Вступ.

Серед найважливіших галузей діяльності люди з незапам'ятних часів виділяли політику. Ще в V ст. до н.е. Арістотель відзначав, що політика невід’ємна від природи людини – соціальної істоти, яка здатна повноцінно жити лише в колективі, суспільстві і яка приречена взаємодіяти з іншими людьми. Політика – необхідність і одночасно потреба сучасної людини, оскільки існує система показників і одночасно обмежень її різноманітних дій у всіх сферах життя суспільства, що неможливо без політичного регулювання. А тому надбання знань про політику відповідає інтересам кожної людини, яка бажає зрозуміти власні місце і роль у суспільстві, повніше задовольняти особисті та групові потреби, впливати на вибір мети і засобів їх реалізації в масштабах держави.

Вивчення будь-якої науки починається із з'ясування того, чому така наука виникла та як вона розвивається, що і як досліджує, які її найхарактерніші риси, місце і роль у пізнанні і перетворенні суспільства, дійсності. В сучасних умовах політологія як ніколи раніше важлива для життя соціуму. Це виявляється у підвищеній увазі політологів і всього суспільства до результатів аналізу політики держав, у можливості моделювання політичних ситуацій у міжнародних відносинах, в усвідомленні специфіки регіональної політики, в постійно зростаючому прагненні скористатися порівняльною політикою. Наука про політику своїми засобами і методами дозволяє проникати в таємниці політики та влади і на такій основі розкривати справжню суть діяльності політичних партій, лідерів, політичної поведінки різноманітних соціальних груп. Політологія – наука про політику – виступає методологічною основою дослідження активності та творчості людей у реалізації пізнавальних і практичних проблем політичного розвитку суспільства.

1.Політологія у системі суспільствознавства, її методологічне значення для діяльності військових кадрів.

 У природничих, і у суспільних науках існують ключові, “основні ”, питання, від вирішення яких залежить напрямок подальшого формування теорії. Таким питанням у політології є політика.

 Поняття політика поширилось під впливом трактату Арістотеля про державу, правління й уряд.

Політика (від грецьк. polis — місто, держава і прикметник politikos – все, що пов'язане з містом — держава, громадянин та ін.) - організаційна і регулятивна сфера суспільства, яка є основною в системі інших соціальних сфер: економічній, правовій, культурній, релігійній тощо.

Аж до кінця XIX ст. політика традиційно розглядалася як вчення про державу, тобто владу, інституційне оформлену та впорядковану навколо певного владного центру. Пізніше розвиток політичної думки і уявлень про державу призвів до виділення наук про державу і їх відокремлення від політичної філософії та науки про політику. В сучасних умовах політика є багатогранним і складним явищем суспільного життя. Є такий вислів: якщо сучасна людина не цікавиться політикою, то політика, проте, цікавиться людиною. Більш детально сутність політики розглядатиметься у наступній лекції.

Політологія як “одна з політичних наук”. У політології, як і в більшості інших галузей знань, питання про її предмет трактується далеко не однозначно. Існують різні погляди. В одних визначеннях підкреслюється, що політологія у власному вузькому змісті є лише одна з наук про політику. Її предмет не охоплює всю політичну проблематику, яка  вивчається не тільки політологією, але й такими важливими галузями знань, близькими до політичної сфери суспільства, як політична філософія, політична соціологія та ін., відносно периферійними політичними галузями знань: політичною антропологією, політичною географією, політичною психологією, політичною біологією та ін.

 В межах такого підходу особлива увага приділяється співвідношенню політології і політичної соціології як центральних галузей знань політичної сфери, предмети яких досить близькі. Звичайно, політична соціологія розглядається як дочірня стосовно соціології і політології наука, що охоплює їх загальні, пересічні сфери, вивчає відносини між суспільством і державою, між соціальним ладом і політичними інститутами, не розкриваючи їх суті. Політологія ж традиційно займається інституціональним аспектом політики, насамперед, устроєм і діяльністю держави, всього механізму політичної влади. Ці дві науки мають, по суті, загальний об'єкт дослідження, але при вивченні відрізняються пізнавальними інтересами та методами аналізу.

Вищенаведене визначення предмету політології досить поширене. Щоправда, при цьому виникає ряд питань. Позитивною стороною такого визначення є диференційований підхід до політичних наук, що сприяє поглибленню пізнавального процесу, орієнтація на використання різних методів аналізу політичних об'єктів, виділення різноманітних специфічних галузей політичних знань.

Істотна слабкість полягає в недостатньому обсязі цілісності політичної сфери, а також у недостатньому взаємозв'язку різноманітних політичних явищ. Подрібнення політичних досліджень на окремі галузі, відсутність узагальнення політичних процесів не дозволяють повністю відобразити єдність політики, її системні якості, створює незручності при реальних наукових дослідженнях політичних явищ і академічному вивченні політичної теорії. Залишаючись у межах окремих галузей знань,  практично неможливо одержати цілісні уявлення про найважливіші політичні інститути, наприклад, про політичні партії тощо. Підходячи до об'єкту з погляду вузького трактування політології, ми вивчаємо лише інституціональний аспект, організаційні партійні структури.

В той же час за межами дослідження залишається соціальний склад організацій і їх прихильників, вплив на діяльність політичних партій економічних інтересів і структур, соціокультурного середовища і традицій. Такий аспект вивчення процесів і явищ залишається прерогативою не політології, а політичної соціології (соціології політичних партій). Дотримуючись таких галузевих обмежень, можна одержати лише фрагментарні знання, а тому трактування політології, як і обмеження її предмету, інституціональним аспектом політики, недоцільне.

Політологія як політична соціологія. Інші визначення фактично ототожнюють політологію і політичну соціологію як найбільш загальні науки про політику. “Політичну науку, - пише М.Гравітц, - можна визначити як вивчення того, як люди використовують інститути, що регулюють їх спільне життя, і вивчення ідей, що приводять у рух людей, незалежно від того, створені ці ідеї ними самими чи отримані від попередніх поколінь. Можна сказати, що в предметі політичної науки тісно переплетені ідеї, інститути і люди ”.

Цю ж точку зору, що розглядає політологію і політичну соціологію як синоніми, поділяють М.Дюверже та ряд інших відомих політологів. Ототожнення політології і політичної соціології, їх трактування як, по суті, однієї, спільної науки про політику, дозволяють відобразити в політичних дослідженнях цілісність політичної сфери і тим самим уникнути фрагментації політичних знань. Але втрачається диференційований підхід до політики або, щонайменше, недостатньо враховується множинність політичних галузей знань: політичної філософії, політичної психології, політичної географії, політичної антропології та ін.

Класичний метод розмежування політичної науки і політичної соціології запропонували американські соціологи Р.Бендікс і С.Ліпсет. З їх погляду, наука про політику походить від держави і вивчає її вплив на суспільство. Політична ж соціологія йде від суспільства і вивчає вплив суспільства на державу, зокрема на формальні інститути, що служать розподілу і здійсненню влади.

Політологія як інтегративна наука. Уявляється, що уникнути недоліків у визначенні предмету політології та характеру її співвідношення з іншими політичними науками дозволяє третя точка зору на предмет політології, що розглядає її як загальну, інтегративну науку про політику у всіх її проявах, включає, як складові частини, політичну соціологію, політичну філософію, теорію держави і права, політичну географію та інші політичні галузі знань. Дж.Сарторі відмічає, що необхідно відмовитися від “кепської звички перетворювати політичну науку в однині в множинну політичних наук ”.

Отже, усвідомлена в загальній формі, політологія є наукою про політику та про її взаємини з людиною і суспільством. Така дефініція політології була б тавтологічною без розкриття суті політики як її предмету (тому що у даному випадку одне політичне явище визначається через інше, теж політичне явище). Один із способів поглиблення змісту визначення політичної науки є перерахування найважливіших складових частин її предмету. До них належить політична свідомість і культура; політичні інститути, насамперед, держава, партії, групи інтересів (громадські організації і рухи); суб'єкти політики: особа, соціальні спільності, еліти, лідери та ін.; внутрішньодержавні і міжнародні політичні відносини; політичний процес як динамічна характеристика політики.

Визначимо об'єкт і предмет політології, оскільки, як відомо, кожна наука відрізняється від інших наук своїм предметом. Об'єкт пізнання — це все те, на що спрямована діяльність дослідника, що протистоїть йому як об'єктивна реальність. Різні сторони дійсності — фізична, біологічна, економічна, політична, психологічна і т.п. — можуть бути об'єктом дослідження багатьох наук. Ми вже зазначали, що політичну сферу життя суспільства розглядають філософія, соціологія, політична економія, теорія держави і права, політична психологія і т.д. Це – об‘єкт політичної науки: політична сфера життя суспільства у всій її різноманітності.

Предмет політології відрізняє її від інших наук політичного характеру.

Політологія — це наука, предметом вивчення якої виступає дослідження законів функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що відображають реальний процес включення їх у діяльність по реалізації політичної влади і політичних інтересів.

Політологія як наука розробляється на трьох рівнях:

1. На рівні філософського аналізу, на якому загальнометодологічні принципи, гіпотези і судження філософії “вводяться ” у політологію.

2. На рівні конкретно-теоретичного аналізу, де в центрі інтересів перебувають категорії, поняття і вихідні положення політології, система яких формує наукові образи політичної реальності в цілому.

3.  На рівні емпіричного аналізу, пов'язаного з конкретними результатами застосування категорій і дефініцій політології для дослідження соціальної дійсності в її політичних вимірах у даному місці і часі в описовій формі, у формі пояснень, прогнозів і т.п.

Як зміст політології, можливо виділити її наступні розділи

w    філософсько-методологічні основи політики (теорія політики);

w    теорія політичних систем та їхніх елементів (держави, політичних партій, рухів, громадських об’єднань та ін.);

w    політична свідомість і політична культура;

w    політико-ідеологічні доктрини;

w    соціальні основи політики (громадянське суспільство, його соціополітична структура);

w    форми і методи політичних рішень, політичних технологій);

w    міжнародні аспекти політики;

w    національна безпека і воєнна політика держави.

Закономірності політології як науки.

Кожна наука має закони, закономірності і категорії. У політології систему законів і закономірностей утворюють закони і закономірності, що діють у політичній сфері суспільства. Поняття закону в соціально-політичних науках означає загальне стисло сформульоване теоретичне положення, що визначає сутність суспільних і політичних явищ та об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок. Закон — необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами, яке виростає із певних закономірностей.

Політична наука має систему закономірностей, що характеризують найбільш істотні і стійкі тенденції розвитку і використання політичної влади. Закономірності можна розділити на три основні групи, у залежності від сфера їхнього прояву.

Перша група - це політико-економічні закономірності, що відбивають відношення між економікою і політичною владою. З погляду універсально-узагальнюючого й аналітико-концентуального підходів політика і, відповідно, система політичної, державної влади визначені об'єктивною закономірністю, розвитком економічних процесів. Економічні інтереси є соціальною причиною політичних дій. Політична влада є лише породженням економічної влади. Разом з тим, політична влада, будучи породженням економічної, має самостійність, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Але самостійність політичної влади не можна абсолютизувати. Створення культу політичної влади, спроби за допомогою адміністративного примусу “обійти ” економічні закони неминуче спотворюють суспільну еволюцію.

Друга група закономірностей — політико-соціальні, що характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи зі своєю внутрішньою логікою і структурою. Основною закономірністю системи політичної влади є зміцнення стабільності. У різних системах політичної влади закономірність реалізується по-різному. Авторитарна система для зміцнення стабільності об'єктивно вимагає максимальної концентрації влади, широкого застосування насильства. Демократична система ґрунтується на поділі влади (судова, законодавча, виконавча), опирається на принципи зацікавленості, згоди і консенсусу.

Третю групу закономірностей складають закономірності політико-психологічні, що віддзеркалюють взаємини між особистістю і владою. З політико-психологічних закономірностей найбільш цікавою є досягнення та наступне утримання влади політичним лідером, що є особливою цінністю та метою всієї його діяльності. Ця закономірність уперше була сформульована ще Н.Макіавеллі.

Цементуючим початком, необхідним елементом політології як науки виступають її принципи. Принципи — це результат узагальнення, висновки з усіх законів і категорій, що виступають як відправні положення науки. Для політології найбільш важливими принципами є: принцип пріоритету загальнолюдських цінностей; принцип врахування політичних реальностей і принцип врахування даних інших наук.

Політологія як самостійна сфера політичних знань має систему наукових понять, категорій. Труднощі визначення понять і категорій науки про політику (як і поняття інших суспільних наук) пов'язані з їхньою багатозначністю і неточністю. Такі фундаментальні терміни політології як влада, ідеологія, інтерес, мають, у даний час, десятки і навіть сотні визначень — у залежності від контексту їх осмислення, розходження дослідницьких цілей, тих або інших ідеологічних орієнтації тощо. Якщо додати до цього деформації визначень, що обумовлені їх оціночним чи емоційним фарбуванням, повсякденною мовною практикою (адже всі ми — “великі політики”) і ту обставину, що більшість понять суспільствознавства узято зі сфери повсякденної мови, то стає зрозумілим, що понятійний інструментарій науки про політику по точності явно поступається системам понять природних і технічних наук.

Ключовим поняттям для політології виступає категорія “політичного ”. Політичне - це сукупність тих чи інших властивостей і особливостей суспільних відносин, які інтегровані індивідами, соціальними групами, класами, партіями, націями, державами у процесі їхньої спільної політичної діяльності і які проявляються у їх ставленні один до одного, до того, що вони мають, до політики і влади, до політичних явищ, процесів, подій громадського життя.

Політичне явище, процес, подія виникають у ході політичної взаємодії людей, детермінуються розходженнями їхнього місця і ролі в конкретних політичних структурах, що проявляється, у свою чергу, в різних відносинах окремих людей і груп до політики і влади.

Можливо виділити змістовні елементи “політичного ”. Ними є поняття політичної волі, політичних прав, демократизації і гласності. Ці поняття тісно пов'язані із сукупністю суспільних відносин, що сприяють (чи перешкоджають) досягненню реальних політичних цілей.

Розглядаючи понятійний апарат політології глибше, варто назвати такі категорії, як політика, політична система, політична влада, політичні інтереси, політична свідомість, політичні цінності, норми, політичні дії, політична діяльність, політична поведінка, політична організація суспільства, держава, політична партія, ідеологія, політичні відносини, суб'єкт політики, політична культура, громадянське суспільство тощо.

 

Методи політології.

Різноманітні методи, що використовуються політичною наукою, дозволяють глибоко і всебічно пізнати її предмет, в той же час вони характеризують рівень її розвитку та евристичні можливості. Методи політичної науки –  це прийоми і способи дослідження політичної дійсності, вивчення закономірностей і категорій, що становлять її предмет.

 Які ж методи використовує політична наука?

Методи-підходи:

-             соціологічний – припускає залежність політики від економічних відносин,   соціальної структури, ідеології і культури суспільства

-             нормативно-ціннісний – припускає з’ясування значення політичних явищ для суспільства і особистості,  виходити з правових і етичних норм

-             структурно-функціональний – припускає розгляд політики як системи,  що має складну структуру, кожний елемент якої виконує специфічні функції.

-             біхевіористський – передбачає вивчення політики за допомогою дослідження різноманітної поведінки окремих особистостей і група, верифікації знань досвідом.

-             системний – полягає у розгляді політики як цілісного, саморегулюючого механізму.

-             інституціональний – орієнтує на вивчення політичних інститутів та їх діяльності.

-             психологічний – орієнтує на вивчення суб’єктивних механізмів політичної поведінки.

-             діяльнісний – пояснює політику як процес підготовки, прийняття і реалізації політичних рішень.

-             історичний  – вимагає вивчення політичних явищ в їх послідовному часовому розвитку.

Загальнологічні методи:

w    аналіз і синтез;

w    індукція і дедукція;

w    абстрагування;

w    експеримент;

w    моделювання;

w    математичні методи та ін.

Методи емпіричних досліджень:

-             статистичний;

-             аналіз документів;

-             анкетне опитування;

-             теорія ігор;

-             спостереження тощо.

Політологія як наукова дисципліна, що має різноманітні зв'язки з життям суспільства, виконує певні функції. Якщо говорити в самому загальному вигляді, політологія виконує дві основні функції:

- пізнавальну, що служить вирішенню у першу чергу наукових завдань;

- прикладну, що допомагає реалізації результатів наукових досліджень у політичній практиці.

Однак виділення зазначених функцій хоча і корисне з дидактичної точки зору, але є недостатньою для повного і детального з'ясування соціальної ролі політології та її відмінностей від інших суспільних дисциплін. У рамках даних функцій політологія вирішує і більш вузькі задачі. Переліки таких окремих функцій, що наводяться різними авторами, як правило, не збігаються.

Найбільш важливими, на наш погляд, є методологічна, гносеологічна, інструментальна, прогностична і світоглядна функції.

Методологічна функція політології полягає у виробленні способів і прийомів аналізу політичних явищ і процесів. Результатом такого пошуку є система соціально апробованих принципів і способів раціонального пізнання політичної дійсності, правил і нормативів побудови політичної теорії і зразків організації практичної політичної діяльності.

Гносеологічна функція політології припускає накопичення, опис, вивчення фактів політичної дійсності, аналіз конкретних політичних явищ і процесів, виявлення найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. Політологія покликана дати раціональне пояснення політичній дійсності, відповідаючи на питання: як, чому, у силу яких причин виникли дані політичні явища і процеси, чому їм притаманні саме ці особливості? Гносеологічна функція політології спрямована на адекватне відбиття політичної реальності, розкриття властивих їй об'єктивних зв'язків, тенденцій і закономірностей розвитку.

Інструментальна функція. Характерною рисою політології є її тісний зв'язок з політичним життям суспільства, з політичною практикою. Політологія, розкриваючи тенденції політичного розвитку, подає конкретну інформацію, необхідну для здійснення ефективного політичного керівництва і управління суспільними процесами. Політологія спеціально розглядає проблему прийняття політичних рішень при керуванні політичною діяльністю. Сюди входить підготовка політичних рішень, аналіз проблемної ситуації, оцінка співвідношення сил, рівень сили (впливу) учасників політичних подій, політичний ризик і стратегія “невразливості “, політичний моніторинг, реалізація політичних рішень і протидія опозиційним силам. Інструментальна функція виражається в тому, що політологія (прикладна її частина) безпосередньо приймає участь в розробці практичних рекомендацій з питань підвищення ефективності керівництва політичними процесами, керування політичними подіями.

Прогностична функція політології припускає визначення найближчих і віддалених перспектив політичного розвитку суспільства, вироблення прогнозів, моделювання майбутніх політичних процесів і відносин. Прогнози повинні спиратися на розкриті об'єктивні закономірності і тенденції суспільно-політичного розвитку. Прогнозування — одна з найважливіших і найбільш складних задач політичної науки. Останнім часом можливості прогнозування дещо розширилися завдяки використанню новітніх наукових досягнень, обчислювальної техніки, сучасних методик тощо.

Світоглядна функція виражається в пошуку відповіді на питання про те, яке місце займають політичні явища в системі уявлень людини про суспільство, світ у цілому, про своє місце в системі суспільних відносин і свою роль в політичних процесах. Результатом такого пошуку є розвиток політичної свідомості від повсякденного рівня до науково-теоретичного, формування ціннісних орієнтацій, допомога у визначенні політичної позиції громадянина, групи, партії.

Яке методологічне значення політології для військових кадрів?

По-перше, політологія призначена сформувати політичну культуру офіцера. Офіцер повинен мати добрі уявлення про основи внутрішньої та зовнішньої політики держави, її політичний устрій, про механізми функціонування інститутів політичної системи, політичні права, свободи та обов’язки людини та інші.

Воєнна політологія сприяє формуванню воєнно-політичної культури військових кадрів, знань концептуальних основ національної безпеки країни, воєнної доктрини держави, принципів і напрямів військового будівництва.

По-друге, політологія сприяє   формуванню у військових кадрів вмінь і навичок воєнно-політичного аналізу, оцінці воєнно-політичної обстановки, інших воєнно-політичних подій і процесів, що відбуваються в краї, певних регіонах світу. Це особливо важливо в умовах реформування та розвитку Збройних Сил України, їх активної участі у проведенні різноманітних миротворчих операцій під егідою ООН.

По-трете, знання основ політології формує у військових кадрів навички політичного і воєнно-політичного прогнозування. Багато помилок попередніх етапів реформування Збройних Сил були пов’язані перш за все з відсутністю або недостатньою науковою обгрунтованістю довгострокових і короткочасних прогнозів розвитку суспільства, зовнішньо-політичної ситуації, можливих наслідків тих чи інших політичних та воєнно-політичних рішень, що приймалися керівництвом держави.

2. Предмет, метод і функції воєнної політології.

Важливою сферою діяльності держави, органів державної влади є воєнна політика, що безпосередньо зв’язана з утворенням  і використанням  збройного насильства   для досягнення корінних  політичних інтересів.  Але треба відмітити,  що відокремлення воєнної політики у самостійну галузь політичної діяльності досить умовно. Таке відокремлення правомірно тому, що політика як цілісне явище,  відіграючи  організаційно-управлінську функцію по відношенню до різних сфер суспільної життєдіяльності,  стикається з ними і проявляється в них специфічно. Такими сферами суспільної діяльності можуть бути економіка, демографія, соціальні й національні відносини, екологія, культура, освіта або міжнародні відносини. Кожна з цих сфер вимагає специфічних, тільки для неї властивих владних  (політичних) рішень.

Суттєвою специфічною  ознакою воєнної політики є те, що вона в певних історичних умовах  у відповідності до корінних інтересів основних соціальних сил інтегрує в собі різні види політичної діяльності, підпорядковуючи їх завданням збройного вирішення загальнополітичних проблем. Як і будь який вид політичної діяльності, воєнна політика потребує теоретичного обґрунтування, дослідження її закономірностей, принципів, найбільш ефективних методів здійснення та прийняття  воєнно-політичних рішень. Такою теоретичною основою воєнної політики є воєнна політологія.

Воєнна політика виділися в самостійну галузь політичної діяльності на рубежі 18-19 століть, коли широко зросли масштаби війн, з’явилися масові армії. Одночасно виникає потреба в теорії воєнної політики, тобто воєнної політології.

Активну в дискусії про предмет воєнної політології  прийняли видатні  німецькі воєнні теоретики Г.Бюлов, К.Клаузевиць, російські воєнні теоретики Г.Лєєр, Н.Корф, та ін. Ще у 1871 році Г.Лєєр підкреслював, що предметом воєнної політології повинно стати «исследование того явления, которое обнаруживает политические условия на ведение военных действий, короче той связи, которая существует между войной и политикой…»(1). Російський генерал Н.Корф у праці «Связь военных наук с общественными» писав: «Что касается необходимости военной политики как самостоятельной науки, то она доказывается тем, что, с одной стороны, предмет ее не исследуется ни одной из существующих наук; с другой стороны - она будет иметь вполне самостоятельный предмет изучения - значение для войны и ее ведения государственного устройства, государственной деятельности и их эволюции, которые хотя и исследуются как в социологии, так и в политике, но с совершенно иных точек зрения»(2).

На Заході  воєнна політологія набула наукового статусу і стала багатогалузевою дисципліною ще на початку ХХ століття, виділивши цілий ряд відносно самостійних напрямів, таких як паксологія, тобто вчення про мир, полемологія,  тобто вчення про війну, вайоленсологія (теорія насильства) та ін. Так, за даними ЮНЕСКО паксологічна Міжнародна асоціація, в центрі уваги котрої є вивчення проблем роззброєння і миру, нараховує більше 300 міжнародних і національних дослідницьких центрів та інститутів. Найбільш авторитетним серед них є Стокгольмський інститут вивчення проблем миру. Проблеми полемології досліджуються такими авторитетними центрами як Лондонський міжнародний інститут стратегічних досліджень, Академія національної безпеки США, Інститут полемології Франції та ін. Проблеми вайоленсології досліджує міжнародний інститут вивчення політичних і воєнних конфліктів(США).

У 50-60-ті роки Західна воєнно-політична наука інтегрує зусилля провідних наукових центрів на розвитку нової галузі знання - теорії національної безпеки, що відкрило якісно новий етап у розвитку воєнної політології. В Україні та інших посткомуністичних країнах воєнна політологія поки що не виділилася в окрему наукову галузь. Але, у 90-ті роки у вітчизняної політологічній науці активного розвитку отримують дослідження питань національної і воєнної безпеки, воєнної доктрини та воєнної політики Української держави, будівництва та розвитку воєнної організації. Ці питання широко обговорюються на сторінках журналів «Політична думка», «Політика і час», газети Міністерства оборони України «Народна армія» та інших видань. Могутній поштовх до розвитку цих досліджень, становленню воєнної політології в Україні надала об’єктивна необхідність власного військового будівництва і визначення основних пріоритетів національної воєнної політики.

Вчені політологи та військові науковці ведуть дискусію щодо предмету воєнної політології. Якщо не викликає сумніву, що об’єктом політології є воєнна політика держави у всіх її аспектах, то відносно предмету даної науки існують різні точки зору. Деякі  з них поширюють її предмет до соціально-філософських проблем війни, миру та армії. Друга група вчених вважає предметом воєнної політології воєнну політику, але це ототожнює об’єкт і предмет науки. Тобто при такому підході воєнна політологія позбувається власного предмету і виступає комплексною наукою, яка розглядає економічні, соціальні, демографічні та інші аспекти і сторони воєнної політики, воєнно-політичної сфери суспільного життя.

На наш погляд, найбільш плідним є підхід, що визначає предметом воєнної політології закономірності, принципи і методи воєнно-політичної діяльності різних соціальних сил та інститутів державної влади, тобто такої діяльності, яка пов’язана з підготовкою да застосуванням військової сили суб’єктами політики для реалізації своїх інтересів у зовнішньо  і внутрішньополітичних відносинах.

Які ж проблеми складають зміст предмету воєнної політології?

По-перше, це визначення самого поняття «воєнна сила», її сутності, компонентів і джерел формування, видів і форм використання для реалізації політичних цілей.                                  

По-друге, політологічний аналіз функцій, законів формування і розвитку воєнної організації, стосунків і взаємозв’язку між воєнною організацією, державою і громадянським суспільством.

По-трете, важливою проблемою воєнної політології є аналіз воєнно-політичних аспектів національної безпеки, її структури і сучасного змісту, механізмів її забезпечення, міста і ролі збройних сил в цьому процесі, дослідження взаємозв’язку систем національної і міжнародної безпеки.

По-четверте, аналіз воєнно-політичної обстановки, тенденцій її розвитку, оцінка джерел та рівнів воєнної небезпеки, прогнозування динаміки і перспектив розвитку воєнно-політичних відносин.

По-п’яте, політологічний аналіз війн і воєнних конфліктів, зміцнення заходів довіри  і воєнно-політичної стабільності.

По-шосте, дослідження сучасної воєнної політики держав, її змісту, основних напрямів і можливих наслідків (3).

Таким чином, відокремлення воєнної політології в самостійну галузь наукового знання обумовлена об’єктивними потребами життя сучасного суспільства, тими воєнно-політичними реаліями, що склалися у світі у ХХ столітті, тією особливою роллю, котру відіграє воєнна політика у забезпеченні національної і міжнародної безпеки.

Серед законів і закономірностей, що вивчаються та досліджуються власне воєнною політологією і є інструментарієм наукового пізнання воєнно-політичної сфери життєдіяльності суспільства головними являються:

• закон визначального впливу політичних цілей держави на характер, зміст і способи використання воєнної сили;
• єдність політики і права у воєнному будівництві;
• пріоритет інтересів національної безпеки над іншими інтересами суб’єктів воєнної політики;
• пріоритет політичних засобів над воєнними у забезпеченні національної безпеки держави;
• відповідність функцій і структури воєнної організації політичним цілям держави, характеру, стану і тенденціям розвитку воєнно-політичної обстановки та ін.

Важливу методологічну функцію виконують і категорії воєнної політології: воєнна політика, воєнна безпека, воєнна доктрина, воєнна сила, воєнна організація, воєнно-політична обстановка, воєнно-політичні відносини та багато інших.

Умовно систему методів воєнної політології можливо розподілити на три групи: а) всезагальні філософськи методи; б) загально-наукові методи; в) спеціальні методи воєнної політології.

Філософський метод, як загальний, визначає сукупність найбільш фундаментальних принципів, законів  і закономір-ностей, засобів і способів, що регулюють будь яку пізнавальну і практичну діяльність, в тому числі й у воєнно-політичній сфері. Це перш за все - принципи і закономірності процесу пізнання, діалектики, об’єктивної і суб’єктивної логіки та ін.

Воєнна політологія широко використовує методологічний апарат загальнонаукових галузей знання. Використання, наприклад, системного методу-підходу у воєнно-політичних дослідженнях сприяє більш глибокому аналізу і оцінці воєнно-політичної обстановки та більш обгрунтованому прийняттю політичних або воєнно-політичних рішень.

Воєнна політологія використовує й кількісні методи дослідження (математичні, статистичні та ін.).Використання цих методів в поєднанні з електронно-обчислювальною технікою дає можливість в будь який мірі зменшити вірогідність грубих прорахунків, уникнути суб’єктивізму в оцінках, полегшити порівняльний аналіз, обробити значно більший обсяг воєнно-політичної інформації. В систему загально-наукових методів входять як емпіричні методи - спостереження, експеримент, збір та вивчення документів та інші, також і теоретичні - аналіз, синтез, порівняння, індукція, дедукція, абстрагування, екстраполяція та багато інших.

В системі методів воєнно-політичного дослідження загально-наукові методи працюють як у своїй загальній формі, також і конкретизуються у специфічних методах воєнної політології, які найбільш рельєфно відображають і враховують специфіку воєнно-політичної дійсності і воєнно-політичного дослідження. У воєнній політології склалися такі специфічні методи, як аналіз операцій і обстановки, проблемне моделювання, воєнно-політична гра, воєнно-політичне прогнозування та інші (5).

В умовах формування та становлення воєнної політології як окремої галузі наукового знання особливого значення набуває проблема функцій даної науки.

1. Перш за все, це аналітично-теоретична функція. Її зміст заключається у здобутті, аналізі та систематизації наукової інформації щодо воєнно-політичних подій, процесів, фактів, формування на базі цього аналізу певних теоретичних, концептуальних положень. На основі цих положень політичне керівництво держави визначає та коригує напрями воєнної політики, принципи та положення воєнної доктрини. Дана функція призначена сприяти оптимізації процесу розробки програм і планів воєнного будівництва в державі. 

2. Оцінно-прогностична функція полягає в  оцінці воєнно-політичної обстановки, визначенні рівнів воєнної небезпеки, її джерел, можливих засобів та способів запобігання воєнних конфліктів та ін.

Крім цього, завданням воєнної політології є оцінка можливих наслідків здійснення того чи іншого воєнно-політичного рішення, розробка довгострокових короткочасних прогнозів і пропозицій щодо тенденцій розвитку воєнно-політичної ситуації та можливих варіантів дій суб’єктів воєнно-політичних відносин в даних умовах.

3. Інструментальна функція тісно зв’язана з двома попередніми. Результати наукових досліджень, що здобуваються в рамках воєнної політології, являються інструментальною основою для впливу з боку політичного та воєнного керівництва держави на воєнно-політичну сферу життєдіяльності суспільства. Тобто, воєнна політологія приймає активну участь у визначенні цілей і завдань воєнної політики, політичних аспектів воєнної доктрини держави, заходів воєнної безпеки, планів і програм військового будівництва.

Отже, воєнна політологія сприяє формуванню воєнно-політичної культури військових кадрів, знань концептуальних основ національної безпеки країни, воєнної доктрини держави, принципів і напрямів військового будівництва, формуванню у військових кадрів вмінь і навичок воєнно-політичного аналізу, оцінці воєнно-політичної обстановки, інших воєнно-політичних подій і процесів, що відбуваються в краї, певних регіонах світу.

 Висновки з лекції.

1. Політологія — це наука, предметом вивчення якої виступає дослідження законів функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що відображають реальний процес включення їх у діяльність по реалізації політичної влади і політичних інтересів.

2. Предметом воєнної політології є закономірності, принципи і методи воєнно-політичної діяльності різних соціальних сил та інститутів державної влади, тобто такої діяльності, яка пов’язана з підготовкою да застосуванням військової сили суб’єктами політики для реалізації своїх інтересів у зовнішньо  і внутрішньополітичних відносинах.

3. Оволодіння воєнною політологією сприяє формуванню воєнно-політичної культури військових кадрів, розумінню ними концептуальних основ національної безпеки країни, воєнної доктрини держави, принципів і напрямів військового будівництва, сприяє   формуванню у військових кадрів вмінь і навичок воєнно-політичного аналізу, оцінці воєнно-політичної обстановки, інших воєнно-політичних подій і процесів, що відбуваються в краї, певних регіонах світу.