Їх завдання полягає у вивченні і задоволенні економікою воєнних потреб, аналіз питань інфраструктури і комунікацій на можливих театрах воєнних дій. Воєнно-економічні аспекти включають: принципи матеріально-технічного і фінансового забезпечення воєнного будівництва і оборони держави в мирний і воєнний час; принципи створення, розвитку і фінансування військово-промислового комплексу; основи економічної мобілізації країни; завдання економічної політики у сфері накопичення стратегічних запасів сировини і матеріалів; механізм управління військово-промисловим комплексом у мирний час; завдання і порядок переходу економіки з мирного на воєнний лад під час війни або воєнних конфліктів різної інтенсивності і навпаки, порядок перебудови економіки на мирний лад після завершення військового конфлікту або війни. Таким чином, воєнно-політичні, воєнно-технічні та воєнно-економічні аспекти Воєнної доктрини України охоплюють майже весь спектр заходів державного і військового керівництва щодо забезпечення воєнної безпеки людини, суспільства і держави. Доктринальні положення є обов’язковими для всіх державних органів, організацій, органів місцевого самоврядування та громадян України. Воєнна доктрина України – основа її військового будівництва, створення державних програм розвитку Збройних Сил, видів збройних сил і родів військ, інших військових формувань України. Нові геополітичні реалії, зміни у стратегічній і регіональній воєнно-політичній обстановці, розвиток воєнно-технічного прогресу є чинниками, що вимагають періодичного і своєчасного коригування змісту Воєнної доктрини.
13. Завдання, принципи та функції демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави. Цивільний контроль над армією – важливий принцип взаємодії між армією, суспільством і цивільною політичною владою, принцип будівництва збройних сил у демократичному суспільстві. У підсумковому документі Копенгагенської наради в рамках ОБСЄ зазначається, що цивільний контроль над армією – це необхідна умова функціонування цивілізованої держави. Демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією — комплекс здійснюваних відповідно до Конституції і законів України правових, організаційних, інформаційних заходів для забезпечення неухильного дотримання законності й відкритості в діяльності всіх складових частин Воєнної організації та правоохоронних органів держави, сприяння їхній ефективній діяльності і виконанню покладених на них функцій, зміцненню державної та військової дисципліни. Сутність цивільного контролю над збройними силами полягає у наявності реального впливу громадян як через державу, так і через свої власні об’єднання на армію, стан і цільове призначення якої повинні відповідати потребам та інтересам суспільства. Він передбачає забезпечення виконання законодавства і прийняття рішень в галузі оборони країни, перевірку правильності виконання покладених на армію завдань, а також надання необхідної допомоги з боку державних структур. Основні завдання цивільного контролю. Цивільний контроль має забезпечувати:
Принципи здійснення цивільного контролю. Цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави здійснюється на основі наступних принципів:
Цивільному контролю над збройними силами притаманні наступні функції: забезпечення відповідності військових витрат рівню зовнішньої загрози розвитку збройних сил у відповідності з конституційними вимогами; сприяння подальшій демократизації армії; визначення їх конкретних параметрів, структури і чисельності; забезпечення максимальної прозорості у відносинах суспільства і армії; соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей тощо.
14. Види Збройних Сил. З червня 1995 р. Збройні Сили України складаються з трьох видів, а саме: Сухопутних військ, Військово-Повітряних Сил і Військово-Морських Сил. Сухопутні війська - найчисельніший вид Збройних Сил України. Утворенню Сухопутних військ України передували події, що були пов'язані з розробкою правової основи будівництва Збройних Сил України та практичним реформуванням угруповань військ. 12 грудня 1991 р. було видано Указ Президента України "Про Збройні Сили України", яким передбачалося на базі існуючих на той час Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, сил Чорноморського Флоту, інших військових формувань, які дислокувались на теренах України, утворити Збройні Сили України. На Сухопутні війська покладаються важливі завдання, а саме:
Структурно Сухопутні війська складаються з родів військ, призначених для виконання бойових завдань, для забезпечення бойової діяльності до їх складу входять спеціальні війська, частини та установи технічного і тилового забезпечення. Родами Сухопутних військ стали: механізовані, танкові, аеромобільні війська, ракетні війська і артилерія, армійська авіація, війська протиповітряної оборони Сухопутних військ України. До складу спеціальних військ увійшли: розвідувальні, інженерні частини, частини радіаційно-хімічного захисту, зв'язку, радіоелектронної боротьби, топографічні, технічного, тилового та медичного забезпечення. До цього ще слід додати вищі навчальні заклади Сухопутних військ, частини і установи виховної роботи, служби військ, протипожежної служби, військово-оркестрової служби, спорткомітет Міністерства оборони України. Механізовані і танкові війська Механізовані і танкові війська - найчисельніший рід Сухопутних військ. Ракетні війська і артилерія До складу ракетних військ і артилерії Сухопутних військ України входять з'єднання оперативно-тактичних й тактичних ракет, з'єднання і частини гаубичної, гарматної, реактивної та протитанкової артилерії, артилерійської розвідки, підрозділів мінометів і протитанкових керованих ракет. Для підтримання високого вишколу і удосконалення навичок у використанні бойових можливостей ракетного і артилерійського озброєння, вирішення завдань із підтримання високої бойової готовності військ у 1992 р. був створений спеціальний військовий полігон для проведення пусків ракет та стрільб із гармат. У жовтні 1994 р. на цьому полігоні було виконано перший бойовий пуск ракет. З того часу ракетні війська і артилерія отримали можливість систематично проводити бойові пуски і стрільби для удосконалення своєї бойової майстерності. Аеромобільні війська Це наймобільніший рід військ, який спроможний виконувати будь-яке завдання в різних умовах. Армійська авіація призначалась для підтримки ведення бойових дій частинами і підрозділами Сухопутних військ. Вона використовувалась для ведення розвідки, знищення бойової техніки та живої сили противника при обороні своїх військ, здійснення вогневої підтримки під час наступу чи контратаки, висадки тактичного десанту, доставки у вказані райони бойової техніки та особового складу. Війська протиповітряної оборони Сухопутних військ – важлива складова частина Сухопутних військ. Вони входять до всіх загальновійськових структур Сухопутних військ, що дозволяє створювати в будь-яких умовах динамічну, глибоко ешелоновану протиповітряну оборону на всіх висотах. Доцільність існування цього роду військ у структурі Сухопутних військ перевірена і підтверджена результатами їх бойової підготовки. Участь з'єднань та частин Сухопутних військ України у виконанні завдань у складі миротворчих сил по підтриманню миру на Балканах, навчаннях із миротворчої тематики в рамках програми НАТО "Партнерство заради миру" сприяли зміцненню міжнародного авторитету України, відіграли значну роль у підготовці Сухопутних військ. Починаючи з 1994 року, в рамках програми "Партнерство заради миру" було проведено низку спільних багатонаціональних навчань. У відповідності з мандатом ООН особовий склад Сухопутних військ у складі 240-го окремого батальйону і окремої вертолітної ескадрильї гідно виконував свої обов'язки на території колишньої Югославії, стверджуючи авторитет України на міжнародній арені. Враховуючи заслуги Сухопутних військ України як найчисельнішого виду Збройних Сил у забезпеченні обороноздатності держави, Указом Президента України від 18 жовтня 1997 р. встановлено свято - День Сухопутних військ України, яке відзначається щорічно 12 грудня. Військово-Повітряні Сили разом з іншими видами Збройних Сил призначені вирішувати завдання з вогневого ураження противника, забезпечувати підтримку наземних військ та проводити самостійні повітряні операції. У своєму складі Військово-Повітряні Сили мають бомбардувальну авіацію, фронтову авіацію (яка об'єднує бомбардувальні і винищувальні частини та частини штурмовиків), розвідувальну та військово-транспортну авіацію. На озброєнні знаходяться літаки четвертого покоління. Це бомбардувальними ТУ-22МЗ, Су-24, винищувачі Су-27, МІГ-29, штурмовики Су-25, важкі транспортні літаки ІЛ-76 та ін. Військово-Морські Сили. На початку 1997 р. Військово-Морські Сили України у своєму складі мали: Надводні сили - багатоцільові кораблі, ракетні катери, артилерійські, мінно-тральні, десантні кораблі та катери, кораблі та катери спеціального призначення, морські та рейдові судна й катери забезпечення. Основною тактичною одиницею надводних сил була бригада. Підводні сили - багатоцільові підводні човни. Основним тактичним з'єднанням підводних сил був окремий дивізіон. Морська авіація мала на озброєнні літаки та гелікоптери наземного і корабельного базування. Однак процес творення морської авіації протягом 1992-1997 рр. проходив доволі болісно і важко. Передусім, деструктивно впливало на формування морської авіації негативне ставлення з боку керівництва Військово-Повітряних Сил до її існування, яке не погоджувалося з її наявністю у складі Військово-Морських Сил. Це призвело до того, що розроблена у квітні 1993 р. Концепція утворення та розвитку морської авіації не була розглянута та затверджена, наслідком чого стало якісне погіршення якісних характеристик цього роду військ у складі ВМС України. Берегові ракетно-артилерійські війська мали стаціонарні й рухомі ракетні та артилерійські комплекси оперативно-тактичного і тактичного призначення. Основним тактичним з'єднанням берегових ракетно-артилерійських військ була бригада. Морська піхота призначалась для десантних дій, а також для оборони пунктів базування та інших об'єктів Військово-Морських Сил і мала у своєму складі окрему бригаду морської піхоти. Спеціальні частини призначались для забезпечення бойової та повсякденної діяльності об'єднань, з’єднань і частин ВМС та розв'язання властивих лише їй спеціальних завдань. Вони мали у своєму складі частини розвідки, радіаційного, хімічного і біологічного захисту, радіотехнічні, радіоелектронної боротьби і зв'язку, пошуково-рятувальної, гідрографічної та гідрометеорологічної служби, морської інженерної служби. Частини та установи технічного, тилового й медичного забезпечення призначались для забезпечення бойової і повсякденної діяльності ВМС. До них належали частини технічного забезпечення озброєння і судноремонту, тилової бази, майстерні (заводи) для ремонту авіаційної, автомобільної, бронетанкової техніки і техніки тилу, бази і склади матеріальних засобів, медичні частини та установи. З самого початку відновлення української державності в 1991 р. надзвичайно важлива увага приділялась створенню такої державної інституції, як національні Збройні Сили. Протягом 1991-1992 рр. було створено основну законодавчу базу будівництва української армії та розпочато практичне творення національної армії із частин і підрозділів Збройних Сил колишнього СРСР, що розташовувались на теренах України. Наступні роки стали періодом пошуку найбільш оптимальної структури Збройних Сил України, оптимізації їх чисельності, удосконалення законодавчої бази функціонування і розвитку тощо. Становлення Збройних Сил України протягом цих років відбувалось на фоні значної структурної перебудови в Сухопутних військах, Військово-Повітряних Силах, Військах Протиповітряної оборони, Військово-Морських Силах. Це було пов’язано із необхідністю пристосуванням поставлених перед армією і флотом завдань до нової міжнародної ситуації з урахуванням економічних і фінансових можливостей України.
15. Воєнна небезпека як стан воєнно-політичної обстановки: сутність, головні показники Воєнна небезпека – система політичних, економічних, воєнних та інших факторів у відносинах між державами, яка за певних обставин і умов здатна привести ці держави до воєнного конфлікту того чи іншого масштабу. Воєнна небезпека для України, як і для інших держав, полягає у можливості стати об’єктом воєнної агресії з боку іншої держави або союзу держав, а також внаслідок цієї агресії. Основними ознаками і необхідними умовами виникнення та існування воєнної небезпеки для держави з боку потенційного агресора є:
Воєнна загроза - це якісно конкретизований з точки зору джерела і цілей стан воєнної небезпеки, іншими словами, воєнна загроза - це реальна, дійсна воєнна небезпека, яка виходить від конкретного суб'єкта військово-політичних відносин і яка спрямована проти іншого їх суб'єкта. Воєнну небезпеку можна класифікувати за трьома рівнями воєнної загрози: перший - відсутність воєнної загрози в умовах загальної воєнної небезпеки; другий - поява і оформлення воєнної загрози в стосунках між суб'єктами військово-політичних відносин; третій - безпосередня воєнна загроза, для якої є властивим такий стан воєнної небезпеки, при котрому ймовірність розв'язання збройного зіткнення наближається до кульмінації. 16. Методика (алгоритм) оцінки воєнно-політичної обстановки 1. Воєнно-політичне та економічне значення регіону і його основні характеристики (територія, чисельність, склад населення, економічний потенціал, наявність мобілізаційних і трудових ресурсів, наявність комунікацій та важливих транспортних вузлів, тощо) і можливі наслідки його втрати. 2. Динаміка соціально-політичних процесів в сусідніх державах, що межують у смузі відповідальності дивізії: -розстановка політичних сил; -політика прав’ячих кіл і відношення до них населення і військовослужбовців; -діяльність опозиційних партій, громадських рухів, їх настрої; -можливі воєнно-політичні та воєнно-економічні цілі суміжної держави у вірогідному конфлікті у смузі відповідальності дивізії. Можливі наслідки реалізації цих цілей. 3. Характер воєнних приготувань вірогідного противника: - наявність чи відсутність воєнних фактів, іноземних контингентів на території вірогідного противника; - інтенсивність воєнно-політичних акцій, - воєнно-економічні можливості противника щодо ведення бойових дій, - політика комплектування та підготовки Збройних Сил; - характеристика стану бойової готовності, характер бойової підготовки, вірогідність застосування зброї, можливі строки; - наявність бойового досвіду, загальна характеристика органів управління, рівень професійної підготовки, домінуючі настрої серед особового складу щодо військового конфлікту. 4. Розстановка політичних сил і соціально-політичні процеси у регіоні: - найбільш впливові у регіоні політичні партії і громадські рухи, їх частка у місцевих органах влади; - мета, мотиви і характер діяльності політичних сил, характер відносин між ними, сприятливість їх діяльності і ставлення до збройного захисту незалежності України; - соціальна база політичних партій громадських рухів, зони впливу; - зони можливого впливу екстремістських, антидержавних сил, угрупувань; - відношення партій, рухів, населення до політики президента, уряду, державних органів; - тенденції змін впливовості політичних партій і рухів, прогнозування їх діяльності з початком бойових дій; - можливий вплив соціально-політичної обстановки на виконання бойової задачі. 5. Економічна ситуація. -стан наукового, промислового і агропромислового потенціалу регіону його вплив на почуття і свідомість населення; -стислий аналіз воєнно-економічного потенціалу і його можливості по забезпеченню військ в період бойових дій ( можливості по підготовці техніки, ремонту озброєння тощо); -наявність в регіоні матеріальних запасів, можливість забезпечення ними військ; -наявність медично-оздоровчих закладів і їх можливості по наданню особовому складу медичної допомоги і психологічної реабілітації. 6. Міжнаціональні відносини і демографічна ситуація: -густонаселеність регіону; -ступінь однорідності населення регіону за національністю /частка національностей/, райони компактного проживання національних меншин, яка частка населення за національностями має родичів в суміжних державах, їх відвідують; мають еміграційні наміри; відвідують держави Заходу; -наявність і ступінь міжнаціональних суперечок; -ставлення населення різних національностей до захисту територіальної недоторканості України, ставлення до наших військ (для тих, хто виказує небажання служити в армії, захищати Україну зі зброєю в руках); -соціально-демографічні аспекти населення і призовного контингенту (орієнтовна кількість призовного контингенту, його характеристика за національністю, освітою, сімейним станом), кількість населення яка знаходиться за межами держави на заробітках ( з них призовного контингенту ); -прогнозування можливості дій сепаратистських рухів і угрупувань, ступеня їх загрози бойовим діям наших військ; -особливості. міжнаціональних відносин, що може використати противник для організації розвідки, проведення диверсій з метою порушення системи державного і військового управління, блокади комунікацій, підривної діяльності в тилу наших військ тощо. 7. Релігійна обстановка: -ступінь впливу релігії на населення регіону. Кількість та вплив релігійних конфесій, основні центри їх діяльності; -коротка характеристика спрямованості основних конфесій, міжконфесійної ситуації, їх ставлення до служби в ЗСУ і захисту Батьківщини; -характер стосунків державних органів влади, політичних партій та рухів з релігійними конфесіями; -наявність, впливовість, орієнтована кількість агентів релігійних конфесій, що займають (чи можуть зайняти з початком бойових дій) пацифістські або навіть антидержавні позиції; -прогнозування змін релігійної обстановки в кризовий період та з початком бойових дій; 8.Криміногенна ситуація: -загальна характеристика криміногенної обстановки у смузі відповідальності дивізії; -кримінальна ситуація серед призивного контингенту регіону (відсоток військовослужбовців запасу, що притягувались до карної відповідальності, в тому числі під час служби в армії, їх характеристика по видах злочинів, схильних до делінквентної поведінки, відсоток тих що стояли на обліку у наркодиспансерах та тих що лікувались від алкоголізму); -кількість та розташування виправно-трудових установ, в’язниць,та кількість в’язнів що утримуються в них; -криміногенна обстановка серед місцевого населення. Загальна кількість, характеристика по видах, та ступіні тяжкості злочинів зареєстрованих органами внутрішніх справ. Наявність організованої злочиності, кримінальних угрупувань, їхня орієнтаційна характеристика; -прогнозування розвитку криміногенної ситуації, збільшення бандугрупувань, районів їх діяльності, ступінь загрози особовому складу, об’єктам та комунікаціям об’єднання; -заходи які необхідно провести; 9.Екологічна та санітарно-епідеміологічна обстановка: -наявність на території регіону небезпечних об’єктів (радіаційних, хімічних, нафтогазопереробних заводів та проводів, заплав, АЕС) і наслідки у разі нанесення удару чи аварій на цих об’єктах, які можуть призвести до виходу з ладу бойової техніки і озброєння, ураження військовослужбовців та місцевого населення; -кліматичні особливості, можливість виникнення надзвичайних природних явищ (затоплення, землетруси, шквальні вітри, снігопади та замети), що впливають на боєздатність військ (маневр, управління, інженерне забезпечення шляхів та бойових позицій, фортифікаційне обладнання); -наявність та класифікація небезпечних захворювань в регіоні; -можливість виникнення і поширення епідемій і їх вплив на боєздатність військ; -перелік, класифікація та місцезнаходження об’єктів, що знаходяться під захистом Міжнародного Гуманітарного права; 10. Інформаційне поле: -можливості інформаційних засобів регіону щодо організації та проведення МПЗ бойових дій і виховної роботи серед місцевого населення; -наявність на тереторії регіону телерадіоцентрів, кіновідеобаз, типографій, редакцій газет та журналів, їх кількість та місце знаходження, частка державних і комерційних ЗМІ; -характеристика політичної спрямованості ЗМІ; -оцінка діючих та ймовірних каналів інформаційно-психологічного впливу противника , наявність засобів ведення психологічної війни, тривалість та потужність (зони впливу) радіо і телепередавачів, спрямованість інформаційно-психологічних акцій противника. Оцінка частки населення і військовослужбовців, що регулярно піддається психологічній обробці противника по різним каналам та ступеню дієвості цього впливу; -оцінка можливостей власних технічних засобів виховання, використання місцевих ЗМІ щодо посилення інформаційно-виховної роботи, протидії інформаційно-психологічному впливу противника та його морально-психологічному подавленню. 11. Висновки з оцінки СПО, ВПО та економічних умов: -при оцінці СПО, ВПО по кожному елементу оцінки формулюються конкретні часткові висновки, визначаються позитивні і негативні сторони. -часткові висновки трансформуються в загальні висновки з оцінки СПО, ВПО та економічних умов, які є засадою для рекомендацій в задум і рішення командира та планування заходів МПЗ бойових дій.
17. Воєнно-політична обстановка: сутність, структура, основні проблеми дослідження.
Військово-політична обстановка - це реальний на даний час стан військово-політичних відносин між суб'єктами військової політики в глобальному або регіональному масштабі, в двосторонніх або багатосторонніх відносинах. У змісті військово-політичної обстановки доцільно виділити наступні основні структурні елементи: 1. Суб'єкти військово-політичної обстановки, їх розміщення, а також співвідношення їх сил. 2. Військово-політичні інтереси і цілі задіяних сторін та детерміновані ними військово-політичні концепції і воєнні доктрини. 3. Реальні військово-політичні події, процеси, явища та тенденції їх розвитку. Виходячи з викладених положень, можливо дати наступне розгорнуте визначення: Військово-політична обстановка - це відповідний стан військово-політичних відносин суб'єктів військово-політичного процесу, в якому безпосередньо здійснюється підготовка і використання засобів збройного насильства для досягнення ними своїх політичних цілей. Військово-політична обстановка завжди характеризується конкретним розміщенням, розстановкою і співвідношенням сил сторін в процесі протиборства або співпраці. В пізнанні сутності та змісту військово-політичної обстановки важливе значення має визначення основних типів військово-політичних відносин. Можливо виділити три основні типи військово-політичних відносин між державами та їх союзами. Перший тип - конфронтаційні військово-політичні відносини, котрі характеризуються крайнім протистоянням корінних військово-політичних інтересів. Прикладом цих відносин до недавнього часу могли бути відповідні відносини між СРСР і США, Варшавським Договором і НАТО. Основний військово-політичний інтерес системи цих відносин полягав у розподілі сфер впливу у світовому масштабі. Тому в кожній точці планети, де загострювалася військово-політична обстановка, неважко було прослідкувати її зв'язок з названими центрами сили геополітичної. Це – Корея, В'єтнам, Ангола, Афганістан, Нікарагуа, країни арабського світу тощо. Другий тип – коопераційні (союзні) військово-політичні відносини. Вони характеризуються спільністю корінних військово-політичних інтересів двох або кількох країн. Це, перш за все, відносини між країнами одного військово-політичного блоку (коаліції, альянсу) або між двома країнами, що мають спільні військово-політичні інтереси, які закріплені відповідними військово-політичними угодами і договорами про спільне розв'язання військово-політичних проблем, що виникають перед кожною з них. Третій тип – коопераційно-конфронтаційні військово-політичні відносини, які ґрунтуються на спільності корінних військово-політичних інтересів сторін при наявності глибоких, іноді надто гострих суперечностей між ними. До такого типу доцільно віднести сучасну військово-політичну обстановку у світовому співтоваристві в цілому. Спільним корінним інтересом для всіх без винятку країн планети є відвернення нової світової війни, особливо ядерної, яка не може бути виграною ні якоюсь однією країною, ні групою держав. .Але це не означає, що всі країни відмовилися від силового розв'язання військово-політичних проблем на регіональному рівні. Таким чином, ми розглянули сутність, структуру і типологію військово-політичної обстановки. Виходячи з визначених сутності, змісту, структури і типології військово-політичної обстановки, методологія її дослідження і оцінки передбачає розв'язання чотирьох основних проблем: по-перше, визначення сутності самої оцінки військово-політичної обстановки, її критеріїв, а також конкретної методики оцінки; по-друге, аналіз і оцінку співвідношення матеріальних і духовних, реальних і потенційних сил суб'єктів військово-політичної обстановки; по-третє, визначення характеру і змісту воєнних доктрин суб'єктів військово-політичних відносин; по четверте, аналіз і оцінку реальних військово-політичних подій, явищ, процесів, а також виявлення тенденцій їх розвитку, а також підготовку вихідних даних для прогнозування розвитку військово-політичної обстановки.
18. Сутність та зміст гуманітарної політики держави у Збройних Силах України. Указом Президента України від 12 січня 2004 року схвалена Концепція гуманітарного та соціального розвитку у Збройних Силах України. На базі Головного управління виховної роботи створено Департамент гуманітарної та інформаційної політики Міністерства оборони України та Головне управління з гуманітарних питань та соціального захисту ЗС України Генерального штабу ЗС України, скасований інститут заступників з виховної роботи, введені нові посади офіцерів з гуманітарних питань. Одним з головних напрямів роботи є взаємодія з профільними комітетами та депутатськими фракціями Верховної Ради, Кабінетом Міністрів, з усіма зацікавленими міністерствами й відомствами у процесі розробки законопроектів. Налагоджено чіткий механізм взаємодії представників Міністерства оборони України та ЗМІ. Цей документ є науково обґрунтованою системою поглядів на поширення і закріплення гуманістичних та соціальних цінностей у Збройних Силах України, гуманізацію всіх сфер військової діяльності, задоволення соціальних потреб та інтересів військовослужбовців, членів їхніх сімей і працівників і містить положення про основні принципи, завдання органів військового управління щодо впровадження гуманітарної і соціальної політики держави, механізмів їх реалізації. Реалізацію Концепції гуманітарного і соціального розвитку у Збройних Силах покладено на Міністерство оборони та Генеральний штаб Збройних Сил України. А безпосередніми організаторами діяльності військових службових осіб з питань гуманітарного і соціального розвитку є заступники керівників органів військового управління усіх рівнів з гуманітарних питань та очолювані ними відповідні управління, відділи та відділення. Гуманітарна політика у Збройних Силах - це цілеспрямована діяльність органів військового управління щодо забезпечення навчання, виховання, психологічної підготовки військовослужбовців і працівників, їх духовного, культурного та фізичного розвитку, реалізації конституційних прав і свобод. Діяльність органів військового управління щодо гуманітарного та соціального розвитку у Збройних Силах здійснюється шляхом планування, організації та проведення організаційних, соціологічних, педагогічних, психологічних, інформаційно-пропагандистських, правових, культурно-просвітницьких та соціальних заходів, спрямованих на усвідомлення особовим складом державної політики у сфері оборони, системи національних цінностей, які вони захищають, підтримку і розвиток професійно необхідних психологічних якостей, сприяння реалізації встановлених державою соціальних та правових гарантій з метою виконання завдань військової служби. Така діяльність здійснюється відповідно до вимог Конституції України, законів України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави", статутів Збройних Сил України, інших законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, наказів Міністра оборони України та начальника Генерального штабу Збройних Сил України. Метою гуманітарного розвитку є: утвердження особистості військовослужбовця, працівника Збройних Сил як найвищої соціальної цінності, забезпечення його прав і свобод, духовного і фізичного здоров'я, впровадження у військових та трудових колективах взаємовідносин, що базуються на військових статутах, законах, інших нормативно-правових актах, формування світогляду, громадянської позиції військовослужбовців та працівників, найповніше розкриття їх здібностей в інтересах гармонійного розвитку громадян-патріотів, високопрофесійних військових спеціалістів, свідомих захисників Батьківщини; задоволення соціально-економічних потреб та інтересів військовослужбовців, членів їхніх сімей, працівників Збройних Сил, а також соціальна і професійна адаптація військовослужбовців та осіб, звільнених із Збройних Сил у запас або у відставку; морально-психологічне забезпечення бойової і мобілізаційної готовності військ (сил), бойового чергування, бойової служби, оперативної і бойової підготовки, виконання завдань з підтримки миру поза межами України, іншої визначеної законодавством діяльності військових формувань; створення і вдосконалення засобів, форм і методів гуманітарної роботи серед військовослужбовців. Основні завдання гуманітарної політики. реалізація конституційних прав і свобод військовослужбовців, працівників Збройних Сил з урахуванням особливостей, що визначаються Конституцією України, законами України з військових питань, статутами Збройних Сил України, іншими нормативно-правовими актами та міжнародними договорами України; підвищення престижу військової служби в суспільстві; поглиблення процесу гармонізації службових відносин у військах (силах) як одного з чинників поліпшення морально-психологічного стану військовослужбовців та їх ставлення до служби; забезпечення повноцінного функціонування державної мови в усіх сферах діяльності Збройних Сил; сприяння підвищенню освітнього рівня військовослужбовців та членів їхніх сімей, реалізації права на працю та відпочинок; розвиток у Збройних Силах культури і духовності, створення необхідних умов для національно-культурного та духовного самовдосконалення військовослужбовців та членів їхніх сімей, розвитку творчих здібностей і талантів; забезпечення гідного рівня матеріального забезпечення та соціальної захищеності військовослужбовців та членів їхніх сімей, працівників Збройних Сил; створення належних житлово-побутових умов, сприяння здобуттю дітьми військовослужбовців освіти та обраної професії у військових та інших навчальних закладах; забезпечення надійності системи охорони здоров'я військовослужбовців, ветеранів військової служби та членів їхніх сімей; захист прав військовослужбовців, працівників Збройних Сил та осіб, звільнених з військової служби у зв'язку зі скороченням; приведення рівня пенсійного забезпечення військовослужбовців, звільнених у запас або у відставку в різні роки, учасників бойових дій, сімей загиблих військовослужбовців у відповідність із змінами у грошовому забезпеченні військовослужбовців, що перебувають на службі у Збройних Силах; розвиток фізичної культури і спорту в підрозділах та військових частинах. Керівництво та контроль за діяльністю органів військового управління щодо реалізації гуманітарної і соціальної політики держави у Збройних Силах здійснює Міністерство оборони України. На Міністерство оборони України покладається: розроблення проектів законів та інших нормативно-правових актів щодо впровадження гуманітарної та соціальної політики держави у Збройних Силах, стратегії гуманітарного і соціального розвитку; організація і контроль за виконанням органами військового управління державних програм розвитку Збройних Сил, інших програм (планів) з питань гуманітарного і соціального розвитку; моніторинг ефективності гуманітарної політики у Збройних Силах, розроблення рекомендацій органам військового управління щодо розвитку гуманітарної сфери; розроблення та здійснення заходів щодо розвитку культури і духовності військово-патріотичного виховання у Збройних Силах України; здійснення заходів щодо задоволення прав військовослужбовців на свободу світогляду і віросповідання, відправлення релігійних культів; забезпечення розвитку гуманітарної складової військової освіти і науки; соціальний моніторинг Збройних Сил, розроблення та вдосконалення програм їх соціального розвитку; здійснення заходів щодо реалізації соціальних, правових гарантій військовослужбовців, членів їхніх сімей та працівників, осіб, звільнених у запас або у відставку, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або потрапили в полон у ході бойових дій (війни) чи під час участі у міжнародних миротворчих операціях; удосконалення системи соціального забезпечення військовослужбовців, звільнених у запас або у відставку, учасників бойових дій, сімей загиблих військовослужбовців; розроблення та здійснення заходів щодо соціальної адаптації військовослужбовців, які звільняються у запас або у відставку, та членів їхніх сімей; визначення обсягу необхідних асигнувань на потреби гуманітарного і соціального розвитку за відповідними статтями кошторису Міністерства оборони України та розподіл асигнувань між видами Збройних Сил, оперативними командуваннями, частинами центрального підпорядкування та здійснення контролю за їх витрачанням; організація взаємодії з органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, релігійними організаціями, громадянами України, засобами масової інформації та міжнародними інституціями. Координуючим та аналітичним органом Міністерства оборони України з питань гуманітарної та соціальної політики держави у Збройних Силах є Департамент гуманітарного та соціального розвитку Міністерства оборони України. Гуманітарне та соціальне забезпечення діяльності Збройних Сил здійснює Генеральний штаб. На Генеральний штаб Збройних Сил України покладається: планування та організація гуманітарної підготовки, виховної роботи, морально-психологічного забезпечення життєдіяльності та застосування Збройних Сил; виховання у військовослужбовців почуття патріотизму, свідомого і відповідального ставлення до оволодіння військовими знаннями, підвищення рівня професійної майстерності; формування і розвиток у військовослужбовців особистих якостей, необхідних для військової служби; організація моніторингу морально-психологічного стану особового складу військ (сил) та призовного контингенту; організація і контроль за діяльністю органів військового управління з психологічного забезпечення службово-бойової діяльності військ (сил); аналіз суспільно-політичної обстановки в районах дислокації військ (сил); планування та організація роботи з нейтралізації впливу негативних чинників на морально-психологічний стан особового складу; організація інформаційно-пропагандистського забезпечення, культурно-виховної та просвітницької роботи з особовим складом; проведення військово-соціальної роботи серед особового складу Генерального штабу та безпосередньо підпорядкованих йому з'єднань і військових частин; організація забезпечення військ (сил) технічними засобами пропаганди відповідно до штатно-табельної потреби, кіно-, відео- та радіообслуговування особового складу; забезпечення добору, підготовки та перепідготовки фахівців гуманітарного профілю.
19.Зміст та система виховної роботи у Збройних Силах України. Виховна робота у Збройних Силах та інших військових формуваннях України - система організаційних, морально-психологічних, інформаційних, педагогічних, правових, культурно-просвітницьких та військово-соціальних заходів, спрямованих на формування і розвиток у воїнів професійно необхідних психологічних якостей, моральної самосвідомості, що має забезпечити високу бойову і мобілізаційну готовність органів управління, з'єднань і частин, зміцнення військової дисципліни та правопорядку, згуртування військових колективів. Ця робота повинна здійснюватися відповідно до вимог Конституції та законів України, Воєнної доктрини України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, стати невід'ємною складовою повсякденної діяльності Збройних Сил та інших військових формувань України. Основними складовими виховної роботи є:
Морально-психологічне забезпечення бойової і мобілізаційної готовності військ (сил), бойового чергування, бойової служби, оперативної та бойової підготовки, специфічної діяльності військових формувань включає комплекс організаційних, виховних та соціально-психологічних заходів, спрямованих на підтримання постійної бойової готовності органів управління, об'єднань, з'єднань, частин та підрозділів, установ і закладів, реалізацію духовного і професійного потенціалу особового складу під час виконання навчально-бойових завдань. Морально-психологічне забезпечення військової дисципліни та профілактика правопорушень - це система організаційних, соціально-правових та виховних заходів щодо формування і розвитку у військовослужбовців особистої відповідальності за свідоме виконання вимог Конституції та законів України, військових статутів, Військової присяги, функціональних і службових обов'язків, наказів командирів і начальників, досягнення такого рівня морально-психологічного стану особового складу військ (сил), який забезпечуватиме своєчасне, повне і якісне вирішення поставлених завдань. Інформаційно-пропагандистське забезпечення полягає у здійсненні державними органами, органами військового управління, командувачами, командирами (начальниками), штабами, органами виховної роботи, засобами масової інформації заходів щодо впровадження гуманітарної політики держави у Збройних Силах та інших військових формуваннях України через систему інформації, військово-патріотичного виховання особового складу з метою формування у військовослужбовців громадянської свідомості та відповідальності. Культурно-виховна і просвітницька робота забезпечує формування у військовослужбовців високої духовної культури і моральних якостей, почуття патріотизму, вірності традиціям українського народу і задоволення їх естетичних потреб через впровадження культурно-просвітницьких заходів та організацію дозвілля особового складу. Військово-соціальна робота передбачає здійснення соціально-правових, інформаційних і організаційних заходів щодо сприяння військовослужбовцям і працівникам Збройних Сил та інших військових формувань України, членам їх сімей у реалізації встановлених законами України, іншими законодавчими актами прав і пільг, одержанні ними соціальної допомоги та відповідних компенсацій, створенні у військових і трудових колективах соціальних умов і гарантій, які б забезпечили їх нормальну життєдіяльність, сумлінне ставлення до виконання покладених на них функціональних та службових обов'язків. Основними принципами виховної роботи є:
Завдання виховної роботи визначаються положеннями про органи виховної роботи, які затверджуються у Збройних Силах та інших військових формуваннях України на основі цієї Концепції.
20. Воєнна небезпека як стан воєнно-політичної обстановки, її напрямок, характер, масштаб, рівень. Сутність воєнної небезпеки полягає в наявності певної ймовірності воєнного конфлікту між державами або коаліціями держав, а також можливих наслідків цього конфлікту, які виражаються в нанесенні істотної шкоди національним інтересам та національним цінностям сторін шляхом застосування воєнної сили. Які ж первісні ознаки наявності воєнної небезпеки як стану воєнно-політичних відносин (воєнно-політичної обстановки)? Першою такою ознакою є наявність у одній зі сторін воєнно-політичних відносин прямих або побічних (прихованих) інтересів, для досягнення яких може бути застосована воєнна сила. По-друге, склад і стан збройних сил агресивної сторони . забезпечує їй можливість ведення наступальних бойових дій у наявних воєнно-політичних та воєнно-стратегічних умовах. Нарешті, це готовність воєнно-політичного керівництва агресивної сторони до застосування воєнної сили з метою досягнення своїх політичних цілей стосовно об'єкта агресії. Основними характеристиками (показниками) воєнної небезпеки є її напрямок, характер і масштаб, які в сукупності визначають узагальнений показник - рівень воєнної небезпеки. Напрямок воєнної небезпеки має два тлумачення: воєнно-політичне й воєнно-географічне. Воєнно-політична спрямованість визначається тим, від якої держави (коаліції держав) виходить воєнна небезпека. Воєнно-географічна спрямованість визначається театром воєнних дій, де очікується розгортання бойових дій. Оцінка напряму воєнної небезпеки дозволяє зробити обґрунтовані висновки відносно заходів політичної протидії можливій воєнній агресії та інших шляхів вирішення протиріч, що виникли, в тому числі стратегічними й оперативними заходами (завчасне стратегічне планування оборони, зміна дислокації угрупувань військ, оперативного обладнання території та ін.). Напрям воєнної небезпеки може визначатися як незахищений - там, де не створені необхідні політичні й воєнні умови для воєнно-політичної стабілізації й захисту національних інтересів держави; слабозахищений - якщо таки-умови є, але недостатні; захищений - якщо забезпечено високий рівень воєнно-політичної стабільності, або є необхідні умови для рішучого відбиття можливої воєнної агресії. Характер воєнної небезпеки також має декілька складових: воєнно-політичну, воєнно-стратегічну і воєнно-технічну. Воєнно-політична оцінка характеру воєнної небезпеки спирається на висновки з аналізу наступних параметрів: • характеру політичних цілей, яких може домагатися потенційний противник (захоплення території, позбавлення держави суверенітету та незалежності, підтримка сепаратистських рухів та ін.); • ступеня загострення протиріч, які агресивна сторона має намір вирішити шляхом застосування воєнної сили; • норм міжнародного права, які порушуються потенційним (або реальним) противником; можливостей прямого або побічного втягнення у воєнний конфлікт інших держав (з обох сторін). Воєнно-стратегічна оцінка характеру воєнної небезпеки значною мірою спирається на висновки з воєнно-політичної оцінки і містить визначення: " характеру воєнно-стратегічних цілей, які може переслідувати потенційний противник; • ступеня готовності збройних сил потенційного противника; • очікуваного кількісно-якісного співвідношення сил сторін, можливих форм і способів застосування потенційним противником своїх збройних сил на початку і в ході воєнного нападу; • можливих термінів початку воєнних дій. Воєнно-технічна оцінка характеру воєнної небезпеки передбачає якісний та кількісний аналіз переважаючих видів озброєнь потенційного противника, засобів їх використання, можливих екологічних наслідків та ш. Висновки з аналізу й оцінки характеру воєнної небезпеки є важливою підставою для визначення змісту й термінів проведення комплексу політичних, економічних воєнних та інших заходів щодо відвертання та відсічі можливої агресії, а також для прогнозування її масштабів і наслідків. Характер воєнної небезпеки може мати наступні визначення з твердо окресленим колом притаманних йому проявів і рис. 1. Відсутність воєнної небезпеки є наслідком гармонічних і безконфліктних міждержавних воєнно-політичних відносин. Це, інакше кажучи, воєнна безпека, тобто такий стан міжнародних воєнно-політичних відносин, для якого властива відсутність як потенційної, так і реальної (безпосередньої) воєнної загрози. В цих умовах питання оборони, військового будівництва вирішуються із врахуванням так званого евентуального воєнного противника, якого наділяють узагальненими рисами й властивостями. 2. Потенційна воєнна небезпека пов'язана з наявністю у міждержавних відносинах конфліктогенних протиріч та можливістю використання для їх вирішення воєнної сили. Але даний стан воєнної небезпеки характеризується відсутністю чітко оформленої конфліктної ситуації на державному рівні. Прикладом такого стану воєнної небезпеки можуть бути відносини між СРСР і Німеччиною у кінці 30-х років, між державами Варшавського Договору і НАТО за часів "холодної війни" (якщо вони не переходили у конфліктну ситуацію). З потенційною воєнною небезпекою пов'язане поняття потенційного воєнного противника. 3. Реальна воєнна небезпека наступає в результаті визначення конфліктної ситуації на державному рівні й прояву противною стороною твердих намірів вирішити її на свою користь. Необхідною ознакою воєнної небезпеки є наявність у протилежної сторони збройних сил, які здатні безумовно, або за певних умов досягти хоча б тимчасового успіху у випадку розв'язання бойових дій. В умовах реальної воєнної небезпеки виникає поняття ймовірного противника для держави - об'єкта можливої воєнної агресії. Прикладами стану реальної воєнної небезпеки можуть бути воєнно-політичні відносини між СРСР і Німеччиною у 1940-1941 рр. напередодні фашистської агресії на СРСР, відносини між СРСР і США на початковому етапі Карибської кризи у 1962 році, коли різко загострилася міжнародна обстановка внаслідок агресивних дій США проти Куби та відповідних воєнно-політичних заходів Радянського Союзу. 4. Воєнна загроза є якісно новим станом воєнно-політичної обстановки небезпеки, який настає внаслідок офіційного пред'явлення протилежною (агресивною) стороною вимог щодо вирішення тих чи інших питань на її користь і погроз використання воєнної сили у випадку невиконання поставлених вимог. За цих умов виникає поняття конкретного воєнного противника. Це можливо прослідкувати на прикладі розгортання Карибської кризи. У вересні 1962 року в США було проголошено мобілізацію 150 тис. резервістів, на обговорення Конгресу було винесено законопроект про признання США емігрантського уряду Куби й створення угрупування збройних сил США для вторгнення на острів. 5. Безпосередня воєнна загроза є підсумком загострення воєнної небезпеки в напрямі пред'явлення об'єкту агресії ультимативних вимог і фактичного завершення з боку агресивної сторони приготувань до початку воєнних дій. За цих умов виникає поняття безпосереднього противника. Якщо розглянути цей стан воєнно-політичних відносин на прикладі Карибської кризи, то він наступив у той час, коли США направили до берегів Куби 183 корабля ВМС, встановили морську блокаду острова. В бойову готовність були приведені також американські війська в Європі, 6-й і 7-й американські флоти. У повітрі постійно несли бойове чергування літаки стратегічної авіації. До участі у конфлікті готувалися війська союзників США по НАТО. 6. З розв'язанням бойових дій стан безпосередньої воєнної загрози змінюється на стан війни (збройного конфлікту). Третій характеристикою воєнно-політичної обстановки небезпеки є масштаб. Він може визначитися як локальний, коли намагання протилежної сторони не розповсюджуються на скільки-небудь значну частину національного надбання держави, а відбиття можливої агресії не вимагає створення й використання великих угрупувань військ. Регіональна воєнна небезпека визначається в тому випадку, коли агресія має виражений масштабний характер і розповсюджується на значну частину території держави, а для ЇЇ відбиття необхідне великомасштабне використання збройних сил. Загальнонаціональний стан воєнної небезпеки передбачає, що агресивна сторона переслідує великомасштабні політичні й воєнні цілі, а для відбиття воєнного нападу потрібне повномасштабне використання збройних сил держави. На основі встановлених і оцінених напряму, характеру й масштабу воєнної небезпеки може бути оцінений її рівень: як низький, підвищений або критичний. При цьому, поряд із якісною оцінкою воєнно-політичної обстановки як безпечної (спокійної, нормальної) або як воєнної небезпеки в різних формах її прояву передбачається також її кількісна оцінка, що суттєво підвищує обґрунтованість і інформативність висновків.
21. Система гуманітарної підготовки у Збройних Силах України. Гуманітарна підготовка планується, організується та проводиться згідно з вимогами директиви МО України № Д-11 від 12.09.2000 року та організаційно-методичними вказівками начальника Головного управління виховної роботи. Вона є засобом реалізації гуманітарної політики держави у Збройних Силах, основним предметом бойової підготовки всіх частин та підрозділів, складовою частиною виховної роботи і важливим чинником формування активної громадянської і життєвої позиції військовослужбовців та працівників Збройних Сил, займає провідне місце в системі інформаційно-пропагандистського забезпечення. Головною метою гуманітарної підготовки вважається : • роз’яснення державної політики у галузі оборони, пропаганда національних, військових і культурних традицій українського народу; • виховання у особового складу почуття патріотизму, готовності зі зброєю в руках захищати українську державу, інтереси українського народу, поваги до Конституції і законів України, вірності Військовій присязі, гордості за службу у Збройних Силах України, належність до виду Збройних Сил, роду військ, об’єднання, з’єднання, військової частини; • створення сприятливої моральної та соціально-психологічної обстановки в частинах і підрозділах; • виховання у військовослужбовців свідомого та відповідального ставлення до оволодіння військовими знаннями, підвищення рівня професійної майстерності; • формування і розвиток у військовослужбовців високої культури й особистих якостей, необхідних для військової служби; • удосконалення психолого-педагогічних знань офіцерського складу, прапорщиків, сержантів і правових знань усіх категорій особового складу. Головні зусилля в гуманітарній підготовці зосереджуються на: - формуванні у кожного військовослужбовця почуття любові до України та її народу, культури, традицій і духовних цінностей, гідності, честі й національної свідомості, вірності військовій присязі та Бойовому Прапору, особистої відповідальності за безпеку Української держави; - вивченні історії України та її Збройних Сил, актуальних проблем військового будівництва, основ народознавства та культурної спадщини українського народу; - вивченні положень Конституції України , законів України, військових статутів ЗСУ; - вихованні поваги до армійських і флотських традицій, ритуалів, правил поведінки, форми одягу; - підвищенні рівня інформованості особового складу про суспільно-політичний, соціально-економічний стан та духовний розвиток суспільства, міжнародне становище та воєнну політику держави, про життєдіяльність Збройних Сил України; - формуванні у офіцерського складу, прапорщиків /мічманів/, сержантів /старшин/ свідомої потреби в удосконаленні навичок, вмінь організації й проведенні роботи з підлеглими. З метою підвищення якості гуманітарної підготовки пропонується використовувати можливості будинків офіцерів, клубів та бібліотек. Цілеспрямованість та ефективність реалізації виховного потенціалу гуманітарної підготовки залежить в значній мірі від рівня організаторської та методичної роботи офіцерів з гуманітарних питань щодо її планування, організації і проведення в частині, з'єднанні. Алгоритм діяльності офіцерів з гуманітарних питань в цьому напрямку може бути таким:
Організація положень Конституції України чинного законодавства, Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України потребує посилення пропагандистської роботи, патріотичного виховання особового складу військ (сил), формування у нього національної свідомості й культури, гуманістичного світогляду, високих морально-бойових якостей, морально-психологічної готовності до захисту Батьківщини. Вирішенню цих завдань значною мірою сприяє гуманітарна підготовка, яка є одним із головних предметів навчання особового складу, невід’ємною складовою інформаційно-пропагандистського забезпечення життєдіяльності підрозділів, частин (кораблів) і з’єднань. Гуманітарна підготовка планується, організується та проводиться згідно з вимогами директиви МО України № Д-11 від 12.09.2000 року та організаційно-методичними вказівками начальника Головного управління виховної роботи. Вона є засобом реалізації гуманітарної політики держави у Збройних Силах, основним предметом бойової підготовки всіх частин та підрозділів, складовою частиною виховної роботи і важливим чинником формування активної громадянської і життєвої позиції військовослужбовців та працівників Збройних Сил, займає провідне місце в системі інформаційно-пропагандистського забезпечення. Система гуманітарної підготовки. Заняття з гуманітарної підготовки проводяться державною мовою з усіма категоріями особового складу незалежно від службового становища, специфіки служби, роботи, політичних поглядів та релігійних переконань. Гуманітарна підготовка проводиться згідно тематичних планів і програм, які розробляються Головним управлінням виховної роботи. Заняття особового складу в системі гуманітарної підготовки є обов'язковими і проводяться у ранковий час: • з офіцерським складом, прапорщиками та військовослужбовцями, що проходять службу за контрактом - 1 раз на тиждень по 2 години; • з воїнами строкової служби - 2 рази на тиждень по 2 години (у частинах, що несуть бойове чергування, а також при проведенні тактичних навчань - 2-3 рази на тиждень по 1 годині); • з працівниками та службовцями Збройних Сил - 1 раз на місяць по 2 години. З особовим складом, який за умовами служби не може бути присутнім на планових заняттях, проводяться додаткові заняття або організується самостійна підготовка під контролем керівників груп. Система підготовки керівників груп. Перед кожним періодом навчання проводяться в гарнізонах дводенні збори; в частинах - щомісячні інструкторсько-методичні заняття по 4 години. Наказом по частині керівникам груп щотижня надається 4 години службового часу для самостійної підготовки, а також плануються і проводяться щомісяця інструктивно – методичні заняття з тем, що вивчаються. Організація занять. Гуманітарну підготовку безпосередньо організують і методично забезпечують відділення виховної роботи. Командир здійснює керівництво гуманітарною підготовкою, а штаб забезпечує планування та організацію гуманітарної підготовки як складової навчального процесу. Заняття організуються і проводяться на підставі наказу командира військової частини, що видається на період навчання. В ньому вказується: тематичний план вивчення гуманітарної підготовки, списки особового складу груп гуманітарної підготовки, списки керівників груп та місць проведення занять, план підвищення ідейно-теоретичної та методичної підготовки керівників груп, списки осіб, які звільняються від навчання в системі гуманітарної підготовки. Методи проведення занять: з генералами, офіцерами, прапорщиками та воїнами, які служать за контрактом, та працівниками ЗС України лекційно-семінарський метод, з солдатами строкової служби у повсякденній діяльності і під час польових виходів, тактичних навчань методом розповідь-бесіда. Основні види активних методів навчання, що можуть використовуватись під час гуманітарної підготовки: 1. Діалогові розповіді: - розповідь-дискусія; - проблемна розповідь; - розповідь-консультація. 2. Активні методи проведення бесіди: - бесіда-дискусія; - бесіда-дослідження; - бесіда “круглий стіл”; - бесіда-взаємонавчання та інші. 3. Аналіз конкретної ситуації. 4. Інтелектуальна розминка. 5. “Мозкова атака”. 6. Військово-професійні ігри /рольові тренінги/. 7. Метод “круглого столу”. 8. Професійна консультація та інші. Заняття проводяться державною мовою. На заняттях практикується підготовка слухачами рефератів та фіксованих виступів з проблем, які вивчаються. Протягом перших 10-15 хвилин занять з гуманітарної підготовки обов'язково проводиться інформування слухачів про події в Україні і світі, про діяльність Збройних Сил, стан військової дисципліни. Для проведення заняття керівник групи складає план-конспект, в якому відображаються назва теми, час проведення, метод проведення, місце проведення, навчальні і виховні цілі заняття, порядок проведення заняття та розподіл навчального часу (вступна частина, основна частина, заключна частина), матеріально-технічне забезпечення (література, схеми та плакати), зміст заняття, з визначенням питань, які розглядаються, короткого їх змісту та прийомів діяльності керівника занять щодо активізації пізнавальної активності слухачів. План-конспект підписує керівник групи а затверджує старший начальник. Обов’язкове матеріальне забезпечення занять з гуманітарної підготовки:
Для більш якісного проведення заняття необхідно використовувати технічні засоби навчання і виховання: кіноустановки, діапроектори, магнітофони, програвачі тощо.
23. Вимоги до плану-конспекту для проведення занять з гуманітарної підготовки.
q на розповіді – особисто або 1-2 військовослужбовця; q на самостійному занятті –1-2 військовослужбовця ; q на бесіді – 1-2 військовослужбовця.
q на розповіді – доведення змісту питання і через кожні 10-12 хв. застосовуються прийоми активізації пізнавальної діяльності; q на самостійному занятті – постановка завдання (персонально, або невеликій групі, в залежності від наявності літератури) особовому складу на вивчення матеріалу з навчальних питань, допомога, робота з відстаючими або з тими, хто був відсутнім на попередньому занятті; q на бесіді – доведення змісту питання і через кожні 3-5 хв. застосовується прийом активної пізнавальної діяльності (задаються питання, особовий склад спонукається до бесіди). 4. У заключній частині дається завдання на самостійну підготовку, також призначаються два військовослужбовця для проведення інформації на наступному занятті з гуманітарної підготовки.
24. Критерії оцінки занять з гуманітарної підготовки Стан гуманітарної підготовки в частині, з'єднанні, рівень знань слухачів груп гуманітарної підготовки перевіряється під час інспектувань і підсумкових перевірок у всіх категорій військовослужбовців. Оцінка слухачів і груп здійснюється за наступними критеріями: а) гуманітарна підготовка слухачів оцінюється: “відмінно” – слухач опанував програмний матеріал, виявив знання додаткового матеріалу, логічно пов’язує його з суспільно-політичними процесами в Українській державі, розвитком ЗСУ, життям військової частини і підрозділу, вільно володіє українською мовою. “добре” – слухач опанував програмний матеріал, але додаткових джерел не використовує, може пов'язати навчальний матеріал з життям країни, ЗСУ, військової частини та підрозділу, чітко і логічно висловлює свою думку. “задовільно” – слухач в основному опанував програмний матеріал, але не може пов'язати його з життям країни, ЗСУ, військової частини та підрозділу, не може чітко і логічно висловлювати свою думку. “незадовільно” – слухач не засвоїв програмного матеріалу. б) оцінка групам визначається на підставі індивідуальних оцінок: “відмінно” – якщо не менше 95 % військовослужбовців, які перевіряються, отримали позитивні оцінки, з них 60% “відмінно”. “добре” – якщо не менше 90 % військовослужбовців отримали позитивні оцінки, з них не менше 60 % - “добре” та “відмінно”. “задовільно” – якщо не менше 80 % військовослужбовців отримали позитивні оцінки. “незадовільно” – якщо не виконані попередні умови. Оцінку керівникам груп гуманітарної підготовки виставляють виходячи з рівня їх знань в обсязі програм гуманітарної підготовки та загальної оцінки групи. У підрозділі, військовій частині /кораблі/ оцінка кожній категорії слухачів виводиться на підставі індивідуальних оцінок за показниками, що встановлені для оцінки групи. Поточний контроль знань офіцерського складу, прапорщиків /мічманів/, військовослужбовців, які проходять службу за контрактом, здійснюється щомісячно за результатами семінарських занять. Оцінку військовослужбовцям строкової служби згідно вимог директиви № Д-II необхідно виставляти щомісячно на підставі оцінок за підсумками вивчених тем. Під час інспектування /перевірки/ органів управління, з'єднань, військових частин перевіряються усі категорії слухачів гуманітарної підготовки. кількість груп гуманітарної підготовки, що підлягають перевірці, визначається планом інспектування /перевірки/, залежно від загальної кількості груп гуманітарної підтримки в з'єднанні, військовій частині, але не менше 10 5 від загальної кількості. У з'єднанні обов'язково перевірці підлягає група старших офіцерів управління. Групи, що представляються на інспектування чи перевірку, повинні мати не менше 90 % свого складу. Під час інспектування /перевірки/ військового навчального закладу перевірці підлягають: 3-4 групи генералів, офіцерів /у тому числі група керівного складу навчального закладу, група офіцерів підрозділів/ військових частин/ забезпечення навчального процесу, не менше 1-2 груп офіцерів кафедр/; 1-2 групи прапорщиків /мічманів/ або військовослужбовців, які проходять службу за контрактом; 2-3 групи військовослужбовців строкової служби /один з них – сержантів/. У з'єднаннях оцінка кожній категорії військовослужбовців виставляється виходячи із середніх балів перевірених груп підпорядкованих військових частин. Загальна оцінка з'єднання з гуманітарної підготовки виводиться як середнє арифметичне оцінок усіх категорій слухачів. Вона не може бути вище оцінки гуманітарної підготовки офіцерів. Оцінка органу військового управління виставляється аналогічно до оцінки з'єднання виходячи із середніх оцінок усіх категорій особового складу його структурних підрозділів. Оцінка підрозділу, військовій частині /кораблю/виводиться як середньо арифметичне оцінок усіх категорій особового складу. Вона не може бути вище оцінок офіцерів. Оцінка стану гуманітарної підготовки проводиться з урахуванням таких елементів: 1. Загальні результати: - загальна оцінка органу управління, з'єднання, військовій частині; - ступінь виконання тематичних планів; - кращі військові частини /підрозділи/; - військові частини /підрозділи/, що відстають. 2. Організаційне забезпечення гуманітарної підготовки: - якість відпрацювання наказів з організації гуманітарної підготовки; - планування і організація інструктивно-методичних занять, зборів керівниками груп гуманітарної підготовки; - ефективність діяльності щодо недопущення випадків зриву або переносу занять, відриву особового складу від них; - організація додаткових занять для військовослужбовців, що пропустили їх з поважних причин; - наявність та зміст підсумкових наказів про стан гуманітарної підготовки; - наявність та дієвість системи контролю, перевірок занять керівним складом з'єднань, військових частин. 3. Методичне та матеріально-технічне забезпечення занять гуманітарної підготовки: - знання керівниками груп керівних документів з гуманітарної підготовки; - рівень теоретичної підготовки керівників груп; - рівень володіння керівником групи державною мовою, стан впровадження української мови у повсякденну діяльність; - зв'язок теоретичного матеріалу з конкретними завданнями, що стоять перед військовими колективами. Рівень виховної спрямованості занять, її вплив на морально-психологічний стан особового складу, стан військової дисципліни; - наявність посібників, конспектів, методичних розробок та вжиття заходів щодо підвищення якості занять; - підготовка методичних матеріалів. Узагальнення та розповсюдження передового досвіду; - залучення можливостей наукових і навчальних установ, культурно-освітніх закладів. За результатами перевірок складається акт. Підсумки стану гуманітарної підготовки підводяться: - у видах Збройних Сил України, військових оперативних командувань – один раз на рік; - у корпусах – один раз на період навчання; - у з'єднаннях, військових навчальних закладах – один раз на три місяці; - у військових частинах – один раз на місяць. Підсумки стану гуманітарної підготовки, її впливу на вирішення навчально-виховних завдань затверджуються наказами відповідних командувачів, командирів /начальників/.
Культурно-виховна і просвітницька робота - це система культурно-просвітницьких заходів та організаційної діяльності щодо організації дозвілля особового складу, спрямована на формування у військовослужбовців високої духовної культури і моральних якостей, почуття патріотизму, вірності традиціям українського народу і задоволення їх естетичних потреб. Завдання культурно-виховної і просвітницької роботи - формування у всіх категорій особового складу високої духовної культури і моральних якостей, почуття патріотизму, вірності традиціям українського народу; гуманістичного світогляду і переконань, стійких психологічних якостей і не конфліктної, не репресивної психології, розвиток почуття терпимості, взаємодопомоги та взаємовиручки; високих естетичних потреб і культури споживання, створення передумов для всебічного задоволення духовних потреб; здорового способу життя, організації дозвілля та відпочинку, створення передумов для всебічного розвитку та прояву творчих здібностей. Об'єкти - всі категорії особового складу і населення та суб'єкти - командно-керівний склад, актив, заклади культури, просвіти, мистецтва тощо. Складові культурно-виховної та просвітницької роботи: культурно-просвітницька робота; естетичне виховання особового складу; задоволення культурних потреб; організація дозвілля та відпочинку особового складу. Форми культурно-виховної та просвітницької роботи: за змістом - прості (виступи, промови, лекції, зустрічі, діалог, монолог тощо) та комплексні (тематичні вечори, усні журнали, народні університети, школи культури, вечори відпочинку та ін.); за охопленням особового складу - індивідуальні, гурткові (групові) та масові (мітинги, публічні лекції, усні журнали, вечори відпочинку, маніфестації, фестивалі та ін.). Методи культурно-виховної та просвітницької роботи: загально-педагогічні методи (методи навчання та методи виховання), методи ідейно-раціонального впливу; методи ідейно-емоціонального впливу; методи спільних дій та колективної творчості; методи інформаційно-пропагандистської забезпечення. Засоби культурно-виховної та просвітницької роботи: спілкування, періодична преса (газети і журнали), засоби наочності, література і мистецтво, (художня, науково-пізнавальна та інша література, театральне мистецтво, музика, образотворче мистецтво, живопис, хореографія, кіномистецтво та ін.), радіо та телебачення. В підрозділах: в плані виховної роботи на місяць передбачається розділ “Заходи щодо інформування, організації гуманітарної підготовки особового складу, культурно виховної і просвітницької роботи”; складається план роботи ради народознавчої світлиці - на 10, або 15 днів; плани проведення передвихідних, вихідних і святкових днів – щотижнево; заходи культурно-виховної і просвітницької роботи відображаються у розкладі занять на тиждень. Система заходів культурно-виховної і просвітницької роботи: щоденний перегляд і прослуховування телерадіопередач у ранковий і вечірній час; проведення заходів культурно - виховної та просвітницької роботи у вечірній час 1 – 2 рази на тиждень по 50 хвилин; проведення години “Українознавства " - в ранковий час у неділю або у святкові дні протягом 50 хвилин; обов’язковий перегляд художніх кінофільмів у клубі частини у передвихідні, вихідні і святкові дні; проведення заходів культурно - виховної і просвітницької роботи у вихідні дні; перегляд телепередач "Нова армія ”, “Час "Ч ,” Гарнізон", "Бриз” (згідно програми телепередач); проведення урочистих заходів у зв’язку з державними святами, ювілеями військових частин, з'єднань, об'єднань, видів Збройних Сил, а також регіонів дислокації; проведення оглядів-конкурсів колективів художньої самодіяльності підрозділів, частин; перегляд і прослуховування інформаційно - пізнавальних та культурно-мистецьких програм у передбачений розпорядком дня час.
26. Методика та послідовність складання плану виховної роботи у підрозділі на місяць. План виховної роботи – це комплекс заходів, які здійснюються посадовими особами та громадськістю частин і підрозділів щодо формування та підтримання в особового складу високого МПС , необхідного для успішного виконання навчально- бойових завдань. В підрозділах здійснюється поточне планування виховної роботи. Воно оформлюється планами на місяць і окремо - планами на період виконання підрозділом конкретних завдань. Психологами рот розробляються плани психологічної роботи на місяць, в яких плануються заходи забезпечення якості навчального процесу, зміцнення військової дисципліни, профілактики правопорушень, інформаційно - пропагандистського забезпечення, культурно- виховної роботи та організації дозвілля, духовного виховання підлеглих. В ротах, де немає посад психолога, командир роти у плані роботи на місяць планує заходи щодо зміцнення в/дисципліни, профілактики правопорушень, інформаційно - пропагандистського забезпечення, культурно - виховної роботи та організації дозвілля, духовного виховання підлеглих. Виховні заходи, які сплановані в ротах і рівних їм підрозділах, заносяться до розкладу занять. Це певною мірою дисциплінує організацію виховної роботи та забезпечує її плановий характер. Головним змістом плану на місяць повинна бути його спрямованість на виконання найбільш відповідальних завдань підрозділу, таких як тактичні, тактико - спеціальні заняття, стрільби, практичні заняття з підготовки до несення вартової служби, вивчення в/техніки та озброєння. План повинен за своїм змістом забезпечити виконання завдань виховання особового складу, бойового вишколу та зміцнення в/дисципліни. При плануванні виховної роботи у підрозділі необхідно: 1. з'ясувати: • головні завдання бойової підготовки на місяць, та строки проведення основних заходів; • завдання бойового чергування, виконання завдань несення вартової служби або інших службових завдань; • головні заходи виховної роботи, що плануються керівництвом. 2. урахувати: • основні події, що відбуваються у країні та Збройних Силах; • заходи виховної роботи, що повинні проводитися щомісячно; • заходи виховної роботи, передбачені перспективним планом; • побажання особового складу; • наявну необхідність проведення тих, чи інших заходів, виходячи з положення справ у військовому підрозділі. 3. встановити: • стан бойової підготовки в підрозділі та досягнутий рівень військової майстерності; • стан військової дисципліни, рівень сформованості морально-психологічних якостей у підлеглих. 4. сформулювати: • основні напрямки діяльності з забезпечення успішного виконання завдань бойової підготовки, несення вартової служби; • основні напрямки роботи з профілактики порушень військової дисципліни, формування належної морально-психологічної атмосфери, інформаційно-пропагандистського забезпечення, культурно-просвітницької, військово-соціальної роботи щодо розвитку підлеглих. 5. визначити: • конкретні заходи виховної роботи з реалізації визначених напрямків діяльності; • строки проведення заходів виховної роботи, передбачених планом; • відповідальних за проведення заходів виховної роботи з підлеглими. Під час складання плану необхідно керуватись Статутами ЗС, наказами і директивами МО України та начальника Головного управління з гуманітарних питань, програмою бойової підготовки, вказівками вищестоящих командирів і начальників з врахуванням конкретного виконання плану бойової підготовки, рівня дисципліни та МПС о/с підрозділу, а також недоліків, які мали місце у минулому місяці. Враховуючи , що виховання підлеглих здійснюється постійно і безперервно , а його кінцеві результати залежать не тільки від виховної роботи, основний зміст плану виховної роботи підрозділу складають : - інформаційно-виховні заходи щодо роз’яснення державної політики в області оборони, рішень і вимог вищих державних органів і поставлених МО України завдань, воєнно- політичної обстановки тощо; - заходи з мобілізації особового складу на опанування озброєння , військової техніки та підтримання постійної бойової готовності( роз’яснення завдань вишколу, вимог програми бойової підготовки, настанов і курсів стрільб, наказів МО України, пропаганда військово- технічних знань ) ; - заходи щодо зміцнення військової дисципліни, профілактики правопорушень і згуртування військового колектив; - заходи з організації гуманітарної підготовки (контроль за рівнем і регулярністю занять, надання допомоги керівникам груп, заходи з підвищення і зміцнення знань слухачів за черговою темою, робота з відстаючими та тими, що пропустили заняття тощо); - заходи з психологічного забезпечення (організація всебічного вивчення психологічних якостей в/сл-в, в першу чергу молодого поповнення, виявлення осіб, схильних до суїцидальних проявів, проведення заходів щодо адаптації та реабілітації особового складу); - заходи військово - соціальної роботи (організація доведення та роз’яснення особовому складу нормативних актів, забезпечення виконання соціальних пільг і гарантій в/сл-в) - заходи культурно - виховної і просвітницької роботи (організація відпочинку особового складу, в тому числі у передвихідні та вихідні дні, організація художньої самодіяльності, наочно - художнє оформлення народознавчої світлиці та розташування підрозділу, випуск стінного друку). У плані передбачаються бесіди, збори особового складу, пропаганда бойових традицій, проведення вечорів запитань і відповідей, тематичних вечорів тощо. За своєю формою план повинен відповідати наступним вимогам: • відображати - хто і коли затвердив план; • відповідно до вказівок і рекомендацій Головного управління з гуманітарних питань мати розділи, що вказані у змісті плану виховної роботи; • мати наступні графи - № з/п; виховні заходи; термін виконання; відповідальні за проведення; відмітка про виконання; заходи, що проведені додатково, посада та підпис того, хто склав план.
Кожний начальник повинен знати своїх підлеглих, характер, вдачу, сімейний стан, нахили, здібності й інші риси. Необхідно добре знати з ким маєш справу. Вивчення особистості воїна складається з таких послідовних етапів діяльності: — ППВ воїнів; — вивчення молодого поповнення на етапі його адаптації до військового середовища; — поглиблене вивчення особистості воїна; — подальше вивчення особистості воїна. Послідовність психологічного вивчення особистості військовослужбовця
Збір інформації щодо вивчення особистості в/сл проводиться у певній структурній послідовності, використовуючи комплекс таких методів як: - ознайомлення з документами військовослужбовця та їх аналіз; - індивідуальна бесіда; - систематичне спостереження за діями, поведінкою військовослужбовця на заняттях, при несенні служби в нарядах, при виконанні господарських робіт, у неслужбовий час; - збір і узагальнення незалежних характеристик бесіди з колегами, командирами; - всебічний аналіз результатів діяльності; - анкетування; - тестування. На підставі вивчення особистості командиром складається психолого-педагогічна характеристика особистості.
27. Методика вивчення військового колективу. Військовий колектив має свої особливості:
Вивчення соціально-психологічних явищ у військовому підрозділі включає первинне і наступне поглиблене вивчення. Вивчення соціально-психологічних процесів у сформованих підрозділах провадиться через 4-6 тижнів після їх комплектування. Динаміка процесів оцінюється за результатами повторного дослідження, а також на підставі постійного вивчення, яке здійснюється офіцерами підрозділу. Отримані результати доповідаються командирові підрозділу та частини у вигляді доповіді-довідки. Психологічне дослідження військового підрозділу поряд з параметричним описом підрозділу (функціональне призначення, композиція, соціально-демографічні характеристики, рівень професійної підготовки, досвід бойової і навчально-бойової діяльності) включає: — оцінку групових соціально-психологічних процесів, характер спілкування, з'ясування внутрішньоколективної поведінки окремих членів колективу; — оцінку динаміки розвитку колективу; — оцінку групових позитивних і деструктивних соціально-психологічних явищ тощо. Найзагальнішим комплексним показником згуртованості військового підрозділу є позитивний морально-психічний стан особового складу, його психологічна готовність до військово-професійної діяльності, потенційна спроможність ефективно розв'язувати конкретні завдання бойової, навчально-бойової і службової діяльності та інших повсякденних проблем життєдіяльності військового підрозділу. Під час дослідження соціально-психологічних явищ військового підрозділу психолог, як правило, зосереджує основну увагу на: — співвідношенні офіційної та неофіційної структур міжособистісного спілкування воїнів; — наявності та характеристиці мікрогруп різної спрямованості та виявленні їх лідерів; — загальній оцінці колективної згуртованості. Для вивчення соціально-психологічних явищ військового колективу заступник офіцер з гуманітарних питань (психолог) зазвичай користується методами спостереження, опитування, аналізу результатів групової діяльності, узагальнення незалежних характеристик, соціометрії, референтометрії, шкалою прийнятності та ін.
Етапи соціально-психологічного дослідження колективу військового підрозділу та його зміст
28. Методика аналізу військової дисципліни у підрозділі Значне місце в системі роботи по зміцненню морально-психологічного стану та військової дисципліни займає аналіз та підведення підсумків стану військової дисципліни та ефективності роботи керівного складу щодо його зміцнення. Дана робота являє собою творчий процес діяльності керівного складу з метою виявлення реального стану справ у підлеглих підрозділах, їх оцінки, визначення кращих та гірших підрозділів, шляхів досягнення та підтримання в них міцної військової дисципліни та статутного порядку, виявлення найбільш характерних недоліків та їх причин, відпрацювання конкретних заходів зміцнення військової дисципліни, вдосконалення виховної роботи та служби військ. Основним змістом аналізу повинно бути визначення, в якій мірі стан військової дисципліни забезпечує підтримання високої бойової готовності частини та підрозділів, виконання поставлених перед ними завдань. До системи аналізу військової дисципліни входять: - термін його проведення; - категорія військовослужбовців, які залучаються до проведення аналізу; - методика аналізу і використання вихідних даних його проведення; - система обліку порушень. Аналіз стану військової дисципліни у підрозділі (роті, батальйоні, дивізіоні) – командир підрозділу аналіз військової дисципліни веде постійно. Він аналізує:
Результати аналізу доводяться до особового складу, окремо до сержантів, офіцерів підрозділу в ході підведення підсумків військової дисципліни та ефективності роботи керівного складу щодо його зміцнення. Доповідь містить: - аналіз позитивних моментів, досвіду роботи кращих командирів, підрозділів; - кількість та характер проступків, їх причини, вплив на бойову готовність, бойову та гуманітарну підготовку; - оцінку заходів щодо зміцнення військової дисципліни, їх ефективність; - участь в індивідуально – виховній роботі та дисциплінарній практиці сержантів, прапорщиків та офіцерів підрозділу; - рівень організаційної та виховної роботи у взводах, відділеннях; - стан організації дозвілля особового складу в святкові та вихідні дні; - робота щодо згуртування військового колективу, виховання у дусі дружби й військового товариства; - вплив порушень, скоєних офіцерами, прапорщиками, сержантами на загальний стан бойової готовності та військової дисципліни; - недоліки в проведенні аналізу стану військової дисципліни у взводах та відділеннях; - причини випадків порушень військової дисципліни. Висновки з аналізу військової дисципліни щомісяця передаються до штабу частини разом з відомостями про проступки військовослужбовців. В ході аналізу стану військової дисципліни командир (начальник), заступник командира по роботі з гуманітарних питань робить висновки про: - дійсне положення справ з морально-психологічним станом та станом військової дисципліни в підрозділах, частині; - тенденцію розвитку морально-психологічного стану та військової дисципліни; - характер правопорушень; - категорії військовослужбовців, які допустили порушення військової дисципліни; - обставини, за яких скоєні правопорушення; - причини, що привели до того або іншого порушення; - ступінь вини посадових осіб, а також військовослужбовців, які скоїли порушення; - вжиті заходи та їх ефективність. Командир підрозділу спільно із заступником з виховної роботи та начальником штабу розробляє заходи щодо подальшого зміцнення військової дисципліни, дає вказівки підлеглим офіцерам по проведенню індивідуально-виховної роботи та підтриманню статутного порядку.
29. Виконання громадянами України військового обов’язку, способи комплектування Збройних Сил України особовим складом. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, як визначено в статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави, справою всього українського народу. Безпосередньо Конституція України покладає цю функцію на Збройні Сили України та інші військові формування в Україні. З метою виконання цієї важливої функції, забезпечення комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань створених відповідно до законодавства України, а також підготовки до захисту України і встановлюється загальний військовий обов’язок. Військовий обов’язок поширюється на всіх громадян України і не стосується іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно або тимчасово проживають на території України. Військовий обов’язок відрізняється від інших конституційних обов’язків громадян України, тим що має обмежений характер у часі його виконання, вікові обмеження, а також обумовлений певним станом здоров’я громадянина. Закон України «Про військовий обов‘язок і військову службу» у статті 1. «Військовий обов’язок» закріплює: 1. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов’язком громадян України. 2. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройні Сили України, інші утворені відповідно до законів України військові формування, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Порядок та форми виконання громадянами України загального військового обов’язку залежать від ряду обставин: віку, статі, стану здоров’я, сімейного положення, професії, а також, в мирній чи воєнний час громадянин виконує такий обов’язок.
Підготовка, приписка та призов громадян на військову службу. Підготовка молоді до служби в Збройні Сили України регламентується законом України “Про військовий обов’язок та військову службу “. Підготовка громадян України до військової служби включає: - патріотичне виховання, - допризовну підготовку, підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей, підготовку у військових оркестрах, військових ліцеях та ліцеях з посиленою військово-фізичною підготовкою, - підготовку до вступу у вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів, - військову підготовку у вищих навчальних закладах за програмою підготовки офіцерів запасу, - фізичну підготовку, лікувально-оздоровчу роботу, - підвищення рівня освітньої підготовки, - вивчення державної мови. Організація підготовки допризовників і призовників проводиться під керівництвом Кабінету Міністрів, міністерствами і відомствами України, які мають навчальні виховні заклади, органами місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування, які використовують кошти, виділені Міністерством оборони. Для підготовки, відбору та проведення чергового призову в Збройні Сили України вся територія країни поділена на районні (міські) призовні дільниці. Відбір призовного контингенту - є комплекс заходів, який здійснюється для забезпечення Збройних Сил України особовим складом необхідної чисельності, що відповідає встановленим законом вимогам стану здоров’я та соціальної підготовки. Відбір призовного контингенту починається з приписки громадян до призовних дільниць і продовжується до часу відправлення їх у війська. Приписка громадян до призовних дільниць проводиться з метою взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеню придатності до військової служби, встановлення загальноосвітнього рівня, здобутої спеціальності і рівня фізичної підготовки. До призовних дільниць щороку протягом січня-березня приписуються громадяни, яким у рік приписки виповнюється 17 років. Приписка проводиться районними військовими комісаріатами за місцем проживання. Приписці до призовних дільниць підлягають всі юнаки, які постійно чи тимчасово проживають на території району (міста), крім осіб, котрі відбувають покарання за суворими вироками в місцях позбавлення волі, іноземних громадян та осіб без громадянства. Для проведення приписки громадян до призовних дільниць створюються відповідні комісії. Комісія по приписці на підставі вивчення поданих документів та особистої бесіди з допризовниками, з урахуванням роду його діяльності, спеціальності, освіти, психологічних та психофізіологічних даних, загального розвитку і результатів медичного огляду, приймає одне з таких рішень, яке заноситься в книгу протоколів комісії по приписці: - придатний для військової служби та попередньо призначений до служби у Збройних Силах України чи іншому військовому формуванні; - тимчасово непридатний до військової служби, потребує лікування; - підлягає направленню на додаткове медичне обстеження та проведення повторного медичного огляду (із зазначенням дати проведення); - непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час, підлягає взяттю на облік військовозобов’язаних; - непридатний до військової служби з виключенням з військового обліку, підлягає виключенню з військового обліку; - підлягає взяттю на військовий облік військовозобов’язаних як такий, що був раніше засуджений до позбавлення волі, обмеження волі, арешту, виправних робіт за вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості, у тому числі із звільненням від відбування покарання; - підлягає виключенню з військового обліку як такий, що був раніше засуджений до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Особливою формою виконання загального військового обов’язку громадянами України є проходження ними альтернативної (невійськової) служби. Альтернативна (невійськова) служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов’язку перед суспільством. * Право на альтернативну (невійськову) службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно із законодавством України конфесій, релігійні переконання яких забороняють користуватися зброєю. * Проходженню альтернативної служби підлягають громадяни, які повинні призиватися на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження тому, що це суперечить їхнім релігійним переконанням та крім того, документально підтвердили встановленим порядком істинність своїх переконань. Остаточно рішення про проходження альтернативної служби приймається відповідними комісіями у справах альтернативної служби. Альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах соціального захисту, захисту довкілля, будівництва, сільського господарства тощо. Строк альтернативної служби - 27 місяців, а для осіб із вищою освітою та рівнем спеціаліста або магістра – 18 місяців. * Альтернативна служба припиняється у разі закінчення строку її проходження або достроково за рішенням комісії. Джерелом комплектування Збройних Сил України - є громадяни , які при наявності встановлених законом умов підлягають призову (або можуть бути прийняті) на військову службу. Основним джерелом комплектування є особи чоловічої статі з 18 до 25 років. Крім того, на військову службу можуть бути прийняті жінки віком від 19 до 35 років, що мають медичну підготовку або споріднену з відповідною військовою спеціальністю за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України. Спосіб комплектування - це встановлений порядок залучення громадян України на військову службу. Згідно до діючого законодавства існує два способи залучення громадян до військової служби.
Порядок комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями встановлюється цим Законом та прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами. Для доукомплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями на особливий період проводиться планомірна військова підготовка і забезпечується перебування в запасі та військовому резерві необхідної кількості військовонавчених громадян. Генеральний штаб Збройних Сил України проводить розподіл призовників за станом здоров’я та рівнем освіти пропорційно між Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями. Таким чином, на даний час, загальний військовий обов’язок - є правовою основою комплектування Збройних Сил України особовим складом, але поступово здійснюється перехід на добровільний спосіб проходження військової служби.
30. Порядок проходження строкової військової служби.
На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні для цього за станом здоров’я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 25-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі – громадяни призовного віку). Призов громадян України на строкову військову службу включає проходження ними призовної комісії та відправлення їх до військових частин. Організація підготовки та проведення призову громадян України на строкову військову службу здійснюється міськими (районними) державними адміністраціями (виконавчими органами міських рад) у взаємодії з міськими (районними) військовими комісаріатами. Після набрання чинності Указом Президента України щодо проведення чергового призову:
Для проведення призову громадян України на строкову військову службу в районах (містах) утворюються призовні комісії у такому складі: - голова комісії ( заступник голови районної державної адміністрації (виконавчого органу міської ради); - члени комісії: - районний (міський) військовий комісар; - заступник керівника районного (міського) органу управління освітою; - заступник начальника районного (міського) органу внутрішніх справ; - лікар, який організовує роботу медичного персоналу щодо медичного огляду призовників; - психолог соціальної служби районної державної адміністрації (виконавчого органу міської ради); - представники Збройних Сил України та інших військових формувань, громадських організацій, підприємств, установ і організацій за попереднім узгодженням з головою комісії; - секретар комісії. На районні (міські) призовні комісії покладається:
Підстави звільнення від призову на строкову службу: В мирний час призову на строкову службу не підлягають громадяни: - які визнані за станом здоров’я непридатними до військової служби в мирний час; - які до дня відправлення на строкову військову службу досягли 25-річного віку; - батько або мати, рідний (повнорідний, неповнорідний) брат або сестра яких загинули, померли або стали інвалідами під час проходження військової служби або зборів військовозобов’язаних. Призовники, які мають право на звільнення від призову на цій підставі, можуть його не використовувати; - які до набуття громадянства України пройшли військову службу в інших державах; - які були засуджені за вчинення злочину до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт, у тому числі із звільненням від відбування покарання; - яким після закінчення вищих навчальних закладів присвоєно військові (спеціальні) звання офіцерського (начальницького) складу.
* Призов громадян на строкову службу проводиться на підставі Указу Президента України два рази на рік. Відстрочка від призову на строкову військову службу.
Відповідно до Закону України “Про загальний військовий обов’язок та військову службу “ призовникові за рішенням призовної комісії може бути надана відстрочка від призову на строкову військову службу.
I. Відстрочка від призову за сімейними обставинами, за їх бажанням, надається призовникам, які мають: 1) непрацездатних батька і матір чи одинокого непрацездатного батька (одиноку непрацездатну матір) або непрацездатних осіб, під опікою, піклуванням чи на утриманні яких перебував призовник, або осіб, над якими призовник здійснює опіку чи піклування, якщо вони не мають інших працездатних осіб – громадян України, зобов’язаних відповідно до законодавства їх утримувати. Непрацездатність зазначених осіб визначається в порядку, встановленому законодавством; 2) неповнолітніх рідних (повнорідних чи неповнорідних) братів і сестер або непрацездатних рідних (повнорідних чи неповнорідних) братів і сестер незалежно від їх віку, якщо вони не мають інших працездатних осіб, крім призовника, зобов’язаних відповідно до законодавства їх утримувати; 3) одинокого батька або одиноку матір, у яких на утриманні перебувають двоє чи більше неповнолітніх дітей, до досягнення старшим із них повноліття; 4) дитину віком до трьох років або старшу трьох років, яка виховується без матері у зв’язку з її смертю або за рішенням суду; 5) двох і більше дітей; 6) дитину-інваліда; 7) дружину-інваліда; 8) вагітну дружину. 3. Відстрочка від призову на строкову військову службу за сімейними обставинами за власним бажанням може надаватися призовнику, який є сиротою. 4. За наявності в сім’ї двох і більше синів, один з яких проходить строкову військову службу, відстрочка від призову на строкову військову службу за сімейними обставинами може надаватися призовнику на час проходження строкової військової служби його братом. 5. У разі якщо призову на строкову військову службу підлягають кілька синів одночасно, відстрочка може надаватися одному з них за їх бажанням з урахуванням пропозиції батьків. 6. Районна (міська) призовна комісія може прийняти рішення про надання призовнику відстрочки від призову на строкову військову службу за сімейними обставинами, незважаючи на небажання призовника нею скористатися, виходячи при цьому з того, що його призов може суттєво погіршити матеріальне становище осіб, яких відповідно до законодавства він повинен утримувати. Відстрочка від призову за станом здоров’я на строк до одного року надається призовникам, які визнані під час медичного огляду тимчасово непридатними до військової служби. Відстрочка від призову для продовження навчання надається призовникам, які навчаються у загальноосвітніх та професійно-технічних навчальних закладах з денною формою навчання. У разі досягнення такими призовниками 21-річного віку відстрочка втрачає силу;
Право на відстрочку від призову на строкову військову службу для здобуття освіти також мають громадяни України, які в рамках міжнародних договорів України навчаються у навчальних закладах інших держав. Відстрочка від призову на строкову військову службу для здобуття освіти надається один раз за період навчання, і громадяни призовного віку, відраховані з навчальних закладів за власним бажанням, за невиконання навчального плану, порушення умов контракту або недисциплінованість втрачають право на відстрочку від призову на строкову військову службу незалежно від їх повторного зарахування до того чи іншого вищого навчального закладу або поновлення у вищому навчальному закладі. Громадяни призовного віку, які перервали навчання у зв’язку з отриманням академічної відпустки за станом здоров’я або сімейними обставинами, для догляду за близькими родичами, зазначеними в абзаці третьому частини одинадцятої статті 15 цього Закону, право на надану відстрочку від призову на строкову військову службу не втрачають. У разі переведення призовників, які навчаються у вищих навчальних закладах III або IV рівня акредитації з денною формою навчання, для навчання в інший вищий навчальний заклад зазначеного рівня акредитації і форми навчання право на відстрочку від призову на строкову військову службу не втрачається за умови переведення протягом навчального року на курс не нижче того, на якому вони навчалися, а після закінчення навчального року – на вищий курс. Відстрочка від призову на строкову військову службу для продовження професійної діяльності надається таким громадянам призовного віку: - педагогічним працівникам з повною вищою освітою, основним місцем роботи яких є загальноосвітні навчальні заклади, за умови повного навантаження на займаній посаді, – на весь період їх роботи за спеціальністю; - медичним працівникам за умови повного навантаження на займаній посаді – на весь період їх роботи у сільській місцевості за фахом; - випускникам вищих навчальних закладів, інтернатури, аспірантури або докторантури, які займають посади наукових працівників в установах Національної академії наук України, – на весь період роботи; - випускникам професійно-технічних навчальних закладів за умови їх роботи за здобутою професією на підприємствах, в установах, організаціях державної або комунальної форм власності, – на один рік з дня закінчення навчального закладу; - священнослужителям, які закінчили вищі або середні духовні навчальні заклади і займають посаду в релігійних організаціях, що діють за статутом (положенням), зареєстрованим у встановленому порядку, – на час виконання обов’язків священнослужителя; - кандидатам у народні депутати України, зареєстрованим у встановленому порядку, за їх заявою – до дня опублікування результатів виборів включно; - сільським, селищним та міським головам і депутатам місцевих рад – на строк виконання ними цих повноважень; - особам, які самостійно або разом з батьками ведуть фермерське господарство, – на строк не більше одного року з моменту отримання для цієї діяльності земельної ділянки. Відстрочка від призову на строкову військову службу надається призовникам, щодо яких провадиться дізнання чи досудове слідство або стосовно яких кримінальна справа розглядається судом, – до прийняття відповідного рішення. Призовники, яким надано відстрочку від призову на строкову військову службу, зобов’язані щороку до 1 жовтня подавати у районні (міські) військові комісаріати документи, що підтверджують їх право на відстрочку. Призовники, які втратили підстави для надання відстрочки від призову на строкову військову службу, а також особи, які не мають права на відстрочку або підстав для звільнення від призову на строкову військову службу, передбачених статтями 17 та 18 цього Закону, і не призвані з різних причин на строкову військову службу у встановлені строки, повинні бути призвані під час здійснення чергового призову. Строки строкової військової служби в календарному обчисленні встановлюються для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, – до 12 місяців; для матросів і старшин, які проходять строкову військову службу на кораблях, суднах і в берегових частинах бойового забезпечення Військово-Морських Сил Збройних Сил України та Морської охорони Державної прикордонної служби України, – до 18 місяців; для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, – до 9 місяців. Початком проходження військової служби вважається: день відправлення у військову частину з районного (міського) військового комісаріату – для громадян, призваних на строкову військову службу. Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Звільнення зі служби проводиться: а) військовослужбовців строкової служби, які вислужили встановлені строки служби, – на підставі Указу Президента України.
З 1 вересня 2001 р. набрав чинності новий Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р. Верховною Радою України як Закон. Він відповідає реаліям сьогодення, відображає досягнення сучасної науки кримінального права, ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Кримінальний кодекс визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Кримінальний кодекс містить 447 статей і поділяється на Загальну та Особливу частини, які складаються з окремих розділів і загалом становлять єдину галузь — кримінальне право України. В статті 2 ККУ встановлюються підстави кримінальної відповідальності: 1) підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом; 2) особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону; 3) ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Кримінальна відповідальність особи (військовослужбовця) - це закріплений в законодавстві обов’язок правопорушника, який скоїв злочин, дати звіт про свої суспільно небезпечні діяння, піддатися кримінальному покаранню та стерпіти позбавлення певних суспільних цінностей та благ. Метою кримінальної відповідальності є :
Кримінальної відповідальності підлягає особа (військовослужбовець) яка: 4 вчинила передбачений законом злочин; 4 винна у вчинені цього злочину; 4 повинна і може відповідати за свої діяння. Лише при наявності складу злочину виникає підстава кримінальної відповідальності. Поняття злочину 1. Злочином є передбачене ККУ суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. 2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого ККУ, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Загальні ознаки злочину: - суспільна небезпека; - винність; - кримінальна протиправність; - караність. Кримінальним законодавством України визначено поняття військового злочину (ст. 401 Кримінального Кодексу України): Військовий злочин - це злочин проти встановленого порядку несення військової служби скоєний військовослужбовцем або військовозобов’язаним під час проходження навчальних або спеціальних зборів. Поняття військового злочину має всі ознаки, які властиві загальному визначенню злочину, що зазначається у ст. 11 Кримінального Кодексу України. Крім того воно має додаткові специфічні ознаки. Такими ознаками є : 4 спеціальний об’єкт злочину, тобто встановлений порядок несення військової служби. 4 спеціальний суб'єкт злочину - військовослужбовець або військовозобов’язаний під час проходження зборів. 4 специфічні види покарання за військові злочини. Ось чому, для наявності будь-якого військового злочину, крім загальних ознак, необхідна сукупність вищезазначених ознак. * Спеціальним об’єктом військових злочинів є встановлений порядок проходження військової служби. Цей порядок закріплений у Конституції України, законах та нормативно-правових актах, що регулюють питання проходження військової служби. * Безпосереднім об’єктом конкретного військового злочину є ті відносини військової служби, проти яких здійснюється протиправне діяння. * Кримінальне законодавство не передбачає особливої системи покарання військовослужбовців. До військовослужбовців (військовозобов’язаних, призваних на збори) винних у скоєнні злочинів застосовуються таки ж самі покарання, що і до всіх інших громадян України. У той же час, виходячи зі специфіки проходження військової служби, до військовослужбовців за скоєння ними військових злочинів застосовуються специфічні види покарань. Це такі кримінальні покарання, як:
Передбачені в кримінальному законодавстві військові злочини посягають на різні сторони (складові частини) встановленого порядку несення військової служби. Це дає можливість всі військові злочини систематизувати по групам (за родовим об’єктом): І. Злочини проти порядку підлеглості та статутних взаємовідносин між військовослужбовцями : ст. 402 Непокора; ст. 403 Невиконання наказу; ст. 404 Опір начальникові або примушення його до порушення службових обов’язків, ст. 405 Погроза або насильство щодо начальника; ст. 406 Порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості. ІІ. Злочини, щодо ухилення від несення обов’язків військової служби : ст. 407 Самовільне залишення військової частини або місця служби; ст. 408 Дезертирство; ст. 409 Ухилення від військової служби шляхом самоскалічення або іншим способом. ІІІ. Злочини проти встановленого порядку користування військовим майном та його збереження : Ст. 410 Викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим становищем; Ст. 411 Умисне знищення або пошкодження військового майна; Ст. 412 Необережне знищення або пошкодження військового майна; Ст.413 Марнотратство або втрата військового майна. ІV. Злочини проти порядку поводження, збереження та правильної експлуатації зброї та військової техніки: ст. 414 Порушення правил поводження зі зброєю, а також з речовинами і предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточення; ст. 415 Порушення правил водіння або експлуатації машин; ст. 416 Порушення правил польотів або підготовки до них; ст. 417 Порушення правил кораблеводіння. V. Злочини щодо порушення правил несення служби військ: ст. 418 Порушення статутних правил вартової служби чи патрулювання; ст. 419 Порушення статутних правил несення прикордонної служби; ст. 420 Порушення статутних правил несення бойового чергування; ст. 421 Порушення статутних правил внутрішньої служби. VІ. Злочини щодо розголошення військової таємниці: ст. 422 Розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, за відсутністю ознак державної зради. VII. Військові посадові злочини: ст. 423 Зловживання військовою посадовою особою владою або службовим становищем; ст. 424 Перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень; ст. 425 недбале ставлення до військової служби; ст. 426 Бездіяльність військової влади. VIII.Злочини в районі бойових дій та проти звичаїв та законів війни (МГП): ст. 427 Здача або залишення ворогові засобів ведення війни; ст. 428 Залишення гинучого військового корабля; ст. 429 Самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю; ст. 430 Добровільна здача в полон; ст. 431 Злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні; ст. 432 Мародерство; ст. 433 Насильство над населенням у районі воєнних дій; ст. 434 Погане поводження з військовополоненими; ст. 435 Незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та зловживання ними. Кримінальна відповідальність за скоєні військові злочини настає у відповідності до статті Кримінального Кодексу, по якій кваліфікується злочин. Кримінальним Кодексом визначаються основні ознаки кожного виду військового злочину і встановлюються вид та розміри кримінального покарання, що призначається винному.
32. Зміст та загальна характеристика Женевського права. Міжнародне гуманітарне право (МГП) є галуззю публічного міжнародного права і застосовується під час збройних конфліктів. Воно покликано забезпечувати повагу до людини в тому ступені, у якому це погоджується з воєнними вимогами і суспільним порядком, а також зм'якшувати тяготи війн. Міжнародне гуманітарне право у свою чергу поділяється на дві галузі: Женевське право і Гаазьке право. Женевське право у своїй основі відноситься до захисту жертв війни, військовослужбовців чи цивільних осіб, на суші і на воді. Женевське право захищає всіх осіб, що вийшли з ладу: поранених, хворих, потерпілих аварію корабля, військовополонених.
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
© i-bictashev |